Ломицького трохи стривожив цей смак в Марти Кирилівни і самої Марусі.
— Часом до нас посходяться Марусині товаришки, то в їх усе змагання та розмови та знов змагання про нові…
— Про нові ідеї,— додала Маруся, неначе підказала.
— Про нові ідеї, а найбільше, знаєте, про нові…— тягла далі Марта Кирилівна і неначе запикувалась, буцім-бито соромилась говорити далі, щоб не видати секрету.
— Про нові принципи,— знов неначе підказала Маруся.
— Про нові… про нові новомодні науки, нову віру,— тягла далі Марта Кирилівна.
Ломицький зовсім стурбувався, почувши про ті нові принципи та ще й про якусь нову віру в такому затишному закутку. “Оце, гадав собі сховатись од тих ідей в цьому затишку, а тут тобі на: якась нова віра!” — подумав він.
“Отже збрехала святителька Христина! В цій Каралаєвій зовсім сидить не дві бабі, а одна; і ця одна — суцільна, а не штукована — визначається ясно і виразно: баба ліберальна. От тобі й на! Коли б часом і дочка не була така дуже вже ліберальна… а то…” — подумав Ломицький.
— Ви, мамо, вже геть-то піднімаєте нас на високий п’єдестал. Ми стоїмо зовсім-таки не на підніжках, а на землі, долі, як і усі люди, і пиндючитись нам зовсім-таки не личить,— обізвалась Маруся.
В Ломицького трохи одійшло од серця. Йому зовсім не бажалось, щоб його жінка стояла на високому підніжку та ще, борони боже, і його тягла на той підніжок па показ людям.
“Ох, краще було б жити так, щоб тебе ніхто не знав не відав, щоб про тебе ніхто навіть не чув, що ти й на світі животієш; щоб ніхто не знав, які думки ворушаться в твоїй голові і як вони ворушаться”,— подумав Ломицький.
— Ми, здається, земляки? на одному степу зросли? в чумацьких краях? — несподівано спитала в Ломицького Марта Кирилівна українською мовою.
— Земляки. Я родом з-за Дніпра, з Херсонщини,— сказав Ломицький і знов почутив, що його душа трошки ніби збентежилась.
— Я люблю свою мову, а ще більше люблю наші українські пісні. А ви? — спитала Марта Кирилівна якось одрубчасто.
“Випитує… здається, випитує… Щось є! Ліберальничає й випитує… Може, вона потайна жандармка. Дідько її вгадає! Щось воно трохи чудне. Спитала навіщось про це діло і так несподівано, неначе з тину вирвалась”,— подумав Ломицький.
— Чом же…— сказав Ломицький так, що його одповідь можна було погнути трохи сюди, трохи туди.
— Одначе ми годуємо гостя речами, а не калачами,— сказала Маруся.
— Час кофе пити. Біжи, серце Марусю, та принеси нам кофе,— сказала Марта Кирилівна, і її голос став різкіший, приказуючий.
Маруся принесла кофе. Марта Кирилівна почухала чоло дротиком і поклала панчоху на столі.
— Присовуйтесь ближче до нас,— сказала Марта Кирилівна і показала рукою на порожнє місце перед столом.
Ломицький сів коло стола. Маруся поставила перед ним стакан кофе, а сама сіла на софі попліч з матір’ю. Ломицькому здавалось кофе таке смачне, якого він ізроду не пив. Проти його на канапі сиділа Маруся. Проти своєї червоновидої матері вона здавалась пишною, делікатною трояндою або білою лілеєю. Ще ніколи її матове лице не здавалось йому таким делікатним, ще ніколи її чималі подовжасті очі не світились таким тихим, ясним рівним світом: вона була рада, що її мати посиділа, привітно побалакала і ласкаво обійшлась з Ломицьким, була весела і навіть реготалась.
“Хоч накидала мама повну хату хиб, але, здається, Ломицький припав їй до душі”,— думала Маруся, допиваючи кофе і втираючи свої повні, як вишня, та червоні, як черешня, уста маленькою салфеточкою, вишитою червоними взірцями.
