Сам язик вилазив у його з рота. Він вже роззявив рота й хотів свататись.
— Добривечір вам! — промовив позад його старий Навроцький.
Фесенко схопився з місця, як опечений. За Навроцьким стояв Комашко, а коло його Саня.
— Доброго здоров’я! доброго здоров’я! — сказав Фесенко й лапнув рукою голову. Рука не знайшла на голові циліндра й лапнула надаремно лоб. Фесенко вхопив стілець і подав його Навроцькому; потім вхопив другий і подав Сані.
— Не клопочіться; я й сама візьму собі стільця, — сказала Саня.
— Щоб зробити вам приємність… делікатність, — говорив Фесенко й ухопив третього стільця й сунув його… Комашкові.
— Не турбуйтесь надаремно. Я й сам знайду собі місце, — сказав Комашко, осміхаючись.
— Щоб зробити вам приємність, приємність, — мимрив Фесенко підсолодженим голосом, звиваючись граціозною гнучкою гадючкою на усі боки. Він подав руку Комашкові. Той тільки здвигнув плечима й тикнув йому свою руку: на, мов, коли хоч!
“Мабуть, вчинив мені знов якусь потайну капость, — подумав Комашко, — бо коли Фесенко до кого дуже ввічливий, кому низенько кланяється, подаючи руку, то напевно він вже вчинив будлі-яку потайну коверзу”.
Навроцький глянув на Маню, Маня горіла, як неопалима купина. Глянув він на жінку — в жінки на лиці й в очах була якась благодать.
“Щось сталось! Накльовується, мабуть, другий зять, а може, вже й наклюнувся, — подумав старий. — Оце лишко! Як же мені тепер говорити з двома зятями? Це буде така дипломатія, що й сам Бісмарк не потрапив би, на яку ступити. З одним говори — скидай машкару, з другим говори — насувай машкару на ввесь вид. Треба було послухати жінки. Казала ж вона: ніколи не скидай тепер машкари й спи в машкарі. А бодай нечистий взяв цього Фесенка! Завдав мені на старість роботу”.
Усі посідали й довгенько мовчали. По один бік сиділо три душі, і по другий три душі й тільки поглядали через стіл одні на одних. Усі почували дуже виразно, що за столом сидить “права й ліва”. Стара Навроцька знала це добре й почувала, що їй доведеться заводити машину, бо машина була ладна стояти хоч би й до страшного суду.
“Треба починать самій. Нічого не поможе, — подумала Навроцька. — Але з чого почати? Паничі вчені люде… Треба почати за щось вчене або принаймні щось схоже на це”.
І в її голові швидко потяглися, як разок намиста, теми для розмови: година, негода, горнична, куховарка, абрикосове варення, сині баклажани, вчорашній несмачний борщ…
“Ні, не випадає! Ну ніяк собі не знайду доброго сюжету. Оце морока мені!” — подумала Навроцька.
Надворі було тихо, як в вусі. Коли несподівано схопився з моря вітрець і ніби гострою стрілою перелетів через акації. Лист зашумів, зашелестів, неначе трохи погомонів, і знов стишилось надворі. Один листочок впав на стіл. Фесенко схопився, вхопив листочок і делікатно пустив на траву, неначе боявся, щоб він не розбився. Усі мовчали й неначе чогось сердились.
— Вітер… — промовила Навроцька. — Яка чудова цього вечора погода! — в кінці всього промовила стара Навроцька.
— Еге! — обізвався Фесенко. — Дивний, пишний вечір!
Саня осміхнулась. Навроцька зирнула на Саню сердито.
— Що ж ви тепер читаєте? — спитала Навроцька в Комашка й аж зраділа, що таки знайшла високу матерію для розмови.
— Тепер я читаю книгу людського серця, — обізвався знехотя Комашко. Маня кинула на його очима. “Яку чудну книжку він читає, — подумала вона. — Це, мабуть, не французька, а англійська, бо так чудно зветься”.
— Погода така гарна, що й моя Маня оце гуляла з паном Фесенком, — не втерпіла Навроцька, щоб не похвалитись.
— Мав велике щастя гуляти з Марією Харитонівною, — одказав Фесенко з легеньким поклоном до Навроцького.
— І далеко ходили гуляти? — спитала Саня в Мані.
— Аж до монастиря! — несміливо обізвалась Маня.
— Мав приємність і щастя обійти з Марією Харитонівною увесь парк, — обізвався Фесенко.
— Як далеко! — сказав Навроцький.
Саня засміялась: до монастиря було, може, саженів з сорок.
— Мав приємність поговорити з Марією Харитонівною, — обізвався Фесенко. — Добре ви, Раїсо Михайлівно, вчинили, що дали вашу дочку на науку в пансіон, а не в гімназію. Які перли виходять з пансіонів та з інститутів! які перли! їм ціни нема!
— А з університетів та гімназій що виходить? — одрізала Саня. — Чи перли, чи діаманти?
— Не те, не те, Олександре Харитонівно! — несміливо сказав Фесенко.
— А що ж? будяки, чи що? — сказала з осміхом Саня. — А я оце думаю всунутись доконче в ті будяки, бо їду на курси! — одрубала вона.
— Хе-хе-хе, — ніби знехотя осміхнувся Фесенко. — Якби в гімназії та в курси завели грецьку та латинську мову, то, може, звідтіль виходили б перли. Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу? Це було б по-аристократичному.
Старий Навроцький поклав руку на стіл і застукотів одним пальцем по столі: то був знак, що він щось думає.
— Гм… гм… це полова. Не варт набивати половою голів навіть гімназистам. Гм… це фальшива й шкідлива для молодих урядова педагогічна система. Шага не варта, — прохопився Навроцький.
