ДІЯ ТРЕТЯ
День. Видно Босфор, Цареград і Золотий Ріг. На самому березі Босфору сад Юсуфа-паші, в саду його дворець. Серед саду купа пальм, під пальмами кіоск. По обидва боки кіоска, між кущами рож, олеандрів, кипарисів два фонтани. В кіосці сидить Маруся Богуслав-ка, найстарша і любима Юсуфова жінка, в чалмі і турецькім костюмі. Між кущами і квітками, коло фонтанів, на кушетках лежать і сидять другі Юсуфові жінки. Прислужниці арабки, туркені, негритянки й українки розносять кофе, фрукти і шербети. Євнух ходить з ключами. Жінки Юсуфа зачіпають, смикають євнуха. Маруся нічого не їсть, одсилаючи прислужниць рукою, і журиться, схиливши голову. Юсуф-паша входить в садок з дворця з здоровою люлькою в зубах.
Між 2 і 3 діями минуло шість ЛІТ.
ВИХІД 1
Маруся Богуславка, жінка паші, Юсуф-паша, євнух, жінки Юсуфа-паші, прислужниці, хори арабів і негрів.
1-а жінка (до євнуха). Ож глянь, які в мене очі.
2-а жінка. А подивись, які в мене брови! (Плеще долонею євнуха по спині).
3-я жінка (смикає ззаду). А вгадай. Хто тебе смикнув? (Утікає. Євнух доганяє її).
4-а жінка. На, поцілуй мене! А зась! (Утікає).
Всі жінки беруться за руки і крутяться кругом євнуха.
Євнух. Не пустуйте, бо скажу паші!
Жінки Юсуфа. Ой, дід, дідуган, ізогнувся, як дуга, а ми молоденькі, гуляти раденькі! Ой, пусти нас, старий діду, в місто погуляти.
Євнух. Ой, пустіть! Ой, гвалт!
Юсуф (виходить з дверей свого палацу). Нехай пошле аллах щастя й здоров’я моїй найстаршій жінці і всім моїм жінкам!
Всі жінки перестають пустувати і кланяються. Прислужниці падають на коліна і потім виходять з євнухом. Маруся встає з кіоска назустріч паші; паша поспішає до неї.
Юсуф. Не вставай передо мною, моя зоре!
Маруся. Зоря стрічає сонце ясного ранку. Нехай пошле бог здоров’я моєму дорогому паші!
Юсуф (виводить Марусю по східцях в кіоск і садовить коло себе). Зоре моя вечірня! Ти й досі журишся, ти й досі сумуєш? Чи жаль тобі твого роду, твоєї матері, чи твого покійного мужа, чи України? Тетерю давно вбито на войні, він не встане з могили… а наше небо пишніше й синіше од українського; наші сади зеленіші, наші квітки кращі. В мене срібла-золота, скільки твоя душа забажає. Я всю тебе обсиплю перлами, обсиплю золотом, тільки будь весела!
Маруся. Я Тетерю давно забула… Чи можна ж вічно любити того, кого давно нема на світі? Я люблю свого Юсуфа і своїх дітей, та ніколи не забуду своєї матері і своєї України. Гарне тут небо, як синій оксамит. Се море блищить, наче обсипане золотом та перлами. Сі пальми підпирають вінцями високе синє небо. Од пахощів розкішних квіток мені солодко на душі… Але там далеко, над Россю, скелі, вкриті зеленим мохом, гори й долини з дубовими лісами. Там в зеленому лузі є в камені криниця, що кам’янкою зветься… Як згадаю свою Україну, то моє серце кров’ю обіллється… Я неначе бачу над Россю, на горі батьківську хату в вишневім садочку. Вибачай мені за моє серце, мій пане!
Маруся.
Пройшли мої літа,
Ой, та марно з світу,
Як лист по воді!
А вже мої стежки
Там, на Україні,
Позаростали;
А вже ж мене родинонька
Позабувала…
Ой, вийду, ой, гляну,
Що я в чужині,
Ой, стану, подумаю,
Горенько мені!
Ой, не видно України,
Тільки видно море:
Куди піду, чи що зроблю,
То все в серці горе.
