ВИХІД 16
Євфросина, Настя, Ольга, Варвара і Оленка.
Оленка. Дай мені, Євфросино, в руки браслет: ще зроду в руках не держала золота.
Євфросина. Ти, Оленко, як мала дитина. На, про мене, й подерж, та тільки не впусти, бо ще й розіб’єш.
Оленка (бере браслет і приміряє на руку). Отже й до моєї руки пристає; їй-богу, пристає. І моя рука не дуже чорна для золота.
Варвара. Якби пак було, то й пристало б.
Оленка. Та горенько, що нема.
Євфросина. Та не держи-бо так близько коло рота: на золото не можна дихати, бо стемніє. Дай лишень сюди! (Бере й надіває на руку.)
Оленка. Ой, як же на тобі блищить золото! Неначе на образі.
Варвара. Як ти Євфросино, сьогодня розкішно вбрала голову!
Оленка. Які в тебе, Євфросино, стали тепер великі коси. Як ви були бідніші, то в мене були довші коси, ніж у тебе, а як ви розбагатіли, то в тебе аж утроє більші коси виросли.
Євфросина і всі три приятельки сміються.
Євфросина. От вже кожум’яцька простота! Чи вже ж ти думаєш, що у всіх панів на голові свої коси?
Оленка. Невже ж чужі?
Ольга. А чом же не вбратись і в чужі коси, аби було гарно?
Оленка. А я все було дивуюсь, чого в тих багатих панів такі здоровецькі косища, неначе в кожної куделя на голові або повісмо конопель.
Євфросина. Купи, Оленко, й собі таке повісмо та почепи на голову. Побачиш, як покращаєш.
Настя. Недурно ти, Євфросино, так сьогодня прибралась. Еге? Когось ждеш?
Євфросина. Може, кого й жду, та не скажу кого.
Настя. А я вгадаю, хоч ти й не скажеш.
Євфросина. Ба не вгадаєш!
Настя. Ба вгадаю.
Євфросина. Ба не вгадаєш.
Настя. Бодай я завтрішнього дня не діждала, коли не вгадаю.
Євфросина. Ану скажи, як починається його прозвище.
Настя. Го…
Євфросина. А далі?
Настя. Гострохво…
Євфросина. А далі?
Настя. Гострохво…
Євфросина. Попала пальцем в самісіньке небо.
Настя. Знаю я його! Бігає за баришнями як несамовитий.
ВИХІД 17
Ті самі й Свирид Іванович Гострохвостий.
Гострохвостий входить в шляпі, в рукавичках і з паличкою. Шляпа на голові набакир. Він усе тре руки — показує рукавички.
Євфросина (тихо). Як б’ється моє серце! Боже мій!
Гострохвостий (кланяється). Мій найнижчий поклін тому, хто в сьому дому, а поперед усього вам, Євфросино Сидоровно. (Подає Євфросині руку.) Хоч я не знаю, кого я тут бачу і з ким буду розмовляти, але в домі такої баришні, як Євфросина Сидоровна, я сподіваюсь, що познакомлюсь не аби з ким. Рікіміндуйте мене, прошу вас. (Здіймає дуже помаленьку рукавички, щоб показати їх.)
Євфросина. Се мої близькі приятельки і сусіди.
Настя. Мені здається, що ми таки не зовсім незнакомі… Мені здається, що ми вже десь бачились.
Гострохвостий. Може, може… В мене так багацько знакомих баришень по всьому Києву, що й на два вози не забереш. Може, я й забувся. Рікіміндуюсь вам: Свирид Іванович Гострохвостий. (Тихо.) З цією не варт би й знакомитись, як я придивився при світлі: ніс, як цибуля, а очі, як у сови. (До Ольги й Варвари.) Рікіміндуюсь і вам. Свирид Іванович Гострохвостий. (Побачивши Оленку, питає в Євфросини.) А це ж хто такий?
Євфросина. Та це моя родичка… живе тут недалечке з матір’ю; торгують яблуками. Вбогі люди.
Гострохвостий (придивляється до Оленки. Тихо). Яка ж вона гарна оця кожум’яцька міщаночка! Такої й на Хрещатику, і в Липках чорта з два знайдеш. (До Євфросини голосно.) Прошу вас, порікіміндуйте мене своїй родичці. Для вас, Євфросино Сидоровно, я готовий познакомитись з вашими родичами, хоч би і в десятому коліні, хоч би вони й яблуками та медяниками торгували.
Євфросина (тихо). Ат… простенька собі дівчина… Зовсім не нам рівня.
Гострохвостий (до Оленки). Свирид Іванович Гострохвостий з своєю особою! (Подає Оленці руку; Оленка не бере й соромиться.) Не соромтесь-бо, подайте мені свою білу ручку.
