Бичковський виніс листок паперу.
— Чи на такому ж папері пишуть до молодої! — крикнула Христина і видерла в його з рук білий папір, пошматувала його й кинула додолу.
— Ось на якому треба писати! — сказала вона, і одщіпнула свій портфель та й вийняла звідтіля листочок дорогого паперу.
— Ось бачите! Намальовані голубки, що цілуються, а ось і гніздечко в квітках. Осьдечки пишіть! — сказала Христина.
Та й настирливі ж ви, не казавши лихого слова! Все настираєтесь… Та що ж його й писати не подумавши! — обізвався Бичковський.
— Пишіть про давню любов. Нагадайте, як колись… знаєте?
— Мабуть, почати з того… як в алеї з волоських горіхів колись… це буде до ладу,— сказав Бичковський.
— Починайте з алеї… а потім… що?
— Потім… тоді, пам’ятаю, саме цвіли акації,— сказав Бичковський, гризучи перо.
— Ну його ік нечистому, ті акації! Пишіть діло! Просто й коротко. Ік дідьку ті “ой! ох! Люблю, і зітхаю, і здихаю щодня, щоночі при зорях, і швидко здохну при місяці!” Пишіть ось про що: пишіть, що її не забули і досі і що ви живете в самотині і вона швидко зостанеться сама… і просіть… не її грошей, борони боже, а руки.
— Непогане діло оце вигадали ви… Я про це діло таки думав.
Бичковський написав. Христина прочитала, згорнула листок і вклала в конверт.
— От я й буду вам за сваху! Зараз і одвезу лист на Великий Фонтан, а вона вам напише, але що напише, того не вгадаю,— сказала Христина.
— Може, не схоче за мене заміж,— обізвався смутно Бичковський.— А шкода буде. Старість не за горами. Самому остогидло вже бурлакувати й тинятись по світу. Ще десь загину під лісою ні за цапову душу.
— Може, вона й не схоче. Тоді ви зостанетесь з гарбузом, і я привезу вам того одеського гарбуза. А поки що — бувайте здорові та просіть мене в світилки або в свашки. Але й ви гарний кавалер: сватає удову… а хіба ж я не удова? Сама до вас приблудилась, а він пише лист до другої. Що це? Мені гарбуз?
Бичковський зареготався. Рівні білі зуби його блиснули з-під червоних виразних уст. Чорні вуси загойдались.
— Ой ви, ви! Прощавайте! Та просіть на весілля! Чуєте? — крикнула Христина з порога.
— Та це все, мабуть, ваші жарти! Це ви якусь штучку хочете зо мною встругнути? Еге? — питав з недовірністю Бичковський.
Добру штучку! — крикнула Христина з-за дверей. “Ну та й гуркало ж, оця Христина! Нанесла гуркоту та стукоту повну хату і щезла, неначе шквал на морі.— думав Бичковський, сівши на канапі.— А вона непогане діло мені радить: грошей чортма, в кишені ані шага. Десять тисяч — це не жарти! надходить старість. Треба ж жити, треба чимсь живитись… Треба сватати Марту: ще цвіте… ну, не як рожа, а як розкішна півонія… і без жадної червоточини…”
Бичковського кімната неначе вмерла після голосного щебетання Христини.
Другого дня Христина однесла до Каралаєвої лист Бичковського. Каралаєва прочитала і почервоніла. Вона і справді стала схожа на ту кострубату півонію, що з неї вже потроху обсипаються збляклі листочки. Дочитавши листок, вона подякувала Христині і, запишавши губи, сказала, що зараз напише Бичковському одповідь!
Христина побігла в Одес, знайшла квартиру Ломицького, вбігла до його раптом, так само як і до Бичковського, і зараз вирядила його до Каралаєвої. Каралаєва весела-весела, як молода дівчина, привіталась до його ласкаво, взяла за руку Марусю і, поцілувавши її, сказала:
— Ходім, діти, погуляємо над морем. Там, на тому місці, де ви, Дем’яне Антоновичу, розбили свій годинник, я маю вам щось цікаве сказати.
Марта Кирилівна вхопила свого зонтика і вийшла. За нею слідком вийшла Маруся та Ломицький. Він прижмурив до Марусі очі і осміхнувся. Маруся все втямила й почервоніла.