Юсуф (разом).
Пройшли твої літа,
Та не марно з світу,
Як лист по воді!
А вже ж твої стежки
Там, на Україні,
Позаростали,
А вже ж тебе родинонька
Позабувала…
О, забудь, серденько,
Що ти в чужині,
Ой, не думай, не гадай,
Що горе тобі.
Ой, не видно України,
Тільки видно море,
Розвеселись, моє серце!
Викинь з серця горе!
Юсуф. Марусе! сонце моє, зоре моя! Забудь усе і будь щаслива. Я хочу, щоб ти була щаслива. Я б оддав небо й землю за твою радість; я б оддав всі зорі з неба, ввесь світ ясного повного місяця за один твій осміх. Будь же весела! Гей, слуги! (Плеще в долоні; прислужниці входять). Покличте сюди співаків та співачок!
Входять араби й арабки.
Одна арабка. Той щасливий, хто знає пишну ніч над щасливою Аравією і ті зорі, що не сяють, а горять на чистому небі. Пишна краса синього нічного неба, що дише холодком на огневу землю, лащиться до серця, капає холодною росою на прив’ялі пахучі квітки, на пальмові сади. Твої очі, княгине, темніші од тієї ночі і ясніші од зірок. Твої очі то дають росяну прохолоду, то гріють огнем, на кого ти глянеш.
Пишні й рівні пальми в садах Мекки й Медини, а твій стан ще рівніший; йому позавидують наші пальми. Перед красою твого лиця засоромляться йорданські рожі. З уст твоїх капають пахощі смирни, з очей твоїх ллються пахощі Ливана. На твоїх щоках світить рання зоря. Твій голос, як голос холодного струмочка в гарячий день під пальмами. Нехай же аллах наллє твоє серце радістю.
Палає гаряче сонце над Аравією. Гарячі верхи червоних скель червоніють, як розпечене залізо. Пашить пісок, як натоплена піч, а холодна криниця під пальмами, а тихий холодок манить нас, як очі й брови молодої дівчини. Наші шатра стоять під пальмами… Аллах, аллах! Наші смертельні вороги бедуїни вгляділи нас… їх коні, як вихрі, закрутились по піску. Засвистіли кулі в пальмовому листі. Вставайте, брати, боронить волю! Станьте за скелі! Підніміть шаблі! Готуйте рушниці! Вдарили, і розніс вітер дим і з димом наших ворогів.
Грій же тебе сонце! Світіть пишні зорі! Лийте пахощі, сади й квітки. Нехай пальми схиляться над твоєю головою і прикриють тебе, як ти гулятимеш по саду.
Араби й арабки танцюють. Негри виступають.
Один негр. Які пишні наші ліси, облиті гарячим сонцем, де од тепла мліє душа й тіло! Є там пишний і вольний край, де Білий Ніл бере воду з густого лісу. Над гарячою водою сплелося дерево докупи гіллям і заховало од неситих очей білого чоловіка волю птиці, звіра й чорного чоловіка. Як солодка воля в тих гарячих лісах, нехай буде така солодка од щастя твоя жизнь.
Сонце сіло за високими скелями. Вода в Нілі запалала червоним огнем. Надворі холодок. Заревли леви й тигри в лісі, закричали птиці на воді. Ми будем щасливі в вольному лісі, ми будем вольні. Будь же, наша княгине, така щаслива, як ми колись будем щасливі в диких лісах Африки, як щасливий вольний звір у лісі, вольна птиця в небі.
Дикий танець негрів. Юсуф плеще в долоні. Входять європеянки і танцюють. Після їх виступають баядерки і фігурірують.
Маруся. Дякую тобі, мій ласкавий пане! Я доволі натішилась. Нехай аллах пошле тобі щастя й довгу жизнь за те, що ти мене пригрів на чужині. Я весела. Дякую тобі!
Юсуф. Радість злинула на моє серце сизою голубкою, бо ти стала весела. Тішся, серце! Візьми човен, попливи на Босфор, милуйся морем. Будь щаслива! Прощай!
Маруся. Я трохи втомилась і хочу одпочити на самоті.