А справді, Марта Кирилівна розбалакалась і ліберальничала, щоб почванитись перед молодим хлопцем і уявки виявити, що вона, хоч ніби й літня людина, але ще молода і тілом і душею. Вона молодилась своїм лібералізмом та своїми сьогочасними поглядами. Випивши кофе, Маруся взяла стілець, сіла рядком з Ломицьким і почала з ним веселенько розмовляти. Матері це не сподобалось.
— Марусю! візьми стакани та однеси в столову,— сказала мати.
Маруся встала, однесла стакани, вернулась і знов сіла поруч з Ломицьким. Ломицький повернув стілець й сів лицем до Марусі. Вони знов почали любенько балакати. Мати мовчала, плела панчоху та вряди-годи кидала допитливим оком на дочку. В Марусі розчервонілись щоки, заблищали очі. Тихий Ломицький і собі розворушивсь, розбалакавсь, став жвавіший. Він неначе заметився од Марусі веселістю та жвавістю.
“Отже цей молодий хлопець подобається Марусі,— думала Марта Кирилівна.— Чи ти ба! Як в неї заблищали очі! Як ллється розмова! Отже ще причепиться до Марусі… а вона, може, зохотиться та й вийде за його заміж… Погано мені буде без Марусі… Цц…”
Марта Кирилівна почутила, що її розбирає злість на Ломицького і на Марусю. Вона підвела очі і несподівано вже крикнула на дочку наче сердито.
— Піди лишень в пекарню та подивись, щоб куховарка часом не пересолила котлетів! Та не забудься поперемивати посуд!
Ломицький витріщив очі з дива: Марта Кирилівна крикнула різким голосом, неначе ворона закрякала. Після її веселого щебетання та криклива фраза якось свиснула й задзижчала, неначе куля.
Маруся з великою нехіттю підвелася з стільця і вийшла. В Марти Кирилівни дротики швидше заворушились в руках. Вона насупила тонкі брови, міцно стулила уста і сердито вп’ялась очима в панчоху, неначе сердилась на неї і карала її, штрикаючи дротами.
“Ого! не все, мабуть, так щебече стара, як оце недавнечко передніше зо мною щебетала,— подумав Ломицький.— Може, Христина і правду казала: щось оце з Марти Кирилівни неначе вже визирнула друга баба, вже зовсім інша”.
В світлиці стало тихо. Ломицький мовчав і поглядав на двері. Він ждав Марусі.
— Який же в вас начальник? Чи добрий чоловік? Чи робочий? Чи, може, тільки ладен повсякчас кричати, та принукувати, та поганяти? Знаю я ті начальства! Знаєте, їх наставляють більше як пригоничів, задля того щоб слідкувати за урядовим людом та приганяти, а не задля того щоб діло робити,— сказала Марта Кирилівна.
“Вивідує… знов випитує. Певно, хоче випитати, чи поважаю я начальство… Треба стерегтись”,— подумав Ломицький.
І він почав хвалити свого начальника, але так хвалив, що аж перехвалив на один бік.
Марта Кирилівна знов розговорилась, але Ломицький примітив, що тон її розмови вже був інший, холодніший, як ті фарби в малюванні, котрі кладе маляр на густі матінки під скелями та під високими горами. Він тільки ждав, поки вийде Маруся, щоб попрощатись. Маруся вийшла. Ломицький встав і почав прощатись. Марта Кирилівна подала йому руку і ще холоднішим, неначе льодовим, тоном промовила:
Сподіваюсь… Що ви в нас… не останній раз? — Але в думці вона гаряче бажала, щоб то був останній раз, були останні його одвідини.
Маруся провела Ломицького в прихожу. Ломицький раденький вертався додому. Марусина мати побалакала з ним веселенько, любенько і навіть просила заходити. Тільки чогось остання її гостра фраза все чулась та лунала в його вухах, як вороняче крякання, неприємна, роблячи різніння в її прихильній до його розмові. Ломицького встріла Христина і все дочиста випитала в його. Вона зацікавилась його романом, бо була дуже охоча й ласа до таких романів та романічних пригод.
“Цікаво було б розворушити роман і самої Марти Кирилівни. Я ж знаю її давній роман з Бичковським, як-то кажуть, од дошки до дошки. Бичковський оце швидко буде в брата в гостях. Покличу я в гості і Марту Кирилівну. Вони не бачились вже, може, років з п’ятнадцять. Як-то вони тепер стрінуться?” — подумала Христина.
