— Знаєте, той грецький кружок торговельний, матеріальний… — заговорив Селаброс вже по-великоруській, поглядаючи набік на двох греків-агентів, котрі по-великоруській нічого не тямили, — тільки в їх і інтересу, тільки й розмови, що за торговельні справи, за ціни на пшеницю, кукурудзу, тютюн…
— А вам це не подобається? — спитала Надя й почувала, що зраділа: Селаброс став для неї знов цікавий.
— Ой, ще й як не подобається! Я людина з просвітою, з вищим потягом: люблю читати й метикувати. Люблю людей метикуючих, розвитих. А там, знаєте, яка просвіта, який розвиток, яка філософія?
І Селаброс знов підморгнув скоса на двох агентів. Надя осміхнулась: вона знала філософію тих смирнських Арістотелів та Платонів.
— Я дуже рада, що познайомилась з вами, — сказала Надя. — Наш панянський кружок так само не цурається просвіти, дбає за неї, виробляє собі принципи. Сказати правду, й мені обридла тутечки в нас розмова раз у раз про торговельні справи, неначе більше нема за що й розмовляти.
— Я маю за велике щастя, що познайомився з вами. Бажаю од щирого серця познайомитись і з вашим товариством. Я людина з вищими поглядами. Мені хочеться десь вряди-годи одвести душу, побалакати за вищі погляди, за наукові питання. Інтерес науки — для мене найвищий інтерес в житті. Абстракція реального життя, світового, так би сказати, практичного — то найвищий потяг розвитого, вищого розуму. Абстракція живих об’єктів доводить до чистої, ідеальної, найвищої абстракції; і ми конфеденціально складаємо собі ідеали, принципи, пересвідчення. А ті ідеали знов повертаємо в дійсне живоття, обертаємо в космополітичні тенденції нашого розуму, як би сказати, в найпринципіальніші принципи.
“Розумний, тямущий чоловік! хоч я його й не гаразд втямила. Може, тим не втямила, що я ще не зовсім розвита розумом… не знаю вищої науки”, — подумала Надя.
Селаброс скінчив тільки шість класів в гімназії, але читав доволі й був хлопець талановитий. Тільки часом він любив пускатись в абстракції і, як то кажуть, “заїжджав в хмари”. Перед дамами й паннами він любив підніматись в ті хмари, говорив високим тоном, щоб напустити їм туману в очі і почванитись своїм розумом, і говорив таки добру абстрактну нісенітницю, хоч граматично неначе й добре складену. Перед просвіченими людьми він не дуже-то виступав з тими абстракціями.
— Я багато читав сьогочасних прогресивних авторів, авторів заграничних, не тільки читав, але й виучував їх сливе напам’ять. Я сам, бачте, часами люблю писати, а для цього діла треба научного грунту й розвитку. Без підвалин ніхто не будує дому. Я сам склав собі той міцний фундамент. Науковість — то інтернаціональна суб’єкція вселюдських, космополітичних стосунків, — пиндючивсь далі Селаброс нісенітницею, і Надя примітила, що його очі гордо позирають на неї, неначе кажуть: слухай і знай, що то ми таке!
“Або він дуже розумний, або я дурна, бо щось нічого не второпаю. Може, я ще не доросла до його розумом…” — думала Надя.
Стара Зоя несподівано перебила Селабросові усякі абстракції: вона винесла на підносі варення й стакан води.
— “Дульчеца ку апа речи! Пофтим” (просимо), Селаброс! — сказала вона по-молдавській та й схаменулась.
— Оце я в Кишиневі перемішала докупи усякі мови. Забулась, що ви грек, — сказала Зоя й сама з себе засміялась. — Просимо до варення!
— Спасибі, спасибі вам, Зоє Полікарпівно! — сказав Селаброс, легко поклонившись і осміхнувшись до Зої.
Очі в нього стали знов ласкаві, розмова ввічлива, підлеслива, манери делікатні, м’які, мов у сірійського араба. Селаброс кинувся до варення й їв його з великим смаком, як їдять солодке діти. Він запив стаканом криничної води.
— Добре ваше варення, Зоє Полікарпівно, — сказав Селаброс.
— А які “дульчеці” варила ваша мама в Смирні! Ми часом варили разом удвох, бо через дві вулиці жила вона од нас, — сказала Зоя.
— Ви й досі не забули рідного краю? — спитав Селаброс.
— Ой Аристиде, Аристиде! чи можна ж його забути? — сказала Зоя, мішаючи дійсність з мрійними згадками. — Які там кітри! яка айва! А квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блюдечка. Виноград такий завбільшки, як сливи.
— А лелії, мабуть, такі завбільшки, як цідилки, — сміялась Надя.
Селаброс осміхнувся.
— Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! — сказала Зоя, піднявши голову.
Вона придивлялась до Аристидового лиця й неначе чекала очима в його лиці слідів краси його матері.
“Гарний, як і його мати була гарна! От була б пара для моєї Наді”, — подумала Зоя. Вона й забула за двох смирнських агентів, що балакали собі стиха коло вікна.
