Саня глянула йому в очі й почервоніла.
— Ні, не зовсім. А все-таки я рада, що поїхала на гулянку. На гулянці побачиш усяких людей, повештаєшся між ними, наслухаєшся усякої розмови — і все-таки наберешся досвіду в житті. Принаймні матимеш більше досвіду, більше знатимеш людське життя, яке воно є: празникове й буденне, — сказала Саня. — Я мало знаю людей мало знаю людське життя. Сказати по правді, мало ще знаю й саму себе.
— Часом за себе дізнатись буває трудніше, ніж за інших, — сказав Мавродін. — Не раз в деяких випадках своя душа, своє серце буває часом якоюсь загадкою таки для самого себе.
“І моє серце тепереньки для мене — загадка!” — подумала Саня.
Вона дивилась на море і втупила очі в сизу далеч, задумавшись. “Загадка, загадка трудна для мене самої. І як її одгадати? І як постерегти, який-то буде кінець?” — думала вона мовчки.
Саня довго дивилась на море і потім тихесенько зітхнула: глянула на Комашка, на його високе чоло, на темні блискучі очі і вперше почувала, що примітила красу в тих ніби глибоких од думок та гострих карих очах.
“Невже моя загадка швидко одгадається? — подумала вона. — А мої вищі потяги й бажання? А моя любов до вищого розвитку, до просвіти? Що станеться з ними?.. Невже я навіки мушу попрощатись з своїми мріями, з своїми надіями на вище ідейне життя, занедбать надію на вищу діяльність?”
Саня дивилась на далеке море, на сизий туман, неначе шукала там одгадки своїм потайним думам. А море й сизий туман мовчали й далеко мріли, як мрії дівочої фантазії, і не давали одповіді.
— Селаброс! давайте промову! Ми вас ждемо! — гукнула на його Бородавкіна.
— Селаброс! промова за вам! — гукнув і собі Бородавкін хрипким голосом.
— Дайте ж передніше хоч горло прополоскати, — сказав Селаброс, — буде й промова.
Селаброс, як вовк в спеку, кинувся на стакан з вином, дудлив з стакана, ставив його на стіл, то знов хапав його в руки. Напившись донесхочу, він закурив цигарку й задумався, витріщивши на Христину здорові чорні баньки.
Розмова загула. Селаброс збирав думки й слова в голові, пахкаючи димом. Бородавкіна, випивши кілька стаканів вина, розвеселилась і почервоніла, як півонія. Поки Селаброс думав та гадав, Бородавкіній заманулось співать. Вино вдарило їй неначе не в голову, а в пельку. Вона затягла високим дзвінким голосом романс:
Далеко рівнина морська блищала
Останнім промінням пишної ворі,
А ми в рибальській хатинці сиділи,
Мовчали й сиділи удвох, удвох!
Серед гуку й гаму Селаброс несподівано схопився з місця як опечений і задзенькав ножем по чарці. Ніхто й не думав замовчати. Він постукав вдруге. Гам ущух, тільки Бородавкіна витягувала високі ноти романсу. Селаброс надувся й почав чванливо говорити промову:
— Тепер весела хвилина, щаслива хвилина нашого некорисно текучого живоття. Геть клопіт, геть змагання! Не за якісь там ідеї та принципи буде тепер моя промова…
Бородавкіна не вважала на красномовну Селабросову промову і тягла далі романс на все горло. Селаброс глянув на неї сердито, аж білки його очей заблищали.
— Мадам Бородавкіна! Я говорю! Прошу вважати на мою промову! — крикнув Селаброс. Він знов почав промову:
— Доволі ми набалакались про усякі абстрактні погляди. Ми вже виробили собі чесні пересвідчення, ми вже міцно поставили себе на стежці європейського достиглого розвитку, на дорозі європейського громадянства, на грунті європейського космополітизму…
А мадам Бородавкіна все тягла далі романс і зовсім не вважала на високу Селабросову промову. Вона була з тих південних співучих натур, що як почне співать та як розспівається, то вже несплоха вгамується, і ладна доти співать, доки не охрипне. Чорні Аристидові очі надавали їй охоти й завзяття.
