— Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби мені сказала та біла лелія, що росте в садку: “Не любитиму”, — я б пойняла їй віри. А ти жива квітка: в тебе є серце, ще й до того твої щоки, як білі лелії; в тебе уста, як повна троянда, в тебе очі сині, як небо. Не йму віри тобі.
Зоя обняла Саню й поцілувала її в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.
— Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя — так правда, що троянда, — сказала Саня, — вона красуня, а я…
— Надя чорна троянда, а ти біла, — сказала Зоя.
— Хіба ж де ростуть чорні рожі? Може, в Смирні? — сказала Саня.
— Може, червона? — поправила Надя й засміялась.
Надя сказала матері по-грецькій про її помилку. Стара весела Зоя й собі зареготалась.
— А я ж по-вашому яка рожа? — спитала в Зої Maхнівська.
— Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, — обізвалась Зоя й сама догадалась, що не потрапила на колір: ті кольори по-великоруському вона все перемішувала з українськими та молдавськими.
Піднявся регіт. Дочка знов сказала матері пo-грецькій про її помилку. Стара Зоя тільки рукою махнула.
— Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм, — сказала Зоя Полікарпівна: в мене і в садку квітник, і в хаті квітник. Дивіться, панни, як зацвіли в моєму садку квітки!
Зоя просунула руку через залізні ґратки й одчинила вікно. Квітник цвів усякими квітками й був і справді схожий на Зоїну кімнату. Попід стінами кругом садочка неначе вилася гірлянда з бузкового цвіту. Над доріжками цвіли густі рядки синіх та жовтих півників, неначе зелене бадилля обсіли роєм квітчасті метелики. На грядках червоніли повні півонії. Огнем горіли букети жовтогарячих лелій. Розцвітались делікатні троянди центифолії. В вікно повіяло ароматом рож, вперемішку з гіркими пахощами волоського горіха та бузку.
— Моя мама трохи не цілується з квітками, — обізвалась насмішкувато Надя.
— Як у Смирні, як у Смирні мій квітник, — сказала Зоя.
— О, в вас поетична вдача, — сказала Саня до Зої.
— Люблю квітки, люблю вас, молодих, люблю й пісні. Після чаю заспіваєте мені. Я й сама колись співала: як я співала! та минуло моє, — сказала Зоя й здихнула. — Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, — сказала Зоя згодом.
Одчинились двері з пекарні. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама метнулась до камоди шукати скатерки. Вона вийняла попелясту скатерть і хотіла застелити стіл.
— Надю, застели-бо стіл білою скатертею! Я люблю білий колір, — сказала Саня, — в йому є щось ідеальне, ідеально чисте.
— Вже й в тебе смак! Чорний колір кращий. Я люблю чорний цвіт, — сказала Надя.
— Вулкани, вулкани, прикриті чорним попелом та лавою, — сказала насмішкувато Саня. — А під тим чорним попелом огонь! Скільки вогню. “Чорний цвіт, мрачний цвіт ти мне мил навсегда”, — заспівала Саня.
Надя Мурашкова насупила трошечки брови. Саня виявляла її потайну вдачу, не для всіх паннів відому.
Стара Зоя знайшла білу чисту скатерку й застелила стіл. Од скатерки полився білий світ і залив і без того світлу од сонця кімнату.
Надя поставила на столі самовар і посадила поруч з собою Саню. Декотрі панни посідали коло стола, декотрі сиділи на софах. Надя наливала чай і подавала паннам.
— А чи переговорили вже своє? Я більше люблю, як ви жартуєте, бігаєте, співаєте. Ану, Саню, заспівай мені тієї гарної пісні, що в той раз співала, — сказала Зоя. — Як-бо вона починається: “Ой не світи, кониченьку, не світи нікому”.
Усі зареготались. Зоя догадалась, що помилилась.
— Ні, не так: якось іначе… — сказала Зоя. Всі аж лягли од сміху. Одна Надя ані осміхнулась. Лице в неї було поважне. Вона рідко коли сміялась. Надя сказала матері по-грецькій за її помилку. Весела Зоя й собі зареготалась. Саня почала пісню. Стара Зоя забулась, що недавно прийшла з церкви, і, намотавши чотки на руку, підтягала Сані: “Ой не світи, місяченьку, не світи нікому; тільки світи миленькому, як іде додому”. До їх пристали деякі свіжі голоси паннів. Одна Надя не співала: вона не мала голосу.