Марта Кирилівна йшла швидко, трохи не бігла бігцем. За нею поспішалися Ломицький та Маруся, бліда, з запалими щоками, наче замучена. Здавалось, ніби Марта Кирилівна веде дочку до жертівника, як Авраам колись вів свого сина Ісаака, щоб принести її на жертвоприносини, тільки не богові, а своєму егоїзмові.
Прийшовши над кручу, до каменя, Марта Кирилівна стала і якось роблено й штучно промовила до Ломицького:
— Теперечки я пойняла віри, що дійсно є на світі щира любов! На цьому місці, де ви доказали свою любов такими доводами, я віддаю вам руку своєї коханої єдиної дитини-єдиниці.
Марта Кирилівна взяла Марусину руку і подала її Ломицькому; потім, поцілувавши Марусю в вид, а Ломицького в чоло, вона промовила:
— Не думайте, Антоне Дем’яновичу, що я зовсім не мала думки видати за вас Марусю. Не подумайте собі, що я вередувала, морочила вас обох. Борони боже! Я людина не лиха, я не егоїстка. Я мати для своє! дочки, але я передніше за все лібералка, сьогочасна людина. В мене передніше за все критика людей, критика… як бо ти, Марусю, любиш промовляти?
— Критика принципів,— тихо обізвалась Маруся.
— Критика принципів, критика вчинків, усяких помилок та хиб, критика та ще критика! Я не маю й думки ганити вас, але я нічого не роблю на галай — на балай, не поміркувавши гаразд! Я не люблю ходити навпомацки або манівцями; нічого не люблю робити навмання. І я держусь сучасних принципів. Тим-то я вас трохи, може, й помордувала. Це вже моя провина, навіть моє проступство перед вами. Але за це вибачайте мені. Будьте ж щасливі на увесь свій вік. Весілля, про мене, хоч і зараз.
Вона знов поцілувала Марусю й Ломицького.
— І море слухає ваші розумні слова,— обізвався Ломицький,— дивіться, як воно вгамувалось та втихомирилось!
— Якраз так, як моя душа теперечки,— сказала щаслива Маруся.
— І моя! — додала, з запалом Марта Кирилівна, ще й рукою махнула до неба.
IX
Марта Кирилівна написала одповідь до Бичковського; вона дякувала йому за те, що він не забув за неї й до сього часу, і згоджувалась вийти за його заміж. Тепер вона написала йому другий лист. Вона подавала йому звістку, що видає Марусю заміж за Ломицького і що Ломицький, як молодий хлопець та ще й ідеаліст — по саму шию в ідеалізмі, не схотів брати за Марусею приданого ані шага! “Усі мої гроші, усі десять тисяч зостались в моїх руках і підуть на придане мені”. Так скінчила свій лист Марта Кирилівна. “Житимемо вдвох в теплі та в добрі хоч теперечки, коли не довелося нам вкупі жити передніше, тоді… Приїжджайте на весілля моєї дочки в Кишинев. Я вас ждатиму. Весілля буде тихе, не бучне, не гойне, не людне, сучасне: ми востаннє тоді порадимось удвох і про наше весілля…”
Тим часом тихенько од дочки Марта Кирилівна поїхала до Одеса і звеліла собі пошити нову ефектовну сукню, таку що ой-ой-ой! Їй заманулось показати себе Бичковському в усій своїй красі,— свіжою, а не збляклою півонією, і без шашлів та жодної червоточини…
Аж через тиждень Марта Кирилівна Каралаєва довідалась в Одесі, що її сукня вже пошита. Вона оповістила Марусі та Ломицькому, що вже час би хоч і їхати в Кишинев на вінчання. Вона запросила на весілля і Бородавкіна з жінкою та його сестру Христину Степанівну. До Бичковського вона написала ще один дуже довгий лист на дорогому папері з романтичними прикрасами та малюнками, щоб він доконче прибув на весілля її дочки.