— Мадам Бородавкіна! Чуєте? Я говорю! — крикнув Селаброс. — Ви правдива катеринка, котру коли раз заведуть, то вона грає, доки сама не спиниться…
Бородавкіна найбільше любила співати перед обідом і після обіду. Для неї, мабуть, саме тоді прийшов звичний час співання, як приходить півням час кукурікать. Не дурно за неї говорили в місті, що вона до півдня спить, після півдня співає, а цілий вечір чоловіка лає.
Бородавкіна не вважала на той крик, навіть не чула його. Вона все тягла далі: “А ми в рибальській хатинці сиділи, сиділи рядочком удвох, удвох”. Селаброс знов почав промовляти:
— Будемо тепер говорить на теми Анакреона. Бував час і для великих геніїв, коли вони поетизували на теми Анакреонові, справляли радісні вакханалії серця. Сьогодні й ми підемо за ними цим слідом, обсипаним рожами та усякими квітками. Розсиплемо перлами слова про кохання й залицяння. Під нами море, над нами літають і кигичуть морські чайки…
— О! не крадьте-бо, любий Селабросе, моїх-таки слів! — несподівано завищала Бородавкіна. — Правда, там на скелях стоячи, я казала: під нами шумить море, над нами кигичуть морські чайки. Еге?
— Не мені в вас красти слова, — сказав Селаброс. — Слухайте вважливе й вчіться в мене: не вам мене вчить!
Бородавкіній, мабуть, не дуже бажалось тоді вчитись в Селаброса; вона знов затягла романс далі: “Туман розлітався, збиралися хмари, і чайки шугали то взад, то вперед…”
Селаброс без церемонії крикнув: “Мовчіть! Ми вам рот затулимо! Почувши, що під вашими черевиками шумить море, ви пустили пельку на всі застави”, — гримав опришкуватий Селаброс.
Він був вже трохи під чаркою. Але Бородавкіна ні кришки не вважала на його гнів і не думала замовкнути. Селаброс підняв голос до ґвалту, щоб перемогти голос Бородавкіної, і знов почав говорить далі:
— В цім павільйоні я чую фіміам богині кохання Афродіти, — промовив Селаброс і скоса зиркнув зіньками на Мурашкову. — Я бачу піну морську, от-таки уявки бачу, ніби з піни виникає богиня краси, стоїть на хвилях невмируща, на віки вічні пишна красою богиня. Це богиня всього світу, це богиня заходу й сходу, це богиня космополітка!
— Неправда-бо! Богиня Афродіта не космополітка, а грекиня, бо народилась в Греції, а правдивіше — в уяві греків. А bas! Додолу, Селаброс. Погано! A bas! — крикнув Комашко, і його слово пішло в жарт.
— A bas Селаброса! Погано! — криконув Бородавкін. Селаброс саме набрався палу й думав розпустить крила своєї східної красномовності. Він підняв голос ще вище.
— Додолу, Селаброс! Погано, погано! — крикнула в жарт Бородавкіна і знов заспівала з усієї сили.
Піднявся шум та сміх. Селаброс гримів промову не своїм голосом. Бородавкіна співала не своїм голосом. Одно одного силкувались перемогти, Бородавкіна теж була трохи під чаркою. Дехто вже реготався. Коли це з-за скелі на морі почувся оркестр. Мелодії линули неначе з морської хвилі. Музика долітала до павільйону й перемогла регіт та шум. З-за скелі несподівано виплив пароход. На йому було видно силу народу. Оркестр загримів і заглушив шум, гам та регіт. З Одеса їхало суспільство на гулянку на Малий Фонтан. Усі замовкли й глянули на пароход. Пароход знайшов пришиб недалечке од тераси й причалив. Люде линули згодом на терасу річкою. Оркестр вийшов, став на середині тераси й заграв веселий вальс Штрауса. Публіка розсипалась по стежках, заворушилась. Заманячили дамські капелюші з квітками, заманячили білі та чорні брилі на панах, обвиті білими стьожками. Місто налинуло в тихий степовий куточок, нанесло свого шуму, гаму, привезло й міську біганину, міське вештання, сміх, жарти, залицяння і збудило пишний польовий закуток. Самі сірі та рябі скелі ніби повеселішали, прокинулись од мертвої дрімоти.
