На зеленому свіжому газоні скрізь темніли розкидані, неначе ялинки, темно-зелені кущі туй, ясніли плямами клумби квіток, кущі рож-центифолій. На мармурових стовпчиках стояли серед газону вазони з старими кучерявими столітниками. З тих вазонів та клумб, з тих розкішних зелених закуточків повівало прохолодою. Далі дорога стала ще веселіша: садки стали густіші; позад садків зеленіли виноградники. З-за акацій виглядали легенькі башти, сіренькі гарненькі бані тих дач, що стояли на горах над самим морем. Скрізь миготіли чисті квітники, веселі віконця, гарні портики. Три верстви веселої дороги промайнули так швидко, що молода компанія й незчулась.
Трамвай спинився коло самого возвозу до моря. Коло моря в тому місці розступились гори, і між двома горами, на спуску, як через ворота, несподівано засиніло широке темне море, заслоняючи половину обрію. Вкрите маленькими хвильками, воно ніби дрижало, ворушилось, пульсувало, неначе здорове живе людське тіло, налите кров’ю.
З моря потягло тихим, вогким, свіжим вітрецем. Пахнуло таким чистим, легким повітрям, неначе воно спадало десь з високих гір, з височини чистого неба. Уся компанія, втомлена духотою, пожвавішала, заворушилась, повеселішала. І широке море, і простір без кінця, і морське повітря розворушує душу, веселить серце. Поезією повіває з того широкого морського простору; серце жвавішає, пісня йде на душу, мрії піднімаються роєм, линуть далеко-далеко, в інший ідеальний світ; думи яснішають, слова ллються плавко, як морські легкі хвилі. Скільки високих поем навіяло ти, синє море, на геніїв людськості!
Доріжка до моря вилася круто наниз по кам’яних нешироких сходах. Саня, мов легенька ластівка, поперед усіх пурхнула наниз по сходах. За нею пішла поважно Мурашкова. Ще вся компанія помаленьку та потихесеньку сунулась по сходах, а Саня вже збігла наниз, побігла до старих широких берестів і сіла на лавці.
Поруч з нею рядом сіла Мурашкова. Усі слідком за паннами посідали рядками на довгих лавках. Усіх манив до себе холодок під густими гіллястими берестами після духоти та спеки в дорозі. Місце було чудове. Закуточок був поетичний. Проти берестів стояли скелі, що висунулись з гори, як стіни, а з середини скелі, з темної печери дзюрчала цівкою холодна вода й падала в кам’яний басейн. Це був той єдиний фонтан, од котрого прозвали усю ту місцину “Малим Фонтаном”. Перед скелею лисніло чисте просторне місце, обсипане жорствою жовтої фарби. Кругом росли старі берести, кидаючи од себе густу тінь. Далі за берестами на терасі, що йшла над самий скелястий берег моря, стояла стара низька гостиниця, закрита кущами. Через гілки берестів синіло море, блищала широка тераса над морем, заставлена столами та стільцями в холодку од подекуди розкиданих старих акацій та берестів.
Весела компанія, сівши по лавках, спочивала після спеки в дорозі. Милашкевичева розчервонілась і обмахувала лице хусточкою. Паничі поздіймали брилі. Фесенко обтер хусточкою лоба та повні червоні щоки. Потягло з моря свіжим вогким вітрецем. Почулась морська вогкість; було чути морське солонувате повітря з тонким духом йоду од морських рослин. На широкій терасі ніби віяло весною, пахло маєм. Повітря вливало в груди свіжість, бадьорило нерви, душу.
Усі були веселі; всім хотілось розмовляти. Панни защебетали поміж собою, як ластівки весною, вернувшись з далекого гарячого вирію в пахучий весною край.
Бородавкін несподівано встав з місця, витяг з кишені колоду карт і підніс своїм приятелям, урядовцям, промовляючи до їх:
— А що, добродії! не будемо гаяти дорогого часу. Ходім далі на терасу та сядемо десь далеко в холодку, в тіні густих дерев, підобгавши по-турецькій ноги, та оддамось своїй поезії…
— Невже ви оце приїхали над море, щоб підобгать ноги на землі та грати в карти? — крикнув Фесенко. — А поезія, а море?!
— Нехай вам поезія та море! а оце наше, — сказав Бородавкін і роздав по карті своїм товаришам. Вони забрали по карті й потяглися в кущі за Бородавкіним, котрий поволік здорового кошика з пляшками та харчами.
— Як схочете їсти та пити, то просимо до нас в тінь дерев, — промовив Бородавкін, оглядаючись до компанії.
Усі засміялись. Фесенко зареготався, обертаючись до Сані Навроцької, і промовив:
— Ой проза, проза! Що ви на це скажете, Олександро Харитонівно?
— Нічого не скажу, — обізвалась Саня. — Що одному в житті проза, то другому здається високою поезією…
— А ви похвалите таку поезію? — спитався він в Сані.
— Бог його зна, що сказати вам на це, бо я не тямлю цеї поезії: я в карти не граю.
— Ви любите квітки та музику? Я вгадую ваш потяг, — сказав він з осміхом.