Рушили з Одеса усі разом вранішнім поїздом. Сіли усі в один вагон. Ранок був ясний, погожий, не дуже душний. Усім було радісно на серці. Марта Кирилівна зовсім забулась і про свою недоплетену панчоху і була веселіша од усіх. Бородавкін смішив усіх, розказував українські анекдоти, котрі так і сипались з його язика, неначе насіння з торби. От поїзд вилинув на широкі степи. Повіяв степовий вітер, повіяло чистим здоровим повітрям. Майнули в вікнах отари овець на степу, череди, високі ожереди сіна, що синіли десь далеко на роздоллі. Засиніли довгі смуги толоки, вкриті синіми та фіолетовими квітками, неначе застелені синьо-фіолетовими шматками сукна. Опалений сонцем степ жовтів збляклою й посохлою травою, що вже половіла, як перестигле жито. Посохла жовта трава лисніла на сонці, неначе вода в широкім ставу.
Маруся сиділа і дивилась в вікно на широкий степ, її змучене, помарніле лице скинулось на лице людини, що видержала важку хворобу, якимсь чудом випручалась з рук смерті, одужала і тільки що встала з ліжка. Тільки позір її ясних очей знов зайнявсь живим огнем.
Вже пізненько прибув поїзд до Кишинева. Ломицький знав, що стара Каралаєва тепер думає зовсім не про весілля своєї дочки, а про свого Бичковського, знав, що усей весільний клопіт впаде на Марусю. Він попросив Бородавкіна та Христину поклопотатись про усе, закупити закупки: усякі закуски, напої та наїдки для весілля. Бородавкін взявся за це діло з великою охотою. Це була одна з його розривок та забавок. Де тільки в Кишиневі справляли великий товариський обід, в педагогічному чи земському товаристві, то доконче просили Бородавкіна порядкувати і пеклюватись. Бородавкін знав, де можна дістати найлуччих вин, найдобрішого шампанського, найсмачнішого пива, найсмачніших закусок; знав, де продаються годовані індики, поросята, годовані молоком телята,— і під його доглядом та загадом завсігди обід виходив навдивовижу добрий.
Через день після приїзду постановили справити весілля. Справляти бучного весілля вони не думали. Перед вечором прибули Бородавкін з жінкою, Христина Степанівна, три товариші Ломицького та дві товаришки Марусині. Маруся убралась до вінця в простеньку чистеньку сукню. Ні весільного серпанку на голові, ні білої сукні, ні гірлянди, нічого того вона не зоходилась надівати. Ломицький та Маруся поїхали в одну церкву на далекому передмісті за містом і там, потай од цікавих очей, повінчались.
Марта Кирилівна убралася в нову модну сукню з шлейфом, обквітчала груди й плечі червоними кокардами і сиділа на канапі, неначе йшла заміж вона, а не дочка. Вона все поглядала в вікно, чи не йде Бичковський. А Бичковського не було…
Вже весільний поїзд вернувся з церкви. Маруся почепила білий фартушок і наливала чай. А мати сиділа на канапі, розіславши свій розкішний убір на усю канапу, і все дивилась у вікно. Бичковський не приїздив.
Сонце спустилось низько, заглянуло в вікна косим промінням і освітило невеличку веселу гостинну, освітило веселу невеличку компанію. Марта Кирилівна була весела, балакала, сміялась. Вона пила чай і все поглядала в вікна, їй здавалось, що от-от загуркотить під вікнами і з дрожки скочить Бичковський. А його не було…
Марта Кирилівна напилась чаю і засмутилась. Вона сперлась ліктем на стіл, підперла долонею чепурно причесану голову, замовкла й задумалась.
Гості не вважали на неї. В хаті йшла весела розмова, неначе малий потік весело дзюрчав по каменях в зелених берегах. Попросили Христину заграти на п’яніні. Христина сіла і чудово програла “Іmрrоmрtu” Шопена. Ця здичіла степова інститутка любила музику і грала, як артистка. В хаті стало тихо. Чудове саntаndо Шопена неначе заспівало пісню про кохання, про щастя ідеальне, високе, нетутешнє. Маруся заслухалась і зітхнула. Пісня неначе промовила до її серця про перебуті турботи, про щастя кохання, але вона згадала, що через дві-три години вона покине матір, покине своє гніздечко, де вона зросла й дівувала. Її взяв жаль. Сонце вдарило на піаніно, освітило велику Христинину постать коло піаніна, освітило два розкішні букети рож центифолій, що стояли на піаніні, освітило портрети Моцарта та Бетховена на стіні.
