ДІЯ ЧЕТВЕРТА
Перша картина
Тюрма в Цареграді. В тюрмі сидять козаки, приковані до стін, до стовпів. Серед тюрми сидить гетьман Байда, прикований до стовпа; на ногах у його залізні кайдани. Козаки худі, замлілі, ледве прикриті одежею. Серед тюрми кам’яний стіл.
ВИХІД 1
Байда, Панас, козаки.
Байда, Панас й козаки.
Ой, не сизі орли на широкому степу заклекотали —
То бідні невольники-козаки в тяжкій неволі заплакали,
Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,
Господа милосердного прохали та благали!
Подай нам, господи, з неба, чого нам треба!
Подай нам, господи, з низу буйний вітер!
Ой, чи не встане на Чорному морі бистра хвиля.
Ой, чи не принесе до нас по Чорному морю запорожців!
Та вже ж нам ся турецька каторга надоїла,
Кайдани-залізо ноги повривали,
Біле тіло козацьке коло жовтої кості пошмульгали.
Ти, земле турецька, віро бусурманська!
Ти, розлуко християнська!
Не одного ти розлучила з отцем, з матір’ю,
Або брата з сестрою,
Або мужа з вірною жоною!
Байда й Панас.
Соколе ясний,
Брате наш рідний!
Ти на Вкраїні
Часто буваєш:
Полинь ти, соколе ясний,
Брате наш рідний,
Та на Вкраїну;
Перед ворітьми в батька-матері
Сядь, упади,
Жалібно проквили:
Та нехай батько добре дбає,
Грунти збуває, скарби збирає,
Та нехай синів своїх
З неволі турецької
Та й викупляє!
Козаки.
Та не треба нам поклон посилати,
Батькові-матері жалю завдавати.
Хоч батько-мати будуть добре дбати,
Грунти збувати, скарби збирати,
Та не знатимуть, в якій неволі
Синів своїх шукати;
Що сюди ніхто не заходжає,
І люд хрещений не заїжджає;
Тільки соколи ясні літають,
На високій тюрмі сідають,
Жалібно квилять-проквиляють.
Двері тюрми тихо одчиняються. В тюрму входять дві женщини в чорній одежі, з чорними чадрами на головах, з дірками на чадрах, прорізаними для очей. Вони обидві виймають з-під піл ліхтарі. В обох у руках великі пучки квіток і зеленого листя.
ВИХІД 2
Козаки, Байда, Панас, Маруся Богуславка й Настя.
Козаки. Хто ви такі? Що ви за люде? Байда. Чи ви живі люде, чи, може, з того світу тіні нещасних невольників, що загинули в сій тюрмі? Чого вам од нас треба? Ми вже шість літ у неволі пробуваємо, світу божого, сонця праведного, людей хрещених не бачимо.
Маруся. Ми не тіні; ми живі люде.
Панас. Боже мій! Український язик! І який рідний, знакомий голос!
Козаки. Чи нам здалося, чи ми справді почули рідну мову і десь чуваний давно-давно дівочий голос? Хто ви? Як ви сюди прийшли?
Маруся (здіймає чадру і виймає ліхтар з-під поли). Я Маруся Богуславка. Не бійтесь, не лякайтесь!
Настя (здіймає чадру і виймає ліхтар). А я Настя, Марусина мати. Чи впізнали нас? Чи впізнали мене, колись молоду, здорову, а тепер стару та сиву Настю?
Козаки.
Ой, як ми вас, бідні невольники, зачували,
Ми Марусю Богуславку і її матір
По річах пізнали.
Настя. Чи всі ви ще живі, орли мої? Чи живий ще гетьман Байда? Чи живий ще тут мій милий син Панас? Чи, може, спочиває вже в сирій землі?
Маруся. Чи живий ще мій брат?
Панас. Мамо! Сестро! Чи вже ж оце я чую ваш голос, чи вже ж оце я бачу вас? Чи не сниться мені знов той чудовий сон, що я ніби все бачу матір і сестру, все говорю і не наговорюся з ними?
