ВИХІД 9
Ті самі й Оленка.
Оленка (вбігає в двір через хвіртку і прожогом кидається до Гострохвостого). Милий мій! Любий мій, серце моє! Чи вже ж правда, що ти покинув мене? Чи вже ж ти з іншою йдеш вінчатись? Я не вірю!
Горпина Корніївна. Коли не ймеш віри, то подивись! Оце тобі твій Свирид Йванович.
Оленка (дивиться мовчки на церемонію і кидається до Гострохвостого). То ти йдеш вінчатись з іншою? Скажи ж мені сам, бо я не вірю рідній матері. Скажи! Еге не скажеш?
Гострохвостий (тихо). Боже мій милосердний! Що тут їй казати? Оце попався! (Голосно.) Що ж маю робити, коли так діло само склалося.
Оленка. Чи вже ж я тебе втеряю навіки? Я ж тебе люблю, несамовито люблю, люблю й не соромлюсь говорити перед людьми. Я люблю тебе і вмру за тобою! (Кидається Гострохвостому на шию. Він одпихає її.)
Горпина Корніївна (кидається до Оленки). Безстиднице! Нема тобі сорому перед матір’ю, перед людьми, перед богом! Ти б постидалася праведного сонця, що не зайшло ще й дивиться на тебе.
Оленка. Ти мене одпихаєш, Свириде Йвановичу! Я собі смерть заподію. Дай виплакати всі. свої сльози, бо мене сльози душать, давлять, хапають за груди, йдуть у горло, давлять, як гарячий камінь. (Хватається за груди й кричить.) Ой, душить мене гаряче залізо в грудях… Ой!.. Рятуйте!.. ой?.. поможіть… хтось ухопив мене за горло. (Ледве дише.) Ой, умру… мамо! Серце! Рятуйте, бо вмираю! (Падає на землю.)
Всі паничі кидаються до Оленки, виносять на ґанок і садовлять на стільці. Дружки піддержують її.
Горпина Корніївна (кидається до дочки). Вбили моє дитя, вбили мою Оленку! Бодай ти була маленькою вмерла, ніж мала терпіти таку напасть од своєї рідні! Серце моє, дитя моє! (Плаче.)
Всі. Ой боже, яке нещастя! Що то з того буде? Що то з того буде?
Євдокія Корніївна (плаче). О боже мій милостивий! Десь покарав нас милосердний господь, вже й не знаю за віщо! І хто ж його знав, що в вас було сватання, а не жарти! Якби не Сидір Свиридович, я б зроду не пристала на те сватання. А то Сидір Свиридович носився з Свиридом Йвановичем, як з писаною торбою, доки доносився до такого лиха… (Втирає сльози.)
Сидір Свиридович. Еге, носився, доки не доносився. Сама цяцькалась с Гострохвостим, не знала, де й посадити, чим приймати, а тепер назад наші! А хто ж, як не ти, сиділа цілий вечір, роззявивши рота, та слухала теревені Гострохвостого?
Євдокія Корніївна. Я слухала теревені Гострохвостого, ще й рота роззявляла?.. Цього я вже не знесу, та ще й при людях. Тепер повертай своїм розумом, коли набрався його од Гострохвостого.
Гострохвостий. Що це за напасть! Говорять про мене при мені, неначебто я десь за Андріївською горою або за Дніпром.
Сидір Свиридович. Годі тобі, Євдокіє Корніївно, допікати мені до живого серця! Сама трохи не вішалась на шию Гострохвостому разом з дочкою, а тепер я ще й винен.
Євдокія Корніївна. А це що далі буде! Так розходився, так розходився, що вже й не знаю, що далі буде. Все я винна, а не він. Виплутуйся собі і дочку виплутуй, я готова і в хату йти.
Сидір Свиридович. Добре, їй-богу, добре! А як і я піду в хату за тобою, то що буде?
Євдокія Корніївна. А хіба ж я знаю, що буде! Були надворі, а то будемо в хаті, от що буде! Ти в нас хазяїн, ти в нас голова: роби як знаєш.
Сидір Свиридович. Я, бач, голова, а ти що ж? Не хвіст же?
Гострохвостий. Сидоре Свиридовичу! Коли почали діло, то треба якось кінчати. Прибігла одна баба й держить нас усіх отут, неначе привела з собою військо!
Сидір Свиридович. Не баба прибігла, а наша сестра! Говоріть, та й міру знайте. Йти нам не можна, бо та одна баба нас не пускає. Робіть, як самі знаєте.
Гострохвостий. Я кажу йти.
Горпина Корніївна. Ба не підеш, бо не пущу!
Гострохвостий. Я кажу йти!
Сидір Свиридович. А я кажу ні!
Євдокія Корніївна. Коли ти кажеш ні, то й я кажу ні, бо ти в домі голова.
Сидір Свиридович. Коли ви, Свириде Йвановичу, так погано зробили, так обезчестили нашу сестру й небогу, то я не хочу мати такого зятя.
