Лука Корнійович обернувся й думав тікать та закричати гвалт на всю садибу. А качалка лупцювала його по спині й таки добре дошкуляла. Але він зирнув і побачив, що його гамселить не чоловіча постать, а жіноча. Він в одну мить стямкував, хто його лупить по спині, й кинувся до жінки, але вона так здорово вдарила качалкою по руці, що він аж крикнув, вхопився за боляче місце й упустив скрипку. Він таки якось вихопив качалку з міцних жінчиних рук і пішов у прихожу.
— Чи ти здуріла, чи знавісніла, чи що?— сказав він нишком до жінки в темній прихожій, щоб наймичка в пекарні не почула та не досвідчилась за цю смішну вихватку його ревнивої жінки та й за саму причину тієї бійки — залицяння.
— Отак буде тобі кожний раз, як ти будеш давати концерти своїй князівні. За це пам’ятай та кайся! Я довго терпіла, але в мене вже терпець увірвався. Це гарний сім’я-нист з тебе! — прошепотіла вона сливе йому на вухо і вскочила в пекарню та й заходилась різати галушки на вечерю своєму зрадливому чоловікові, неначе там у темряві нічого й не трапилось.
Лука Корнійович вхопив кружку з холодною водою, закачав рукав сорочки на правій руці, вийшов на ґанок і облив криничною холодною водою руку в двох місцях, де вже нагнало дві гулі пухлятини й було знать два синяки од тонкої, але замашної качалки.
Він вже більше не ходив до Насті з скрипкою, бо рука була скалічена так, що він не міг не то що грати, але й помаленьку цигикать на скрипці, хоч у скрипки й зостався цілий живіт.
Незабаром старші школярі зібрались до школи на науку, само по собі, тільки ті, котрі бажали держати екзамен в комісії в Білій Церкві на вільготу по військовій службі. Прийшов і отець Мойсей, поздоровкався з Лукою Кориі-йовичем. Але він просив вибачить, що подає на привітання не праву, а ліву руку.
— Чи це болячка, чи чирка нарядилась у вас на руці? — спитав батюшка.
— Де там чиряк? Це моя Ксеня побила мені руку качалкою, як я вертався ввечері од вчительки після співів, ще й заборонила мені й співать з нею й навіть ходити до неї на одвідини в школу.
Отець Мойсей зареготався на всю школу, бо таке смішне уявлення тієї сцени на ґанку виникло в його думці, неначе він уявки бачив, як Ксеня лупить Луку качалкою, ніби по коржеві. Псаломщик неначе заметився тим веселим сміхом і сам зареготався, пригадуючи ту сцену. Він з наївною щирістю розказував дріб’язки тієї події, того несподіваного випадку та й сам сміявся, пригадуючи ту сцену, неначе він розказував не за себе, а за когось іншого. Батюшка реготавсь, аж сльози виступили з очей.
— Та, бачте, моя Ксенія добра людина й хазяйновита, запопадна, але вона надто наважлива в усіх своїх вчинках,— сказав Лука.
— Ще добре, що не кинулась на вас з мечем у руках, як кинулась Іудиф на Олоферна,— сказав о. Мойсей і знов зареготався.
— Одже ж ви повинні радіть та звеселиться од тих синяків та виразок на руці, бо це ж знак, що Ксенія вас і досі гаряче й щиро кохає. Але ви більше нікому не розказуйте за ці синяки, бо як дізнається за цей випадок
Настя Легёза, то ще й нашу школу покине. А вона добре вчить школярів,— нарешті сказав веселий батюшка.
Але батюшка не втерпів і, прийшовши додому, нишком розказав за ту усю смішну подію своїй Надежді Орестівні, ще й докладав, як злякався й щулився Лука. Матушка була так само весела на вдачу і, уявляючи собі ту Іудиф з качалкою в руках, реготалася так, що через одчинені в садок вікна її регіт пішов луною поміж старими грушами, а діти аж позбігались у кабінет, щоб дізнатись, що там трапилось таке смішне, що тато й мама аж попару не знайдуть од сміху, так здорово чогось регочуться.
— Це на селі Насті нема в кого й закохатись. Хоч влюбляйся в парубка або в ті стовпи нашої брами, гарно помальовані,— промовив батюшка.
— Або в крамаря нашого Аврума, бо він ще не старий, а з лиця гарний,— додала жартів Надежда Орестівна.
— Але ж і коло Аврума стоїть на сторожі Іудиф з качалкою, як і коло Луки,— одказав о. Мойсей.
Незабаром після того Настя одвезла шість школярів на іспит в Білу Церкву, де вже з’їхалась комісія. Усі хлопці добре видержали той постриг на вільготу. Привізши школярів, Настя якось спитала в Луки Корнійовича, чом пак він не заходить до неї грати та співать.
— Та, бачте, це я теж заходився коло своєї роботи, бо готуюсь здавать екзамен на диякона, то треба ж засісти коло книжок.
Вчителька пойняла йому віри, але важко зітхнула, дивлячись на його смирні ласкаві ясні очі.
Вона од того часу впала в якийсь смуток і задумалась. Часом за обідом в отця Мойсея вона все заводила розмову, як бідній дівчині важко жити на світі, яка важка робота була для неї зимою.
— Мабуть, я довго не житиму й швидко вмру; таке щось важке та тяжке почувається мені на душі,— часто казала вона матушці, розмовляючи з нею на самоті.
— Ще що вигадайте! Вам саме жити та радіть, а не смуткувать та важко зітхати, та ще й весною в нас на селі, де все зеленіє та цвіте, аж очі вбирає в себе.
— Усе цвіте, це правда; але мені почувається, що я в’яну й мушу загинуть незабаром од важкої праці.
— От як поїдете до батька в Київ, то заспіваєте іншої, веселішої. Ви заниділи на селі просто з нудьги за Києвом, бо ви міська людина і не призвичаїлись до нашого сливе
монастирського живоття. Ми на селах не живемо, а тільки животіємо, як на селі приказують.
Одначе Настя, утла та слабка на груди, справді неначе передчувала заздалегідь близький кінець свого живоття. Вона вже не вернулась на своє місце. їй вдалося зайнять місце вчительки в Києві на передмісті, але, прослуживши зиму в школі, вона весною почала кашляти сухим кашлем, почала кородиться на слабкі зроду груди, заслабла на чахотку саме тоді, як весною розпукались дерева в київських садках, пишно зацвіли вишні та морелі, а в кравця Легёзи в покоїку згасало живоття молодої Насті. Перед зеленими святками її вже й поховали таки за її зароблені кривавицею гроші.
