V
Три дні ще пробув Леонід Семенович в сестри. Ще двічі ходив на греблю з своїми мальовницькими причандалами, щоб докінчить роботу. Картина ще гаразд і не висохла, а тільки зашерхла, як він вже зібрався в дорогу.
— Час мені браться до батька в Канівшину. Швидко мине той тиждень, що й не зоглядишся, а мені треба б ще посхоплювать деякі гарненькі вигляди по Росі в Канівщині. Може, мені знов доведеться десь тинятись на далекій півночі, де я вже тинявся. Як було побачу на картині понамальовувані рідні місця, то неначе вдома побуваю, аж повеселішаю й стаю бадьористий. Часом було аж очі зайдуть сльозою од нудьги та смутку на чужині за рідною країною.
Через три дні, наспівавшись та розваживши себе малюванням, Леонід Семенович рушив з двора до батька в Канівщину. Сестра заплакала на прощанні. Їй жаль було і брата, і його малого сина, котрого наче сиротою покинула навіжена мати. З Леонідом Семеновичем поїхав в містечко й батюшка за налигачами, обротями, налюшниками та деякими закупками, потрібними в жнива. На козлах примостивсь і Флегонт Петрович, щоб дізнаться, чи нема часом на пошті звістки про запрошування будлі-куди на гастролі з артистичного бюра. Леоніда Семеновича одвезли на вокзал, а самі вони заїхали в крамниці. Зробивши свою купівлю, вони зострілись з одним знайомим з містечка. Він запросив їх до себе на карти. Невважаючи на гарячий жнив’яний час, отець Зіновій загаявся до пізньої доби і вже сливе в глупу ніч вернувся додому з налигачами та обротями. Матушка сердилась, сварилась та й годі сказала. Усю провину вона скидала на своїх гостей, що наїхали не в добрий час, саме в жнива, бо через гостей часом доводилось занехаять роботу на полі. Після од’їзду Леоніда Семеновича й Левко догадавсь, що й йому час би вже їхать до батька. Але отець Зіновій і Флегонт Петрович намагались, щоб він зостався ще на якийсь час, мабуть, через те, щоб розважить себе трохи, бо їм не було з ким грати в карти. Левко не дуже-то й одмагавсь і зостався. Він обідав наперемінку то в школі, то в матушки. Сусіди баби скуповували по селі для Софії Леонівни курчата та кури на обід. Маша ходила щоранку на батющину леваду по бутвину та усяку гичку на закришку й готувала обід у школі в пекарні. Хліба й паляниць до чаю постачала гостям матушка. Життя гостей в опрічній хаті вже не заважало хазяїнові й господині. Софія Леонівна часом запрошувала батюшку й усю його сім’ю до себе на чай на причілок. Отець Зіновій був дуже радий гостям, бо йому було до кого повсякчас піти в гості, розважить себе трохи, і побалакать, і поспівати, і в карти пограть. Левко, як штукар на вдачу, своїми смішками та жартами розвеселяв усіх, а найбільше обох хазяїнів, і без того нахильних до жартів та штукарства. І Маша в опрічному житлі вже не так здорово гнула кирпу перед наймичками й наймитами: вона оговталась, оббулася в чужій оселі, вже не так бундючилась перед сільськими слугами, призвичаїлась до сільського щоденного порядку в батющиному домі, ходила туди за молоком та паляницями й частенько-таки бігала позичать посуд для якоїсь потрібки. Часом вранці, йдучи з кошиком по бутвину на леваду, вона ніби ненароком завертала на греблю до питля, щоб прогулятись та при нагоді й побачиться з молодим товаришем механіка, панком Суходольським. Течія життя пішла рівно, плавко і для обох сім’їв дуже приємно.
Через три дні після того, вже надвечір, Флегонт Петрович з товаришами грав у карти на причілку під старою вербою. Вже сонце обійшло школу сливе навкруги й неначе заглянуло з-за вугла на причілок. Вечірній гарячий промінь сонця впав у густу тінь од школи й перетяв її золотою стрілкою до самого стола. Саме в той час од церкви через вигон якийсь пан катав неначе навзаводи на баских кониках. В фаетоні стримів панок в дорожньому парусиновому білому пальті з відлогою, напнутою на капелюш, як звичайно їздять місцеві дідичі та урядовці по селах.
— Хтось катає добренькими кіньми, неначе аж хапається, так прудко біжать коні. Може, це хтось їде до вас, — сказав Флегонт Петрович.