Юсуф і всі його жінки виходять.
ВИХІД 2
Маруся сама.
Маруся (ходить, задумавшись, попід пальмами).
Ой, піду я, сяду в зеленому саду,
Чи не прийде доля мені на пораду?
Мій сад процвітає, доленьки немає…
Либонь мене моя доля покинути має.
(Сідає між кущами рож коло фонтана).
Ой, піду я, сяду між рожами в гаю;
Квітки процвітають, аж очі вбирають;
Рожа процвітає, як зіронька сяє;
Либонь мене моя доля покинути має.
(Стає над морем).
Ой, піду я, стану на тім бережечку.
Вода в морі на сонечку, як блискавка, сяє…
Ой, як мені тяжко, ой, як мені важко!
Мене одну моя доля покинути має…
Ой, гаю мій, гаю, зелений розмаю!
Ой, дай мені, милий боже, те, що я думаю!
День і ніч гадаю та про Україну…
Нехай цвіте Україна, лучче я загину.
Нехай цвіте Україна лугами, садами!
А я згину на чужині поміж ворогами.
Нехай росте Україна аж до високості;
Нехай лучче вода в морі змиє мої кості!
(Плеще в долоні. Входить євнух).
Приведіть мені дітей і покличте українок-невольниць!
Євнух виходить і приводить хлопчика Алі і дівчинку Фатьму. Маруся пригортає дітей і садовить коло себе. Входять українки-бранки. Маруся не примічає їх і співає.
Ой, спишу я журбу
На калиновім листу,
Та пущу я журбу
По морському бережку.
Ой, пливи ти, журбо,
Од морського бережка
До города Богуслава,
До зеленого садка.
ВИХІД З
Маруся, діти, українки й богомолка.
Хор українок (підхоплює).
Ой, пливи ти, журбо,
Од морського бережка
До города Богуслава,
До зеленого садка.
Маруся.
Коли б була зозулею
Щоб я крила мала,
То б я свою Україну
Кругом облітала,
То б я свою матусеньку
Давно б одвідала.
Українки.
Усе степи, усе яри! Нігде води та напитися;
Ой, горе нам на чужині: ні до кого прихилитися!
Прихилимось до явірка, а явірко та не батенько:
Вітер віє, листом має, а він до нас не промовляє.
Прихилимось до липоньки, а липонька та не матінка:
Вітер віє, гілля гонить, вона до нас не заговорить.
Прихилимось до дубочка, а дубочок та не братичок:
Вітер віє, листом має, а він до нас не промовляє.
Ой, горе нам на чужині, ой, зовуть нас заволокою.
Ой, кажуть нам річку плисти широкую та глибокую;
Ані плисти, ані брести, ні очима перекинути;
Доведеться на чужині у неволі тут загинути!
Входить стара туркеня в чорній одежі пілігримки, з палицею й пальмовою гілкою в руці. Вона стає за українками.
Українки (до Марусі).
Єсть у тебе на Вкраїні рідненькая мати;
Вона тебе пожалує, як свого дитяти.
Маруся.
Ой море, море, та й ти, Дунаю!
Ой орле, орле, та й ти, брате мій!
Чи не був ти, орле, в моїй стороні?
Чи не чув ти, орле, там новини?
Ой, чи не тужить ненька по мені?
ВИХІД 4
Ті самі й туркеня-богомолка.
Богомолка.
Ой, був орел в твоїй стороні,
Та вже не тужить ненька по тобі.
Маруся. Боже мій милий! Який я голос чула!
Українки.
Ой, не жаль нам доріженьки, що закурилася;
Ой, як жаль нам твоєї матусі, що зажурилася.
Ой, не жаль нам доріженьки, що пилом припала;
Ой, жаль нам України, що плакати стала.
Маруся.
Ой, вирву я з рожі квітку, з винограду
Та пущу я до матінки на пораду.
Якби в мене крилечка, солов’їні очі,
Полетіла б я в дорогу темненької ночі.
Українки й Маруся.
Ой, сіла б я, та впала б я в неньки на порозі,
Обливають матусеньку дрібнесенькі сльози.
