— Жінко! — обернувся Бородавкін до жінки. — Скільки тисяч поклала в банк Навроцька для своєї дочки Мані?
— Двадцять п’ять тисяч, — сказала Бородавкіна. — Я сама бачила на свої очі, як вона записувала. Білети її дані на схованку в банк.
Фесенко підвів брови високо й насторочив вуха.
“Правда, певно, правда, коли й Бородавкіна бачила; ця, надісь, не збреше”, — подумав Фесенко.
— Гей, ви, кавалери! не знаєте, де раки зимують, — обізвалась Христина, обертаючись до Фесенка. — Фесенку! в вас очі ясні, як брильянти, але, мабуть, у вас полуда на очах, що ви нічого не бачите й не примічаєте.
Фесенкові не сподобався такий крутий комплімент; він зморщив брови, підняв носа й скривив губи набік.
Різкі Христинині компліменти його застилали трохи й збентежили.
— Вибачайте! в мене очі без полуди, — сказав Фесенко й зняв пенсне.
— Ви ганяєтесь за Санею. Що ви знайшли в неї путнього? — почала Бородавкіна. — Ні доладної й показної постаті, ні бюста. Чваниться раз у раз своїм розумом та носиться з тою наукою, як старець з писаною торбою.
Бородавкіна підняла голову й випнула свій бюст. Дивись, мовляв, чи такий же бюст в твоєї Сані, як у мене?
— Сватайте Маню Навроцьку. Ви знаєте, що я повітова сваха, — сказала Христина. — До Сані ви не достанете, як не достанете зубами свого ліктя.
“Ой, говорить, наче сільська молодиця! Зовсім здичавіла в степах оця колишнясь інститутка”, — подумав Фесенко й голосно засміявся.
— До Сані треба довших зубів, — тягла далі Христина. — В Комашка довші зуби, ніж у вас. А ви беріть Маню: двадцять п’ять тисяч і дім! Ццц!..
“Двадцять п’ять тисяч і дім, — подумав Фесенко. — Правду каже оця потороча; треба сватать дівчину, бо хтось незабаром вхопить, як шуляк курча”.
І він був ладен бігти до Навроцьких і таки зараз просити Маниної руки.
Бородавкін достав карти й кинув на стіл.
— А поки що перекиньмо лишень картами разів зо два, зо три, — сказав Бородавкін. — А ви, Фесенку, таки скажете мені про ті… листи.
— Добре, добре, добре! нехай колись потім… — сказав Фесенко.
— За які це листи? — спитала Христина і знов якось хитро осміхнулась.
— Та то нісенітниця. — обізвався Фесенко.
В Бородавкіна аж очі бігали, аж горіли. Христина зирнула на його й зареготалась.
“Пограю в карти тим часом, бо в Навроцьких саме сидить Комашко. Не хотілось би мені з ним стикатись, — думав Фесенко. — Сонце стане на вечірньому прузі, тоді підемо до Навроцьких й випремо звідтіль Комашка”.
Фесенкові випала партнером Христина, але тепер йому були не в думці карти. Він кидав ними знехотя, грав невважливе і робив страшенні помилки.
“Двадцять п’ять тисяч, ще й дім, та ще й гарненький дім!” — миготіло в його голові, і заважало йому, й не давало звертати увагу на карти.
Карти летіли на стіл, а перед Фесенковими очима на зеленому сукні, ніби цятки, миготіли асигнації кольору веселчаного, цілі купи асигнацій, срібла, червінців. Червінці тілки дратували його грубу фантазію.
“Наберу грошей, піду вгору по службі, вхоплю в руки високий адміністративний пост. Мені дадуть за службу конфісковані од поляків, будлі-де на Волині або на Подолі, села, ліси…”
Фесенко усе марив, неначе нічого не чув, кидав картами, як спросоння. Мрії сновигали причепливо в його голові безперестанку.
“Куплю дім в Одесі з мармуровими сходами; сходи вистелю дорогими килимами, обставлю усі східці пальмами. На дверях поставлю швейцара з бородою до пояса в золотистій лівреї… Держатиму гарну карету, куплю баскі коні, щоб чортами гнули шиї, щоб зміями летіли по Одесі! Зляжусь в кареті з гаванською сигарою в зубах, розтягну ноги…”
Фесенко випнув груди, простяг під стіл ноги й торкнув Бородавкіну в черевики. Бородавкіна прижмурила до його очі й солоденько осміхнулась. Він навіть того не примітив.