Настя. Сину мій, дитино моя! (Кидається на шию Панасові й, обіймаючи його, плаче).
Маруся. Братику мій, соколе мій! (Біжить до Панаса і падає йому на груди).
Настя. Чи думала я, чи гадала знайти тебе, сину мій, на чужині, в неволі, в тюрмі, в тяжких кайданах, а твою сестру в гаремі поганого турка? Чи на те ж я тебе породила на світ божий, щоб ти пропадав в сій поганій каторзі! Вставай, сину мій! Скидай кайдани! Я швидко наведу туркам гостей з Запорожжя. Я своїми руками запалю оцю тюрму, де прийняли муки козаки, і буду милуватись пожежею. Вставай, сину! Розбивай кайдани! Вилітайте, орли, на волю! Я хижою птицею слідкувала за вами на стенах, минала козацький труп, розкиданий по степу, помочила ноги козацькою кров’ю, а таки вислідила вас! Розбивайте кайдани!
Маруся й Настя виймають з-під одежі ключі, пилки; одмикають і перепилюють кайдани. Козаки визволяють один другого з кайданів.
Панас (встає і кидається до матері). Ой, обшмуль-гали кайдани до кості козацьке тіло! Я не встою на ногах!.. Я шість літ, мамо, не стояв на ногах!.. (Заточується. Маруся й Настя підхоплюють його під боки й садовлять).
Маруся.
Ой ви, козаки, бідні невольники!
Ви шість літ в тюрмі пробуваєте,
Світу божого, сонця праведного не видаєте;
Угадайте, що в нашій землі християнській за день тепера?
Козаки.
Гей, дівко-бранко!
Марусе Богуславко!
По чім ми можемо знати,
Що в нашій землі християнській за день тепера?
Що вже шість літ у неволі пробуваєм,
Божого світу, сонця праведного не видаєм.
Маруся.
Ой козаки,
Ви бідні невольники!
Сьогодня у нашій землі християнській
Святий празник, роковий день Великдень!
Байда.
Та бодай ти, дівко-бранко, Марусю Богуславко,
Щастя-долі собі не мала,
Як ти нам святий празник,
Роковий день Великдень сказала!
Настя накриває білою скатертею стіл, ставить на столі ліхтарі, засвічує свічки, кладе паску, ставить букети квіток, обсипає стіл і тюрму зеленим листом, роздає квітки козакам.
Маруся.
Ой козаки, ви бідні невольники,
Та не лайте мене, не проклинайте:
Бо як буде мій Юсуф-паша на рамзан до мечеті виїжджати,
То буде мені, бранці,
Марусі Богуславці,
На руки ключі віддавати;
То буду я з матір’ю до темниці приходжати,
Темницю відмикати,
Вас всіх, бідних невольників, на волю випускати.
Козаки.
Ой, добре ти вчиниш,
Як на волю нас випустиш!
Ой, добре ми вчинимо,
Як з неволі втечемо!
Маруся, Настя, Панас і Байда.
Ой, були в нас батько й рідная мати,
А тепер нікому порадоньки дати!
Та були в нас брати й рідні сестри,
А тепер нікому на розум нас звести!
Та були в нас луги, були й криниці,
А тепер нікому подати водиці.
Не дай, боже, смерті, на чужині вмерти,
Ой, нікому доглянути до самої смерті!
Ой добре ми вчинимо,
Як з неволі втечемо!
Через темний ліс ясним соколом перелинемо;
Через довгий степ перепілочком перебіжимо;
Через бистрі ріки білим лебедоньком переплинемо!
Через великі городи голубоньком перелинемо!
В Україні впадемо,
Над річкою Россю.
Крильця опустимо,
Веселенько загудемо;
Мир християнський,
Народ український
Та й розвеселимо!
Козаки.
Ой, добре ми вчинимо,
Як з неволі втечемо!
В Україні впадемо,
Крильця опустимо.
На старій оселі
Веселенько загудемо!
