Навроцька послала горничну в сукупні, неодгороджені сусідні садки, а сама ще раз пішла в парк. Вона заглядала за кожне дерево, за кожний куш. І за густими кущами жовтої акації вона несподівано вгляділа шматок Маниної сірої сукні. Навроцька розгорнула кущі. Маня лежала ниць на траві в холодку, простяглась на усей зріст і читала книжку, поклавши її на траві, ще й ногами пацала, як роблять малі діти й пастушки.
— Чи це ти? — крикнула Навроцька.
Маня жахнулась, схопилась і сіла на траві.
— А ми тебе шукали і над морем, і в монастирі. Наробила ти нам клопоту… Чого це ти вийшла з кімнати, в мене не спитавшись? Вивернулась на траві, наче дівка горнична, ще й ногами пацаєш! Це гарні манери!
— Оце! хіба ж я так далеко зайшла? Саня як іде з дому, то нікого не питає, — обізвалась Маня.
— Я ж так і казала: Саня, Саня… і скрізь та негодяща Саня. І ти незабаром через неї станеш негодящою! — сказала сердито Навроцька. — А це яку книжку ти читаєш?
Маня мовчала. Мати взяла книжку, глянула на заголовок і спересердя шпурнула книжку через кущі. Вона од злості не догляділась, що то була її книжка, з її підписом.
— “Нана” Золя. “Нана”! Пхе! яка гидота! Де це ти й узяла? — спитала Навроцька.
— В вашій шухляді в столику, — сказала байдужно Маня.
— Але столик був замкнутий! Я замкнула оце паскудство в столику.
— Ви забули на столику ключі, а я одімкнула столик і взяла книжку, — сказала Маня.
— Ти одімкнула без мене столик! Ти, в мене не спитавшись, узяла книжку! І за це тобі байдуже! А, ти погана зателепо, — говорила вже сердито Навроцька.
— А чому пак не взяти й мені самій? Хіба я маленька? — говорила стиха Маня. — Саня читає ж усе, читає такі гарні, такі цікаві книжки, а мені чомусь не можна. Он і Комашко сміється з мене: казав Сані, що я й досі на прив’язі в мами.
— Я ж казала, що ті Комашки та Мурашки — то моє горенько, — сказала Навроцька. — Зараз іди додому! Не смій сама без мене виходити з горниць.
— Чого я піду в хату, коли мені й тут добре, — сказала Маня, вже піднявши голос.
— Іди зараз, кажу тобі! — крикнула Навроцька.
— Ба не піду. Не хочу! — почала вже вередувати Маня.
— Йди, бо я батька покличу! — крикнула Навроцька. Маня трохи боялась батька: вона з ляку встала й подибала слідком за матір’ю. Вони увійшли в кімнату.
— Неначе нема тобі роботи в покоях. Он наготувала мольберт, пензлі та фарби; і фарби вже позасихали, а ти й не думаєш кінчати розрізаного кавуна, — сказала Навроцька. — На тобі пензель та малюй.
Мати подала пензель Мані. Маня кинула пензель об землю.
— Не хочу малювать! Остобісіли мені оці кавуни, огірки та човники, — сказала Маня.
— Здуріла, чи що? Це все оті Комашки! — сказала мати.
— Не Комашки, мамо! — сказала голосно Маня. “Це все Фесенки”, — подумала вона й трохи не заплакала, бо Фесенко вже три дні не приходив. Він десь загулявся в компанії, а Маня щовечора плакала в постелі.
— На-бо й малюй! — сказала мати, повертаючи до неї мольберт.
— Не хочу! — вже крикнула Маня й махнула рукою. Рука зачепила картину: розрізаний кавун дав сторчака додолу.
— Саня їздить гуляти, куди схоче, куди їй заманеться, а я мушу сидіти дома та малювати якийсь бур’ян, якісь кавуни та салату, — сказала Маня.
Стара Навроцька з дива тільки очі витріщила на свою дорогу Маню.
“І ця піде проти мене, як заміж вийде” — думала Навроцька. — Вже й тепер збунтувалась, зачула волю…”
— Чого це ти стала така вередлива! Що це з тобою таке сталось? — говорила й бідкалась Навроцька.
Маня мовчала й держала в руках “Нану”. Вилазячи з кущів, вона не втерпіла і таки загарбала книжку, що валялась на траві.
— Дай сюди книжку! — сказала мати.
— Нехай я передніше дочитаю. Така гарна та цікава книжка, — сказала Маня. — Ви мені даєте такі книжки, що я тільки позіхаю з ними, а часом таки й дрімаю, бо вони наводять сонноту. А Саня читає такі гарні та цікаві книжки! Сані то й можна. А чом же мені не можна? І Надя читає книжки, які схоче. А я хіба маленька?
Навроцька видерла книжку з рук в Мані, замкнула в столик і почала напучувати та говорити Мані мораль, сердилась, верещала. Маня й собі не спускала. Коли це за перегородкою хтось заговорив. Навроцька замовкла: було чути голос Фесенків. Маня засміялась.