І свіжий, як здоров’я, майський вітрець, що повівав в вікна, і аромати бузку та рож, і майське сонце, і весняне тепло, й пісня — все ворушило, веселило молоді душі, розворушувало серце навіть в веселої старої Зої Полікарпівни, розвеселило її й нагадало за давні літа молоді на берегах синього південного моря.
Задзеленькав дзвоник. Двері в гостинній рипнули. Усі замовкли.
— Хтось прийшов. Це, мабуть, ваші грекоси вже збираються до вас, — сказала до матері Надя.
Увійшла горнична й сказала Зої, що прийшов якийсь панич.
— Який же це панич? — спитала Надя в горничної.
— Не знаю. Такий гарний, що й сказати не можна, — казала горнична.
Надя стривожилась і опустила очі. В гостинну увійшов Аристид Селаброс.
— А не в добрий час прийшов гість! — сказала Зоя Полікарпівна. — Так мені весело з вами; я саме розспівалась, а тут на тобі гостя!
— Одначе треба йти до того грека та поговорити за кукурудзу та пшеницю, — сказала Надя.
— Вийди ж і ти, Надю, — сказала мати.
— Ізроду не вийду! Од ваших греків тільки й чуєш, почому пуд пшениці та тютюну, почому кіло кукурудзи. Нецікава задля мене розмова, — сказала Надя.
— Зоє Полікарпівно! Як будуть сьогодні говорити за овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова, цікавіша тема, — обізвалась Саня.
— О, ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може, такий грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська кізочко, моє біле ягня! ти кіпрський виноград, — говорила Зоя до Сані.
— А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? — сказала Саня.
— Ой ні! ти кіпрське вино, — говорила Зоя свої смирнські порівняння і пішла в світлицю.
Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки й прислухувалася, що говорилось в світлиці.
“Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось інший? — думала вона… — Горнична сказала, що дуже гарний… певно, він. Коли б він”, — майнула в неї думка, і їй забажалось побачити ті горді, пишні очі, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неї почало тривожитись. В гостинній крізь двері було чуть дзвінкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькій. Слова не долітали виразно, але баритон лився в розмові то голосніше, то тихіше, неначе пісню співав. Здавалось, ніби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.
“Який чудовий голос! — йшла думка в Наді. — М’який, як оксамит, ласкавий і веселий. Ні, це не його голос. До його гордовитої постаті, до його суворих очей не пристає ласкавий м’який голос. Ні, це не він…”
І Наді чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого їй несподівано забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сиділа, задумавшись.
— Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твої думки в тих краях, де “цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?” — сміялась з неї Саня.
Надя ледве вдержала легке зітхання: її дума неначе залинула в якийсь інший чудовий край, де й квітки кращі, і небо синіше, і зорі ясніші, і пісні голосніші…
В гостинній почулися ще й другі голоси. Надя впізнала по голосу двох агентів з Смирни, що приїхали на Бессарабію скуповувати пшеницю та кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбивається в ключі в здоровому казані. А той баритоновий голос, м’який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його артистичні сутони й тони.
Довгенько сиділа й розмовляла Зоя з своїми гістьми. Коли це двері з гостинної одчинились. Увійшла Зоя. В неї очі світились ще веселіше.
— Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! — трохи не кричала Зоя.
— Хто? Гість з Смирни? — спитала Надя в матері; і ця звістка стала для неї неприємна. “Не той, кого я ждала!” — подумала вона.
— Ні! Гість з Одеса. Його мати з Смирни, — сказала Зоя.
— Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна виходить до його в світлицю, — сказала Надя. — Я ж в Смирні не була.
— То зате я була. Його мати через дві вулиці, через дві вулиці! — говорила Зоя з запалом.
Панни засміялись. Надя й собі осміхнулась.
— Що через дві вулиці? — спитала Надя в матері.
— Єлена Кипрі! через дві вулиці! — говорила Зоя й кинулась шукати слоїків з варенням.
— Ви в такім запалі, що ми нічого не втямимо з ваших слів, — сказала Саня.
— Жила Єлена Кипрі, його мати, Аристида Селаброса, через дві вулиці од нас в Смирні! Моя давня подруга. Виходь-бо, Надю, мерщій, хутчій! — говорила Зоя і разом накладала варення з молоденьких волоських горіхів, варених на меду.
