З натовпу в залі другого класу неначе виринула молода панна. Вона з’явилась в дверях, стала і навіщось заглянула. Густі тонкі брови, великі подовжасті карі очі, повні червоні уста майнули перед очима Ломицького.
“Вона! Либонь, вона! — трохи не крикнув він і схопився з кушетки…— Ба ні! Не вона! Тільки на неї трошечки скинулась видом і постаттю. Такі брови, такі очі, але не її врода… не вона…”
І Ломицький знов сів на кушетку. Серце закидалось. затремтіло в грудях назустріч дорогій, милій дівчині і знов заспокоїлось.
Задзеленькав дзвоник. Люди заворушились, завештались. Ломицький кинувсь, неначе прокинувся од якогось чудового сну. Він передививсь усіх паній. Марусі не було.
Задзвонив вдруге дзвоник. Публіка кинулась виходити в двері. Ломицький почутив, що його серце закидалось. Він схопився з кушетки і кинувся в натовп.
“Чом це її нема? Щось трапилось? Чи не вислідкувала її мати? Може, замкнула її, не пустила… стереже двері. Щось є!!”
Ломицький ледве протовпився на платформу. Платформа спорожнялась од людей і швидко стала зовсім порожня. Він стояв один і оглядався на всі боки. Марусі не було ніде.
Втретє задзеленькав дзвоник. Поїзд рушив і посунув помаленьку. Ломицький вернувся і перейшов дві розкішні порожні, ясно освічені зали. Ніде не було видно й душі.
“Не вдалося…” — подумав Ломицький.
І йому стало шкода, що не вдалось.
“Але я зате тепер спокійніший”,— подумав Ломицький, виходячи з вокзалу і сідаючи на дрожку.
Дрожка застукотіла по довгій без кінця італьянській вулиці, що йшла од вокзалу до самого моря й бульвару. Два довгі без кінця густі рядки газових ріжків, неначе два разки вогневого намиста, ясно горіли в темряві і своєю одноманітністю ще більше заспокоювали роздратовані нерви молодого хлопця.
Другого дня він приїхав на Великий Фонтан. Маруся ждала його в парку коло монастиря і, очевидячки, виглядала його.
— Чом не приїхали на вокзал? Шкода й жалко було вам покинути матір. Еге? — сказав до неї Ломицький.
— Ви вгадали мої думки,— обізвалась Маруся.
Я вгадаю усі ваші думки, бо знаю ваше серце. Піду ж я на пораду до Христини Степанівни та пораджусь. Може, ми хоч іншою стежкою, а таки дійдемо до свого талану. Прощайте, та в тугу не вдавайтесь! Ваша мама кремінь, а не людина. Піду зараз до Христини. Висватаємо маму, тоді й наша справа піде до ладу. Зараз поведемо підступ,— сказав Ломицький і засміявсь.
VIII
Ломицький пішов тихою ходою наниз вулицею і звернув в глибокий яр, схожий на провалля, зарослий колючками. Вузенькою стежечкою він швидко дійшов до горбика недалечке од моря, де стояла Христинина дача, попросту сказати,— рибальська невеличка хатинка.
В душі Ломицького неначе випогодилось. Він був спокійний і думав, як приступити до діла.
От і дачку вже видно. На ґанку під напнутою полотняною покрівлею сиділа Христина і махала до його білою хусточкою: вона його вгляділа здалека. Ломицький вступив в ґанок і привітався до Христини.
Христина сиділа коло столика і вишивала рушник якимсь взірцем-безконечником. Вона вишивала од безробіття і, очевидячки, дуже нудилась; зраділа, що нагодився знайомий чоловік.
— Чого це ви такі веселі, як ворона на копиці в дощову годину? — спитала в його Христина.— Були там? — кивнула вона вгору.— Не вдалось? га? Я бачу по ваших очах, що не спосудилось. Еге?
І Христина пильно глянула Ломицькому в очі. Блискучі очі пригасли. Під очима чималі мішечки бгались дрібними зморшками. Очі трохи навіть засниділи. Ті матові складочки стали лиснючі та аж світились наскрізь, неначе перлова маса, од перебутої нервової напруги. Христина милувалась і його великими очима, і оригінальними сутінками тих прозорих зморшків, що залягли смужками попід очима.
— Ваша правда. Знов не вдалось! — обізвався Ломицький.
— Шкода мені вас! Зазнала й я колись такого лиха: недурно ж я втекла од свого батенька в вікно та й повінчалась. Я ж вам казала: викрадьте Марусю через вікно або хоч через двері! Нехай тоді мати трохи поскаче циганської халяндри! — сказала Христина.— Стара ніби й животіє на світі задля того, щоб кривдити свою дочку та й вас. Викрадьте Марусю таки заразі от що! це моя така порада.
