Розташувавшись в кімнаті й поприбиравши, Настя взяла в кутку в сінях ломаку на собак і пішла на прогу-ляння до церкви й до ставка, де була товариська крамниця й питель. Місцина була дуже гарна. На греблі по обидва боки були гіллясті верби. Понад здоровим ставком в береговині були скрізь зелені береги та городи, а за городами було видно білі гарненькі хатки. Коло питля вештались мірошники та сновигали прохожі люде, ворушились вози по шляху. Скрізь по шляху й коло питля було рушіння й ворушіння людей та хур. Після тісного двора в Києві, обставленого височезними домами, вона почувала себе ніби на вольній волі, неначе гуляла по якомусь парку або по місцині, сливе суспіль зарослій садками та осокорами й вербами.
“Як тут гарної Як мені легко дихать, неначе не я,’ а самі груди дишуть так легко й глибоко; свіже повітря вникає само в мої груди!—думала Настя, милуючись околицями ставка.— Це я неначе потрапила на якусь дачу, за котру моя мама все марила в розмовах про дачу в Мотовилівці або в Боярці. Якби тільки не люті собаки та не такі страшні свині, як тутечки на селі, мені тут було б зовсім добре. Тільки шкода, що тут мені нема де знайти товаришок, як було в Києві; не буде з ким побалакать та поміняться думками. Матушка з вчених, а моя сусіда псаломщиця надто вже проста, зателепувата, мабуть, нігде не вчилась, бо й по-руській зовсім не вміє говорити. Та з нею мені нема за що й розмовлять”.
Але молода дівчина швидко дізналась, що й для гостювання та розмови небагацько було часу. Незабаром почали приймати хлопців у школу. Наводили їх щодня дуже багацько, так що Настя й батюшка мусили сидіти в школі сливе до пізніх обідів. А потім пішло вчіння, пішла робота. Як покоротшали дні взимку, Настя мусила вчити хлопців од раннього ранку й до пізнього вечора, одпуска-ючи хлопців на обід тільки на одну годину опівдні. Спочатку вона, по міському звичаю, вчила школярів, говорячи великоруською мовою, та ще й вченою, та вже псаломщик наумйв її, щоб вона вчила хлопців писать та читати такою мовою, якою вони говорять, щоб до ладу й швидше вивчити їх, бо без цього була б велика загайка у вчінні в школі, куди школярі здебільшого ходять вчитись тільки один рік і тільки задля того, щоб навчиться читати, писать та щоб вміть писати цифри.
Почалась зима. Школа й вчительчина кімната були такі холодні, що їх не можна було навіть натопить. Вчителька мусила сидіть у класі в теплій одежі та в колошах. Обидва класи були повнісінькі, неначе напхані хлопцями й дівчатками. Повітря було таке важке, так тхнуло свитами та дьогтем, що Настя мусила частенько одчинять двері в сіни, щоб класи трохи висмерділись, бо було важко й дихати. Школярі були розділені на дві купи, чи на два класи. Вчителька була повинна неначе роздирать себе надвоє. Вже смерком розпустивши своїх вчеників, вона приходила в свою кімнату така втомлена, аж тлінна, бо була утла й трохи слабовита. Вона зараз лягала на ліжко й одпочивала, поки Свирид подавав на стіл самовар. А напившись чаю та трохи спочивши, вона йшла до батюшки вчити двох синків. І вже після цієї роботи одпочивала, неначе в гостях, з приємністю проводила час з матушкою в згадках та розмовах за єпархіальне училище, в котрому ще недавно вчилась і сама матушка.
Минула зима, що була страшенно важка для Насті, бо вона на лихо собі була трохи слабка на груди. Вчіння в сільській школі звичайно тяглося тільки до великодня, а після великодня хлопці йшли пасти худобу й тільки ходили до школи ті, котрі думали держать екзамен в Білій Церкві на вільготу в військовій службі.
Великдень того року був пізній. Весна розцвілася в усій своїй красі. Защебетали в вербах та садках соловейки, неначе щебетала кожна гілка на вербах. Така сила соловейків була в садках, та вербах, та в кущах верболозу понад ставком та течією в вершині ставка! Закували зозулі. Брость густо обсипала садки та верби неначе зеленим мохом. Все позеленіло, все стало зелене та густе, мов чиясь рука закидала садки та верби зеленими рунами. Цвіли вишні, неначе облиті білим пахучим пухом. Настя любила гуляти по садках понад ставком в сукупних городах, де далеко вилася стежка, протоптана понад водою попід осокорами сливе до самого кінця села, де течія вливалась у здоровий став.