— Чом же не любить квіток або музики? Це не дивна річ. Мені здається, що й ви любите квітки та музику, — сказала Саня, осміхаючись.
Фесенко вже давненько задивлявся на Санині блакитні, як небо, очі. На паннів він дивився, як на квітки, якими можна погратись та й покинути. Розумна Саня своїм дівочим інстинктом одразу постерегла той звірячий огонь в хижих Фесенкових очах. Вона духом почувала його животинний потяг, як уміють постерегати це панни з добрим розвитком розуму та з направою до чогось вищого, ідейного. Але були й такі панни, що не розуміли й не постерегали цього в Фесенкові і липли до його, як бджоли до меду.
Саня одвернулась од Фесенка й заговорила з Мурашковою.
Розмова стала загальною. Більше за всіх кричав Селаброс, обертаючись з розмовою до Комашка. В той час Фесенко несподівано зник десь за кущами й перегодя вийшов на терасу, несучи в руках два невеличкі букетики з рож центифолій та білих лелій. Здавалось, ніби Фесенко витяг їх десь з моря або викопав з-під каміння. Він підступив по-театральному до Навроцької й подав їй більший букет; другий букетик він подав Мурашковій, певно, для того тільки, щоб замаскувати свою хіть піддобритись до Навроцької. Він оступився на ступінь од паннів і став проти Навроцької в театральній позі. Комашко насупив брови. В очах в Селаброса засвітився вогонь: йому здалось, що Фесенко запобігає ласки в Мурашкової.
— А мені нема букета? — обізвалась весела Христина Милашкевичева. — Бачте які! за мене, удову, й забуваєте! Це гарні кавалери настали тепер на світі.
Всі зареготались. Фесенко похилив голову, спустив очі, осміхнувся, ніби засоромився, як панна: чуєте; мовляв, яка груба та проста ця степова дика дама.
Саня Навроцька через силу, знехотя простягла руку й узяла букет.
— Яку п’єсу ви тепер вчите на фортеп’яні? — спитав Фесенко в Навроцької.
— Сказала б вам, та, їй-богу, забула. Я чимало п’єс граю, — знехотя обізвалась вона.
— Але ж є між ними одна, яку ви найбільше вподобали собі, — сказав Фесенко, накручуючи на палець шнурочок од пенсне.
— Гм… Не знаю, що й сказати вам. Я найбільше люблю веселу музику, але часом не граю інших, окрім смутних п’єс, — одповіла Навроцька.
Фесенко ставав в мальовничій позі, переступав з ноги на ногу, пиндючивсь, силкувався бути граціозним в манерах, але часом незручний мах рукою або випнуте не в міру коліно видавали його міщанський рід і міщанські забаги.
— Що ж ви тепер вишиваєте? Які взорці? — нагло спитав Фесенко.
Навроцька зобидилась, що він завдавав їй такі нікчемні питання, неначе говорив з молоденькою вітрогонкою, гімназисткою. Вона розсердилась.
— Я нічого не вишиваю. Я не люблю шити: це для мене нудна робота. Я люблю більше книжки, ніж голки та нитки. Буде вже з нас тих голок та ниток, тих швачок, — сказала Навроцька, і в її голосі задзвеніла легка роздратованість.
— Ви встоюєте за право женщин? — спитав в Навроцької Фесенко, щоб протягти розмову й зацікавити Саню.
Навроцька розсердилась. Вона була нервова й опришкувата, часто давала волю словам, не могла їх здержати й часом говорила дуже різким язиком, як люблять говорити сьогочасні розвиті панни, але вона швидко простигала й ніколи довго не сердилась, бо мала добре серце. Нахабність і причепливість Фесенкова, легке зневажання паннів вразило її й роздратувало.
— Я встоюю за наші права, бо ви одняли од нас усяке право в житті. Ви загарбали собі все, що дає право на вищу науку та просвітність, на шматок хліба, що дає щастя й самостійність людям, а нам ви покинули голки та нитки, — говорила Навроцька, і в неї в очах одразу виступили сльози. Вона підвелась, щоб встати й утекти: це була її звичка. Мурашкова придержала її за руку.
— Олександро Харитонівно! дайте собі покій! чоловіки й паничі більше люблять тютюн, карти та гарних паннів, — сказала Христина, повернувши розмову на смішки.
Всі засміялись. Саня Навроцька зареготалась крізь сльози. А Комашко глянув на неї пильно, і йому здавалось, що блиснули дві зорі і проміння їх заблищало в двох краплях роси. Він знав, що Навроцької не можна причарувати пустими словами та одними карими очима хоч би й такого красеня, який був Фесенко.
— Одначе ви все-таки згодитесь зо мною, що й ми годимось для чогось: хоч для того, щоб оборонять отчизну од ворогів та працювати для науки, — несміливо сказав Фесенко до Сані.
— Війна — діло нікому не потрібне, а працювати для науки й ми здатні й змогли б, якби пак нас з давніх-давен пускали в університети, — сказала Саня. — Ми цікавіші од вас і не всі любимо тільки справляти балачку про квітки та вишивання.