— Цього мені не можна зробити. Гм…— сказав Ломицький й замовк, спустивши очі додолу і наче аж засоромивсь.
— Не пробували хіба на своєму віку викрадати паннів? Га? От спробуйте! Скільки в цьому поезії, тайни, романтизму! — сказала Христина.
— Цур йому, пек йому, тому романтизмові! Краще було б обминути його,— сказав Ломицький.
— А спробуйте лишень тепер обійтись без цього романтичного вчинку? А ну-те! Що ви мені на це скажете?
— Я знаю… догадуюсь, що є один спосіб, щоб Каралаєва згодилась видати за мене дочку, але, але… Мені ніяково… і трудно це зробити… Але іншого жадного способу нема,— говорив Ломицький, як то кажуть, наздогад буряків, коли моркви треба. Він хитрував так, щоб Христина сама догадалась, чого йому треба, і стала йому до помочі.
— Але, але…— передражнювала його Христина,— вивіз би язичком, як на лопаті, сказав би просто: треба, мовляв, стару Каралаєву передніше видати заміж, тоді й Маруся буде моя. Чи так?
— Ой, так воно є! — обізвався Ломицький, важко зітхнувши.— Але… але… але… Чи з моїм же хистом зробити це діло?
— Яка чудна метода вашої розмови! Але… але… це, мабуть, по сучасній моді, чи що? Постривайте! Ми вам допоможемо! Ми станемо вам в пригоді поміччю,— гукнула Христина.— Висватаємо передніше Каралаєву, і Маруся буде ваша.
— Будьте ласкаві, поможіть мені, бо Маруся сохне, в’яне, і я ходжу, мов з-за угла прибитий,— сказав Ломицький.
— Тривайте!.. Поїду, зараз поїду в Бендери до Бичковського! — обізвалась Христина.— Це мій і мого брата давній приятель; з нашої, бачте, компанії. Я потягну його з собою сюди, на Великий Фонтан, на карти. Поманю його добрим могоричем; запросю до себе й Марту Кирилівну. Поведемо їх гуляти над море. Посадимо в купці в човен та повеземо на море на прогуляння. Знаєте — поезія на морі, морське повітря, добре смачне вино… Я вам цю справу обчикрижу так, що Бичковський і не зоглядиться, як всуне шию в нашийник і сам доброхіть запряжеться в ярмо,— сказала Христина.
— Будьте ласкаві, зробіть це діло! Я догадуюсь, що стара хоче заміж і боїться, щоб дочка не вийшла передніше за неї,— сказав Ломицький.
— Де чорт не вдіє, туди бабу пошле,— сказала Христина. — Оце ж я й думаю залигати налигачем отого бичка. Залигаю та й притягну сюди, хоч би він і опинався.
— Та, бачте, у немолодих дам… то се то се… то нерви, то вередування…— знехотя обізвався Ломицький.
— Добрі нерви! Старій Каралаєвій, мабуть, мало ліків од морського повітря од нервів: їй треба б степового. Як у мене часом було розходяться нерви, то я вийду в степ до косарів, ляжу на копицю сіна та й засну. Висплюсь на полі і нерви засплю. Вивезіть лишень свою Каралаєву в степ та посадіть її хоч на місяць на ожеред сіна, десь під Бендерами, то й минеться те лихо од нервів. Нехай би з місяць попохарчувалась одним повітрям, манною небесною та вранішньою росою, то, може б, не вередувала так,— жартувала Христина.
— Ви-бо все жартуєте, Христино Степанівно! — сказав Ломицький.
— Марта Кирилівна таки добра заводіяка. Коли ви вже з нею завелись та загризлись, то тільки я одна вас розбороню і поєднаю.
— Жарти жартами, а я оце поїду в Бендери та причепою причеплюсь, реп’яхом пристану до Бичковського,— обізвалась Христина.— Я вже знаю, з якого боку приступити до бичка.
— Коли ваша ласка, то й допоможіть мені, бо поки мати не вийде заміж, поти вона не віддасть за мене дочки,— сказав Ломицький.
— А буде за це могорич? А вже я вам цю справу так вироблю, що аж губи оближете.
Христина притулила кінчики пальців до своїх червоних уст і поцілувала їх. Ломицький подякував і поїхав до Одеса.
Ввечері того-таки дня Христина сіла на поїзд, перелетіла степи і вночі опинилась в Бендерах. Переночувавши, вона вранці побігла на квартиру до Бичковського і постукала в двері.
Бичковський тільки що напився чаю і валявся в одній сорочці на канапі.
— Хто там? — спитався Бичковський, підвівши свою здорову кудлату, непричесану голову.
— Я! — обізвалась Христина.
“Ой лишечко, дама!” — подумав Бичковський і схопився з канапи та зопалу насилу натяг на себе сюртук, насилу потрапив в рукави.