— Це їде хтось не тутешній, бо погонич не повернув на об’їздку кругом вигону по твердому шляху, а покатав навпростець через вигон по глибокому піску та по будяках, — обізвавсь отець Зіновій, — дивіться, як врізався шинами в глибокий пісок і плуганиться, неначе загальмував фаетона.
Але через хвилину прибігла наймичка Ївга й сказала, що приїхав якийсь пан, либонь з фабрики чи з гамарні з Білої Церкви, бо як говоре, то закидає ніби трохи по-лядському або по-німецькому.
Отець Зіновій пригладив долонею кудлате волосся й похапцем почимчикував до господи. Там на подвір’ї стояв фаетон. Візник розгнуздав коні, щоб вони трохи одсапали та попаслись на зеленому шпориші в дворі, бо коні аж перепались од бігні. Отець Зіновій вступив у світлицю й побачив молодого панича, дуже гарного на вроду, чорнявого, випещеного й убраного в нову гарну й дорогу одежу.
— Добривечір вам! — привітавсь панич до батюшки.
— Доброго здоров’я! Сідайте, будьте ласкаві. Ви, мабуть, з білоцерківської гамарні? От і добре. В мене постиралось аж п’ятеро коліщат в молотилці. Я оце мав на думці заїхать до фабрики, як був у Білій Церкві, та на лихо спохвату забувся вкинуть коліщата в повозку. Може, ви вкинете їх у свій фаетон?
Гість осміхнувсь. Слухаючи балакучого хазяїна, він навіть не встиг порекомендуваться, хто він такий. З-під чорних довгих вусів, з-під червоних губів блиснули два рядки білих, рівних, неначе підрізаних зубів.
Отець Зіновій попросив гостя сісти. Гість сів на стільці, присунувши його до стола.
— Я не з фабрики. Я з Полтавської губернії, студент університету, Наркис Амфилохійович Назарів. Я оце іду з Києва та по дорозі додому завернув в вашу господу.
— По дорозі з Києва в Полтавщину завернули в наше село? — з дивуванням в голосі несамохіть перебив його розмову отець Зіновій. — А мені чомусь здалось, що ви з білоцерківської фабрики абощо. Наша наймичка, мабуть, наздогад сказала мені за це і так направила мої думки та здогади.
Студент зареготавсь на всю світлицю, що його прийняли за якогось гамарника.
— Вибачайте, отець Зіновій, що я сміюся, бо мені стало дуже смішно, — почав говорить студент.
— О! звідкіль же й од кого ви довідались, що я отець Зіновій?
— Та од Флегонта Петровича й Софії Леонівни, — говорив і разом реготавсь студент.
Матушці було цікаво знать, який то гість приїхав, і вона ніби ненароком заглянула через двері в світлицю.
— Ольго Павлівно! — гукнув отець Зіновій. — Це приїхав гість до Флегонта Петровича, студент, добродій Назарів.
“Ой лишенько мені! ще гість, і певно на довгий час”, — подумала вона й увійшла в світлицю.
Гість устав, порекомендувався й поздоровкавсь. Студент-красунь кинувсь їй в вічі своєю стрункою постаттю й красою. Рівнийстаном, як тополя, довгобразий, з чорними кучерявими васильками, з чудовими карими чималими очима, молодий гість стояв серед світлиці, мов намальований. Подовжасті повненькі щоки були рум’яні: з-під чорних вусів лисніли повні губи, червоні, як калина. На гостеві було ясне рябеньке новісіньке убрання, а на ногах лисніли лакировані ботинки. Матушка, як селючка, несамохіть задивилась на таку цяцю, якої й не траплялось їй бачить на селі.
— Сідайте, будьте ласкаві! А мені здалось, що хтось приїхав з білоцерківської фабрики, — почала матушка та й спинилась.
“Чого це їм обом спала на ум та білоцерківська гамарня? Невже я скинувсь на ту гамарию або будлі-якого німця гамарника?” — подумав Назарів. — Чим же це я запобіг такої ласки в тієї гамарні? — спитав з сміхом і голосно Назарів.
— Бо ви трошечки скинулись з лиця на німця-механіка або ніби на якогось чужоземця, — обізвавсь отець Зіновій.
— Одже ж ви, отець Зіновій, трошки і вгадали, бо дід мій, полтавський дідич, був армянського роду, якийсь зайда з Тифліса й оженився в Полтавщині. Але я чистий полтавець, щирий приятель Флегонта Петровича. Цeя й прибув на дачу до його на одвідини. Але де ж він, що його не видно в вас? Він казав мені, що побуде якийсь час у вас, а потім згодом перебереться на дачу десь тутечки на селі.