“Найму дорогого кухаря; мадеру випишу просто з острова Мадери, херес з Іспанії. Куплю цей горб і поставлю дачу, як цяцьку… Або на дідька мені дача! Поїду в Рим, в Неаполь, в Париж. Поїду в Англію їсти правдиві біфштекси. Звідтіля заїду в Неаполь на виноград та апельсини. Заверну в Іспанію до андалузянок. Кажуть, в Андалузії вогонь-дівчата! Ух!
Жінка нехай сидить дома та малює картини… Під’їду каретою до губернатора. Швейцар скаже: “Ваше превосходительство! його превосходительство вас ждуть!” Губернатор вибігає до мене, дрібненько ступаючи, хапає мене за руку обома руками. Виходить губернаторша, робить мені очки… Буду водитись з генералами, сам стану генералом! Фу, фу! Покажу ж я шик! І за нас світ незабаром заговорить! Пригнітимо тоді Комашків до самісінької землі; кланяйтесь, мов, нам! плазуйте коло наших ніжок!”
— Чи ви осліпли? чи ви спите? А може й здуріли? Оце диво, та й годі! Чи ти ба! Як ви граєте? В яку масть ви ходите? Нащо жир, коли треба дзвінки або вина? — репетувала сердито Христина. — Це, мабуть, двадцять п’ять тисяч вас запаморочили.
“Добре вгадує оця ледащиця”, — подумав Фесенко неначе прокинувшись. Фесенко страшенно програвся в той раз. Бородавкін з веселенькою міною на виду загріб виграні гроші; він мав загалом половину своїх заробітків з карт і харчував сім’ю тими додатками до службових заробітків.
X
Покинувши Фесенка та Бородавкіна, Комашко з Мавродіним швиденько пішли вулицею на гору до монастирської гостиниці. Комашко, роздратований нахабним Фесенком, довго не міг заспокоїтись. Він не йшов, а сливень біг на гору. Мавродін ледве встигав поспішати за ним.
— Вікторе Титовичу! Чого це ви так біжите? — спитав в його Мавродін і придержав за руку. Я ледве поспішаю за вами.
— Втікаю од лихого чоловіка, — обізвався Комашко. — Такий молодий хлопець, тільки що вийшов з університету, а вже такий нахабний, такий збавлений! Один вид такого нікчемного чоловіка збурює усю душу.
— Вікторе Титовичу! Не зачіпайте ви отого Фесенка, — сказав Мавродін. — Ви знаєте, який тепер небезпечний час. Оці Фесенки покопають кругом вас ями, а ви незчуєтесь, як впадете в ті ями.
— Як не зачіпати! Треба бити його, по чому влучиш, треба катувати лихих людей; писати за їх, кричать на ввесь світ, щоб люде знали їх, стереглися їх, карали громадським осудом, — говорив Комашко голосно на усю улицю.
— Голубчику! не кричіть, бо тепер і стіни й оці миршаві акації слухають. Ви людина палка, щира, одкрита, а ці люде хитрі, потайні. Теперечки навіть такі нікчемні невеличкі людці, як, приміром, Фесенко, з’їдять вас без солі… Ми втратимо луччих людей, людей інтелігентних, і нічого не вдіємо, — обізвався Мавродін стиха.
— Невже нам тільки мовчати та дивитися! — обізвався Комашко вже тихіше. — Куди не глянь, скрізь бачиш здирство, нечесність, грубу матеріальність, егоїстичність або бачиш пришиблених людей, людей нужденних, убогих. І тільки де-не-де блищать вогні…
— І ті вогні згаснуть, бо їх погасять, як не будете стерегтись. Я син грецького купця й розумію, як треба в житті братись на хитрощі, щоб не загрузнути в багні, — обізвався Мавродін.
— Я й забув, що ви хитроумний Уліс. Але я боюся, щоб ви часом з своїми хитрощами не притаїлися та й не заснули з своїми ідеалами десь у закутку. Треба войдуватись, боротись та викручуватись. Тепер час боротьби, — сказав Комашко.
— Не час одкритої борні тепер. Пролазьте то скоком, то боком поміж Фесенковими та іншими ямами, то, може, щось і зробимо для письменства, для народу, для його просвіти та матеріального добробуття.
— Хитрий ви з біса! — сказав Комашко.
Він вже трохи прохолов і заспокоївся. Спинившись під акаціями, він скинув капелюш і обтер хусточкою гарячий піт з лоба.
Приятелі розійшлися. Комашко пішов до Навроцьких. Мавродін повернув гуляти над море. До Бородавкіна він не пішов, щоб часом не стикнутись з Фесенком.
Комашко зайшов в номер і не застав Навроцьких дома. Горнична сказала, що пани пішли гуляти на гори над море, а панни побігли купатись.