Маруся й Настя. Розговійтесь, бідні невольники, після шести літ довгого посту!
Козаки приступають до стола, беруть по шматочку паски й квітки в руки. Чути великодні й весняні мотиви.
Маруся.
Ой, по чім ви, козаки,
Сидячи в тюрмі,
Літечко знали,
Що ніколи світу не видали?
Козаки.
Ой, по тім ми літечко знали:
Йшла туркеня улицею,
З холодною водицею,
Та вирвала цвіту-квіту,
Та вкинула у темницю.
Ой, по тім ми літечко пізнали!
Маруся. А надворі весна красна! соловейки щебечуть, зозулі кують, сади цвітуть. Десь далеко-далеко на Україні дівчата веснянок співають:
А вже весна, а вже красна!
Із стріх вода капле.
Ой, весна красна! Що нам принесла?
Принесла тепло і добреє літечко…
Малим дітям — в ручечки бити,
А старим дідам — раду радити,
А старим бабам — посидіннячко,
А господарям — поле орати,
А господиням — на кроснах ткати,
А молодим дівочкам — погуляти,
А вам, бідним невольникам, —
Та на Україну мерщій тікати!
Всі (забравши квітки й листя в руки).
А вже весна, а вже красна!
Із стріх вода капле.
А вже ж тобі, невольнику,
Мандрівочка пахне!
Завіса падає.
Друга картина
Видно Босфор, Цареград і бік Юсуфового саду з фонтаном. Велике каміння вганяється в море. В сад виступає один бік Юсуфового палацу і одна башта тюрми з дверима. Між палацом і тюрмою залізні гратки; через низькі гратки видно улицю. За палацом і садом видно на горі верхи домів і мінарети мечетей, ілюмінованих в ніч рамзана. На самій горі, на двох дуже ілюмінованих високих мінаретах стоять два муеддини й скликають турків на молитву. Надворі ніч, тільки од ілюмінації ллється тихий світ на сад, на море. Стріляють. Починається рамзан.
ВИХІД 1
Муеддини, Маруся й Настя.
Один муеддин. Ель салам, алек, алейкум ель салам, аллах гу акбар, я ле салаг! Ля иллага иль аллах, у Могамед рассуль аллах! Рамзан!
По ясно освіченій улиці ідуть турки до мечеті. З палацу крадькома виходять в сад Маруся й Настя з в’язками ключів в руках і, притаївшись за стовпами й деревом, дивляться на улицю.
Маруся (тихо). Вже один муеддин раз заспівав на мінареті.
Обидва муеддини. Ля иллага иль аллах, у Могамед рассуль аллах!
Настя. Чи виїхав твій паша з своїми яничарами?
Маруся. Вже виїжджає. Он уже він поїхав на коні по улиці, і за ним пішли всі прислужники й яничари.
Настя. Ми тепер самі на всю оселю?
Маруся. Самі, мамо.
Настя. Чи забрала всі ключі? Чи не забула часом чого?
Маруся. Взяла, мамо, всі ключі од тюрми й од кайданів.
На улиці йдуть дервіші по два в ряд, потім їде Юсуф-паша на коні. Прислужники вдвох ведуть коня за гнуздечку. За пашею йдуть яничари.
Настя. Поїхали?
Маруся. Поїхали. Боже мій! Як б’ється моє серце!
Настя. Не бійся, дочко! Радій! Великий час настає! Поставлю знак запорожцям, щоб знали, куди приставати човнами. Я так умовилась з ними.
Маруся й Настя йдуть крадькома через сад і на скелі ставлять ліхтар з червоними хрестами на склі й втикають високу, білу з червоним хрестом корогву. Потім спускають човни й готують весла.
Маруся. Мамо моя, рідна моя! я вся дрижу! Вернуся я і хоч раз подивлюся на своїх дітей!
Настя. Борони боже! Ми опізнимося й згубимо козаків і себе. Не бійся, моє серце! Будь смілива!
