ДІЯ ТРЕТЯ
Просторна Горпинина хата. Збоку — двері в пекарню. Коло груби завішені пічурки; в одній пічурці—здорова макітра з пирогами, в другій пічурці — пляшки з настойками. День.
ВИХІД 1
Гострохвостий.
Гострохвостий (входить). Нема нікого. Що це за диво! Де се вони подівались? А казала вчора Скавичиха, що в неї буде пир на ввесь мир… Може, збрехала? Але ж я носом чую десь смачні пироги. (Ходить по хаті й нюхає.) Їй же богу, десь пироги пахнуть, та ще й недалечке. (Нюхає кругом стін.) От уже наділив мене бог своїми дарами: окрім розуму доброго, маю до того доброго носа. Ой, пироги пахнуть, та не знаю де! (Знаходить пічурку, одслоняє заслонку.) Ось де вони! Повнісінька макітра! Що бог дасть, а вже попробую: не видержу! (Хапає два пироги в обидві руки і їсть, з пекарні чуть голос Педорі.)
ВИХІД 2
Гострохвостий і Педоря.
Педоря (з пекарні). А хто там? А кота! А тпрус, псявіро! Простягає пироги. (Вбігає і розставляє руки.)
Гострохвостий. Ти б сказала: кицю, кицю! На тобі пиріжка! А то прискаєш, аж губи бренькають, неначе струни.
Педоря. Що це ви робите? Кого вам треба? Хто ви такий?
Гострохвостий (запихаючись пирогами). Потривай, бо пельку заткнув начинкою… А як тебе звуть?
Педоря. Кого вам треба! Хто ви такий?
Гострохвостий. А як тебе звуть?
Педоря. Як крупи деруть. (Видирає з рук пирога.) Оце лишенько! Було шістдесят пирогів. Сама хазяйка полічила. Скажуть, що я поїла… (Кричить у вікно.) Тітко Горпино, тітко! Було шістдесят пирогів, а теперечки тільки п’ятдесят вісім. Не я винна! Щось вшелепалось у хату та й узяло два пироги. (Гострохвостий бере знов два пироги. Педоря кидається до його, однімає макітру.) Оце якась московська пеня вшелепалась у хату! Геть же! Не беріть, бо пироги лічені! Тітко Горпино! Вже тільки п’ятдесят шість…
Гострохвостий. Та цить! Як-бо тебе звуть? (Моргає й женихається.)
Педоря. Та Педоря ! Одчепіться од мене та не зачіпайте вирогів.
Гострохвостий. Негарно тебе звуть, а молодиця з тебе непогана! А признайся, чи багато тітка Горпина понапікала та понаварювала?
Педоря. А вам нащо?
Гострохвостий. На те, що треба. Чи й запіканка й варенуха є? Га? Чи не ковтнути трохи, га?
Педоря. Оце вже й біс його видав так робити. Щось улізло в хату, поїло пироги, ще й горілку вип’є, а на моїй шиї все те окошиться. Тітко Горпино! Та йдіть-бо сюди!
Гострохвостий (п’є горілку нахильці з пляшки). Та потривай! Не кричи! Я сам признаюсь. Я свій чоловік в сім домі.
Педоря. Та й своїм не припадає горшки дерти. Поліз по горшках, наче котяка. (Виходить.)
ВИХІД 3
Горпина й Гострохвостий.
Горпина (входить). Хто тут уліз у хату? Чого це Педоря репетує? Чи це ви, Свириде Івановичу?
Гострохвостий. Це я, мамо! Добридень вам в вашій господі. Поздоровляю вас з сьогоднішнім днем, з святими вашими іменинами та й з пирогами. (Кидається до Горпини й цілується з нею.) Дай вам господи щастя й здоров’я, й чого ви тільки просите в бога!
Горпина. Та годі, годі! Як була я молодиця, цілували мене в лиця, а тепер… Але ж гарний оцей вражий панич! Як мед з маком! А я вже вас і не сподівалась; думала, що випустила вас з рук, так і навіки втеряла.
Гострохвостий. Погано робили, коли так думали. А я покинув своє діло, а до вас таки приблудився, ще й пирогів ваших покуштував. Тут ваша Педоря незгірше вас, трохи мені не провалила ганчіркою голови!
Горпина. О, Педоря зубата! Сідайте ж, будьте ласкаві, коли ви зайшли до мене та ще й з доброю думкою, та побалакаємо любенько.
Гострохвостий. А от я й прийшов. А ви ж мені вчора не вірили, як я божився, як я присягався! Ви думали, що я похожий на других наших паничів. Ні, Горпино Корніївно! Свирид Йванович не з таківських. Не на те мене розуму багато в голові, щоб дурити дівчат.