Комашко пішов через монастирський город і і вглядів над горою старого Навроцького та його жінку. Вони сиділи на камені й дивились на море. Він побіг до їх. “Якраз випав добрий час поговорити з старими насамоті за свою справу”, — подумав Комашко.
— Добривечір вам! — промовив Комашко, кланяючись Навроцькій та Навроцькому.
— Доброго здоров’ячка! От несподіваний і завжди і сподіваний для мене гість! — сказав Навроцький, схопившись з місця й подаючи йому обидві руки.
Комашко привітався до Навроцької. Вона показала холодним поглядом, холодною міною, що Комашко був для неї не тільки несподіваний, але й небажаний гість.
— Сідайте, будьте ласкаві, коло нас, проти неба на землі, як кажуть на селі: отут на камені, — сказав Навроцький.
Комашко сів поруч з Навроцьким.
Навроцька пиндючилась і дивилась пильно на море, неначе вона вгляділа там якесь диво.
— Чи давно вернулись з Кишинева? — спитав Комашко в Навроцького.
— Вчора. Позалатував деякі дірки в канцелярії та й махонув на Великий Фонтан до своїх, — сказав Навроцький. — На лихо, ще й предсідатель наш махнув на ціле літо за границю; роботи в мене по самісіньку шию.
— А де ж Олександра Харитонівна та Марія Харитонівна? — спитався Комашко.
“Нащо йому моя Маня здалася? Чи не думає він часом присвататись до моєї Мані? Мабуть, прочув та рознюхав, що в неї двадцять п’ять тисяч приданого… Я йому покажу Маню!” — думала Навроцька, насупивши брови.
— Харитоне Кириловичу! Я прийшов до вас з великим задля мене інтересом. Я люблю Олександру Харитонівну і прошу в вас її руки. Прошу за це й вас, Раїсо Михайлівно, — обернувся Комашко до Навроцької з делікатності.
— Голубчику! Вікторе Титовичу! — крикнув Навроцький і схопився з місця. — Кращого зятя для своєї Сані я й не бажаю.
Комашко встав і собі з місця. Навроцький обняв його й тричі поцілував.
“Ще й цілується… Ото велика радість! Чи то варто?” — подумала Навроцька.
— А ви, Раїсо Михайлівно, не будете проти мене? — спитався Комашко в Навроцької.
— Я?.. Я нічого не маю проти вас. Та я й не мати для Сані. Вона мене ні в чому не слухає і в цьому ділі, напевно, не послухає, — сказала Навроцька, цідячи слова неначе через густий цідилок.
— Хоч буде з ким поговорити по щирості, — сказав Навроцький. — А то знаєте, як у нас буває: гм… гм… з панами говори, та й бійся; з товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком язика; з чужими говори обачно й стережись; тільки з жін… — сказав Навроцький та й замовк і прикусив язика, зирнувши на жінку скоса.
“О! вже заляпав не кінчиком язика, а цілим лопатнем до самої пельки”, — подумала Навроцька.
— Ота машкара на мені при людях намуляла вже добре щоки, — знов обізвався Навроцький. — А перед вами, Вікторе Титовичу, мені якось вольніше говорить. Саня вас любить, — я це знаю, але, бачте, в теперішніх деяких дівчат увійшов якийсь новий дух, хоч дух не злий; вона морочить мене з тими вищими курсами. Припала їй охота вчитись в університеті.
— Я за це знаю. І цей університет став мені на дорозі до щастя. Але я не проти університету, — сказав Комашко.
— А я б хотів, щоб моя Саня не втратила вас; буде мені шкода вас, — сказав Навроцький і чогось засмутився. — Сказати правду, Саня таки любить поставити на своєму, бо вона таки нездатлива, а я їй ні в чому доброму не спиняю й не заважаю їй.
В той час по вузькій стежці, що вилася по крутій горі, йшли з купання Саня та Маня з горничною.
Навроцький вглядів їх і махнув до їх рукою: йдіть, мов, швидше, гостинця дам. Панни вийшли на гору. Комашко побіг їм назустріч і привітався до їх. Він глянув на Саню, і його здавило коло серця. Саня зблідла, схудла. Щоки позападали, очі пригасли, і тільки на середині блідих уст притаївся рум’янець, неначе на листочках рожі в осередку, що в’яне й посихає на сонці в страшенну спеку.
“Ще місяць перед цим була свіжа, як квітка цвіла, а тепер така стала, як квітка в’яла”, — подумав Комашко й зітхнув. Він прочитав на її блідому виду, як у прозірній книжці, усі муки, які вона перетерпіла за той місяць, догадавсь, що вона дуже перепечалилась.