Богомолка.
Годі тобі, мати, сльози проливати,
Бо вже тобі своєї дочки та й не видати!
Маруся (тривожно). Боже мій, який голос я зачула! Я неначе побачила Богуслав, побачила Рось. Неначе я почула голос матері. (Тривожно обертається до богомолки. Показує українкам рукою на двері. Українки виходять).
ВИХІД 5
Маруся й Настя.
Богомолка. Нехай великий пророк покриє тебе своєю ласкою! Нехай дарує тобі аллах довгий вік. Я була в Мецці й Медині, топтала своїми грішними ногами святу землю, де походив наш пророк, бачила гроб його. Велика княгине! Візьми оцю гілку пальми з святої Мекки з рук безродної старої богомолки. Нехай тобі дарує аллах щастя!
Маруся (тихо). Який знакомий голос чую… І де б він узявся той рідний, чудовний голос на такій далекій стороні. Що мені казати їй? (Голосно). Приймаю од вас святу гілку з великого міста і дякую вам!
Богомолка. Се гілка не проста! Вона дає тверду віру тим правовірним, хто її не має… хто її прийняв недавно…
Маруся. Розумію, розумію… але один великий бог над усіма людьми, і над вашим плем’ям, ї над нашим.
Богомолка. Один великий бог, та не кожний однаково вірує в його великого пророка. Чи ти, велика пані, зовсім забула віру твоїх батьків? Чи забула ти свій край, свою родину?
Маруся (дуже тривожно). Боже мій! Об чім вона мене питає? (Бере богомолку за руку). Хто ти? Скажи мені, хто ти? Звідкіля ти йдеш і куди йдеш? Чого тобі треба од мене?
Богомолка. Глянь на мої ніженьки! Я попекла їх гарячим піском, гарячим камінням, поколола терном та будяками. А все-таки я прийшла до тебе. Я блукала по степах, по лісах, ночувала не раз серед степу, серед лісу, втікала од звіра, втікала од лихих людей, плила ріками й морями. А все-таки я прийшла до тебе, я знайшла тебе.
Маруся. Не муч мене! Скажи мені, хто ти і чого тобі од мене треба? Може, ти просиш милостині, я тобі дам срібла й золота, дам тобі їсти й пити. Може, ти тінь з того світу…
Богомолка. Я не тінь. Перехрестись, коли не забула хреститись; я не щезну. Я не мара, хоч похожа тепер на мару. Мабуть, я стара стала, коли мене рідна дочка не впізнала. Я… я… твоя мати… (Скидає з себе турецьку одежу і зостається в чорній українській одежі, з золотим хрестом на шиї). Марусе! коли не впізнала мене, то впізнай хоч мій голос… Я твоя мати.
Маруся. Моя мати! Тут, в Цареграді! Ні! Я доспівалась… я з горя притужила тінь своєї матері… Мабуть, вмерла моя мати!.. Боже мій! Поможи мені! Я, здається, стратила розум.
Настя. Марусе, Марусе! Дочко моя!
Маруся (з криком кидається на шию матері). Мамо моя, оідна моя! ти не тінь; ти моя мати. (Плаче на плечі в Насті).
Настя. Плач, моя дочко! Виплачу й я своє гоое на твоїх грудях… Дай подивлюсь на тебе… (Одходить). Розпитаю тебе. Чи не дурно я блукала по світу й шукала тебе? Коли ти ще українка й християнка під сим поганим бусурманським убором, то візьми сю святу пальмову гілку. Ся гілка не з поганої Мекки, а з святого Єрусалима. На Ордані я вирвала її, обмочила в святій річці, освятила на вербу на святому Христовому гробі. Глянь на неї! Я її всю облила гіркими слізьми, благаючи бога, щоб він поміг мені знайти тебе.
Маруся (пригортає гілку до серця й цілує). Мамо моя, щастя моє! Яка я тепео щаслива! Я наче вдруге народилась на світ божий. Мене татари погнали степами, завезли на чужину, продали на базарі. Скільки я сліз пролила за тобою, за Україною! Скільки я витерпіла горя! Я поневірялась, доки не знайшла спочинку в домі доброго мого Юсуфа-пашї.
