Минуло чимало часу… І я забув і за пущі феваїдські, забув за Америку. Я знайшов свою Феваїду, свою Америку — то мій рідний край. Україна й народ. Нам одмежовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для людськості, бо ми частка людськості. В цьому й ми космополіти”, — сказав Комашко, обернувшись до Сані.
— Правда ваша, правда! — обізвалась Саня. — Я бачу, що мої пересвідчення ще не зовсім стиглі, неповні й неясні, — і вона почутила, що під нею грунт космополітизму захитався, як хистка кладка.
І вони обоє несподівано спинились і стали. Перед ними стояли високі скелі, наче стіни. Скелі тут закручувались, дійшли до берега й заставили стежку.
— От і перейшли увесь Фонтан, а я й незчувся й не зоглядівся: так я оце заговорився, — сказав Комашко.
Вони повернули назад. Стежка спускалась в глибоку вузеньку долинку чи балочку.
— І цеї балочки я не примітив. В доброму товаристві мені здавалось, що я все йду по рівному, — сказав Комашко.
— І я не примітила цеї долинки. Чи ти ба! все вас слухала, — сказала Саня й зареготалась.
“Ішов би я з тобою в житті й через гори, через долини і не примітив би їх”, — подумав Комашко.
— Будемо засівати свої рідні лани золотим насінням просвіти, широкої культури, будемо дбати якомога за добробут краю й народу. Будемо пересаджувати на свою ниву космополітичні вищі ідеї. І виростуть в нас люде… І десь знайдуться інші діячі; і будуть мирно і щиро працювати для своєї нації, для свого народу, — сказав Комашко. — Я гаряче бажаю, щоб настав той час, коли дві ворожі армії зійдуться та й розійдуться, не схотять битись; коли вони випхнуть вперед своїх генералів та дипломатів та й скажуть їм: “Стріляйтесь, бийтесь самі, коли маєте смак до війни, а ми підемо додому, до батьків та жінок, до дітей, до плуга, до книжки”, — сказав Комашко.
— О, цього довго доведеться ждати, — обізвалась Саня. — Життя й людська історія — така штукована, така складна річ.
— В кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи й бога або в декого й багато бога; і той бог вижене колись чорта та й прожене його на очерета та болота, — сказав Комашко.
— Це правда, але є й такі люде, в яких сидить тільки сам чорт з рогами, з хвостом та з пазурями, — сказала Саня.
— Це я знаю: є й такі, в яких добре вгніздився чорт у фраку, або в одежі з шовкової чесучі, в пенсне, в рукавичках, прилизаний та причесаний, — сказав Комашко й зареготався, бо він натякав на Фссенка.
Саня догадалась і собі зареготалась.
— Таких людей, в яких сидить цей чепурний, прилизаний чорток, є таки чимало. Це тигри та пантери людського плем’я. Ці тигри бувають і просвічені, й по-європейському делікатні, й навіть бувають вчені… пишуть вчені книжки… Оці найстрашніші для культури, прогресу та просвіти! Подумайте собі, що бенгальські тигри покористувались би орудниками європейської культури… Якого-то лиха вони б накоїли… Ой-ой!
— Знаю, знаю! — сказала Саня. — Ці тигри стережуть ту цілющу воду просвіти і добробуту; самі п’ють, а другим не дають…
— То вкрасти б од їх цілющу воду! Нехай стережуть порожню криницю, — сказав Комашко. — Це одно добре злодійство, яке я знаю в світі: це злодійство Прометея, що вкрав огонь з неба і дав його людям.
— А як вкрасти, коли в їх сила? А замків, а сторожів скільки? — сказала Саня.
— То обернути тигрів в овечок. Це довге, загайне діло, бо моральна хороба в їх задавнена, але… але… гуманізм потребує такої системи. Треба так провадити діло, щоб їх зосталась велика меншість, щоб зосталось їх тільки чортам на насіння. Тоді сила буде не в них.