Горпина. То було вчора, а це сьогодня. Коли так, то вибачайте мені, старій бабі. Я, бачте, чула, як ви увивались коло моєї небоги Євфросини, та вже собі інакше міркувала…
Гострохвостий. Горпино Корніївно! Хіба ж я сліпий? Хіба ж мені баньки більма засліпили? Хіба ж я не бачу, що таке Євфросина, а що таке Оленка? Гай, гай, милий боже! Вже б говорив хтось другий, а не ви, Горпино Корніївно!
Горпина. Коли ви вже прийшли до мене з чесним словом, то й мені нічого таїтись перед вами. Якби я була паничем, я б обминала Євфросину десятою улицею. Дарма, що вона мені доводиться небога. Тільки я в хату до їх, вона вже задере до стелі носа та й нюхає сволоки (передразнює), взявшись у боки: “Тітко! Од вас гнилицями тхне”. Куди ж пак, який делікатний носичок причепив господь до пики!
Гострохвостий. О, що носичок, то носичок! Певно, не такий, як у Оленки.
Горпина. Такі носички, як у Євфросини, тільки коло байдаків. Мабуть, у тих паничів баньки на потилиці, що не бачать її носичка. Якби я оцими своїми руками взяла Євфросину, я б їй утерла того носа! Я б її приборкала.
Гострохвостий. Вірю вам, вірю, Горпино Корніївно! (Тихо.) Чи не бісової ж п’яти баба! А що, як Євфросина скинулась на цю свою тіточку! Але ж розум, але ж панський тон, але ж золото, золото! Ой-ой-ой, мій милий боже! (Зітхає. голосно.) А я прийшов до вас, Горпино Корніївно…
Горпина. Щоб пирогів наїстись?
Гострохвостий. Борони боже! Що це з вами! Я прийшов сватати Оленку, коли буде ласка ваша. Я знаю, що Оленка не спротивиться.
Горпина. Оленка не спротивиться, а я то, може, спротивлюсь, бо маю свої норови й примхи.
Гострохвостий. То одженіть їх чи свяченою водою, чи кропилом або чим там треба.
Горпина. Еге! Бабські норови не чоловічі: не сплоха одженеш і кочергою, не то що кадилом. Чи не дурите ви нас, паничу?
Гострохвостий. Ой, Горпино Корніївно, Горпино Корніївно! Чи вже ж вам од бога не гріх? Чи вже ж ви мені й досі не ймете віри? Але ж ваша дочка Оленка… то ж краса на ввесь Київ. (Тихо.) Коли б прийшла, хоч подивився б на ті оченята!
Горпина. Мою Оленку не гріх хвалити своїй матері. Тільки, бачте, раз те, що тепер паничі дурять молодих наших міщанок, а друге те, що в вас, здається, ні перед собою, ні за собою! Еге так?
Гострохвостий. А чи ви ж лазили в мої кишені? А що, як там так і забряжчать карбованці?
Горпина. Карбованці чи забряжчать, чи ні, а п’ятаки, може, й забряжчать.
ВИХІД 4
Гострохвостий, Горпина і Оленка.
Горпина. Де це ж ти в гаспида так барилась? Ти не знаєш, що тебе тут дуже треба.
Гострохвостий (йде назустріч Оленці). Мій вам низенький поклін і шанування! Де се ви так забарились? (Подає Оленці руку.)
Оленка. Добридень вам.
Гострохвостий. Доброго здоров’ячка, доброго здоров’ячка. Вся моя душа стрепенулась, як зачув я ваш янгольський голосок. Мені здається, що я слухаю найкращих дискантів у концерті у семінарії, як зачую ваш голосок.
Горпина. Та й уміє ж тобі прикласти й приказати — незгірше, як наша Євфросина. Ще й недавно познакомились з Євфросиною, а вже перейняли од неї язичка…
Гострохвостий. То ще невідомо, хто од кого перейняв язичка. (Гордо.) Вміємо ми говорити й без вашої Євфросинки. Ми не ходимо по хатах позичати розуму та язика. Маємо доволі й свого.
Оленка. Авжеж. Вже ви, мамо, наговорите: на вербі груші, а на осиці кислиці.
Горпина. А це що? Це так матері? Це вже й ти, мабуть, учора позичила язичка у Євфросини? Гляди лишень мені! Ще ти в моїй господі; я ще тобі втру носа…
Гострохвостий. Не встигнете, Горпино Корніївно, втерти носа, бо я прийшов до вас, Оленко, не з порожнім ротом, не з пустими словами, а з словом розумним і вченим. Ви мені не йняли віри вчора ввечері, а от я і справдив своє слово; бо моє слово, слово Свирида Йвановича, не те, що слово якогось там Йоньки або Йваньки. Я прийшов до вас свататись.
