Розмова не клеїлась. Софія Леонівна супила брови й мовчала. Матушка вешталась і поралася коло снідання. Час минав, а байдужний до виїзду артист не вертавсь.
— Одже ж ще опізнимось на вокзал через отого артиста, — бідкалась аж сердилася Софія Леонівна, — никає десь по мочарах з собакою, мов неприкаяний, неначе там загубив свою долю та й шукає її в очеретах.
— Флегонт Петрович якби зміг, то забрав би з собою в Київ усі луки з очеретами й качками, як Леонід Семенович бажав забрати з собою питель і ставок з острівцями й тополями, — говорив всмішки отець Зіновій. — Ці артисти і справді не дуже-то статковиті люде. Я вже в тому пересвідчився, бо постеріг їх поетичну вдачу. В їх душі, певно, повсякчас тільки й сновигають співи та цвіте поезія.
Софія Леонівна сиділа й мовчала. Вона була сердита й насуплена і ледве здержувала свою злість. Але артист несподівано вбіг у світлицю й почав похапком прощаться та дякувать за дачу й за підмогу харчами. Софія Леонівна встала з канапи, недбайливо й нещиро попрощалася і навіть не подякувала за коні й підводу, і за харч.
Вони приїхали на вокзал вже тоді, як дзвоник продзвонив втретє. Багажний ледве встиг купить білети, а пани насилу встигли вскочить у вагон. Служники вже на ході вагона ледве встигли повкидати у вагон усякі пакунки та завиніння.
— Так і знать, що артисти: “видно пана по походу”, — пожартував начальник станції, кинувши народну приказку слідком за ними.
Після од’їзду артиста й його сім’ї отець Зіновій та його жінка почутили ніби полегкість, неначе одбули якусь повинність або панщину. В домі і в оселі знов запанував покій та мирнота. На полі возії вже рішили роботу коло озимини. Наставали ярові жнива. Через завсідню тяганину овес перестояв, укляк і почав сипаться, і косарі з великою труднацією косили полеглий овес та все нарікали на гостей.
IX
Через три неділі після приїзду до Києва, саме на другу пречисту, Софія Леонівна задумала їхати в Петербург нібито до матері в гості і щоб одвідать родину.
— Про мене. Їдь та одвідай матір. Це тобі честь і пошана, що ти шануєш і чтиш свою стару матір і родаєшся з своєю убогою ріднею та не цураєшся її. Тільки, бога ради, не барись та не гайся там; без тебе за Петрушею не буде ніякого догляду, бо Маші ніколи доглядать його, — сказав Флегонт Петрович.
Саме на другу пречисту Софія Леонівна влаштувалася в дорогу ще зрання, добре поснідала й виїхала. Але вона попрямувала не на вокзал, a вгостиницю недалечко од вокзалу. Вона сподівалась, шо Наркис там вже її жде, бо він писав до неї й призначив день, коли він прибуде в Київ і ждатиме її в тій гостиниці, щоб вкупі з нею вирядиться в дорогу.
Софія Леонівна найняла номер і почала розпитувать про Наркиса Назарова. Але їй сказали, шо такого студента о гостиниці нема й не було в останні дні. Вона засмутилася, бо думала, що він вже приїхав і жде її в гостиниці. Увійшла вона в номер, одчинила вікно на вулицю, сіла коло вікна й задумалась, аж голову похилила.
“Може, не він опізнився, десь загаявся в місті, шо й досі не з’являється тутечки в гостиниці. А може, трапилась на селі якась несподівана притичина. Поїзд одходе в Петербург через годину саме опівдні: може, він над’їде й додерже свою обіцянку, як писав мені в листі”.
Вона сиділа й ждала, дивлячись на вулицю, ловила очима кожну звощицьку дрожку, додивлялась до кожного, хто простував до вокзалу. Вона сподівалась, що двері от-от незабаром одчиняться і Наркис влетить в номер, швидкий, як вітер, і кинеться до неї, вхопить в обнімок.