— Поки сонце зійде — роса очі виїсть, скажу я з погляду свого космополітизму. Діло гуманітарно-загайне, а деспотизм тим часом і нас покраде… поки ми викрадемо в нього культуру, — сказала Саня. — Я сусід наших знаю: між ними хмари, густі хмари яструбів, а голуби щось не показуються. А що буде, як ми станемо овечками, а вони зістануть вовками?
— Не думаю, щоб так було. І сусіди — люде, і вони золись повинні стати правдивими людьми і покинути вовчі норови, — сказав Комашко. — Будемо працювати і ждати. Простягнемо до них руку. А не подадуть нам руки, тоді… Вони будуть винні, як і тепер винні перед нами. Тоді Україна заспіває іншої пісні.
Саня мовчала.
— Щасливий день випав оце мені. Тим-то я так і розговорився за щасливі дитячі літа. Тепер і вільний час, і поезія од моря, і добре товариство. Добре товариство — велика річ в житті: є з ким поділитись думами, щиро побалакать. Добрий товариш часом лучче за рідного брата, — сказав Комашко.
— Ви сказали за добре товариство… — тихо обізвалась Саня. — Ви сказали правду. Якби в мене не було доброго товариства, то я б давно зачевріла, а може б і душею загинула, — сказала Саня, і в словах її почулась жалість.
— Хіба ж вам так важко жити на світі? Ви такі молоді, любите науку, просвіту, дбаєте за те, щоб добути собі ясних пересвідченнів, працюєте в школі коло розвитку дітей. Невже цього всього вам мало? — спитав Комашко.
— Моє життя в сім’ї дуже важке. Хіба ви не примічаєте, що мачуха мене не любить? — сказала Саня.
— Я думав, що вона до вас тільки не дуже прихильна, та й годі, — сказав Комашко.
— Мачуха мене зненавиділа, щиро любить тільки свою дочку. Родилась вона й зросла коло Кам’янця між польськими дідичами: її батько був небагатий дідич, родом українець. Од дідичів панів вона набралась аристократичного панського духу, та ще й свого дечого доклала. Вона мене й свою дочку держить в неволі, неначе в тюрмі, слідкує за кожним моїм ступенем, мов справдешній шпигун. Настане вечір, вона замикає мене й сестру в горницях. Ні однісінька книжка не доходе до моїх та сестриних рук без її цензури. Я вдень утікаю до Мурашкової, і тільки там ми собі начитаємось і наговоримось досхочу. Мачуха перевертає, переглядає мої й сестрині столики, ліжка, скриньки, нишпорить по кишенях. Вона консерватистка, навіть обскурантка, ненавидить нові ідеї, молодих нових людей, любить польську мову, ледве стерплює великоруську, не любе української, забороняє й нам і навіть слугам слово сказати по-українській. А як вона мені допікає словами! Яку обиду терплю я од неї щодня, щогодини! Якби не батько та не товаришки, мені хоч на світі не жити.
Санин голос легко затремтів. Здавалось, ніби вона от-от заплаче. Недавня вільна розмова про усякі принципи, і широкий простір моря, і свіже повітря — все це розгортало її думки, направляло її на щирість. Жалість і спочування здавило серце в Комашка.
— А я думав, що ваше життя плине в рожах та леліях, як весна красна! — сказав Комашко.
— Не думайте так. Життя моє важке. Я дня не зазнала щасливого. Я йду додому, а мені бажається назад повернуть од дому, — сказала Саня. — Мачуха нервова, сердита, опришкувата, гризе раз у раз мене й батька, чепляється без причини, а своїй дочці годить, як малій дитині, їй вдома усяка догода, а я скільки раз поплакала од мачухи ні за що, ні про що! Які вона прикрі, погані слова мені часом говоре!…
Комашкові стало жаль Сані, але він зрадів од надії:
Саня ще й разу не одкривала перед ним своєї душі. Він глянув в її очі. Веселі очі стали смутні та жалібні.
— Ваша доля — це доля молодих чесних людей теперішнього часу, — сказав Комашко. — Скрізь теперечки в житті потайна боротьба за щось, скрізь якийсь смуток в сім’ї, в суспільстві. Скрізь я чую стогін пригнічених, неначе стогін тих хвиль на морі, що вітер б’є ними об скелі. Людське життя, як оте море, — і шумить і хвилює; хвиля гонить хвилю, доки й сама розіб’ється об скелі або пропаде без сліду десь в глибокій безодні моря… А нам треба держатись проти тієї хвилі, треба борикатись, — сказав Комашко і глянув просто в очі Сані.