— Хто ви такий? — знов спитав Бичковський.
— Ваша давня, як світ, знайома. Чи ви, пак, в чоботях, чи без чобіт? — спитала Христина.
— Ага! це ви, Христино Степанівно! Вибачайте! Зараз трохи причепурюся,— обізвався Бичковський і прожогом вискочив у кімнатку, натяг жилетку і решту убрання, причесав кудлату голову, трохи причепурився й вийшов.
— Можна! — гукнув він з кімнати.— Прошу! Вступіть! Христина раптом одчинила двері. В хаті на столі шипів самовар. Зелений стіл стояв серед хати розкритий, рясно обписаний крейдою, на йому валялись карти й чарки. В кутку стояв кошик з порожніми пляшками.
— Добридень вам! Ого-го! та ви оце, як бачу, після вчорашнього балу! Ще й сліди такі значні,— весело заговорила Христина.
Бичковський вийшов з кімнати і поздоровкався з Христиною.
— Повертайтесь же проворніше! Стоїть та на мене дивиться. Ой ви, правдивий бесарабський “кап-ді-боу”! Давайте ж чаю.
Бесарабців дражнять “кап-ді-боу”, себто “воляча голова”, тим що воляча голова — бесарабський герб. Бесарабці дуже сердяться за це прізвище.
— Чого це ви дражнитесь! — осміхнувся Бичковський.
— Привезла оце вам десять тисяч карбованців,— сказала Христина.
Бичковський витріщив з дива очі й дивився мовчки.
— Чого це ви витріщили на мене очі, наче зроду мене не бачили? Їй-богу, привезла! Ви не дивуйте! Я знала, що ви учора програли усі гроші,— сказала Христина.
— Програв. Що правда, то не гріх. Ніде гріха таїти,— сказав Бичковський,— але, але… Це ваші жарти? Еге так?
— А мені сорока на хвості принесла аж в Одес, що ви, вчора програли усі гроші до останнього шага. Ото я й приїхала, щоб вас оженити й дати вам десять тисяч.
— Мене оженити? — аж крикнув Бичковський.
— Атож! А доки вам байдики бити? Дайте лишень зараз чаю, бо я ще й досі чаю не пила і не снідала. А за чаєм я вам докладніше розкажу про все.
Бичковський, трохи заспаний, ледве повертався коло самовара; він ще не прочумався гаразд після вчорашнього. В його очі аж заснітились та ніби заснаділи, як кружки на кадовбах з варевом снадіють од плісняви.
— Ат! вже правда, що неповертайло,— сказала весело Христина. І вона миттю кинулась до самовара, налила два стакани чаю і сіла край стола.
— Знаєте свою давню любов? — сказала Христина.— Ще не забули свою давню Марту Кирилівну Каралаєву? Вона оце хоче видати свою дочку заміж, а зять забере материні гроші. Пишіть до Марти Кирилівни, сватайте її та ще й зараз, коли хочете, щоб не пішли марно десять тисяч, бо потім буде свись! Глядіть, щоб не жалкували потім! А десять тисяч, бачте, гроші! А гроші не полова…
— Ой полова, суще полова! бо в мене учора усі дочиста витрусились з кишені і неначе за вітром пішли,— обізвався Бичковський.— А непогане діло оце ви мені радите… треба б поміркувати за це…
Бичковський задумався.
— Чого ви думаєте? Індик довго думав та й здох… Тут треба швидчій з вогню хапати, хоч би й руки попекти, а не йти полапки! — крикнула Христина.— Зараз беріть листок паперу та й пишіть до Каралаєвої.
— Гм… трохи чудно якось, якось ніяково.
— Тим-то ви й тоді втратили Марту, що й тоді було якось ніяково та чудно. Було тоді викрасти її в батька через вікно… Глядіть, бо й тепер знайдуться такі, що вкрадуть Марту. Знаєте, як співають в пісні: “А в нашого дядька гарная дядина — бог йому дав,— та не клади її край віконечка, щоб хто не вкрав”.
— Гм… так якось несподівано… А я її недавно бачив: ще й тепер свіжа, як півонія,— обізвався Бичковський.— Та, сказати правду, вона ще не так давно і лист писала до мене…
— Писала? Оце недавно? З Великого Фонтана? Бачте! Пишна, як у саду вишня без червоточини, ще й листи до вас пише сама! А ви ж до неї одписали?
— Ні, ще й досі не посилав одписки. Вона просить, щоб я приїхав до неї будлі-коли на Великий Фонтан на карти. А я оце задлявся з одпискою і з візитом…
— Ей ви, варивода! Добре виварили Марті Кирилівні воду! Беріть же зараз листок паперу та одписуйте, що приїду, мов, оце до вас зараз.