— Флегонт Петрович вже й перебравсь на дачу, — обізвалась матушка, несамохіть задивляючись на гостя, на його лакировані ботинки та на жваві іскряні очі, що неначе аж крутились на чистих білках.
“Ой щось воно надто вже веселе та дзиндзюристе!” — подумала матушка.
— Де ж та дача? То вона таки до вас належиться, чи до якогось чоловіка або пана? Чи далеко звідсіля? Кудою ж до неї їхать? — спитав Назарів.
— О, так далеко, що звідсіля видно, — сказав всмішки отець Зіновій, — буде так звідсіль, як тричі ломакою добре кинуть.
— Он як! То це, мабуть, десь тутечки, десь поблизу, — спитав студент.
— Ондечки! навіть у вікно видно. Дивіться! Он-оно за клунею! на хаті стирчить мурований верх: ото ж їх дача, — сказав отець Зіновій.
— А поведіть мене, коли ваша ласка! — гукнув Назарів і схопився з стільця, як опечений.
“Ну та й жвавий же та в’юнкий оцей жевжик!” — подумала матушка і, вставши з канапи, і собі похапцем чкурнула навздогінці за ними, надто зацікавлена тим жвавим та багато убраним красунем.
Бадьористий отець Зіновій швиденько йшов вузькою борозною через картоплю, аж картоплю толочив, а за ним слідком ішов гість. Вийшовши поперед гостя на причілок, отець Зіновій сливе пошепки сказав до артиста:
— Флегонте Петровичу! Там до вас приїхав якийсь гамарник чи механік з фабрики з Білої Церкви по ділу, певно, за якийсь млин, чи за молотилку, чи за кружала та коліщата в молотилці.
— Який гамарник? За які це кружала та коліщата? — спитав з дивуванням Флегонт Петрович, аж очі витріщив.
— Добривечір вам на дачі! А що, чи додержав я свого слова, чи ні? — гукнув гість до Софії Леонівни голосно, здалеки вітаючись з нею.
— Це Назар Стодоля! Он який механік! А я митикую, аж морочу голову од здогаду, який це механік приїхав аж сюди до мене, — гукнув Флегонт Петрович і тричі поцілувавсь з гостем.
— То то мене отець Зіновій прийняли за гамарника з Білої Церкви, бо я ж звідтіль і прибув з вокзалу, — одказав гість і зареготавсь,
— Ото наша Ївга направила мене на такий здогад: каже мені, що гість, як говоре, то трохи закидає ніби пo-німецькій, — одмагавсь отець Зіновій.
Назарів і справді ніби закидав в розмові по-якомусь, бо трошки гаркав якось неначе по-дитячій, що робило його мову більше делікатною й навіть приємною.
Левко радісно й весело привітався до гостя й почав пустувать на радощах: вхопив його за стан і обкрутив його кругом себе аж тричі. Софія Леонівна одразу повеселішала й стала бадьориста й жвава.
— Та годі вже вам вихрити! Аж куряву збили! Ще запорошу собі очі од вашого крутіння, — гомоніла Софія Леонівна.
— Назар Стодоля таки додержав свого слова, завернув до нас, щоб одвідать нас на дачі. Спасибі, спасибі! — говорив Флегонт Петрович до гостя.
— Та вас же не так звуть. Я пам’ятаю, як ви в нас заповістились за себе, — обізвалась матушка, — чи, може, то в вас двоє йменнів?
— Та де там! Мене батюшка охрестив одним йменням, а оці харцизи продражнили мене ще й другим, по Шевченковій драмі, — сказав Назарів, тикаючи рукою на Левка.
— Коли ж батюшка дав йому таке недоладне ймення, що й вимовить трудно! — обізвавсь Левко. — Де ж пак! Наркис Амфилохійович. Було б і справді краще, якби ти спростив оте цупке ймення на якогось Наркиса Гамарниковича абощо, — жартував Левко.
— От тепер сідайте з нами “за тесові столи”, цебто за карти, та гратимемо далі; трудовників доволі тепер, і в нас діло піде спірно, — сказав отець Зіновій словами пісні.
“Не хочу я, сестро, за столи садитись, а буду я, сестро, на тебе дивитись”, — заспівав тихенько Назарів далі народну пісню й зирнув бистро на Софію Леонівну.
— Та співайте ж далі! Я люблю слухать, як співають пісень, та ще й гарно, — обізвалась Софія Леонівна.