Євдокія Корніївна. Еге, і я не хочу мати такого зятя.
Сидір Свиридович. Сестра й небога будуть до смерті на нас нарікати; скажуть, що ми згубили Оленку; вони люди бідні, вони сироти.
Гострохвостий. Чи це ви правду говорите, чи вередуєте?
Сидір Свиридович. Я зроду не жартував і не вередував.
Гострохвостий. Може, це жарти, Сидоре Свиридовичу? Ми ж, здається, вийшли з хати до вінчання?
Сидір Свиридович. То й вернемось у хату, так як і вийшли. Коли зачепили Оленку, то йдіть з нею й вінчатись.
Євдокія Корніївна. Еге ж, йдіть з нею й вінчатись.
Гострохвостий. Я? Вінчатись з Оленкою? Я, Свирид Йванович, матиму жінку Оленку?
Горпина Корніївна. Бач, як потріпує Оленку! Чи так же ти говорив у мене в хаті і на улиці, як я піймала тебе коло своєї Оленки? А ти ж божився, а ти ж присягався!
Гострохвостий. Та що тут балакати! Коли Євфросина Сидоровна того хоче, то нічого й балакати. Ми й обминемо Скавичиху, а церков доволі скрізь по Києву! Знайдемо церкву!
Сидір Свиридович. А ми то що ж таке? А моя жінка що ж таке? За се я готовий розсердитись, готовий накричати повний двір, готовий і не знаю що зробити!
Євдокія Корніївна. І я готова розсердитись, готова накричати повний двір. Що це таке? Говорив розумно, а це вже говорить таке, що й купи не держиться!
Сидір Свиридович і Євдокія Корніївна. Беріть Оленку та йдіть до вінця, а Євфросини ми не пустимо.
Горпина Корніївна. Щоб я з ним тепер пустила до вінця Оленку? Борони боже! Про мене, нехай іде в Флоровський монастир.
Оленка (прислухається, встає і кидається до Євфросини). Ти вкрала в мене жениха, ти одбила од мене моє щастя своїм золотом, своїми шовковими сукнями! Яка ж ти мені сестра? (Плаче.)
Євфросина. Оленко! Ти з ума зійшла, опам’ятайся, що ти говориш, та ще й при людях! Я твоя сестра, а не твій ворог. Ти тепер сама не своя, та й сама не знаєш, що говориш.
Оленка (плаче). Боже мій, боже мій! Як він божився, як присягався! Де ж та правда в світі? Як він мене любив, як милувався мною!
Дружки беруть Оленку під руки, одводять її на ґанок і садовлять на стільці.
Гострохвостий. Євфросино Сидоровно! Довго ми будемо слухати оці бабські теревені?
Євфросина. Свириде Йвановичу! Я до сього часу винуватила свою тітку. Мені все здавалось, що тітка й Оленка тільки хотіли одбити од мене вас і пригорнути до себе. Мені здавалось, що тітка затягувала вас до себе, до своєї дочки.
Горпина Корніївна. А нехай він сказиться! Затягла б оце собі біду в хату!
Євфросина. Мені здавалося, що тільки Оленка вас любить, а не ви Оленку; але ви любили Оленку, може, й тепер любите.
Оленка (прислухається, встає з стільця й кричить). Ой, як він мене любив! Згадай, як ти милувався моїми очима, як ти цілував мої брови! (Ридає й падає на стілець.)
Євфросина. Так он куди тягло вас, Свириде Йвановичу, ваше серце! Так он де були всі ваші думки, як ви ходили до мене, як говорили зо мною! (Кидається до Гострохвостого.) Нащо ви зачіпали мене, коли мали іншу на умі? Я цього вам не прощу! (Бігає по сцені.) Я цього не знесу, не прощу во віки віков! Я вам докажу, що я неабияка міщанка, з которою можна все витворяти. Я вам не перекупка, не яблушниця, котрій можна в вічі наплювати. Я наплюю вам в вічі. Пху-пху-пху! (Плює в вічі Гострохвостому.) Вон з мого двору, щоб і нога твоя тут не була од сього часу і довіку!
Сидір Свиридович (приступає до Гострохвостого). Вон! Вон з мого двору! Щоб і слід ваш тут не смердів!
Євдокія Корніївна. Вон з нашого двору! Вон! Не треба нам такого зятя!
Горпина Корніївна. Еге, вон, вон з двору! В тюрму його, в москалі! Обголить йому лоба та в арештанти! В Сибір його, в каторжну роботу!
Гострохвостий. Що це таке з вами? Цілували мене, а тепер плюєте на мене, виганяєте з двору? Що мені Рябко та Скавичиха? Та я вам зробив велику честь, що переступив ваш поріг, що їв вашу погану стряпанину!
Євдокія Корніївна. Моя погана стряпанина!