— А! просимо до варення! — згадала Зоя, обертаючись до греків.
Греки встали й несміливо приступили до стола, неначе школярі; очевидячки, їм було якось ніяково перед європейцями. Селаброс вичистив мисочки з варенням так, що старим грекам зосталось тільки по одному волоському горішку.
— Як же тепер живе ваша мама? — спитала Зоя в Аристида.
— Держить маленьку крамничку з тютюном та й живе сяк-так. Я посилаю їй потроху з свого заробітку, — сказав Селаброс.
— І добре робите! Ви добрий син моєї Єлени Кипрі, — сказала Зоя.
“І розумний, і красно й поетично говорить, ще й, знать, добрий”, — подумала Надя.
— Ото й мій батько колись мав крамничку з тютюном в Кишиневі, як усі наші греки, — обізвалась Зоя, — але я вийшла заміж. Батько вмер. Мій чоловік служив за урядовця й не звелів мені торгувати. Купили ми невеличкий виноградничок та клапоть поля під огород та й проживали сяк-так.
— Продали крамницю, то й добре зробили, — сказала Надя. — Не знаю, як ви думаєте, а я думаю, що магазини, крамниці, залізні дороги повинні бути громадським, а не особовим добром, інакше це буде зловжиток, експлуатація однією особою цілої громади.
— І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм… багато думав і в цьому пересвідчився, — сказав Селаброс.
Селаброс говорив це усе, як кажуть, на вітер: йому було байдужісінько за ті питання. Він тільки хотів показати перед Мурашковою, що знає багато сьогочасних питаннів і цікавиться ними. Надя щиро йняла йому віри.
“Він з наших…” — подумала Надя Мурашкова.
— Ви думаєте зовсім так, як і я. Економічні питання повинні б мати в житті перше місце, — сказала Надя.
— Я цього не тямлю, — сказала Зоя. — По-моєму, хто торгує, той повинен і гроші собі в кишеню класти.
Селаброс і Надя осміхнулись. Вони сміялись з старої Зої, як з малої, нічого не тямущої дитини.
Ця розмова, мабуть, була для Зої не дуже цікава; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.
— В нас скрізь здирство, — почав Селаброс. — Я давно задумувався над цим принципом, багато перечитав за це книжок.
— Я з вами згоджуюсь зовсім: от хоч би й наші басарабські пани… бодай не казати, — сказала Надя. — Живуть тільки для себе, не дбають ні про школи, ні за просвіту мас, ні філантропії в їх… Я вже їх добре знаю.
— Але, знаєте, є між ними й гарні люде, і я з такими ладен миритись. Оце я недавно зійшовся з одним. Він гуманіст, демократ. Заводить велику школу в своєму селі. Я оце недавно їздив у те село, щоб впорядкувати ту школу, — сказав Селаброс.
Він і справді їздив в село для цього діла, але уся його діяльність була в тім, що він доладу розставив в школі парти та столи.
— Якою ж мовою вчитимуть в тій молдавській школі? — нагло спитала в Селаброса Надя, пригадавши розмову з Комашком за народні школи на Бессарабії.
— Все одно, якою мовою вчитимуть… аби вчили добре, — сказав Селаброс. — Я й в цьому ділі космополіт. Аби школи були, аби школи! аби вчили добре, а мова… це… бодай не казать.
— Одначе ви грек, і не втратили, як я бачу, своєї національності? — спитала Надя.
— Я й грек і не грек: я одесець, громадянин усього світу. Я космополіт і становлю принцип космополітизму вище од усього.
— Я з вами зовсім згоджуюсь і навіть не розумію національних молдавських, українських тенденцій. Цих питань я ще не второпала добре, — сказала Надя.
— І добре зробили! — аж крикнув Селаброс. — Я був зійшовся з українцями… та… й…
Селаброс махнув рукою й насупив брови. Він терся коло українського кружка, бо добре вмів говорити по-українській. Але українці постерегли, що він людина легкодумна, що в його сила тільки в словах, а не в вчинках і роботі, що він грається на словах принципами, мов дитина цяцьками, ще й до того він на язик лепетливий. Гордий своїм розумом та красномовністю, він хотів бути скрізь приводцем. Од його одкаснулись, і він дуже зобидився. Терся він і коло “крайніх”, але й ті не йняли йому віри й одкаснулись од його.
— Національне питання, національні справи — нісенітниця, — сказав Селаброс. — Чесність, правда, вільне слово, вільні думки, — які високі всесвітні, вселюдські принципи! Що може бути вище за їх? Хто не може привернутись до їх душею, серцем, полюбити їх, жити й радіти ними?
І голос в Селаброса став м’який, співучий. Він говорив, неначе почутливу для серця пісню співав. Надя не зводила з його очей, милувалась його червоними устами з ямочками посередині, блиском його чорних очей. Вона зітхнула.