— Чого це ви такі раді, Зоє Полікарпівно? Чи не закохались ви часом в вашого знайомого гостя через дві вулиці… — говорила Саня.
— Ой ти! — І Зоя вжарти вдарила легенько по плечі Саню. — Ож вийди та подивись, який гарний гість: як сонце! — сказала Зоя.
— Ого! Ще попечусь, коли він такий, як сонце, — обізвалась Саня.
— Як місяць повний! — сказала Зоя.
— Коли такий, як місяць, то вийду до його: не так страшно, — сказала Саня.
— Ож глянь, то й побачиш. Ой моя біла овечко! Як побачиш його, прокинеться й твоє серце. Покинеш свої книжки та й позакидаєш їх на горище. Не бійсь, не видержиш! — сказала Зоя, і її гострі чорні очі заблищали. Видко було, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не погас.
— Ну, ні! — сказала Саня. — Лучче позакидаю бороди на горище: може, мишам на кубла знадобляться.
— Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й життя, — сказала Зоя.
Зоя поставила на піднос мисочки з варенням і три стакани холодної води.
— Щось там прийшло дуже цікаве, що ви наготували йому “дульчеца ку апа речи” (варення з водою), — сказала Надя по-молдавській.
— А хто передніше піде? чи “дульчеца”, чи Надя? — сміялась Саня.
— Надя попереду, — сказала Зоя. — Надю, йди.
Надя причесала голову й вишла в світлицю. Коло вікна на стільцях сиділи два смирнські старі греки, агенти одної фірми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою й з сивими бурцями. Його довговасте смугляве лице було ніби вставлене в білі рамки. На йому була одежа балканська: кафтан і ряса, зовсім як в духовних; кафтан був підперезаний широким на п’ядь парчевим поясом. Він курив люльку з довгого цибука.
Другий агент був нестарий чоловік в європейському убранні. Селаброс сидів спиною до дверей і балакав з ними по-грецькій.
Надя Мурашкова одчинила двері в гостинну. Селаброс оглянувся, схопився з місця й пішов до неї назустріч.
— Аристид Селаброс, син приятельки вашої матері, — промовив він до Наді по-грецькій.
— Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже казала мені за вас, — сказала Надя й подала йому руку. Селаброс здавався для неї тепер ще кращим, ніж вранці в парку: рівний станом, як струна; розкішні чорні кучері, м’які, як оксамит, лисніли проти сонця, наче воронове крило; очі не суворі, а ласкаві, ніби солоденькі; їх гострий блиск наче пригас. І ласка та любов світились в очах, як він пильно-пильно глянув Наді в очі.
Надя зрозуміла ту німу розмову очей, що говорить часом голосніше й виразніше од слів. Вона почутила, що на її вид ніби пахнуло теплом.
— Сідайте, будьте ласкаві, — сказала вона до Селаброса й сама сіла на старомодній софі. Софа була з високою спинкою й оббита ясною рябою матерією зеленого кольору, перемішаного з жовтогарячими квітками. На тому ясному пістрявому фоні Надина класична головка видавалась ніби намальована на картині.
Селаброс сів проти неї, вп’явся очима в її вид й вважливо кмітив за нею.
Надя примітила його пильний погляд, і її виразні, як в матері, очі заграли: неначе іскри заблищали в їх, наче замиготіло марево сонця. Світ в очах миготів, дрижав, як промінь сонця дрижить в краплях роси. Надя знала, що очі видають її почування, й прикрила їх віками. Селабросові здалось, що сонце сховалось за хмару, і в хаті стало темніше.
— Чи ви давно в Кишиневі? — спитала в його Надя по-грецькій.
— Ні, недавно. Я сам одесець і оце перейшов сюди на службу в банк, — сказав Селаброс.
— І я служу в банку, — обізвалась Надя.
— От ми й товариші по службі, — сказав Селаброс.
— Де ж ви передніше служили? — спитала Надя.
— Я служив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що торгує пашнею. Але, знаєте, така служба мені не до вподоби; і служба й компанія не припадали мені до вподоби, — сказав Селаброс.
“От-от заговорить за пшеницю та кукурудзу”, — подумала Надя, і самі чудові очі в Селаброса чогось втратили для неї свою красу, а його особість стала нецікава, звичайна.
— Чому ж так? — спитала Надя.