Маруся (сідає на камені). Я втомилась… Я ледве дишу. Сила моя десь дівається…
Настя. Йди сміливо за мною. Моя душа не знає страху. Поможи мені спустити човни.
Маруся. В мене руки трусяться… В мене ноги дрижать. Ой, що ж то буде, що ж то буде!
Настя. Щастя нам буде; смерть нашим ворогам буде!
Муеддини (обидва співають втретє). Ель салам алек, алейкум ель салам, аллах гу акбар я ле салаг! Ля иллага иль аллах, у Могамед рассуль аллах! Рамзан!
Муеддини злізають з мінаретів.
Маруся. Вже всі турки пішли в мечеть.
Настя. А глянь на море, бо в мене старі очі! Я погано бачу! Чи не бачиш там чого?
Маруся (виходить на скелю й дивиться на море). Нічого не бачу, мамо!
Настя. Нема! Боже мій! А що, як не прибудуть, як їх однесла хвиля од берега. (Виходить на скелю). Нічого не чути?
Маруся. Он-он! Ген-ген! Забіліло на воді, неначе хмарка!
Настя (з криком). Боже мій! Летять мої соколи, пливуть мої лебеді! (Обнімає Марусю). Ми не загинемо! Вдармо тепер лихом об землю! Кінець нашому горю!
Маруся. Цсссс… мамо, тихіше! Бога ради, тихіше! Вже наближаються… Я бачу човни, я бачу білі сорочки, я бачу людей на човнах.
На морі чути пісню, дуже тиху, як шелест листу.
ВИХІД 2
Маруся Богуславка, Настя й запорожці.
Запорожці (тихо).
Ой, по морю, по морю,
Та по тихому Дніпру,
Там плавало суденце,
Помальоване денце.
А у тому суденці
Півтораста молодців,
А між ними отаман,
Запорожець Іван.
(Припливають до берега й співають трохи голосніше).
Ой, гук, мати, гук, де горілку п’ють.
Веселая тая доріженька, де козаки йдуть.
Козаченьки йдуть, горілочку п’ють
Та під білою березою отамана ждуть.
Отамане, батьку наш, та порадь тепер нас!
Чи ми сього кониченька вороного продамо,
Кониченька продамо, а грошики проп’ємо,
Чи ми його додомоньку та й одведемо?
(Виходять крадькома на берег. Деякі плазують, як пластуни, по скелях. Настя й Маруся сходять з скелі. Настя біжить назустріч запорожцям).
Настя.
Брати мої, соколи мої!
Ви гаразд дбали!
Добре вгадали,
Що до Юсуфа-паші,
До мого зятя,
В гості завітали.
Маруся. Серце моє б’ється од великої радості, а душа моя чує велике горе. Я впустила ворогів свого Юсуфа, свого дорогого Юсуфа, своїх дітей. Боже мій! Чи помилують вони мого мужа, моїх дітей!
Настя (фанатично, піднявши руки вгору). Настав-таки мій час! Діждалась я таки хоч перед смертю свого великого дня! Тепер я оддячу своїм ворогам за все горе, за всі сльози! Хоч на макове зерно оддячу за горе України! (Прожогом вириває ключі з Марусиних рук). Одчиняйтесь, тюрми! Вилітайте, орли, на волю! Смерть бусурманам! Смерть ворогам!
Настя й Маруся біжать до дверей тюрми, одмикають і випускають козаків.
Козаки.
Ой світе, світе,
Який ти ясний!
Ой світе, світе,
Який ти прекрасний!
Ой, лучче б ми, запорожці,
Круту гору лупали,
Ніж у тюрмі, у кайданах,
Шість літ пропадали.
Круту гору лупаючи,
Сіли б, одпочили,
А у тюрмі конаючи,
Трохи не згинули.
Запорожці (весело).
Світіть, зорі, світіть, ясні,
В хмари не ховайтесь!
Ви, козаки, невольники,
Додому вертайтесь!
А вернувшись додому,
Знов будемо татар бити,
Мед-горілку пити,
Над турчином кпити.