Проміння обсипали світом велику старинну картину на стіні, де мріли намальовані швайцарські Альпи, вкриті зверху снігом, а з гір падав потік, викладений блискучим бісером; під скелею стояв млин. Вода спадала на колеса млина. Паничі завели механізм старинної картини. Вода ніби лилася з гір, але без шуму; млинові колеса крутились без гуркоту, а млин молов без стукоту. Ломицький згорнув руки і довго дивився на той вигляд. Він згадав свій перший візит в цій гостинній, ту тишу, той спокій, який панував тоді в цьому домі і котрий так принаджував його. Він не зводив очей з тієї картини, що колись здавалась йому назнаком тиші і хатнього спокою в Марти Кирилівни. Той вигляд неначе сміявся з його, молодого, недосвідного. І Ломицький сам сміявся з себе…
“Ой, як же я тоді помиливсь! сміх та глум!” — подумав він, дивлячись на картину.
Маруся окинула оком той спокійний куточок свого гніздечка, де вона вечорами грала на піаніні, де росли і билися її молоді золоті мрії, кинула оком на смутну матір, і несподівано їй стало жаль і своєї хатини, і матері, що мала зістатись в оселі одним одна, як сирота в самотині.
Маруся ледве вдержала сльози. А струни дзвеніли, а пісня Шопена лилася, наче вода гірського потоку в горяному краї; а сонце ясно світило червоним світом в той закуточок, де Маруся зазнала втіхи й радощів дитячих літ, зазнала вперше і щастя кохання.
— Чого ви, Марусю, так задумались? Ваші очі зайшли сльозами. От-от заплачете! — спитала Христина.
— Шкода мені покидати своє гніздечко; я неначе приросла до його. Чогось мені жаль того, що минуло і що вже зникло і ніколи не вернеться,— сказала Маруся.
— Співайте ще пісень, абощо, бо я вже втомилась! — сказала Христина до паничів та паннів.
Паничі й панни заспівали хором українських пісень. Христина грала акомпанімент. Пісні йшли добре, жваво, весело! Всі були раді. Здавалось, ніби стіни й вікна повеселішали. Одна Марта Кирилівна сиділа смутна, її смутний вид мав великий контраст з веселою компанією, з веселою обставою, освіченою літнім вечірнім світом. Бичковський не приходив.
Почало смеркати. Позасвічували світло. Маруся звеліла накривати стіл, сама порозкладала на столі ножі, виделки, поставила чарки, стакани, сама вешталась, поралась, бігала. Ломицький помагав їй, розставляв стільці, а Марта Кирилівна сиділа на канапі, неначе непритомна, згорнувши руки, похиливши голову. Вона думала про свого Бичковського, про свою прийдешню долю…
“Що з ним трапилось? Де він тепер пробував? Чом він не їде? Невже він не приїде? Невже він забув про мене? А що, як зовсім не прийде? І я незабаром, через одну-другу годину, зістанусь одним одна в мертвій самотині в цій хатині, як билина в степу?..” — думала Марта Кирилівна.
Вона нервово іздригнулась усім тілом, згадавши про свою самотність, про мертвоту свого прийдешнього життя. На неї напав страх, навіть жах.
Вже Маруся попросила гостей до столу. Марта Кирилівна остання встала з канапи і пішла й собі до стола. За столом чувся гомін, шум, весела розмова, яку може провадити тільки молодіж… Марта Кирилівна сиділа смутна, нічого не їла, неначе вона була не на весіллі, а на похороні.
“Не буде його вже! Не приїде! Мабуть, капосний, передумав мене сватати. Щось є! Щось трапилось! Раз покинув мене, покине і вдруге…” — думала Каралаєва і почувала, що сльози підступають до її очей.
Випили за здоров’я молодих. Молоді паничі й панни заспівали на прощання: “Гей не дивуйте, добрії люди!” — держачи чарки в руках.
А Бичковський не приїхав. Вже й коні стояли коло ґанку напоготові. Маруся передяглась в дорогу. Молоді почали прощатись. В Марти Кирилівни очі зайшли сльозами. Усі рушили на вокзал. Марта Кирилівна їхала в фаетоні вкупі з Христиною, неначе зомліла. Вона почувала, що її тіло холоне, що її морозить. Вже поїзд стояв напоготові. Маруся і Ломицький хапком сіли в вагон. Гості й Марта Кирилівна ще раз розпрощались з ними в вагоні і вернулись на платформу. Каралаєва окинула очима публіку і зорила скрізь по платформі, шукаючи Бичковського.