Вона глянула на його карі темні очі. В них світилась думка, непоборна завзятість, щирість. Вона ніби читала в тих очах його думи й питала в їх поради. І вона сама незчулась, як їй чогось забажалось дивитись і дивитись на ті очі. Вони обоє замовкли, ставши над кручею, й дивились на берег, сливе суспіль закиданий скелями, на море, на синю далеч. Комашко вглядів білі вітрила корабля, що сизіли в тумані, й задивився на їх. Саня й собі задивилась на той корабель, що тихо плив по морі, неначе лебідь.
“Зійшлися наші очі в поетичній далечі. Чи зійдуться-то наші душі?” — заворушилась думка в Комашка, і він обернувся до Сані й уловив в її очах поетичний вираз, поетичний погляд.
— Я думаю, що найбільше щастя в світі можна знайти в душі, котра спочуває й симпатизує нам, нашим думам, нашим ідеям; симпатія змінюється коханням. Чи любите ви мене? Ви, надісь, знаєте, що я вас давно люблю, — сказав Комашко.
Саня бистро кинула на його очима, почервоніла, як рожа, і так само швидко спустила очі додолу. Вона мовчала й думала.
— Скажіть мені хоч одно ласкаве слово, дайте мені надію, — сказав Комашко. — Дозвольте мені просити в вас і вашого батька вашої руки.
— Сьогодні я вперше почутила до вас симпатію; я не вмію таїтись і говорю щиро: ваші думки стали мені до вподоби, — сказала вона тихо. — Але серце не в нашій волі; я ще сама гаразд не знаю, куди воно поведе мене. Дайте мені підождати, обміркувать все на волі. З серцем, з життям не можна поводитись легковажно, не поміркувавши гаразд.
— Правду ви кажете, — сказав Комашко.
— Приходьте частіше до нас, поговоримо, а там побачимо, — сказала Саня.
“Боже мій! а що буде, як я його оце полюблю щиро, гаряче? Як тоді мені занехаять мої давні мрії за вищу просвіту? Невже я муситиму тоді задушить кохання, перемогти своє серце?”
Вона злякалась тієї боротьби, яка наступала перед нею в недалекому часі, неначе чорна хмара наступає з-за синього моря на погожому синьому небі.
Саня мовчала. Мовчав і Комашко, і вони обоє задумані, з очима, спущеними додолу, пішли тихою ходою й пристали до компанії, котра йшла проти їх.
— Що, набалакались вже? — спитала в Комашка Христина, осміхаючись. — Коли набалакались, то ходім обідать, бо я вже їсти хочу, аж-аж як!
— Вам би усе обідать, — сказав всмішки Селаброс.
— А вам що? Вам би, мабуть, все промови говорить та вірші складати? — огризалась Христина. — Ви, здається, й до моря і до тієї скелі Капуцина говорили б промови, —дражнилась Христина.
— А справді, скажіть оце промову, а ми послухаємо, — обізвався Мавродін. — Ви справді митець говорить промови.
— То й скажу! — промовив гордовито Селаброс. — Стоїш ти, скеле, серед моря й гордовито позираєш на зелені хвилі кругом себе. Минуть роки, минуть віки, а ти все однаковісінько стоятимеш, горда й пишна, незмінна, вища од того клекоту дурних хвиль. Ні негода, ні бурі не порушать тебе. І не один корабель, з розгоном вдарившись об твої міцні груди, хрусне, як суха тріска. А людина гнеться, хилиться, ламає свою душу, міняє пересвідчення, гне своє серце… Ох, роздратувало мене оце море, оці скелі! Вибачайте, Христино Степанівно, що я не скінчу промови, бо почуваю хіть писать, писать! Море натхнуло мене поетичним духом! Чую цей дух в собії чую його шепотіння! Прощавайте!
