Бородавкіна кинулась до берестів. Сергій Степанович липнув на неї очима, здивувався й трохи стурбувавсь. Йому здалося, що вона або з неба впала, або десь з-під землі виникла.
— Сергію Степановичу! Ходи лишень сюди на хвилиночку, щось маю тобі сказать, — промовила Бородавкіна, ледве вдержуючи злість.
Бородавкін знехотя підвівся, хапнув сіртук і подибав слідком за жінкою. Жінка одійшла далеченько од берестів і махала до його рукою. Бідний Бородавкін насилу волік ноги: він ішов, неначе віл на заріз.
— Попався бідний брат! — сказала Христина Степанівна. — Достанеться оце йому на бублики.
Мотрона Титівна Бородавкіна була дочка одеського міщанина, підофіцера. Бородавкін, ще бувши студентом, вподобав її й оженився з нею за її красу, за її чудовий голос. Трошки ідеаліст в молоді літа, він задумав не допустить, щоб часом така перлина, як Мотрона Титівна, не впала в багно й не запагубила себе навіки. Він витяг з багна ту перлину й оженився з нею. За вдачу її він тогді й не думав, і гадки не мав.
— Де ти бродиш, де ти волочишся, волоцюго, п’янице? Ти знаєш, що ми на дачі вже тиждень їмо хліб за позичені гроші! Діти ходять босоніж. Ти швендяєш, гуляєш, а я сиджу над морем в міщанській хаті й пропадаю з нудьги.
Бородавкін стояв і тільки очима кліпав, неначе винний школяр, що несподівано попався в руки вчителеві на гарячому вчинку.
— Я за тобою ганялась скрізь: була і в Бендерах, і в Тирасполі; була і в Кишиневі, — лайливо говорила Бородавкіна.
— Чого ж ти ганялась? Чи ти вдуріла, чи знавісніла? — обізвався Бородавкін.
— Я не здуріла, а от ти, то давно знавіснів. Хіба я оце вперше ганяюсь за тобою по містах? Хіба ж я не раз вже ловила тебе з бендерськими офіцерами в трактирі? А жалування де? Давай сюди гроші! — крикнула Бородавкіна.
— Мотрунцю, серце! не кричи, бо онде люде сидять і почують! Жалування вже нема. Ось зосталось десять карбованців. На, візьми, — сказав Бородавкін і подав гроші жінці.
— А решта де? Чим же ми будемо виплачувати за житло? чим же будемо харчуватись? — репетувала Бородавкіна і совалась до чоловіка з кулаками. — Де ти подівав гроші?
— Пропив та в карти програв, — спокійно одказав Бородавкін.
— Пропив… Чом ти дома не сидиш та все десь волочишся з п’яницями, граєш в карти? — присікалась до його Бородавкіна.
— Ото веселість з тобою сидіти та слухать, як ти гризеш мені голову! їдь додому, бо тебе отут вб’ю! — крикнув Бородавкін несамовито, і в його сірі очі блиснули, як у вовка.
— Не вб’єш! Я закричу на всю пельку! Я нароблю скандалу! — репетувала Бородавкіна.
Бородавкін знав, що вона може це вчинити, і замовк.
Христина догадалась, що вони завелись і за що вийшла між ними колотнеча, прибігла до їх і насилу розвела їх і заспокоїла Бородавкіна. Вона знала, що Бородавкіна любить пограти в карти й побавитись незгірше свого чоловіка, любить кокетувать з мужчинами, зараз взяла її за руку, повела під берести й посадила за карти нібито на місце Бородавкіна.
Бородавкіна сіла за карти на зеленій траві, вгамувалась і забула і за дітей, і за сварку з чоловіком, забула навіть, за чим прийшла на Малий Фонтан. Вона сама програвала чимало грошей в карти. Бородавкін з горя пішов тим часом гуляти понад морем і думав, як би то втекти з Малого Фонтану так, щоб жінка його не вгляділа. Він боявся, як смерті, нудьги з жінкою на дачі на Великому Фонтані й був ладен утекти од неї хоч за Чорне море. Одначе жінка його, граючи в карти, не зводила з його очей, кмітила за ним і була напоготові кожної хвилини погнатись слідком за ним навздогінці.
Бородавкіна переграла одну-другу партію, нічого не виграла, а програла чимало: її взяла за серце нудьга й злість, і потягло до гурту, до веселої молодої компанії, що гуляла понад морем. Тягло її й до гарного Селаброса… Вона страх як любила гарних паничів. Бородавкіна кинула програні гроші й швиденько побігла до компанії вже веселенька та добренька.