Горпина Корніївна. Моя погана стряпанина!
Євдокія Корніївна. Мою стряпанину їли не такі пани, як ви, та й ті хвалили! Мої паляниці хоч вези за границю! Оце дожилась! Погана моя стряпанина!
Гострохвостий. Не вартий ваш хліб, щоб Свирид Йванович душив ним своє горло.
Євдокія Корніївна й Горпина Корніївна. Пху на тебе, сатано! Острамив нас на ввесь куток.
Гострохвостий. Тичуть мені за жінку якусь яблушницю, якусь міщанку, якусь Оленку… Що мені Кожум’яки? Нащо мені здалися оці кожум’яцькі шевці? Завтра піду на Липки й посватаю разом десять Євфросин, кругом обкованих золотом; завтра поїду вінчатись отут попід вашим двором, щоб заздрість скрутила вас оттак! Оттак!
Сидір Свиридович, Євдокія Корніївна, Горпина Корніївна і Євфросина. Вон з двору! Вон з двору! Щоб твого й духу не чуть було! Щоб твій слід не смердів на нашому подвір’ї. (Приступають все ближче до Гострохвостого, він оступається до хвіртки.)
Гострохвостий (трохи подається назад до хвіртки). Чого ви приступаєте до мене? Ви думаєте, що я вас боюсь? Я зараз приведу сюди роту москалів, візьму силою Євфросину й повінчаюсь.
Євфросина. Мене візьме з москалями! Мене москалі поведуть в церкву до вінця? Ой, люта ж я, люта! (Бігає по сцені.) Я думала, що він чоловік розумний і благородний, а він швець , а він прахвост!
Гострохвостий. Я швець ? Якби на вас не дівочий убір, я б вам дав знати шевця.
Євфросина. То. він сміє таке на мене говорити! Вон!
Гострохвостий (тихо). А сто чортів на його голову! Пропало золото й срібло! Завтра спродають мою цилюрню! Ой, біда, біда! Йди, Свириде Йвановичу, додому та знов шкреби свинячі рила. (Тяжко зітхає.)
Всі. Вон з двору! Вон з двору! Щоб і дух твій тут не смердів, а то киями будемо ганяти!
ВИХІД 10
Ті самі й Берко та Волько.
Берко й Волько входять з векселями.
Берко (до молодих). Поздоровляю вас з вінчанням. Дай вам боже, щоб ви жили довго, та грошей багато нажили, та щороку мені довги платили.
Волько (кланяється Євфросині). Поздоровляю вас з молодим мужем. Чи не заплатите ви за свого мужа довгів? Ми маємо його векселі, а він казав, що ви після весілля зараз заплатите.
Берко. Вони казали, що ви все заплатите, бо ми вже ходимо до їх, ходимо та й ходимо, та й ходимо.
Волько. Щодня ходимо, і вранці, і ввечері ходимо, а він не платить. Каже, жінка заплатить. Ви багаті.
Євфросина. Яка жінка? Ми ще не вінчались і не будемо вінчатись.
Берко. Ой гвулт!
Волько. Ой вей мір! Що це буде! Ой гвулт! (Хапається за пейси.)
Сидір Свиридович. О! Бач. стара! Бач. куди б наші гроші пішли.
Євфросина. Та, хвалить бога, не підуть.
Берко. Ой гвулт! Тателе! Мамеле! (Кричить.)
Волько. А гіра шварц ур! Ми його в суд, в тюрму! (До Гострохвостого.) Давайте гроші! Нащо нам ці векселі?
Берко. Ми продамо його цилюрню! Ходім в суд!
Гострохвостий. От тобі й кожум’яцька багата молода. По губах текло, та в рот не попало.
Берко й Волько (приступають до Гострохвостого). Ходім в суд позиватись. Ви нас надурили.
Гострохвостий хоче втекти, жиди його ловлять за руки й ведуть з двора.
Берко й Волько (кричать). Гвулт! В суд його ! Гвулт ! (Виходять з Гострохвостим.)
Євфросина, Сидір Свиридович, Євдокія Корніївна та Горпина Корніївна. О туди тобі дорога!
ВИХІД 11
Ті самі без Гострохвостого, Волька та Берка.
1-й бас. От тобі й на! То це нам не прийдеться й випити.
2-й бас. Авжеж не прийдеться. коли молодий втік з двору.
1-й бас. В мене аж слинка котиться.
Ольга. Ой , який же шкандал вийшов! (Тихо.) Дурно плаття шила!
Сидір Свиридович. Чого ж оце ми стоїмо та святу землю топчемо? Ходімо до хати ! (До гостей.) Прошу покірно до хати, та хоч вип’ємо по чарці. Одначе готувались к весіллю.
Митрополичі баси й шафери. Ото розумна річ, бо в нас аж горло пересохло, дивлячись на цю кожум’яцьку комедію.
Всі йдуть в хату.
Завіса падає.
Кінець.