Раз якось в неділю Настя пішла на прогуляння тією стежкою, щоб нагулятись на волі по садках та луках. Стежка вилася, мов гадюка, то через густі вишники, то через старі садки та невеличкі купи вільхи й осокорів, котрі були розкидані в береговині та в лучаній місцині, мов невеличкі гаї. Вона милувалась садочками, часом входила в густі, мов хмари, вишники, суспіль закутані в білий цвіт, неначе в білий серпанок. В неї на душі стало легко. Й веселість обняла її душу так, що вона стиха заспівала пісні. На серце злинула поезія серед краси природи. В душі заворушились веселі мрії. Вона чогось згадала за деяких знайомих у Києві паничів; і це уявлення майнуло перед нею в живих образах.
Вона вийшла з гущавини вишника, і проти неї йшов на луці один чоловік на ймення Матвій, на прізвище Гринь. Матвій був красунь на все село, поставний, високий, довгобразий, з чорними бровами та з ясними карими очима. Він скинув чорний капелюш і привітався до неї. Синок його ходив вчитись до школи.
Нястя спинилась і почала розмовлять з ним за його хлопчика. Матвій був убраний в празникове убрання: в новий, в новий ясно-синій, сливе блакитний СУКОННИЙ жупан. Він завсігди вбирався в сині зимні й літні жупани: мабуть, знав, що йому дуже пристає до лиця ясно-синій колір.
Настя пам’ятала цього красуня Гриня, як він приводив свого хлопця в школу. Але він був тоді в свиті, з бруснатими, давно не голеними щоками. Тепер він стояв перед нею рум’яний, чисто обголений, ще не загорілий, з великими чорними вусами, і зиркав на неї ясними блискучими карими очима. В чорному невисокому капелюсі він зовсім скидався на красуня пана під сорок або трохи за сорок год. Він побалакав, поклонився й пішов далі.
Настя попростувала далі ніби гнучкою стежкою, а пей красунь все неначе дивився на неї ясними очима та стиха ворушив довгими вусами. Вона почувала, що її серце, приголомшене важкою працею, неначе одоазу прокинулось і зацвіло так пишно, як цвіли вишні та дикі груші по садках. Молоде серце забажало кохання, любові раптово, несподівано. Приємні мрії якимсь роєм заворушились, і вона задумалась, згадуючи тих знайомих у Києві, котрі трошки були нависли на очі… і вона в час важкої роботи навіть забула за їх, так що вони зслизли навіть з її пам’яті.
Вона зітхнула й повернула назад додому, бо час був пізній. Час було йти на обід.
“Чого це я задумалась? Чого це я ніби засмуткувала? — думала вона, зачесавши ГОЛОВУ й прямуючи через огород та тік на обід до батюшки.— Була весела, аж співала в вишнях, а це одразу впала на серце ніби туга за чимсь, за кимсь. Може, це я впилась свіжим повітрям в бережині в садках”.
Але за обідом пішла така розмова, що усей той смуток розвіявся, як туман на вітрі, а гарну постать красуня Гриня неначе поглинула земля. Але як Настя вернулася додому й зосталась сама в кімнаті, серце не мовчало, чогось бажало, до чогось линуло, мов ластівка до води. Настя забажала когось любити. Перед нею знов заманячіли вишні, виникли карі блискучі Гриневі очі; серце забажало кохання. Але на селі нікого було й полюбити. Вона бачила тільки селян, часом бачила на коні старого кавалера посесора та двох його економів, негарних, кирпатих, зо-стрічалась у псаломщика з волосними писарцями, надто простими паничами селянами, нечепурно убраними й невченими. Незабаром вона й сама незчулась, як примітила, що псаломщик найкращий між ними й найприємніший для неї чоловік, та ще й його карі гарненькі очі були схожі на блискучі карі очі красуня Гриня, котрі вперше на селі розбуркали в неї серце серед цвіту вишневих садків та зелених берегів Кам’янки, неначе оповитих зеленими луками, вербами та осокорами.
На другий день була надворі година. Було ясно, тепло. День був так само сонячний. Навкруги вигону аж лящали соловейки в садках та вербах ляскучим щебетанням. Зозулі знов кували десь за ставком, неначе згукувались з соловейками, десь заблудившись у вербах. Уся околиця ніби співала, аж лящала, навівала поезію; уся природа, пишна й зелена, дратувала мрії в молодої дівчини. Уся ця краса весни манила її в ті садки, та луги, та зелені луки. Вона не всиділа в тихому покоїку, вхопила зонтик, накинула капелюш і знов пішла на прогу-ляння через греблю в сукупні городи, де вчора неначе з листу та цвіту виникла її мрія, втілена в красуня Гриня, простого селянина — ніби од якоїсь помилки природи. Вона знов пішла стежкою, сховалась у білій гущавині вишень та черешень, все чогось ждала, ніби когось сподівалась, когось шукала. Але день був робочий. По стежці ніхто не зострічався з нею; тільки часом молодиці та дівчата переходили їй стежку, йдучи в берег з відрами по воду.