Хтось зачовгав в коридорі й неначе наближався до дверей. Вона схопилася з місця, мерщій побігла до дверей і раптом одчинила їх.
В довгелсцькому коридорі було поночі, неначе смерком. Хтось хапком ускочив у двері близького номера й сховався там. Софія Леонівна знов вернулась і сіла коло вікна. На вокзалі свиснув свисток; вже прибув той поїзд, котрий мав йти на Петербург через півгодини. Душа в неї стривожилась, і вона сливе без свідомості дивилась на вулицю, навіть не бачила, як по вулиці поспішали, сливе бігцем бігли, люде й екіпажі на вокзал.
Софія Леонівна зітхнула важко й не знала, що робить, що почати, і потім, ніби знестямки, раптом вибігла на вулицю, сіла на дрожку й покатала на вокзал, їй здалось, що вона там зостріне Наркиса. Поїзд вже стояв напоготові в дорогу. В вокзалі не вештався ні один пасажир. Вона вибігла на платформу й оглядала бистрим оком вікна вагонів. Їй здавалось, що вона вгляде Наркиса, як він дивитиметься у вікно. Але паровоз свиснув, ніби крикнув, і поїзд рушив на Петербург.
Софія Леонівна важко зітхнула. Сльози душили її, але вона не заплакала, бо була не здатна плакати й ніколи не плакала. Вона вернулась у гостиницю й зосталась ночувать. Їй здалось, що Наркис, певно, загаявся на селі й опізнився на поїзд і що він конче прибуде на другий день.
Але вранці на другий день її вглядів у вікні один студент, котрий часом заходив у гості до Флегонта Петровича. Вертаючись з вокзалу, він випадком стрівся з артистом і сказав, що бачив Софію Леонівну в гостиниці, як вона сиділа коло вікна й дивилась на вулицю, підперши долонями голову.
— Може, коні поносили, як вона їхала на вокзал, і її викинуло на мостову. Може, вона сидить в гостиниці через те, що вивихнула ноги або руки. Зараз поїду й довідаюсь сам за все, — сказав Флегонт Петрович і похапцем скочив на дрожку.
В його несамохіть майнула думка про Наркиса. Він ще й передніше в Києві примітив, що Наркис надто липнув до неї і що вона дуже прихильна до його. Але він не дуже-то вважав на те залицяння, бо з свого досвіду знав, що до молодої й гарної панії залицяються і пани, і паничі. Але він несподівано чомусь згадав сторожа Якова, як він розказував за виряджання Наркиса з школи, як вона сама проводила його до царини, згадав його осміх при тому оповіданні, згадав, що він чогось ніби засоромився й замовк. І заздріння блискавкою майнуло в його душі й неначе ножем шпигонуло його в серце, і серце занило.
Скочивши з дрожки коло гостиниці, він побіг вгору по сходах, розпитав, в котрому номері була Софія Леонівна, і раптом убіг у кімнату.
Софія Леонівна сиділа коло вікна, обернулась і витріщила на його здивовані очі. Їй чомусь здалось, що в номер убіг Наркис.
— Чому ти оце не поїхала в Петербург та застрягла в цій гостиниці? — спитав Флегонт Петрович якимсь чудним голосом, неначе прошепотів або просичав.
— Опізнилась на поїзд. Поїзд поспішив, чи що. Чи то, може, я винна, що загаялась, бо трапився звощик, в котрого була якась шкапа, та ще й норовиста.
— Чому ж ти не вернулась додому ночувать?
— Навіщо? Я не вернулась тим, що думала їхать нічним поїздом. А вночі заспала, бо мене не збудили оті гультяї номерні. Думаю їхать сьогодні опівдні, бо вдень вже не спатиму й не засплю, — говорила далі Софія Леонівна і якось плуталась в виправдуванні за свій чудний вчинок.
— Ти когось ждала, когось сподіваєшся? Ти ждеш Наркиса? Тн мала на думці їхати з ним в Петербург? Я не думав, що ти зрадлива. Це ж зрада! — крикнув несамовито Флегонт Петрович. Він згадав якісь натякання свого брата, хоч і неясні, на котрі він тоді мало звернув увагу.