Фесенко прикусив язика. Навроцька нахабно й сердито витріщила очі на свого чоловіка, неначе вдарила його поглядом.
“Ой, що ж я оце сказав? Щось недоладне… Гм… недоладу… — подумав Навроцький. — Оце лихо! оце лихо! хто його зна, як я оце вихопився словом перед цим небезпечним Фесенком: це, мабуть, через те, що я трохи сердитий на його. Овва! Гм… ця ж чортова супостать розбреше скрізь”.
Розмова не йшла. Комашко встав і почав прощатись. Саня й собі встала з стільця. Комашко пішов додому. Саня побігла в номер до Мурашкової, щоб розказати їй за своє щастя. В неї душа була повна щастя, як криниця води. Їй заманулось побалакать з подругою, пожити ще мріями, які й досі не заспокоїлись в її молодій душі. Навроцький сидів надутий, мов копиця в дощову годину. Фесенко примітив, що скоїлось щось недоладне в сім’ї, й собі незабаром розпрощавсь. Старий Навроцький, напившись чаю, пішов в гостиницю одпочивати. Він ліг на софі, а в його з голови не виходила думка.
“І що я сказав? Надало ж мені сказати таку страшну річ. Цей Фесенко, ця проноза вертиться ж між аристократами, часом ще скаже моєму начальникові, а той напише будлі-куди вище, може і в Петербург. Що, як звідтіль напишуть: прогнать з служби раба божого як “неблагонадежного”? А тут ще до пенсії служити цілих ява роки. Овва! овва! І надав мені нечистий скинути машкару. Жінка любить оксамит; Маня має велику симпатію до шовку. Усе те вони чепляють на себе залюбки… а справляють не за свої гроші, а за мої. Треба ще й Саню держати на курсах. Ой лишечко! приїду додому, зараз піду до архієрея з візитом… Треба частіше заходити за благословенням до архієрея. Овва! овва! Або хоч запишусь в “Славянський благотворительний комітет”…
Навроцька зосталась за самоваром з Манею.
— За що ви там балакали з Фесенком? — питала вона в дочки.
— Та… він почав дуже по-вченому, а я нічого не могла втямить. А потім…
— Дуже мало читаєш ти вчених книжок, — сказала мати.
Маня боялась вчених книжок, неначе чуми, й не могла їх читати, бо не тямила їх.
— Що ж потім? — спитала мати.
— А потім заговорив якось простіше, за квітки… — знехотя говорила Маня,
— Що ж він говорив тобі за квітки? — чеплялась мати.
— Та… казав, що він найбільше любить бузину, чи щось таке… — бовкнула Маня й почервоніла.
— Що це ти верзеш? Яку бузину? — спитала мати.
— Чи то пак… резеду! — сказала Маня. — Бо я прохопилась та йому сказала, що я сама сіяла весною резеду. Мати засміялась.
— Мабуть, ти недурно оце плутаєш та мішаєш бузину з резедою… Гм… Як почервоніла. Кажи-бо, що він казав тобі? — чеплялась мати.
— Та… казав, що він любить баклажани чи щось таке… та… Це я кажу за себе, що я люблю баклажани… а, а… він казав, що любить нарциси! — сказала Маня. — Я йому сказала, що я більше од усіх квіток люблю нарциси, а він каже, що й він любить більше за все нарциси, і обіцяв принести мені букет з нарцисів.
— Тепер? влітку? Де він їх достане? Це чудасія з вами, та й годі!
— Казав, що достане, хоч з-за границі випише! — сказала Маня.
— Що за диво? Він щось інше говорив тобі. Та признавайся-бо! Чого ти од його втекла?
— Бо стало ніяково й навіть трохи страшно! — сказала Маня.
— Оце диво! Хіба ж він страшний? Він же такий гарний.
— Я, мамо, його ніби боюсь, хоч він і гарний: він дув же вже по-вченому та розумно говоре.
— Оце гарно! То ти боїшся паничів? — спитала мати.
— Боюсь, мамо, трохи…
— Адже ж малюєш паничів: малювала Ромео та Юлію, Ярему й Оксану.
— Мальованих паничів не боюсь, а живих наче боюся, чи то пак… дуже вчених та розумних боюсь.
— І Комашка боїшся? — спитала мати.
— Ні, Комашка не боюсь, бо він давно буває в нас: я до його звикла й оговталась.
Мати задумалась.
“Чи не перейшла я часом міри? Ще візьме та й пошиється в черниці, в монастир…” — подумала мати.
Мати дізналась, що настає час, коли, либонь, їй самій доведеться попсувати трохи свою пещену дитину.
“Треба повезти її в театр, щоб побачила оперетки Оффенбахові. Достану романи Золя та всуну їй в руки. Нехай чита. Може, стане сміливіша. Овва! Шкода! Це я трошки аж переборщила”, — думала стара Навроцька.
— Не казав часом тобі Фесенко, що він тебе любить? — спитала Навроцька, трохи надумавшись.
Маня сиділа край стола, спершись ліктем і підперши голову долонею. При останніх материних словах вона почервоніла, але нічого не одповідала.
— Чого ж ти мовчиш? Од матері в тебе не повинно бути нічого потайного. То тільки Саня потай од мене робить, що схоче. Але Сані я не мати, а мачуха. Еге, він казав, що тебе любить?
Маня сиділа червона й мовчала, їй було сором признатись. Цього слова вона не вимовила б нізащо в світі. Мати мовчала, й дочка мовчала. Маня неначе бачила перед собою ясні очі та чорні високі Фесенкові брови, бачила його повні червоні уста. їй страшенно заманулось поцілувати ті уста та ще й зараз.
— Мамо, я хочу варення! — обізвалась Маня.
— Якого ж варення тобі заманулось? — спитала мати.
— Варення з кітри, — сказала Маня.
