ВИХІД 10
Євфросина й Гострохвостий.
Гострохвостий. Добривечір, Євфросино Сидоровно!
Євфросина мовчить і читає.
Гострохвостий. Добривечір вам! Низенько кланяюсь вам, Євфросино Сидоровно, аж до сирої землі! Що це ви читаєте? Певно, щось дуже, дуже цікаве, коли й не можете одірватись. (Сідає коло Євфросини й заглядає у книжку.) Єруслан Лазаревич! Мабуть, дуже вчена, дуже розумна книжка, коли ви не можете одірватись! (Заглядає в книжку.) Дуже вчена, дуже ласа річ! (Встає й ходить по хаті.) Як же ваше здоров’я, ваше драгоцінне здоров’я, Євфросино Сидоровно!
Євфросина мовчить і перегортує листки.
Гострохвостий (знов сідає й заглядає в книжку). “Прекрасный Еруслан Лазаревич”… Дуже вчена річ. (Встає й заглядає в кімнату, в пекарню й кашляє. Тихо.) Е! Щось тут та є! Читає та читає, й слова не промовить до мене! Чи не знає вона, що я оце гуляв у Горпини та й дурив стару відьму, ніби я хочу сватати Оленку? Але хто ж оце приніс сюди звістку? Не сама ж Горпина або сорока на хвості! (Голосно.) Євфросино Сидоровно! Чи не сердитесь ви чого на мене? Чи не обидив я вас чим, бувши у вас в гостях?
Євфросина схоплюється й ходить по хаті. Гострохвостий встає, падає на канапу й затуляє очі руками.
Євфросина. Химко! Химко! Йди сюди та накури в хаті пахощами, бо так і тхне на всю хату гнилими кислицями, неначе тітка Горпина тільки що вийшла з хати. Пхе! Пхе!
Гострохвостий (встає й ходить слідком за Євфросиною). Вам щось наговорили на мене, просто таки набрехали на мене. Правда, Євфросино Сидоровно? Клянуся вам, божуся; не вірте тому: все те брехня.
Євфросина. Рада б не вірити, та треба вірити.
Гострохвостий. Ви заговорили до мене! Який я щасливий, що почув ваш срібний голосочок, Євфросино Сидоровно! За одно ласкаве слово дякую вам. (Кланяється.)
Євфросина. Не дякуйте, бо нема за віщо. Мені не дуже потрібно вашої дяки. Обійдемось.
Гострохвостий. Ой Євфросино Сидоровно! Я б оддав половину свого віку, щоб тільки знати, за що ви караєте мене так тяжко! (Сідає на стільці й затуляє очі долонями.)
Євфросина. Отак. Виплачтесь на похмілля. В Оленки пили, а до мене прийшли похмелятись.
Гострохвостий. Хто вам набрехав, що я пив у Горпини Корніївни?
Євфросина. Мені ніхто не брехав, ми з таківських, що все знаємо. Пхе! Як од вас тхне на всю хату; зовсім так, як од моєї тітки Горпини. (Одмахується хусточкою.) Химко! Химко! Давай сюди курева.
ВИХІД 11
Ті самі й Химка.
Химка (дме в покришку). Оце схотілося вам того курева! Кахи! Кахи! Таке добре, аж у горлі душить! (Тихо.) Це все примхи! Хочеться їй цього курева, неначе велика пані! (Голосно.) Чи годі, чи ще?
Євфросина. Кури ще, поки не викуриш злого духа.
Химка. Та вже так накадила, що всі чорти повтікали б з хати, якби тільки були, не проти ночі згадуючи.
Євфросина. Коли не всіх викурила, то викуриш, може, хоч одного. Пхе! Пхе! Насилу перемогло тітчин дух.
Химка виходить.
ВИХІД 12
Євфросина й Гострохвостий.
Євфросина. Чи добре ж вам там гулялось, Свириде Йвановичу? Мабуть, було що їсти, пити й по колінця в вівсі бродити.
Гострохвостий. Ат, мусив зайти, коли стара затягла. Посидів трохи, побалакав… Та хіба ж ви не знаєте, яке там балакання. Міщанки попились, почали співати, потім почали плакати, потім почали лаятись. Насилу-силу втік та оце прийшов до вас, щоб одвести трохи душу.
Євфросина. Сюди б то принесли свою душу… А може, ви покинули свою душу в тітки?
Гострохвостий. Ви жартуєте, Євфросино Сидоровно. Їй-богу, жартуєте. Я своєї душі не покину будлі-де. Хіба покинув би її там, де буде ваша душа, Євфросино Сидоровно, там — і більше нігде.