Руйнуй! Пали!
Смерть ворогам!
Запорожці кидаються на палац, розводять огонь і підкидають під дом, Маруся стає на ґанку й не пускає їх.
Маруся. Дом Юсуфа мій дом. Я не дам руйнувати й палити: тут мої діти. Юсуфові діти — мої діти!
Запорожці. От тобі дівка-бранка, Маруся Богу-славка! Мабуть, зовсім збожеволіла в Туреччині, коли боронить ворога!
Один козак кидає огонь на ґанок. Маруся гасить.
Маруся (з ганку). Руйнуйте все вороже царство! Я вам поможу своїми руками, та не займайте Юсуфового дому й моїх дітей! Боже мій! Вони хотять спалити моїх дітей! Мамо, мамо! Чом ти за мене не оступишся? Ти ж мала своїх дітей! Ти ж побивалась за мною, своєю дочкою! Ти ж за мною пішла на край світу! Рятуй мене й моїх дітей! В палаці сплять мої діти!
Тим часом запорожці запалюють тюрму. Огонь освітив сад і море. Юсуф-паша прилітає на коні з двома прислужниками й вибігає з палацу на ґанок.
ВИХІД 3
Маруся Богуславка, Настя, Байда, Панас, запорожці, козаки й Юсуф.
Юсуф (вихвачує з піхви шаблю). Що се за бунт?
Козаки. От він, наш перший ворог, що запер нас в тюрму. Бий його, ріж його!
Запорожці кидаються на Юсуфа з шаблями. Маруся заступає Юсуфа й боронить.
Маруся. Се мій муж! Не зачіпайте його! Не дам його вбити, хіба мене попереду вб’єте.
Запорожці. Ха-ха-ха! Ото варто боронить бороданя!
Один запорожець одпихає Марусю; Маруся відбивається.
Юсуф. Яничари! Сюди, на поміч! Яничари! Військо! Бий тривогу!
Маруся. Не дам його, про мене, й вбийте мене!
Настя кидається до запорожців і махає руками. Її слова перемагає пісня.
Запорожці й козаки.
Та йдуть коні, воза везуть,
Везуть бусурмана;
Та привезли бусурмана
До нового знамена,
Та підняли бусурмана
На три списи вгору!
Дивись, дивись, бусурмане,
На нашу свободу!
Ой, що наша свободонька,
Як мак, процвітає;
Бусурманська голівонька
Кров’ю окипає!
Запорожці й козаки достають списами Юсуфа й прислужників і вбивають їх.
Маруся. Вбили мого дорогого Юсуфа, вбили! Боже мій! Десь я родилась на одно нещастя! Я втратила Тетерю, й мого Юсуфа вбили! (Ламає руки й припадає до Юсуфа).
Байда. Пани-товариші! Сідаймо тепер на човни та вдармо веслами. Запалім увесь куток та й тікаймо на Україну. Видно буде дорогу!
Запорожці. Запалюйте та швидше на човни! (Скакають в човни й хапають весла). Насте! Марусю! Сідайте мерщій з нами!
Настя йде до човна й веде за руку Марусю. Маруся без пам’яті йде за нею й сідає в човен.
Маруся (в човні). Де я? Куди це я йду? Що робиться зо мною? Де ж мій Юсуф, де ж мої діти? Мої діти в хаті. Не покину дітей! Не поїду без дітей на Україну. Дітоньки мої, квітоньки мої! (Вискакує з човна й біжить через садок).
Настя (кличе з човна дуже ласкавим голосом). Марусю, дочко моя. Голубко моя, серце моє! Дитя моє кохане! Нас жде Україна! Ми ж незабаром вернемось додому, знов побачимо Україну, побачимо милий Богуслав. Дочко моя, щастя моє! Чи на те ж я блукала по світу, перетерпіла стільки горя, щоб тебе знайти та й тут покинути на руїнах? Марусю! Пожалій моїх старих літ, моєї сивої голови! Пожалій мого розбитого серця! Я прошу, благаю тебе, як бога! Зжалься надо мною, сиротою! Я плачу, обливаюсь гіркими слізьми… Вернись до мене, пригорнись до мене!