— Зачеши голову! Ходім в горницю! Фесенко прийшов, — говорила Навроцька нищечком і кинулась до Мані, щоб дещо поправити на їй.
Вони увійшли в світличку. Фесенко, свіжий, причепурений, прискочив до Мані і подав їй букет з резеди: в середині букета стриміли нарциси.
— А бачте, я таки достав нарцисів для вас. Обіцяв і достав, — сказав Фесенко до Мані, подаючи їй букет. Навроцька й Маня з дива витріщили очі на нарциси. Маня насилу вдержалась, щоб не поцілувати тих нарцисів.
— Спасибі вам! — сказала вона й понюхала букет. Сухі нарциси зашелестіли, торкаючись об її ніс. Вона полапала їх пучками.
— Де ви достали нарцисів літом? — спитала в Фесенка Навроцька.
— Вже де достав, то достав, а свого слова додержав, — сказав Фесенко.
— Це нарциси не натуральні, а роблені, — несміливо обізвалась Маня.
“Як і моя любов до тебе ненатуральна”, — подумав Фесенко й зараз попросив в батька й матері Маниної руки.
В Мані аж голова запаморочилась. Вона трохи не впала на канапу. Фесенко передніше за все обернувся до Навроцької, бо знав, що вона держить за ним руку.
“Щось трохи швидко він оце сватається; якось не дуже припадає воно до етикету. Але ж жених — як цяцька… Трохи хапане його сватання. Але ж Маня його любить. Треба давать згоду”, — подумала Навроцька.
— Я з дорогою душею згоджусь, як Маня згодиться, — сказала Навроцька і трохи не облизалась.
— А ви, Харитоне Кириловичу? — спитав Фесенко в Навроцького і дививсь на його очима, як кіт на мишу.
— Я, гм… угу… еге, — жував Навроцький, а потім промовив: — як Маня схоче. Про мене; нехай буде так, як Маня бажає.
Маня слухала усе, ніби крізь сон.
— А ви, Маріє Харитонівно, чи надарите мене щастям? — спитав у Мані Фесенко.
— Коли мама й тато хотять, то й я згоджуюсь, — насилу промовила Маня крізь сльози.
“Слава богу! Теперечки двадцять п’ять тисяч мої! А вже я поти не піду до вінця, поки стара не дасть векселів в мої руки… Перед вінцем так-таки й скажу, що не піду вінчатись, поки стара не дасть векселів. Стара скупа. З нею небезпечно церемонитись”, — думав Фесенко.
“Ну, Харитоне Кириловичу! тепер начувайся! Маєш два зяті, як два духи коло себе: один “одесную”, другий “ошую”; один світлий, другий темний! Як я носитиму тоді свою машкару? Оце! Овва! Гм. Хіба вже жінка навчить…” — думав Навроцький і поклав руку на стіл, а його товстий палець почав здорово молотить по столі. Жінка глянула на той палець: вона догадалась, що те Фесенкове сватання не припало до вподоби старому, і насупила брови.
“Молоти, молоти, а буде таки по-моєму, бо сватають мою Манюсю, а не твою Саньку”, — подумала Раїса Михайлівна.
— Який я тепер щасливий! який щасливий! — крикнув патетично Фесенко, і, вдаривши себе долонею в груди саме проти серця, він підвів здорові очі вгору, зирнув на стелю, закотив очі під лоб, а потім чогось витріщив ласі очі на Навроцького, неначе говорив: знай, мовляв, який я тепер щасливий.
Навроцький тільки дивився на Фесенка своїми тихими, спокійними очима й неначе говорив: іди ти к дідьку з своїм щастям; мені байдуже за твоє щастя.
— Маю надію, що й моя Маня буде щаслива за вами, — сказала Навроцька.
— Я для щастя Марії Харитонівни і недоїдатиму, і недосипатиму; буду працювати до кривавого поту, аби ви, Маріє Харитонівно, були щасливі! — репетував Фесенко, поклавши обидві долоні на широкі груди.
— Який же день призначите ви для нашого весілля?— спитав Фесенко, ласкаво поглядаючи на Навроцьку, бо йому дуже хотілося хоч би й зараз стати під вінець, щоб хутчій забрати Манині гроші. Навроцька трохи здивувалась. Їй було чудно, що Фесенко так швидко заговорив за весілля. Вона задумалась.
“Ні сіло ні впало, а він вже й про весілля… Трохи незвичайно, не по-аристократичному…” — подумала вона й обернулась до Навроцького.
— Я… я… не знаю. Як ти радиш, Харитоне Кириловичу? — спитала вона в чоловіка.
Харитон Кирилович перевів з Фесенка на неї свої тихі очі. На його виду був такий вираз, як на білому листку паперу.
— Гм… Угу… Гм… — замукав Навроцький. — Про мене… Як ти хочеш, так і роби: вволяй свою волю. Про мене, справляй хоч і двоє весіллів разом.
Навроцьку взяла злість.