А навкруги неї все зеленіло. На диких грушах вже розпукувались пуп’янки, неначе біліли лапки. Вода в Кам’янці та ставку лисніла. На воді сновигали гуси та качки, голосно гегали, кахкали, ніби на радощах аж кричали од щастя. А соловейки безперестанку лящали, неначе дружки на весіллі.
Настя одійшла од стежки ік берегу, сіла на зеленому горбу над річкою, скинула капелюш і кинула на траву, дивилась на заріччя, на городи та на білі хатки на спадистому заріччі, де манячіли в дворах люде та воли. Вона задумалась. Але трохи згодом вона зирнула на зелену ніби гальовину понад берегом. З садка вийшов якийсь пан, а поруч з ним ішов чоловік з чималим завинінням у руках.
“Певно, пан писар іде з кимсь. Та й негарний же та недоладний отой писар! Ще, може, й сяде отут попліч зо мною та заведе якісь теревені, не дасть мені гаразд намилуваться виглядом на заріччя”,— подумала Настя, придивляючись до людей, котрі помаленьку наближались до неї длявою, лінивою ходою, розмовляючи на ході та махаючи руками.
Одже ж це Лука Корнійович в капелюсі. Де ж це він узявся?
— Це ви? — гукнув здалекй псаломщик.— Якби це було смерком, то я подумав би, що русалка вийшла з води та сіла на бережку на спочинок.
— Та це ж я, давня ваша знайома русалка з школи, а не з річки,— обізвалась Настя й несамохіть задивилась на Луку Корнійовича. Він з погляду чогось пригадав їй очі красуня Гриня.
— От ви вже ніби й на дачі. Правда, гарна в нас дача? Кращої трудно пошукать,— сказав Лука Корнійович і осміхнувся червоними, ніби малиновими устами, аж довгі русі вуса заворушились.
— Що то в вас, Петре, завинуте в хустку? Я бачу неначе чорне покривало ото висунулось з хустки? — спитала Настя в церковного сторожа.
— Та це ми вертаємось з похорону навпростець од кладовища через огороди,— обізвався Петро.
— А де ж о. Мойсей дівся? — спитала Настя.
— Батюшку взяв коло кладовища посесор, що катав бідкою з поля проз кладовище, а ми оце піхотари додому навпростець,— одказав Лука Корнійович.
— Який недобрий знак для мене. Серед такої веселої місцини на тобі несподівано,,, чорний покрівець… ще й запахло ладаном та похороном. Це поганий знак задля мене,— якось з смутком промовила Настя.
— От тобі на! Надворі неначе весілля, а ви завели неначе за “упокой”,— обізвався Лука Корнійович.
— Я неначе передчуваю щось недобре задля мене. Це поганий знак… То якась русалка, а тут чорне покривало, ще й запахло ладаном там, де пахне травою та вишневим цвітом,— стиха промовила Настя.
— Та то ви втомились на роботі за зиму, та ще й уперше на віку. Ви ще не оговтались гаразд та не звикли до такої праці, і вона-то, мабуть, наводе на вас отакі сумні думи,—сказав Лука Корнійович.—От я сьогодні надвечір прийду до вас з скрипкою та вивчимо один гарний романс, що я достав оце в білоцерківського вчителя. Отоді ваш смуток утече аж до Києва.
— Добре! Заходьте, то й мені буде веселіше сидіти в порожній школі,— одказала Настя і встала.— Ходім укупі додому, бо вже затого й обід буде.
Вона пішла вкупі з ними через греблю додому.
Перед вечором Лука Корнійович узяв скрипку й ноти і поплентався до школи. Він частенько ходив до неї з скрипкою й співав з нею українські пісні та усякові гарні романси, бо дуже любив співи як півчий і регент. Настя співала дискантом пріму, а псаломшик грав на скрипці секунду й заразом вторував басом. Виходили співи наче в тріо, і це дуже гарно в їх виходило, так що часом приходила слухати і псаломщиця, і навіть заходила на часок і матушка з дітьми. Але Настя таки трохи й сподобалась Луці Корнійовичу. Вона була краща од його жінки й доладніша і просвіченіша. В своїй білій кімнатці, в білому світі, що лився через білі перкалеві завіси, вона й справді здавалась гарненька і своєю тонкою делікатною постаттю, і своїми гарними чималими темними очима. Врівні з нею висока й поставна псаломщиця здавалась дебелою, зателепуватою й простою селянкою, хоч була теж гарненька, кругловида й кароока. Цю граціозність та доладність лиця молодої Насті й уподобав Лука Корнійович і, може, через це і вчащав до неї на співи.
— Куди це ти лаштуєш свої причандали? — спитала в його жінка на ході.
— Піду та трохи пограю та поспіваю в школі.
— Щось ти вже дуже вчащаєш до вчительки. Гляди, лишень, щоб вона тебе не прилюбила та не причарувала,— сказала жінка неначе навздогінці йому.