Євфросина. Чи гарно прибралася Оленка на той бал? Мабуть, наділа шовкову сукню, убралася в золото та в срібло, натягла кринолін отакелецький (показує), розпустила коафюру на голові, як гору. Ото шкода, що мені не довелось подивитись на Оленчин убір.
Гострохвостий. Що це ви, Євфросино Сидоровно! Хіба ж ви не знаєте Оленки! Їй-богу, жартуєте! Хе-хе-хе!
Євфросина (з злістю). Але правда, що вона гарна? Яке в неї біле личко, неначе хто обсипав борошном. Які в неї блискучі великі очі. А брови! Чи правда моя, Свириде Йвановичу?
Гострохвостий (важко зітхає. Тихо). Ой правда, правда! Де вже не правда! Ой очі, очі! А щічки! (Голосно.) Як ви гостро жартуєте, Євфросино Сидоровно. Але Оленка зовсім не така, як ви малюєте; то ваш язик такий гарний, що з-під нього виходить якось все гарно. Ой Євфросино Сидоровно! (Встає й наближається до неї.) Як послухаю вашої розмови, то аж поздоровшаю.
Євфросина. Одначе слухали цілий день, аж сіртук і жилетку скинули з себе… Химко! Курева! Аж катеринку на радощах мусили найняти, аж піввідра сивухи мусили купити. Химко! Курева! Ха-ха-ха!
Гострохвостий (тихо). Чи не бісові п’яні міщанки! Певно, вже котрась забігала сюди і все дочиста розбрехала. (Голосно.) Цьому всьому неправда! Вам хтось набрехав, щоб нас посварити, щоб нас розвести. Я вам докажу, що я тут ні в чому не винен…
Євфросина. Куди ж пак! Докажу, що ні в чому не винен! Ха-ха-ха! Химко! Давай курева!
Гострохвостий. Не вірте!
Євфросина. Вірю!
Гострохвостий. Ба не вірте!
Євфросина. Ба вірю! Бо як ви були в нас, то говорили до мене облесливими словами, а очима поглядали скоса на Оленку. Я все постерегла. Я постерегла, що нема правди на вашому язиці. (Бігає по хаті.)
Гострохвостий (слідком за нею). Ба не постерегли, бо я на Оленку не дивився скоса. Я на вас дивився й хочу дивитись, і більш ні на кого.
Євфросина. Я серджусь на вас! Я палаю огнем! Ой гаряче мені, ой душно мені! Води! Води!
Гострохвостий. Боже мій! Бодай покорчило язики тим проклятим брехухам, що набрехали на мене та розтривожили вас. (Бере пляшку з водою, наливає води.)
Євфросина. Не дам над собою кепкувати. Ви думаєте, що мені треба вас, що в мене в паничах недостача? Та я вийду на ґанок та тільки свисну, то назбігається їх повнісінький двір. Євфросина Сидоровна не на те вчилась в пансійоні, щоб дати водити себе за ніс. Ой душно мені! Ой горю, ой палаю! (Бігає по хаті.)
Євдокія Корніївна і Сидір Свиридович вбігають в хату.
ВИХІД 13
Євфросина й Гострохвостий, Євдокія Корніївна і Сидір Свиридович.
Євдокія Корніївна. Євфросино! Що це з тобою? Чого тобі душно?
Сидір Свиридович. Що тут за галас? Хто тут наробив галасу?
Євдокія Корніївна. Що тут таке діється, що аж до крику доходить? Що з тобою, Євфросино? Чого це ти така червона? Чого це ти так страшно розгорілася?
Сидір Свиридович. Така червона, як жар. Борони боже чого! Що це з вами, Євфросино Сидоровно?
Євфросина. Чого вам треба? Що вам до того, чого я розчервонілась? Дайте мені покій!
Сидір Свиридович. Де вже, дайте покій. Люди молоді. Борони боже чого: до напасті недалеко.
Євфросина. Ви, тату, йшли б босі в кімнату спочивати; нащо вам знати, чого я розгорілась? Ви нас не розумієте, то й не питайте.
Сидір Свиридович. То й не питатиму, а то швидко старий стану.
Євфросина. Йшли б, мамо, в пекарню!
Сидір Свиридович. Ходім, стара! Це, бач, у них не по-нашому: не так, як колись у нас було; пам’ятаєш? Це в них по-модному, по-теперішньому. (Позіхає.) От як світ міняється, та й мода міняється. (Виходить до кімнати. Євдокія Корніївна виходить в пекарню.)
ВИХІД 14
Євфросина й Гострохвостий.