Оленка одвертає лице і ледве простягає йому руку.
Будьте ж сміливіші!
Оленка. От і знайшли білу руку. Нема моїм рукам од чого біліти.
Гострохвостий. То купіть рукавички.
Оленка. Я зроду не носила рукавичок. Далася я вам на сміх!
Євфросина і приятельки осміхаються.
Гострохвостий (тихо). Яка ж гарна ця міщаночка! Які в неї очки, брівки, як шнурочки, щічки, як палянички. Якби довідатись, хоч де вона живе.
Оленка. Як вас чудно прозивають.
Гострохвостий. Може, й чудно. Всяково буває. Буває й чудніше.
ВИХІД 18
Ті самі й Євдокія Корніївна.
Євдокія Корніївна (виходить з пекарні). Добривечір вам, Свириде Йвановичу! Оце я почула ваш голос, та й не видержала: прийшла послухати вас, хоч у мене діла, аж голова біла. Сідайте, будьте ласкаві, і я хоч на час сяду та послухаю вас. Оце шкода, що нема мого старого. Він вас усе згадує. От би наслухався. (Сідає.) Ото моя Євфросина та й мій старий все кажуть, що нема в світі нічого кращого й луччого, як розумні і вчені люди.
Гострохвостий. Авжеж так; що правда, то правда. Як чоловік підійметься розумом вгору аж вище од лаврської дзвіниці та гляне звідтіль на людей, то люди здаються такі маленькі, такі маленькі, як пацюки. А вже ваші Кожум’яки здаються звідтіля смердячим болотом, в котрому повивертали боки проти сонця товсті свині.
Євфросина. О, що правда, то правда! Як я вийшла з пансіону, то мені здається, що я стою на Щекавиці або на Андріївській горі та все дивлюсь на людей зверху.
Євдокія Корніївна. Ото скажіть! Страх, та й годі! Ото шкода, що нема мого старого; от наслухався б.
ВИХІД 19
Ті самі й Сидір Свиридович.
Сидір Свиридович (виходить). Е! Та се в мене гості! Добривечір вам! Спасибі, спасибі, що мене не забуваєте.
Гості. Доброго здоров’я, Сидоре Свиридовичу!
Сидір Свиридович. Та ще й ви, Свириде Йвановичу, в мене в гостях. (Цілується з Гострохвостим.) Оце шкода, що я загаявся з дяком. Але ж у дяка табака! Що за табака! (Нюхає пучки.) Ще й досі пучка пахне. Сідайте ж, гості, в мене та й не просіть сісти, бо я оце втомився. (Сідає. Всі сідають.)
Євфросина. Мамо, чи швидко в нас буде готова вечеря? Час би давати що-небудь на закуску.
Євдокія Корніївна. Зараз, зараз, моє серце! Що за розумну дочку маю! (Виходить.)
Сидір Свиридович. Скажіть же нам, Свириде Йвановичу, що-небудь розумне. Ви ж там ведете кумпанію з ученими людьми на тих розумних кутках нашого Києва. Скажіть ви мені, чи не чули ви там од вчених людей, чого-то тепер на світі стала така дорожнеча?
Євфросина. А тим усе дороге, що тепер люди стали багато їсти. Наша Химка як почне лупити, то за один раз укладе в копи з борщем цілий хліб. Якби пак усі вчились в пансіоні та їли так, як наша мадам їла і як нас годувала — всього по кришечці, щоб тільки язичком лизнути, тоді було б усе дешево.
Сидір Свиридович. Та як же його грішним людям одним духом жити, коли не наїстись або й не випити гаразд.
Гострохвостий. Одно те, як кажуть Євфросина Сидоровна, а друге те, що людей стало на світі дуже багато. Тепер хоч би й нашого брата цилюрника так розплодилось, що й не потовпишся. Якби половина людей вимерла, то знов би на світі все подешевшало.
Сидір Свиридович. Чи вже ж? Стара! Де це вона пішла! Кинь там своє куховарство та йди слухати!
Євфросина здіймає руки і знов надіва браслет; грається ним і показує Гострохвостому.
Гострохвостий (тихо). Чи не багата ж оця Євфросина! Грається золотом, неначе я бритвами. (Голосно.) Що то добре бути вченим! Я вчених людей і вас, Євфросино Сидоровно, ставлю без міри високо. (Тихо.) Євфросина, одна Євфросина достойна бути моєю жінкою; Євфросина, а більше ніхто! Але ж ота Оленка! Що за цяця, що за краса! То ж квітка, а не дівчина! Коли б з нею хоч побалакати на самоті, хоч зблизька надивитись на ті пишні очі! Треба її десь підстерегти. Але сватати буду Євфросину. Старий і стара держатимуть руку за мною. Напустив я їм в вічі туману.
Завіса падає.