“Комашко сватав Саню, то він, як опечений, схопився в місця й трохи не заспівав над морем, а тепер тільки баньки витріщив, неначе не його дочку сватають. Ет! — подумала Навроцька. — Не радий такому чудовому женихові”.
— Мені здається, що к весіллю доведеться довгенько готуватись: знаєте… я не думаю вінчати своєї дочки на галай — на балай, хапаючись, як тепер вінчаються оті стрижені панни: бачте… етикет… — сказала Навроцька з поважною міною.
“Дідько б тебе взяв з твоїм етикетом! Коли б часом через твій етикет не втекли од мене двадцять п’ять тисяч… Треба добре крутить крутія перед цією бабою!” — подумав Фесенко.
— Так воно, так, Раїсо Михайлівно! Ваша свята правда! етикет передніше за все… етикет — поважне діло, — сказав голосно Фесенко.
— Та й я так думаю, — обізвавсь батько.
— Я й сам так думаю… Ті… ті стрижені усе вінчаються хапаним вінчанням: в чому стоять, в тому й вінчаються, — обізвався Фесенко й спустив очі додолу, неначе, господи, як засоромився.
Маня, почувши, що вже говорять за її весілля, почала плакать, певно, на радощах. Сльози лилися по її щоках, як ллються сльози в нервових пещених дітей, їй замандюрилось, щоб весілля було зараз, таки зараз, того-таки дня, а мама верзе за якийсь там непотрібний етикет. Маня вийняла хусточку й притулила до очей. Мати вгляділа, схопилася з місця, побігла до неї, обняла її голову й притулила до своїх грудей. Фесенко й собі схопився, прибіг до Мані й почав її заспокоювать.
А батько сидів, навіть не лупав очима й байдужно дивився на ту неначе театральну сцену. Усі вони чогось здавались йому ляльками, згрупованими, як на сцені, зовсім по-театральному.
— Маню! моя дорога Маню! чого ж ти плачеш? — розвеселяла мати свою мазану дочку. — Не плач, серце!
“Я тобі дам варення”, — хотіла сказати Навроцька, але схаменулась.
— Маню! піди з женихом над море та прогуляйся. Харитоне Кириловичу! одягнись лишень та побіжи з ними на прогуляння.
Харитон Кирилович сидів, дивився й навіть не кліпнув очима, неначе це не до його стосувалось і не од його залежалось, а од когось іншого. Жінка скоса глянула на його і вгадала, що він і з місця не рушить. Вона пішла в кімнату, одяглась, винесла й Мані капелюш та зонтик і повела Маню та Фесенка на прогуляння на свіже повітря, як маленьких дітей: вона таки трохи боялась пускати саму Маню з Фесенком над вільне море.
XV
Навроцькі з Великого Фонтану вернулись до Кишинева. Раїса Михайлівна, напившись ранком чаю, сиділа в своїй просторній, але низькій світлиці й думу думала, схиливши голову й згорнувши руки. Здавалось, ніби вона задумалась над якимсь світовим питанням. Скупа Навроцька усе позакривала й позатулювала в своїй світлиці од сонця, од мух, павуків та… од гостей. Мебіль була понакривана білими покрівцями. Щоб гості не збавили стола перед канапою гарячими стаканами, Навроцька застелила його жирардівською жовтою скатертю; поверх неї застелила стіл дорогим килимом з розкішними квітками; щоб не замазавсь і той килим, вона накинула на його тонку дорогу прозору плетену скатерку, а щоб і та скатерка не замазалась, попідкладала під лампу, під попільничку, під скриньочку з сірничками малесенькі білі салфеточки. Такі салфеточки лежали напоготові, розкидані на столі, для мисочок з варенням для гостей. Той замотаний в покривала стіл гості звали дорогим жертовником для убогих жертв… Усі стіни в кімнатах були обвішані картинами Маниної роботи. Картини стояли навіть по всіх кутках на столиках. Золочені рами, канделябри по стінах, здорові дзеркала були закутані од мух в тонкий мушлин. В світлиці сиділа не закутана в покрівці тільки сама Навроцька. Вікна були позавішувані од сонця білими, як сніг, шторами. Через штори лився в світлицю світ білий, істино неначе од снігу взимку. В світлиці було біло, чисто, але мертво, неначе на тих планетах, де вже погасло тепло, де вже тільки чистий, білий сніг вкрив усе, навіки померше живоття. В світлицю вийшов старий Навроцький з цигарою в руках в старому засмальцьованому халаті, в туфлях. Туфлі ляпали по підлозі й закочували чисті килимки-доріжки.
— Харитоне Кириловичу! передніше за все — не закочуй килимів туфлями… Он оглянься лишень! — сказала Навроцька.
— Еге! А потім… що? — спитав старий.
— Харитоне Кириловичу! сядь та поговоримо. Час готуватись до Саниного вінчання, — сказала Раїса Михайлівна.
Навроцький налагодився вгніздитись в кріслі. Навроцька крикнула на його.