Оленка. То ви покинете Євфросину?
Гострохвостий. Нехай вона сниться кому іншому, тільки не мені. (Бере Оленку за руку.) Я тільки вас ніколи не покину: (Тихо.) Коли б чорт виніс оцю бабу з хати хоч на часок. Коли б хоч обняти її. Які ж у неї очі! Так і печуть, так і голять, як аглицькі бритви. Хоч трохи пограюсь з гарною дівчиною.
Оленка. А я думала, що ви глузуєте з мене.
Гострохвостий. Борони боже! Чи то можна? Я без вас не можу жити. Лучче нехай мене винесуть на Щекавику, ніж я маю жити без вас.
Оленка. Ой, яка я щаслива! Я ніколи не була така щаслива в матері.
Горпина. Оце! А чого ж тобі ще треба було в матері? Оце так! Ще не встигла винести ноги за мій поріг, а вже нахваляється.
Гострохвостий. Хоч не винесла ноги за поріг, та швидко зовсім винесе.
Горпина. Куди ж пак! Стане великою панею!
Гострохвостий. А чом би пак і не панею? Та я вберу Оленку так, що їй позавидує не тільки що Євфросина, але найбагатіша купчиха! Я почеплю їй на голову такого капелюха з білими стрічками, таку коафюру, що вам і не снилося ніколи.
Оленка. Лучче з червоними стрічками. Яка там краса в білих стрічках: і сорочка біла, і капелюх білий і стрічки білі.
Гострохвостий. І ваше личко біле. А яку я вам стругну сукню! З чистого шовку!
Оленка. Я про шовкові сукні ніколи й не думала! Вони мені ніколи й не снились!
Гострохвостий. Я вам куплю золоті сережки! Я вам ушкварю такі сережки, що перед ними і Євфро-синині потемніють.
Оленка. Я вже звикла думати, що мені не доведеться носити золотих сережок. Мати не справляють і не пускають заробити…
Горпина. Як це ти говориш з матір’ю? Крутить язиком, неначе в пансійоні вчилась. Та я тобі…
Оленка. Е, годі, мамо!
Горпина. Цить, бо я тебе отим кошиком! Не пущу я тебе більше до Євфросинки. Накадила вона тебе своїм ладаном.
Гострохвостий. Не сердьтесь, Горпино Корніївно! Не сердьтесь!..
Горпина. Цур тобі, пек тобі! Ти неначе собачої блекоти наїлась. (Виходить.)
ВИХІД 5
Гострохвостий і Оленка.
Гострохвостий (бере Оленку за руку). Оленко! Щастя моє! Чи будете любити мене, виходити до мене щовечора? Бо я без вас не можу жити, не можу дихати, як не бачитиму ваших очей щовечора, як не держатиму вас за оці ручки щодня, щогодини!
Оленка. Втечу од матері, а таки буду виходити до вас. Вже мені так осточортіло бігати по городу з тими кошиками, так гризе мене мати, що мені й світ немилий. Люди гуляють в неділю, в празник, а мені нема ні празника, ні неділі.
Гострохвостий. Дайте, Оленко, ради дня вашого сватання поговоримо про що веселіше. Оленко! Серце моє! Як я вас люблю! Дайте надивитись на ваші брівки, на ваше личко…
Оленка. Як гляну я на ваші очі, забуваю все своє горе! Я неначе знов народилась на світ божий! Яка я тепер щаслива, яка щаслива! Як мені легко на душі! Я неначе вперше на віку одпочила од роботи. (Схиляється на плече Гострохвостому.)
Гострохвостий (тихо сам до себе). Яка тепла в неї душа! Що то якби до сієї душі, до сього личка та Євфросинине золото, та Євфросинину крамницю з крамом, та Євфросинин розум, та Євфросинині кучері! Тут моє кохання… та… (голосно.) Красо моя! Серце моє! (Обнімає Оленку.)
ВИХІД 6
Гострохвостий, Оленка й Горпина.
Горпина (входить). Готуй лишень, Оленко, обід, бо вже куми йдуть справляти день мого святого янгола.
Гострохвостий (заглядає в вікно). Йдуть! Мабуть, сам бог їх несе на повітрі на крилах. Та й чимала ж череда суне!
Горпина. Мене бог не скривдив кумами. Хвалити бога, не цураються мене, простої, мого хліба й солі.
Гострохвостий. Я й сам не люблю тих, що цураються хліба й солі; я так ж люблю таких гордих людей, що їм голови постинав би.