Гострохвостий. Заспокойтесь, Євфросино Сидоровно! Прошу вас, благаю, заспокойтесь! (Тихо.) Оце біда! Ще як розсердиться та прожене мене з хати, то прощавайте мої надії на Рябкове срібло-золото! Ох! А тут Волько та Берко пристають з векселями за довги. (Голосно). Сядьте та поговоримо тихенько та любенько.
Євфросина. Про мене… говоріть що хочете, бо я втомилась. (Сідає на канапі.)
Гострохвостий. Чи вже ж ви, Євфросино Сидоровно, думаєте, що я й справді люблю Оленку? Чи можна ж мені, Свиридові Йвановичу, любити міщаночку, що з кошиком ганяє по городу та кричить: “Сюди яблучок, сюди солодких”. Пхе! Цього ніколи, ніколи не може бути.
Євфросина. Мені здається, що не може.
Гострохвостий. А чи правда ж тому, щоб я таку дівчину взяв собі за жінку? Чи такої мені треба жінки! Я знаюсь з неабиякими людьми. В мене бувають вчені люди, в мене бувають усі митрополичі баси.
Євфросина. І справді!
Гострохвостий. Побий мене хрест святий, коли брешу; до мене ходить в гості сам Тарас, семінарський соліст. Часом до півночі гуляємо та співаємо. Ну, скажіть же, чи можна ж мені мати таку жінку, як Оленка? Чи вона ж дотепна поговорити з ученими людьми, прийняти їх? Мені треба такої жінки, як ви, Євфросино Сидоровно!
З дверей кімнати виглядає голова Рябкова, з дверей пекарні висовується голова Євдокії Корніївни, а з-за неї виглядає Химка, сп’явшись навшпиньки. Рябко, вглядівши жінчину й Химчину голови, мотає головою й киває рукою, щоб вони поховались. Жінка свариться на його.
Євфросина. Тільки такої, як я? Спасибі вам за честь, коли ви так думаєте; ми не гонимось за такою честю.
Гострохвостий. Ви мене не розумієте, Євфросино Сидоровно! Я не хотів би іншої жінки, окрім вас. Ви — й більше ніхто! Або ви, або ніхто!
Євфросина (тихо). Чом же це він не стає передо мною навколішки, як той вусатий копитан перед мадамою?
Гострохвостий. Ви не вірите? (Приступає.) Ви не вірите? Так знайте ж, що я більше нікого не любив, не люблю й не любитиму, окрім вас. Як побачив я вашу, таку заввишки, як дзвіниця, коафюру на голові, то трохи не вмер на місці. Як почув я вашу вчену розмову, то й поклав, що для моєї компанії треба такої жінки, як ви.
Євфросина (тихо). Оце мені трохи подобається. (Голосно.) Може… не знаю. (Кокетливо.)
З дверей знов виглядають голови Сидора Свиридовича й Євдокії Корніївни. Вони обоє сваряться одне на другого й кивають головами.
Гострохвостий (падає навколішки перед Євфросиною). Євфросино Сидоровно! Без вас мені не жити на світі! Якби я так часто ходив до Братського монастиря, як часто ходжу попід вашими вікнами, я б давно уже присвятився. Вірте мені, що говорю правду!
Євфросина. Якби пак можна було заглянути в вашу душу та подивитись в ваше серце!
Гострохвостий. То там ви побачили б, що золотими слов’янськими буквами написано: Євфросина Сидоровна Рябкова. Ой, якби золотий ключ од вашого серця та лежав в моєї душі в кишені, який би я був щасливий! А! Я б щогодини одмикав би ваше серце та все дивився на його! Я б не їв, я б не пив, я б не курив три дні, тиждень, та все заглядав би в ваше серце. Євфросино Сидоровно! Що ж ви скажете? (Бере її за руку.)
З-за дверей Рябко і його жінка радісно кивають одно другому.
Євфросина. Я… я… дайте мені трохи подумати! (Затуляє очі й лоб долонею.) Я так стривожена, так стривожена; так якось все сталось несподівано, негада-но! Я… Я даю вам свою руку (подає руку), але треба попереду спитати батька-матері! Вибачайте мені, що я вас на часочок покину. (Виходить у кімнату. Мати йде з пекарні слідком за нею в кімнату.)
ВИХІД 15
Гострохвостий сам.
Гострохвостий. Ну, випав деньок мені сьогодні! Якби два такі деньки, то хоч і на Щекавику. Так Євфросина моя! Яку ж жінку матиму тепер! Ффф! Висока, та широка, та на голові півпуда кіс! Кругом пані! А шлейф! А розуму, а розуму! От тепер, Свириде Йвано-вичу, гуляй на всі застави! Гроші є, лавка є, ще й до того жінка пані ! А Оленка… Та що мені Оленка? Знайдемо десять таких Оленок, аби тільки охота. Не перший і не останній Свирид Йванович дурить жінок та дівчат.