Селаброс ефектно вихопив з кишені сіртука книжечку й карандаш і бігцем побіг до фонтану під берести.
— Чи в ліберальному, чи в консервативному тоні будете сьогодні писати? — криконув йому наслідці Комашко всмішки.
— Авжеж в ліберальному, — гукнув Селаброс, не оглядаючись, й почимчикував так, що в його біла стьожка на брилі задерлась вгору і метлялась кінцями.
— Промова трохи тхне хрестоматією Галахова. Мені здається, якби ми оце гуляли десь на городі, то Селаброс був би здатний сказати промову й до капусти, і до цибулі, — обізвався Комашко.
Селаброс писав кореспонденції в усякі газети: і в ліберальні, і в неліберальні, як траплялось. Коли часом не приймали його писання в ліберальну газету, він перероблював його на інший спосіб і посилав в неліберальну газету, лаяв те, що передніше вихваляв. За добрі гроші він писав “і нашим і вашим” і таки добре гнув свою гнучку душу на всі лади. Сівши під берестом коло фонтану, що миготів сріблом на сонці, він напиндючивсь, мов сердитий індик, і почав писати. Скінчивши свою мазанину, він висмикнув шматочок чистого паперу й написав до Мурашкової:
“Серце моє, моя овечко! Я побіжу в редакцію на часочок, але зараз вернуся. Одрізнись од компанії та йди зо мною одним на прогуляння за скелі. Нехай я хоч гляну тобі в очі насамоті, десь на одшибі, осторонь од людей, і нап’юся з твоїх очей, з твоїх червоних уст”.
Написавши записку, Селаброс вийняв хусточку, обтер гарячий піт з лоба й пішов над берег моря.
— Прощавайте! В мене роботи не по шию, а просто з головою! Завтра доконче треба написати рецензію на три книжки, післязавтра — на чотири. А ті книжки для рецензій мені шлють та шлють, неначе з торби сиплють. Треба мені хапатись в редакцію, — сказав Селаброс, хапаючи усіх за руки. — Незабаром зачинять контору. Прощавайте!
— Чого це вам так приспіло? — спитала в його Саня.
— А того, білява панночко, приспіло, що я людина діла, а не слів, — сказав поважним тоном Селаброс.
— Що в вас за компліменти дамам? пароські, чи кіпрські, чи що? — спитала Саня.
— Може й кіпрські, — сказав Селаброс. — Гей, панно, прощайте! — гукнув він до Мурашкової, що стояла осторонь од усіх.
Селаброс мерщій побіг до неї, подав руку на прощання і всунув в її руку записочку. Мурашкова обернулась до моря й крадькома перебігла Селабросові “кіпрські компліменти”.
— Прощавайте! Прощавайте, кавалери й дами! Нема часу байдики бить. Мене жде діло, але я через якусь годину вернуся: з вами так приємно гаяти час, — сказав Селаброс, поглядаючи на Мурашкову, й побіг бігцем стежкою поміж камінням.
Тільки що він трохи одійшов, назустріч йому вибігла з-за скелі жінка Бородавкінова, невисока, огрядна дама, повновида й гарненька. Вона впізнала Селаброса й кинулась до його.
— Куди це ви? — спитала вона в Селаброса.
— За ділом в місто! — крикнув він і хотів поминути її.
— Не пущу! вертайтесь! і не думайте їхать! — цокотіла Бородавкіна, не пускаючи його руки.
— Та вже для вас хоч і вернуся на часок, — сказав Селаброс: він нібито хапався в редакцію, але це робилось тільки для ефекту, напоказ.
— А бачте! от таки й вернула вас! — сказала кокетлива Бородавкіна. Селаброс вернувся і провів її до гурту. В Бородавкіної була гарна й повна біла шия. Селаброс любив її шию, задивився на ту лебедину шию й… недоброхіть мусів вернутись слідком за Бородавкіною, забувши й за діло.
— Чи не бачили ви часом мого Сергія Степановича? — спитала вона всіх заразом, швиденько й хватькома подаючи свою маленьку біленьку руку в золотих перстнях на пальцях.
— Он там десь під берестами грає в карти з своїми приятелями, — обізвалась Христина.