Од такого різкого слова всі замовкли, неначе води в рот набрали. Фесенко спустив очі й кокетно схилив голову, неначе соромлива панна.
— Коли так, то нам зосталося тільки зійти з сцени, — сказав Фесенко і з тими словами театрально оступився й сів на лавці трохи оддалік од паннів.
— Час би вже й поснідать, — обізвався Фесенко, — буфет тут непоганий. Коли ваша ласка, я прошу вас на снідання, — промовив він, обертаючись до паннів.
Панни подякували й не схотіли йти снідать. Фесенко мусив йти снідать сам. Після його одходу панни стали веселіші й заговорили між собою. Паничам стало якось вольніше; вони не дуже йняли віри Фесенкові й з неохотою приймали його до свого товариства.
— А ви, Вікторе Титовичу, як думаєте за наше жіноче питання? Чи правду я казала, чи ні? — нагло спитала Саня в Комашка.
— Ваш погляд зовсім правдивий. Не кожна дівчина виходить заміж, не кожна й бажає вийти заміж, якби мала свій засіб або мала право на службу будлі-де: чи в школах, чи в канцеляріях, — обізвався Комашко.
— Правду ви кажете! Я думаю, що навіть заміжня женщина повинна мати таке право на свободу, як і чоловіки. Та воля скована якимись стародавніми звичаями. Я веду жіноче питання ще далі й вимагаю і в держави такого права для женщин, яке мають чоловіки.
— Ваша правда, — сказав Комашко. — І я стою поперед усього на тому, щоб женщина була вольною громадянкою.
— Я й без того громадянка, бо лечу, куди схочу, — обізвалась Христина Милашкевичева.
— Бо добрі крила маєте: одно лежить в державному банку, а друге в земельному, — сказав Селаброс. — Ви з такими крилами справді вольні, як птиця; тим-то ви й космополітка. За це я вас хвалю. Для вас нема ні рідного краю, ні народу, ні національності: ви нашого поля ягода.
— А мені здається, що вільні крила — крилами, а все-таки було б краще, якби крила держались грунту: хоч народності й національності й не заносили вас дуже далеко од рідного краю, — обізвався Комашко й скоса глянув на Саню. Саня переглянулась з Мурашковою.
— Це в наш огород, — сказала удова й осміхнулась.
— Так, бачте, прийшлося до слова, — сказав Комашко. — Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє й всохне.
— Я поважаю ваш погляд, але знаю, що націоналізм часом доводить до темних проявків, до воєнщини, до бісмарковщини, — сказала Саня.
— Як у кого. Не думайте, Олександре Харитонівно, що я встоюю за такий націоналізм. Наш націоналізм — то свобода, прогрес, гуманність: це націоналізм новий, а не націоналізм давнього староття; він виступає з великою толерантністю до інших народів та до усякої віри, стає за маси, за народ. А щоб служити чимсь народові, треба доконечне промовляти до його його ж мовою, бо як же він нас зрозуміє? Ви стоїте за народ? — спитав Комашко в Сані.
— За народ повинна стати… хоч я за це якось мало думала, бо мало свідома в цій справі: але я встоюю й за вічні ідеї добра, правди, просвіти. Ці принципи вселюдські й всесвітні! — аж крикнула Саня. — Тим-то я й космополітка.
— Авжеж всесвітні, їх зрозуміє кожний народ, де б і коли б він не животів, — обізвалась Мурашкова.
— Невже ви думаєте, що я держусь інших принципів, що я йду проти свободи, добра, честі, просвіти? — сказав Комашко. — В цих принципах і я космополіт.
— Я вже доволі знаю вас і цього не думаю, але мені здається, що націоналізм — діло давнє, старе, що через його повстає тільки колотнеча між народами й державами, — говорила з досадою Саня.
— Ні! Не через те. Націоналізм — то вічна форма, в якій з’являтиметься й ростиме людське живоття на землі; це грядка, де сходять і ростуть усякові високі космополітичні ідеї, але народи вже й тепереньки не змагаються і не будуть змагатись через те, що вони належаться до іншої національності. Б’ються тепер не народи, а королі, дипломати та генерали.
— Ми, бачте, зросли в городі, не знаємо народу. І трудно любить те, чого гаразд не знаєш, — сказала Саня.
— Любіть принцип, полюбіть ідею. Майте віру в ту ідею, і ви її полюбите. Пішов же за неї в огонь Галілей. А чи він же бачив, що земля крутиться, а сонце непорушно стоїть? — сказав Комашко.
— Гм… — сказала Саня й задумалась.
— Я стою за космополітичні ідеї, — сказав бундючне Селаброс. — Тільки вони варті просвіченої людини, а все інше то нікчемна річ, нісенітниця.
— Не забувайте, що космополітизмом таки часто в нас прикривається лінивство та апатія, щоб викрутиться од діла, од праці для свого краю. Знаємо ми такий космополітизм, що згорне руки та и сидить, надувшись, як жаба в болоті, — сказав Комашко. — Обов’язки космополітів щодо праці вселюдської часто бувають дуже неясні, гаразд неомежовані.