Маруся (стає серед саду, оглядається, слухає и біжить назад до матері). Не покину тебе, мамо! Ти нізащо в світі не поїдеш без мене. Я вже не розлучусь з тобою до смерті. Умру, а тебе не покину! (Обертається до палацу). Але де ж мої діти? Діти мої, квітки мої. Де ж ви поділися? (Хоче вернутись; Настя держить за руку й не пускає). Не покину дітей на смерть! Я приросла до сієї землі, до своїх дітей.
Запорожці й козаки (смутно).
Потуречилась, побусурманилась!
Для розкоші турецької,
Для лакомства поганого…
Маруся. Прощай знов навіки, моя мамо! Цілую твої рученьки, цілую твої ніженьки. Прости мені, що я наробила тобі стільки горя! Що я полином та терном присипала тобі доріженьку, отруїла твою старість гіркою отрутою. Поцілуй за мене рідну землю на Україні. Помолись за мене богу в Києві, бо я вірую в свого бога й люблю Україну. Я б рада ще хоч раз дихнути повітрям рідного краю… Прощай, прощай, дорога мамо! Прощай навіки, рідний краю! (Кидається на шию матері з плачем, потім виривається й біжить до палацу).
Настя (зскакує з човна й біжить за Марусею). Коли ти зостаєшся, то й я тут зостанусь! На смерть зостанусь. Не поїду й я! Або їдь з нами, або губи на смерть отут свою матір, що знайшла тебе й за морем!..
Декотрі човни одчалюють. В сад, через гратки, лізуть яничари.
ВИХІД 4
Ті самі й яничари.
Яничари (дико). Лови їх! Держи! Стріляй на них!
Один яничар. Тут жінка Юсуфа. Ось Юсуф убитий. Тут якась християнка! Тюрма горить… Козаки!
Яничари. На Цареград напали козаки!.. Аллах, аллах! В такий великий празник напали… Всі мусульмани в мечетях. Пожежа!..
Один яничар (до Насті). Хто ти? Що ти за людина?
Настя. Я Настя Богуславка! Я українка! Дивіться, поганці! Оті руїни, ота пожежа, то діло моїх жіночих рук. Я навела вам гостей з України за нещастя моїх дітей, за нещастя України! Я над вами помстилася! Ха-ха-ха! Як гарно горить Цареград! Далеко краще, ніж горів Богу-слав!
Яничари вбивають Настю. Настя падає й регочеться.
Маруся. Мати моя вбита! Знайшла собі смерть на подвір’ї дочки своєї. Мамо моя, щастя моє! (Обертається до палацу, палай, горить. Маруся біжить в ганок і одчиняє двері, з дверей вилітає полум’я). Діти мої! Рятуйте моїх дітей!
Палац завалюється й горить. Маруся біжить на скелю й скакає в море. Запорожці й козаки од’їжджають і з останніх човнів стріляють на яничар.
Запорожці й козаки (з човнів насмішкувато).
Та привели бусурмана
До нового знамена,
Та підняли бусурмана
На три списи вгору:
Дивись, дивись, бусурмане,
На нашу свободу!
(Потім, одїжджаючи, співають торжественно).
Ох, і ти, лимане, ти, лимане,
Ти запорозький отамане!
Гей, гей! Ти запорозький отамане!
Ой, чого ж ти у чорному ходиш,
Та й у чорному оксамиті?
Гей, гей! Та й у чорному оксамиті?
Ох, і як же мені не ходити,
Що до мене гості приїжджали?
Гей, гей! Що до мене гості приїжджали.
А у мене гості не якії,
Та запорожці молодії,
Гей, гей! Та запорожці молодії.
Займається цілий куток в Цареграді й освічує море. Ілюміновані мінарети горять і падають на землю. Палац Юсуфа, тюрма — все завалюється.
Завіса падає. Кінець.