— Та годі вам співать! Сідай лиш мерщій, добродію гамарнику, за стіл, — гукнув веселий Левко й потяг з усієї сили гостя за руку до стола. Гість випручувавсь. Йому було ніяково перед матушкою за такую парубоцьку Левкову вихватку. Але Левко цуприкував його за руку. Гість опинавсь. Вони, жартуючи, почали войдуваться. Левко вихав гостем, неначе коцюбою, і ненароком зачепив закаблуком улика. Улик перекинувсь, зачепив другого улика, і той улик пішов уперекидь.
— Ну та й дуріють же оці хлопчиська! Чисто неначе кошенята, — промовила Софія Леонівна й кинулась піднімать та ставити улики на місця.
— Оці жевжики, оці джигуни, неначе ті ведмеді влізли в пасіку та й поперекидали улики, — обізвавсь Флегонт Петрович.
— Правда, що улики, тільки без щільників, — обізвалась матушка, слідкуючи за гостевим ворушінням.
Назарів кинувсь і собі до улика, вмить поставив і примостивсь на йому. Свіжий, повненький, як молодий огірок, чорнявий та стрункий, цей випещений красунь-гість здавався матушці якимсь зачарованим царевичем, про якого розказують в казках, і що цей царевич, котрий десь поблизу був зачарований, спав сто год десь в діброві, а це тільки що прокинувсь та несподівано, ніби якимсь чудом, з явився тут на простацькому причілку, трохи не в пасіці в катразі, та й сів на улику. Матушка зирнула на Софію Леонівну допитливим очком. Софія Леонівна одразу аж посвіжішала на виду й неначе побілішала. Очі стали веселі, неначе аж грали: уста раз у раз осміхались. Погляд її став ласкавіший. Вона подобрішала, сіла на застеленій килимком призьбі коло матушки й почала розмовлять з нею любенько та приязно, мов близька й щира приятелька. Краса зробила неначе якісь чари, неначе подихувала на їх обох подихом поезії.
Софія Леонівна була неворушлива людина, навіть длява і, може, через те вона дуже любила жвавих людей, а найбільше проворних та веселих молодих та жартовливих паничів жевжиків та джигунів. Вони її надили тим, що бавили й розважали її, а вона сиділа непорушно, дивилась на їх та милувалась ними.
Левко аж силував товариша сісти за карти, але він усе одмагавсь.
— Оце причепилась причепа! Одчепись ти од моєї душі. Ще встигну доволі награться в карти. Мені оце після дороги заманулось скупатись отам в ставку або в річці під отими гіллястими вербами та осокорами. На шляху була велика курява, і я запорошив себе усього на тому курному шляху од вокзалу. Мені хотілось скупаться в ставку по дорозі, та візник не згодивсь спиняться та гаяти час.
— То й ходім оце та й будемо купатись, бо мені од того войдування з тобою аж душно стало, — обізвавсь Левко, в котрого думки та бажання виникали раптом і нагло і так само нагло й швидко зникали.
— А після купання прошу на чай до нас у садок, — запрошувала Ольга Павлівна усіх, — але стривайте на хвилинку! Ось зараз я пришлю вам наймичкою простирядло, гребінець та шматок мила, — додала вона на ході коло причілкового вікна.
Незабаром проворна Ївга прикатала й принесла всі купальницькі причандали. Отець Зіновій навантажив Левка тими причандалами, і купальники попростували через вигон проз церкву, перелізли через перелаз в батющину леваду й пішли до річки навпростець, через людські сукупні городи по борознах, де в одній садибі сливе щодня купалась уся батющина сім’я.
На причілку зосталась сама Софія Леонівна. Під вербою одразу стало тихо, аж ніби мертво, та ще після гаму та голосної бучі, яку збили молоді жевжики. Спочатку ще було чуть здалеки голосну розмову з вигону, але згодом і той гомін затих і замер. Гості одразу зникли, неначе крізь землю пішли. Саме в жнива на вигоні нігде не ворушилось ані живого людського духу, тільки чиїсь овечата никали попід тинами, хапком теребили свіжу зелену траву та бадиллясте збутлявіле зілля, що постікало в завсідньому холодку.
На Софію Леонівну несподівано спала задума, а потім і нудьга. Перед її очима все ніби манячіли молоді говорючі та веселі жевжики й нагадували про веселе молоде товариство в її житлі в Києві. Вона згадала усіх паничів, але ніхто з їх не припадав їй так до вподоби, як красунь Назарів. І вона й незчулась в тій глушині, як його іскряні карі очі та ніби намальовані чорні брови заслонили і Флегонтові карі очі, і всіх паничів та все виникали в її думці й надили до себе і веселістю, і ласкавістю, і коханням.