“Тягне він до себе мою душу і думками, і очима, й устами. Він нашого табору людина, — думала Надя, причарована його красою. — Серце моє чогось стривожилось, закидалось в грудях…”
Легкий, делікатний рум’янець розлився по її матових щоках, неначе одлиск од букета червоних рож впав на білу лелію. Радість блиснула в її очах. Очі заграли. Світ наче займався в їх помаленьку, замиготів і блиснув промінням.
Селаброс примітив вплив і силу свого слова, своїх принципів і говорив, неначе зачаровував знахурством молоду палку душу дівчини.
Зоя внесла чай і поставила на столі. Вона попросила двох греків до столу. Розмова стала загальною. Надя вийшла до своїх подруг.
— Ну, що там за сонце з Смирни? — спитала в Наді Саня.
— Наша людина — космополіт. Але ж і розумний-розумний! А як він вміє говорити! Який він оратор! Правда, часом говоре так звисока, що я мало його розумію. Він трохи чваньковитий, як усі греки. Варто, Саню, з ним познайомитись, — сказала Надя.
— Нехай іншим часом, бо тепер мені час додому. Мачуха, мабуть, розішле за мною горничних по всьому місту. Вже вечоріє, — сказала Саня й попрощалась з Надею. Усі панни попрощались і порозходились.
Од того часу Селаброс приходив до Мурашкової сливе щодня на вечірній чай. Зоя Полікарпівна полюбила його, як сина, годувала “дульчецами”, не знала, де й посадити. Вона сподівалась, що Аристид буде сватати Надю.
Настав вечір. Мати й дочка вже звикли ждати Селаброса сливе щодня. Саня й усі її товаришки зійшлися з Селабросом, згодившись з ним в усьому як з космополітом. Він зовсім причарував молодих паннів своєю красномовністю, своїми поглядами… напустив туману своїми буцімто високими абстракціями, йому подобалась роль проводиря в кружку молодих, розвитих розумом паннів. Тиха, потайна, але палка на вдачу Надя закохалась в йому гаряче й щиро.
Минув тиждень, минув і другий. Аристид Селаброс щодня заходив до Зої на вечірній чай, а після чаю Надя, Саня й Махнівська ходили з ним на прогуляння в міський парк. Одного вечора прийшла до Наді Саня, прийшла й Махнівська. Селаброса не було. Зоя подала чай. Саня й Махнівська пили чай і жартували з веселою Зоєю. Одна Надя сиділа мовчки коло столу й задумалась. Чай довго стояв непочатий, вже й прохолов.
“Не прийшов сьогодні, — думала Надя. — Що це з ним сталось? Може, в його якесь діло трапилось в банку? Але в цей час діла не буває в банку: я добре цьому відома”.
— Чом ти, Надю, не п’єш чаю? — питала в неї Саня.
Надя неначе прокинулась і механічно поколотила чай ложечкою. Сьорбнула вона зо дві ложечки, а її думки знов полинули десь далеко.
“Не дурно деякі мої товаришки натякали йому при мені за молдаванку, красуню панію Лупореско… Сміялись йому нею… Щось є. Може, він тепер сидить в неї за столом, п’є чай, розмовляє з нею. Вона гарна, неначе мадонна: очі карі, ясні, брови, уста кокетні… А він молодий, палкий. Він мене уподобав: це я добре знаю. Любить говорити зо мною за вищі принципи. Ми зійшлись в принципах, не так, як Саня з Комашком… все змагаються. Ні! його душа якось одразу пристала до моєї душі… А сьогодні він не прийшов. Невже красуня Лупореско одіб’є його в мене? Невже я втеряю його?” — думала Надя.
Вона почутила, що іздригнулась од тієї думки, неначе на неї повіяв холодний мокрий осінній вітер. І недоброхіть вона чогось одразу зненавиділа ту панію Лупореско.
— Надю, пий-бо чай, бо вже усі випили! Треба посуд мити, — сказала Зоя.
Надя випила нахильці стакан чаю й другого не схотіла.
— Не прийшов Селаброс, — сказала Саня. — Підемо сьогодні не в міський парк, а в садок Романдина.
Саня, Махнівська й Надя пішли в садок Романдина. Той садок був розкинутий в кінці міста, на горі і по Боюканській долині. На боках гори й нанизу долини зеленів виноградник. Картина з садка на Боюканську долину була одна з найкращих в околицях Кишинева. Панни увійшли в садок і сіли на лавці над самісінькою горою. Вони мовчки одпочивали, задивившись на долину. Кругом не дуже широкої долини стояли гори, перетяті узенькими щілинами. На дні долини зеленіли огороди й блищали два маленькі ставочки, неначе дві склянки, кинуті між вербами. Половина долини вже потонула в тіні попід горами і неначе засипала; друга половина була освічена сонцем і жевріла червоним світом. Під горами в тіні біліло село Боюкани, біліла церковця. На горах і попід горами зеленіли виноградники, садки з волоських горіхів, абрикосів, черешень, біліли невеличкі молдавські хати, розкидані в виноградниках. Над долиною повівало спокоєм та свіжістю майського вечора. Тільки соловейки безперестану щебетали в вербах, ніби будили трелями засипаючу пишну долину.