Настя. Знаю, знаю; все знаю. Я про все розпитала. Я вивчилась говорити по-бусурманській; я служила в Цареграді наймичкою: влізла в покої багатих ТУОКЇВ, розпитувала, підслухала їх розмову. Я все чула про ЮсуФа й про тебе, все розпитала і таки доступилась до тебе. Але кого я знайшла? Ти жінка нечистого турка, ворога нашої України, породила отих нечистих турченят, що, може, колись спалять не один раз наш Богуслав і продадуть на базарі наших ОНУКІВ! Чи пам’ятаєш ти Україну? Чи віруєш ти в Христа? Марусе! Нащо ж я по світу блукала, тебе шукала?
Маруся (падає перед Настею навколішки і цілує її коліна). Мамо моя, серце моє! Прости мені або скарай мене! Я потуречилась, я побусурманилась в бусурманській стороні. Я мусила потуречитись, бо я ж невольниця, бо я ж куплена на базарі за гроші. Чи простиш ти мені, нещасливій, серед оцієї розкоші, мені, великій пані, що, може, нещасніша од прохачки?..
Настя. Де ж пак не потуречитись серед такого панства, серед такої розкоші? Чого тут нема! (Озирається навкруги). Хіба тільки птичого молока не стає. Де ж пак не забути Христа, не забути України для таких палат та таких садів, для золота й срібла. Чи вже ж ти, Марусе, не українка й не християнка? (Одвертається од Марусі).
Маруся. Мамо моя, рідна моя! Серце моє дорогеє! Не одвертайся од мене! Послухай, що я маю казати. (Лізе за матір’ю слідком на колінах).
Настя. Марусе! Я все знаю… Я не один рік живу в Цареграді. Я ледве осмілилась доступити до тебе, до своєї дорогої Марусі…
Настя.
Проклятий той час, та година,
Що я тебе на світ божий породила!
Маруся.
Проклятий той час, та година,
Що ти мене на світ божий породила!
Настя.
Лучче б було тебе, дочко, в купелі втопити,
Ніж такую, як ти тепер, на світ породити!
Маруся.
Лучче б було маленькою в купелі втопити,
Ніж такую безталанну на світ породити!
Маруся.
Десь ти мене, моя мати, в церкву не носила,
Що такую безталанну на світ породила.
Настя.
Носила я тебе в церкву й богу молилася.
Така тобі, моя дочко, доля судилася.
Настя. Будь проклята!.. (Одпихає Марусю).
Маруся. Змилуйся, мамо, не проклинай свого дитяти!
Настя. Будь проклята, коли забула Христа й Україну й породила оцих невір, оцих ворогів України. (Кидається на дітей з ножем).
Маруся. Мамо, не губи їх! Се мої діти, се моя кров! Розпанахай ножем моє серце, втопи мене, що хоч роби зо мною, тільки не губи дітей! (Кидається обороняти дітей).
Настя. Ти тепер не дочка моя! Нема тепер в мене дочки Марусі… (Одходить далеко од Марусі). Ой дочко моя! Марусе моя! Нащо я тебе двічі навіки втратила!.. Тепер я вже знаю, що втратила навіки свою Марусю. Тепер я вже без надії тужу за нею, як за мертвою. (Тихо голосить). Дочко моя, голубко моя! Чи ж я рано не вставала, чи ж я тебе не доглядала? Чи я ж тебе не любила, чи я тебе не жалувала, що ти мене навіки покидаєш! Я ж облила свою душу слізьми, облила серце кров’ю, тебе шукаючи! Я ж виплакала очі, тебе виглядаючи!
Маруся. Мамо! (Біжить до Насті). Не розривайте мого серця! Я українка й християнка! Я вірую в Христа і люблю Україну, як і давно. Мамо! Скільки я сліз вилила отут, серед розкоші, за Україною, й за вами! Один бог про те знає! Я та сама Маруся Богуславка, що була колись давно в Богуславі!
Настя. Не вірю, не йму віри! Чи бачиш ти оцей твій розкішний палац? А чи бачиш ти, що коло твого палацу стоїть страшна тюрма? Чи знаєш ти, хто сидить в кандалах в тій тюрмі?