Селаброс замовк і сів на стілець. Замовкла й Бородавкіна. Усі вгамувались, розглядаючи публіку, котра завешталась по терасі. Пароход зараз одплив до Одеса, але ні Бородавкін, ні Комашко, та й ніхто з компанії не думав вертатись на йому в Одес. Усі ждали другого парохода. Усім бажалось погуляти ввечері над морем, надихатись чистим повітрям. Бородавкіна навіть забулась, що приїхала ловить свого чоловіка, забула навіть і за дітей.
Вже сонце скотилось низенько над степи й кинуло косим промінням на море. Імла на морі щезла. Сонце обзолотило легкі вершечки хвильки. Повітря на морі стало чисте, прозоре. Легкі, дрібні хвильки гнулись на морі й одбивали світ сонця лиснючими золотими обідками. Скелі стояли в тіні й чорніли, неначе старі руїни палаців. Над ними вилася гірлянда з акації, неначе зелений карниз над руїнами, пронизаний золотим промінням. Вечірня тиша запанувала на скелях, на морі, на прозорому небі. Усі сиділи в павільйоні й спочивали, дивлячись на чудовий вигляд на море, на високі щогли на кораблях, на далеку довгу смужку берега за Пересиппю, що десь ніби тонула в морі й зникала в імлі, як низка фантастичних мрій в душі.
— Ой, гарно ж тут сидіть! — гукнула Христина. — Я на цьому павільйоні так і поплила б морем і плила б хоч на край світу.
— І нічого не робила, та все б плила та плила б; — сказав насмішкувато Селаброс.
— А що ж я робила б, коли роботи не маю? — сказала Христина.
Саня тихенько розмовляла з Комашком за вичитані недавно погляди, а Мурашкова сумувала, дивлячись на свого Аристида, котрому Бородавкіна щось товкмачила. Вона вгадувала, що Саня погодилась з Комашком, що вона знайшла собі рівню по розуму й по душі.
“А чи рівня ж мені Селаброс? Говоре він якось звисока. Усе високі ідеї в його голові, але… в його розмові вихопилась така річ… що усі засміялись. Але не може бути, щоб він говорив на вітер за високі принципи з таким запалом, з такою завзятістю, навіть запеклістю, — думала Мурашкова. — А його серце! а його кохання! Яке палке кохання! Які слова палкі, скажені! слова поетичні, чарівні, як заманюючий голос сирени! Невже в його ті високі ідеї ті погляди — тільки вітер, що ненароком і раптом ввечері схопиться з моря та й зникає в степах? Ні! він чванько, трохи гордовитий, як наші греки, це правда… Але невже він легкодумний? Не хочу, не можу цьому йняти віри. Ой ні! ні! Серце моє говоре: ні! сто раз ні!”
А мелодія оркестру лилася за мелодією. Гук оркестру розлягався по терасі, розлягався по морі, і веселі Штраусові мелодії ніби зливались з світом вечірнього сонця, з тихим шелестом морської хвилі. Зливались з тими мелодіями й тихі радощі серця, кохання в молодих душах. Мелодії ворушили в душах солодкі мрії, зворушували серце. Вже приплив другий пароход, і публіка вдруге ніби хвилею полилась на терасу. А в павільйоні вся компанія все сиділа, неначе притаїлась з своїми думами. Сонце впало десь в степу. Впала прозора імла на море.