— Чого це ви сидите мовчки, неначе школярі в школі? Паничі понасуплювались, напиндючились, не розважають дам, — защебетала вона дрібно. — Давайте лишень заспіваємо хором. Ой море, море! як гляну на тебе, то зараз співати хочеться. Я, бачте, зросла над самим морем. Було вночі чую, як під нашими вікнами стугонить і шумить море, то й не втерплю та й співаю, лежачи в постелі, аж мама моя було гримає на мене. От і тепереньки під нами шумить море, над нами чайки кигичуть. Ой, яка поезія!
Бородавкіна почала співати. Вона співала дуже добре. Її високий дужий сопрано розливався трелями поміж скелями і йшов далеко понад морем. Рибалки попіднімали голови й виглядали з-за скель, махаючи раз у раз удлищами.
Бородавкіна співала й скоса поглядала на гарного Селаброса, прижмурюючи свої темні гарні очки. Наспівавшись досхочу, вона сказала:
— Одначе вже час би й обідати. Я гадаю, кавалери будуть такі звичайненькі, що нагодують дам смачним обідом.
— Добре, добре! Такого соловейка варто нагодувати хоч і паризьким обідом, — сказав Комашко.
— Ще й напоїти шампанським, — додав Селаброс.
— Я шампанського не дуже люблю. Я люблю старе токайське, — сказала Бородавкіна з удаваною великопанською міною.
— Але тут, певно, не достанемо старого токайського, — обізвався позад їх Бородавкін. — Тут тільки пиво дуже добре.
— А ти вже й знаєш, де пиво добре? — сердито сказала Бородавкіна.
— Ого-го! Я знаю, де раки зимують. Ходім обідать, бо я страшенно їсти хочу, — сказав Бородавкін. — Що набрали своїх наїдків, то все дочиста поїли, і все повипивали, і все потріскали.
— Повипивали усе дочиста, а мені нічого не зоставили? — аж завищала Бородавкіна.
— Бо не сподівались, що ти несподівано прибудеш до нас в гості, — сказав іронічно Бородавкін.
Надійшла й Христина з залізнодорожними урядовцями. Всі пішли парами до буфету. Мурашкова якось зосталась позад усіх. Селаброс несподівано вхопив її за руку і, як п’явка, вп’явся в її руку гарячими губами. Мурашкова почутила ніби жар в руці, у всьому тілі й трохи не зомліла.
— Їдьте сьогодні ввечері додому, а як ні, то я поїду, а ви зоставайтесь в Одесі, — пошепки сказала вона йому над вухо.
— Не можу, не можу! Ви мене неначе прив’язали до себе, — ще тихіше обізвався він.
— Їдьте, бо я зараз втечу звідсіля, поїду трамваєм в Одес, а звідтіль в Кишинів, — сказала вона.
— Поїду, коли ви того хочете, вволю вашу волю — сказав Селаброс.
— Забожіться й заприсягніться, що поїдете! Аристиде, не мучте мене! — сказала Мурашкова.
Вогонь палив її. Морське вогке повітря не гасило того вогню, а неначе розпалювало його.
— Присягаюсь, божусь, що поїду, тільки любіть мене і нікого більше; мене, мене одного! — сказав Аристид.
Мурашкова побігла од його й пристала до Сані. Саня зирнула на неї й вгадала, що недавно була спотичка між нею й Аристидом.
— Ходім обідать в павільйон, — гукнула Бородавкіна і жвавенько попростувала до павільйону.
Павільйон був поставлений на стовпах в морі. Під ним билась об каміння й шуміла дрібна хвиля. До павільйону з тераси був перекинутий місток.
Огрядна Бородавкіна побігла через місток, наче молоденька панна, але зачепилась черевиком за зашкалибину в дошці й трохи не впала. Христина побігла слідком за нею, повернулась до усіх і зробила на містку кільки легеньких менуетів. Дошки під її ногами задвигтіли й зарипіли.
— Ой, будь ласка, не танцюйте, бо ще завалите павільйон, і ми шубовснемо гуртом в море, — криконув Селаброс.
— Нічого-те! скупаємось в одежі усі заразом. Вийде дуже оригінальна чудасія! а я люблю усе оригінальне, усяку чудасію, — сказала Христина.
— Ой, як тут гарно! Під нами шумить море. Над нами шугають чайки. От де моя стихія! — лепетала Бородавкіна, неначе й забулась, що діти сидять на дачі голодні й босі.
— Чом же ви не співаєте, коли чуєте, що під вами шумить море? — спитав Комашко.