Маруся. Не знаю, мамо! їй-богу, не знаю! Мій Юсуф не сказав мені, хоч я його й не раз просила.
Настя. Ага! Я знаю, що твій Юсуф тобі того не скаже. В тій тюрмі сидять наші козаки, наші оборонці, що за Україну, за її дітей, за тебе пішли битись з татарами. Тут сидить, прикований до стовпа, наш гетьман Байда, тут сидить твій брат Панас, твій брат, твоя родина!.. Тільки Тетері нема, бо поклав свою голову на степу за Україну. А ти тут розкошуєш! Тобі й думки й гадки нема, що під боком розкішниці поневіряється твій рід, твоє плем’я!
Маруся. Боже мій милостивий, боже мій милосердний! Отут, побіч мене! Боже мій, я страчу розум…
Настя. Коли ти не зовсім потуречилась, коли в тобіще живе українська душа, вкрадь ключі од тюрми у Юсуфа, одімкни тюрму, випусти козаків на волю, а свого поганого турчина, нашого заклятого ворога, тричі проколи оцим ножем! На! (Дає ножа Марусі).
Маруся. Мамо моя! Все зроблю для вас! Оддам вам свою душу, піду для вас в огонь і воду. Украду ключі у Юсуфа, випущу невольників-козакїв, випущу брата, та тільки… та тільки не вб’ю мого Юсуфа, бо я його жінка, мати його дітей!..
Настя. Ти не українка! Ти бусурманка! Зовсім потуречилась для нещасної розкоші… Горе моє!
Маруся. Мамо! Пожалій мою душу, моє бідне сеоце! Я люблю Юсуфа. Все зроблю, тільки його та дітей не згублю з світу. Оцими слабими руками я перевернула б усе погане цаоство, що так наробило шкоди моїй дорогій Україні, зруйнувала б погані вооожї городи й села, якби моя сила, та тільки пожалію своїх дітей та Юсуфа. Мамо моя! Як він мене любить, як він мені годить! Боже мій! Я*а я нещаслива! За що ти, боже, так караєш мене! (Плаче).
Настя. Марусю, і я людина! Нехай буде по-твоєму! Я була на Запорожжі, я жалувалась на ворогів запорожцям; я змовилась з ними… Я винишпорила все в Цареграді: ходила прохачкою, підслухала на улицях, в панських домах, стрічалася оце недавно в Цареграді з перебраними знакомими запорожцями. Вони швидко будуть тут. Я обіцяла їм викинути на березі знак, як вже буде все готово. Марусе! Швидко запалають оці погані палаци, оце зміїне гніздо! А тим часом ми випустимо на ^волю орлів.
Маруся. Мамо! Ти розпекла мою душу, запалила помстою моє серце. Я ненавиджу ворогів, що зруйнували наш рідний край, завдали мені й тобі стільки горя, стільки жалю, що продавали мене, як невольницю, на базарах! Нехай гинуть мої вороги й вороги України!
Настя. Так, дочко! Тепео ти знов моя дитина, моя дорога Маруся! Тепер я знайшла свою дочку, свою дорогу Марусю. (Гаряче обнімає Марусю).
Маруся й Настя (весело).
Хто був причина нещастя мого.
Щоб мій ввесь смуток упав на його,
Шоб мої сльози впали на його,
Щоб він не бачив сонця ясного!
Я зсохла, зв’яла, виплакала очі,
Не збуду смутку ні вдень, ні вночі.
Де наші сльози впадуть на камінь який,
Хоч би найтвердіший, пороблять знаки.
Ой, не пропаду я, ой, не загину,
Бо солодко вмерти за Україну!
Пошли ж мені, боже, долю єдину,
Щоб побачити хоч раз Україну!
Маруся (обнімає й цілує матір). Мамо! Я скажу Юсуфові, що хочу вас зоставити нянькою коло своїх дітей.
Настя. Про мене, роби, як знаєш! (Одягається в турецьку одежу й бере дітей за руки. Обидві йдуть до палацу).
Завіса падає.