— Час додому! — сказав Селаброс.
— Час додому, мадам Бородавкіна! там діти, надісь, плачуть! — обізвалась Христина.
Бородавкіна аж тепер згадала за дітей і крикнула:
— Ой боже мій, як же я загулялась!
Вона обвела очима компанію: її чоловіка не було.
— Де ж це дівся мій Сергій Степанович? — промовила здивована Бородавкіна й плеснула в долоні.
— Мабуть, в море стрибнув, ховаючись од своєї Пенелопи, — сказав Селаброс.
— А може, крізь землю пішов, — обізвався Комашко.
— Ой лишечко мені! Що ж це я буду чинить? — забідкалась Бородавкіна.
— Що ж робить? ловить чоловіка, може, десь в Акермані, а може, і в Ізмаїлі, — сказав Селаброс.
Настав вечір, настав час вечірнього чаю. В цей час Бородавкіна сливень щодня починала гризти голову своєму чоловікові. І, мабуть, тим вона й тепер згадала за свого Сергія Степановича. Вона вискочила з павільйону й мерщій побігла по терасі шукать Бородавкіна. Христина й собі подибала за нею й шукала брата поміж публікою. Кинулись навздогінці й усі паничі, шукали його по всій терасі, але його нігде не було видно. Пароход був напоготові одчалювати. Усім забажалось хутчій плисти назад до Одеса пароходом.
— Та не шукайте свого чоловіка, бо вже його не знайдете, — сказав Селаброс до Бородавкіної.
— Поїду й я з вами на дачу, накуплю харчі та повезу дітям, — промовила Христина до Бородавкіної.
Бородавкіна охала, бідкалась, одначе пішла на пароход і незабаром забула за свого Сергія, а перегодя заспівала новий романс Селабросові: “Гляжу я безмолвно на черную шаль…”.
Бородавкіна сперлась на парапет парохода біля самого Селаброса й співала, скоса поглядаючи на його очі. Картина ніби помаленьку одходячого од парохода темного скелистого берега, вигляд на море — усе викликало в душі поезію, пісню. Небо над степом червоніло, як жар. Тиха вода коло берегів Малого Фонтану лисніла широким рожевим плесом, неначе горіла, а в тому рожевому вогні неначе тонули чорні скелі, розкидані в воді коло берегів. На далекому морі поліг сизий прозорий туман. Тихі мелодії оркестру розлягались над морем, лунали десь в скелях. Не одна Бородавкіна виливала свою душу піснею. Пісня без слів та поезія лунала в душі в Комашка, лунала коханням в душі в Селаброса; горіло серце і в Мурашкової…
— Ніколи не забуду я цього Малого Фонтану в вечірній рожевій імлі, при згуках мелодій Штрауса та Моцарта, — шепотів Комашко, нахиляючи голову до Сані.
А Саня поглядала на мальовничий берег, поглядала на Комашка, прислухалась до мелодій, і важкі думи вилися в її молодій русявій головці. “Чи буду я довіку згадувати ці місця, цей веселий день? Чи щасливу долю, чи, може, недолю стріла я в цьому поетичному місці, на березі Чорного моря?” — неначе питала вона в моря та в скель. А скелі мовчали й вкривались імлою, а море червоніло й тонуло в далечі.
Саня схилила головку на парапет парохода.
— За що ви думаєте? Чого ви задумались? — спитав в неї Комашко.
— За свою долю. Є мені за що думати. Ви завдали мені сьогодні загадку, і я не знаю, як її одгадать, — сказала Саня.
— Чи в сприяючому мені напрямку, чи, може, в несприяючому одгадаєте ви ту загадку? — спитав в неї Комашко.
Саня замовкла, задивилась на море. Вона прикмітила, що веселість в неї десь щезає, розтає, як віск на вогні, і що якісь важкі думи наполягають на неї, як хмари часом несподівано насовуються на чисте прозоре небо в ясний погожий день.