— То й заспіваю! — гукнула Бородавкіна й почала співати пісню.
Компанія сипнула на поміст. В павільйоні стояв один довгий стіл. Усі кинулись до стола. Бородавкіна побігла до того місця, де сиділи кавалери, й сіла поруч з Селабросом та залізнодорожними урядовцями.
Саня сіла попліч з Мурашковою аж на другому кінці стола, їм, очевидячки, не сподобалась компанія Бородавкіної та залізнодорожних панків. Вони обидві розмовляли стиха проміж себе. Обід, одначе, був веселий. Розмова була така голосна, що через неї не було навіть чути, як шуміло море під мостом, і, мабуть, через те Бородавкіна перестала співати.
— А що ж, паничі! Ви обіцяли дамам вина, а я його чомусь не примічаю на столі, — сказала Бородавкіна. Один жвавий урядовець покликав служника.
— Є в вас токайське? — спитав він.
— Нема, — сказав слуга.
— Шкода, — обізвалась Бородавкіна. — То давайте, яке маєте, та хутчій, зараз-таки, бо я пить хочу.
Принесли пляшки вина. Бородавкіна й Христина поналивали собі повні стакани й пили трохи не нахильці. Од вина усі зараз повеселішали. На помості піднявся галас, ніби ґвалт. Бородавкіна затягла пісні.
— Їй же богу, неначе циганка! — шепотіла Саня до Мурашкової. — Тільки дати б їй в руку арфу, то мали б обід з московськими циганками.
— Мосьє Селаброс! Я хочу мороженого! — сказала кокетно Бородавкіна.
— Зараз буде! — промовив Селаброс і звелів слузі принести мороженого.
Бородавкіна набрала мороженого трохи не повну тарілку й напхала його за обидві щоки, запиваючи вином: вона теребила з жадобою, наче животина.
— А що, пане Аристиде! чи ваше пак серце спокійне? Правда, неспокійне! — теревенила Бородавкіна, чепляючись до Селаброса. — Он гляньте, які красуні сидять проти нас на тому кінці столу.
— Бачу, бачу! знаю, що й коло мене сидять красуні, — сказав Аристид комплімент Бородавкіній.
— Ви знаєте, що дами люблять гарячіше й щиріше, ніж молоденькі панни, — прохопилась Бородавкіна, дивлячись вакханальними очима просто в очі Аристидові. — Стережіть лишень своє серце.
— Знаю, знаю, й добре знаю! — сказав Селаброс насмішкувато.
Саня й Надя сміялись без церемонії, їх смішив простацький грубий тон в розмові Бородавкіної.
— Як була “дочкою фельдфебельською”, так і зосталась “фельдфебелькою”, це правдива одеська “фру-фру!” — тихо шепотіла Саня до Наді.
— Стережу своє серце та, мабуть, не встережу сьогодні, — сказав Аристид трохи не на вухо Бородавкіній жартовливим іронічним тоном.
— А що! збентежила я вас? Aгa! — говорила Бородавкіна сливе пошептом. — Колись од моїх очей гинули паничі, як мухи, бо я панною була гарна-гарна, що й сказати й висловити не можна. Скільки я молодих хлопців піддурила! Стережіться ж, мосьє Селаброс! Було ввечері як збереться компанія, сядемо в човен та попливемо по морі, а я як заспіваю, то хлопці було трохи в море не скакають! А мій голос ллється, ллється по морі!
— Я й тепер ладен стрибнути в море, бо ви, надісь, сиреною вдались, так ви гарно співаєте! — сказав Селаброс голосно.
Саня й Мурашкова хапком встали з-за столу й повтікали на самісінький край павільйону, де стояла довга лавка.
— Одеська “фру-фру” розправля крильця, — шепотіла Саня до Мурашкової.
— Бо добре випила! — обізвалась тихенько Надя. Принесли ще пляшки вина. Бородавкін вже добре надудлився й ледве сидів на стільці. Комашко й Мавродін і собі встали з-за столу й сіли коло паннів. Вони обернулись лицем до моря й тихо розмовляли, не слухаючи гаму й галасливої розмови.
— От веселі люде! — сказав Комашко до Сані.
— Вже аж надто веселі. Добре було б, якби вони були не такі веселі, — сказала Саня.
— Та трохи тихіші, — додала Мурашкова. — Навів Бородавкін на гулянку не знать кого.
— Та й збавив нам трохи веселу гулянку, — обізвалась Саня.
— Невже збавив таки зовсім? — спитав Комашко в Сані.