Він спахнув, прискочив до Софії Леонівни й сікався до неї, червоний на виду, з каламутним поглядом очей. Зблизька він примітив, що на їй було нове гарне убрання, хоч трохи й побгане, неначе вона виряджалась не в дорогу, а кудись в гості. Це кинулось йому в очі і ще більше пересвідчило його, що вона когось сподівалась в гостиниці.
— Схаменись! одчепись ти од моєї душі! Кого б я тутечки ждала? Хіба ж люде часом не опізнюються на поїзд? Опам’ятайся! перехрести лишень свого лоба. Що за нісенітницю ти верзеш, неначе збожеволів або собачої блекоти наївся, — справдовувалась Софія Леонівна.
Флегонт Петрович з нестямки не знав, що й робить, і бігав од кутка до кутка, як неприкаяний, мов розлютований лев по залізній кучі. Очі блищали лютістю. Він почервонів, посатанів та репетував на всю гостиницю. Софія Леонівна витріщила на його очі. Цей завжди смирний, добрий та помирлнвий чоловік ніколи ні на кого так здорово не сердився й не кричав, а тепер став несамовитий, неначе збожеволів. Десь у його взялось таке завзяття, така палючість, що Софія Леонівна тільки дивилась на його здивованими очима й слідкувала за кожним його рушенням. Її брав острах навіть за своє живоття. Але в такій лютості та в нестямці Флегонт Петрович здавався їй кращим і навіть більше подобався їй, як і Наркис Назарів дуже подобався їй в час свого вередування та гніву. Паничів і чоловіків з голубиною смирною вдачею вона не любила; навіть нехтувала ними; їй були уподобні чоловіки й паничі палкі, що в усьому трошки скидались на хижих звірів.
— Флегонте! вгамуйся! Ти дурно сердишся й мордуєш себе та й мене своїм безтямким заздрінням. Я й думки не мала їхать з кимсь в Петербург і тебе кидати. Поїду, та й знов приїду, хоч, може, й довгенько там задляюсь, бо я ж давно була в матері, — сказала Софія Леонівна.
Вона добре знала, що Флегонт Петрович любить її щиро й без міри і, через свою любов та добрість, простив би їй, хоч би вона його й зрадила.
— Де це в тебе взялась така любов до своєї рождениці? Ти ж було з нею тільки сваришся та лаєшся щобожого дня. Може, тобі замандюрилось вилаяться з нею всмак, бо ви давно вже лаялись. Про мене, й їдь! Я тебе не силую зоставаться. Але як ти мені не вернешся через десять день або й швидше, то я усе спродаю і хіба що вартніше в хаті одішлю до брата на схованку, а сам перейду на передніше бурлакування в мебліровані покої. Чуєш? Прощай! — сказав Флегонт Петрович і раптом вибіг з номера.
Софія Леонівна мусила опівдні їхати в Петербург сама, смутна та зажурена.
“Щось з Наркисом трапилось. Може, він їхав вкупі з товаришами, і йому було ніяково заїздить сюди до мене й їхати разом зо мною. І може, він через що поминув Київ, поїхав просто в Петербург і жде мене там в Знаменській гостиниці. Він же любить мене так, що був ладен тікать зо мною в Швейцарію або й в Америку”, — думала думу Софія Леонівна, сидячи в вагоні.
Прибула вона в Петербург і з вокзалу поїхала не до своєї рождениці, як вона брехала чоловікові, а просто в Знаменську гостиницю, далеко од осередка міста, сливе, коло Лаври. Питала вона й розпитувала в гостиниці і в служників, і в конторі і довідалась, що там нема й не було ніякого Наркиса Назарова.
“Це, мабуть, його розраяли, щоб він не їхав в медицинську академію, або, може… він мене й зрадив. Цей пещений красунь такий легкодумний, як мала дитина. Я не дуже йняла віри його обіцянкам ще й на селі. Дурно тільки їхала в таку далеч та витратила багацько грошей. Але… мій Флегонт не скупий, і як розстарається грошей на гастролях, то й матиму гроші”.