ВИХІД 16
Гострохвостий, Євфросина, Євдокія Корніївна, Сидір Свиридович.
Євфросина, Євдокія Корніївна і Сидір Свиридович виходять. Сидір Свиридович все нюхає табаку й прикашлює.
Гострохвостий. Сидоре Свиридовичу і ви, Євдокіє Корніївно! Я переговорив з вашою розумною дочкою Євфросиною Сидоровною про одну дуже важну річ, про котру ви вже, певно, знаєте. Я хочу женитись з Євфросиною Сидоровною, і вона вже дала мені своє слово, а тепер прошу й вас, як батька й матір, чи згодитесь ви на те?
Сидір Свиридович. Як моя дочка Євфросина Сидоровна так хотять, то нам, старим, нічого перечити.
Євдокія Корніївна. Еге… нічого перечити. Я ж кажу, нічого перечити.
Сидір Свиридович. Тільки, тільки… мені казала звісна на ввесь Печерська брехуха Меропія і цілосвітня брехуха башмачниця і підбрехачка бублейниця… ніби ви посватали Оленку: так нам якось ніяково одбивати жениха од Оленки.
Гострохвостий. Сидоре Свиридовичу і ви, Євдокіє Корніївно! Ви самі сказали, що то за люди Меропія, башмачниця й бублейниця. Може, я вам не до вподоби, а ви тільки Оленкою хочете мене одіпхнути?
Сидір Свиридович і Євдокія Корніївна. Борони боже! Чи то можна? Чи то можна? Ми кращого жениха не хочемо для Євфросини, як ви, Свириде Йвановичу.
Гострохвостий. Коли так, то кланяюсь вам низенько і дякую вам за ваше слово. (Цілується тричі з Сидором Свиридовичем і Євдокією Корніївною.) Об інших річах я пришлю сватів поговорити хоч би й завтра.
Сидір Свиридович. Хоч і сьогодня! Я не ворог своїй дочці. Що в мене в скрині, то все Євфросинине.
Євдокія Корніївна. Все Євфросинине: аж чотири шовкові сукні, та ще й дорогі: по три карбованці за аршин сама платила; п’ять пар черевиків на таких високих закаблучках…
Євфросина. Годі вам, мамо!
Євдокія Корніївна. Що правда, то не гріх.
Гострохвостий (тихо). Одначе з тих закаблуків та черевиків мало користі! (Голосно.) Придбали ви своїй дочці, мабуть, дещо й лучче од черевиків.
Євдокія Корніївна. Чого в моєї Євфросини тільки нема! Одного золота накупили…
Євфросина. Годі-бо, мамо! Є ж охота розказувати!
Сидір Свиридович. Про мене, хоч і до зару— чин. За мною діло не стало. Тільки, мабуть, у нашої Євфросини й золотого персня нема. Вона така молоденька! Об тім ще й не думала й не гадала.
Євдокія Корніївна. Де там нема! Ще позаторік купила.
Сидір Свиридович. Коли є персні, то й поміняйтесь, діти, нехай ми, старі, на старості літ натішимось вами.
Євдокія Корніївна виносить з кімнати перстень і надіває Євфросині на палець; Гострохвостий і Євфросина міняються перснями.
Сидір Свиридович. Коли так добре склалося діло, то й за могорич. Покликати б, стара, сестру Горпину.
Гострохвостий (як опечений). Ой, не треба! Вони з Оленкою тепер натомились: мабуть, вже сплять.
Євфросина. Неначе зроду не бачили тітки! Сказати правду всім у вічі, мені б не хотілось, щоб моя тітка була на моїм весіллі. Вона тут нашуробурить так, що мені буде сором перед моїми пансіонськими подругами.
Гострохвостий. Який у вас великий розум. Євфросино Сидоровно! Я тільки стою та дивуюсь, витріщивши очі. Отак і мені здається, як вам. Чи не можна б було нам повінчатись хоч би і сієї неділі, щоб Скавичиха і не прочула про те?
Сидір Свиридович. Трохи буде швидко. Та треба ж і дочці сукню білу пошити.
Євдокія Корніївна. Вже готова й сукня, й білі черевики купила я сама. Тільки взяти в лавці білі трясучки на голову та дещо до сукні попришпилювати, та хоч і завтра до вінця.
Гострохвостий. Ото й добре! То й повінчаємось у неділю.
Всі. Хоч і в неділю. Нічого нам одкладати.
Завіса падає.