В той час, як Наркис ще пробував на селі в матері, до сусіднього знайомого дідича приїхала його родичка, інститутка, така гарна, що він за вакації забув і за Софію Леонівну, і… за свою любов до неї й обіцянку. Ніхто й не розраяв його з Софією Леонівною. Розраяло їх само Наркисове почування, само молоде та змінливе серце.
Софія Леонівна побула кільки день в матері. На перший день вона розказувала матері за своє життя на селі та за київські новинки. Але на другий день вони якось несамохіть почали зачіпать одна одну, а потім пішли в їх якісь докори, якісь неприємні бог зна колишні згадки, як у їх обох звичайно це траплялось сливе щодня й передніше, а потім згодом вони вже посварились і полаялися, бо були обидві непомирливі на вдачу. Софії Леонівні швидко надокучило завсіднє змагання та сварка. Вона побувала в усіх своїх родичів, побачилася з ними, набалакалась досхочу й зараз вернулась додому.
Флегонт Петрович зострів її радісно.
— Сонце моє знов зійшло для мене й освітило мене, — сказав він, радіючи; а Софія Леонівна цмокнула його в уста і в щоку, і він ухопив її в обнімок і пригорнув до себе.
Після палкої вихватки в гостиниці він і справді знов сподобався їй.
Наркис, котрого задержала на селі красуня, через кільки неділь сам поїхав в Петербург, і Софія Леонівна зовсім зникла і з його серця, і навіть з його пам’яті.
Левко вийшов з університету й став земським доктором в одному містечку в Київській губернії. Він так любив співи, що завів чудовий хор, набирав у півчу не тільки школярів, але й чоловіків, котрі передніше вчились у школі, і навіть дівчат та молодиць, котрі мали гарні голоси. Він привозив свій хор в Умань, а потім і в Київ і давав кільки концертів, на котрих хор співав не тільки українські народні пісні, але й хорові п’єси з українських опереток.
Левка одначе тягла до співів, до сцени ніби якась непереможна сила. Він нарешті таки не встояв проти великого природженого потягу до співів та артизма, покинув земську службу на селі, поїхав у Петербург, довгенько вчився в консерваторії, а потім на курсах професора Еверарді й виступив на сцені в опері з таким великим поспіхом, що незабаром його запросили в петербурзький імператорський театр за велику річну плату.
Минуло кільки год. Левко оженився на Україні і вже мав сина. Але з ним несподівано трапилось нещастя. Він застудив в мокрому та багнистому Петербурзі груди. Слабість кинулась на горло. Голос його став хрипкий, а потім зовсім пропав.
Левко не видержав такого нещастя, що одняло од його і славу артиста, і засіб. Він зажурився, впав у тугу; на його найшла меланхолія. Докторські ліки дорого коштували й нічого не помагали. І він з нестямки та з одчаю вибіг в пекарню, вхопив ножа, перерізав собі горло й двічі штрикнув ножем собі в бік. Палка, жвава та нервова вдача допровадила його до сумного кінця й запагубила великий талант.
Чутка про його несподівану слабість і смерть дійшла через газети і в Микитяни до отця Зіновія й Ольги Павлівни і дуже їх засмутила.
— Чи ти пак знаєш, що як Левко був ще малим хлопцем, то був дуже нервний та вередливий, та лайливий, — промовив отець Зіновій. — Часом як почне було вередувать, коли йому траплялась в чому-небудь якась недогода, то він плакав і вередував цілісіньку годину, доки було заспокоїться і зовсім вгамується. А як пришле було батько за ним коні, щоб їхать додому на вакації або на святки, то на його находила така нервова радість, що він було бігає по кімнаті, стрибає, махає руками, дриґає ногами, регочеться, аж кричить. Я постерігаю, що страшенна туга й досада довели його до такого сумного кінця. Шкода мені і його, і його великого таланту, що загинув так несподівано.