IV
Через тиждень Христина зайшла перед обідом до Марти Кирилівни.
— Марто Кирилівно! Я оце забігла до вас по маленькому ділу,— сказала Христина.
Марта Кирилівна так зацікавилась, що забулась вхопити в руки свою недоплетену панчоху.
— За яким ділом? — спитала вона.
— Даю вечір в брата. Нудьга мене бере така, що не знаю, де дітись. Заходьте до мене! Пограємо в карти.
— Спасибі вам. Але я не люблю карт: це забавка не поважна — не пристає до лиця поважним старим людям,— сказала Марта Кирилівна.
— От і вигадали. Які ж ви старі? То це й я вже стара, по вашому, чи що?
— Ви — що інше: вам ще можна й заміж вийти. А я знов що інше,— сказала Марта Кирилівна і зробила поважну міну.
— Як же то ви “що інше”? І мені можна ще вийти заміж, і вам можна. Ми ж однолітки або коли ви ще й не молодші од мене.
— Молодша… на шість місяців, вдається,— обізвалась Марта Кирилівна.
— От бачите! Вам саме заміж йти вдруге. А я накликала женихів і для себе і для вас.
— І годі вам! В вас все жарти,— крикнула кокетна Марта Кирилівна.
— От побачите! Накликала я і вусатих, і бородатих, і сивоволосих, і лисих, як облизаний макогін! — говорила і разом реготалась Христина.
— О, цур тим лисим та сивобородим! Цих я не хочу. Цих беріть собі! — говорила й реготалась і собі Марта Кирилівна.
— Нехай буде й так! Я візьму й лисих. А сивобородих складемо в архів та й двері запечатаємо: цих і я не хочу. Я накликала таких Юпітерів Олімпійських, що ви з дива вмрете або… або… заміж підете,— тріщала й реготалась весела безробітня удовиця.
— Коли накликали Юпітерів, то вже прийду та подивлюсь на ваш Олімп, хоч скажу вам, що вважаю на усіх тих Юпітерів і Аполлонів як на варварів та деспотів,— сказала Марта Кирилівна вже з поважною міною.
— Не бійтесь! Прийдете, побачите і зміните свою неправдиву думку. Юпітерів в мене на картах буде доволі. Треба до їх і Юнон та Діан, а то, чого доброго, без Юнон мої Юпітери порозбігаються та з нудьги повтікають на Олімп,— сказала Христина.
— О, ви — так правдива Діана! А з мене яка ж там Діана? — обізвалась Марта Кирилівна, ще й губи закопилила, але все хитренько поглядала на Христину. Вона ждала, що на це скаже Христина.
— І годі вам! Ви то й є правдива Діана. Цвітете, як повна рожа, рум’янець на всю щоку! І з лиця не старі і душею молоді! Годі вам Лазаря співати! Ще й заміж підете,— говорила Христина.
— Йдіть ви передніше, показуйте стежку, а тоді й я за вами,— сказала насмішкувато Марта Кирилівна,— я вже зазнала цього добра.
— А думаєте, не пішла б хоч і сьогодні, якби хто гарний причепився?.. Піду з вискоком та й вас за собою поцуприкую.
Обидві удовиці реготались, аж заливались од сміху. Насміявшись вволю, Христина попрощалась з хазяйкою й вийшла.
“Христина каже, що в неї будуть на картах Юпітери: цікаво подивитись на ті вінці сотворіння. Я люблю таких, та й, може, трапиться хто… А чом би пак мені не вийти заміж? Я ще не стара на літа, а на виду зовсім молода; і мислями і ліберальними поглядами я зовсім така, як моя Маруся,— подумала Марта Кирилівна і почала зшукувати та оглядати свої убори.— Дочки не візьму, бо там, певно, буде Ломицький. Ой, той мені Ломицький! Як би його одбити од своєї Марусі?”
Ввечері Марта Кирилівна пішла на вечірок до Бородавкіна, в котрого тоді жила Христина. Вона прибігла ще зарані. Гостей ще не було. Бородавкіна попросила Марту Кирилівну в столову, де пили чай. Христина сіла й собі проти неї і цікавим оком поглядала на неї та переглядалась з своїм жартівливим братом. Вона запросила до себе на вечір Платона Андріяновича Бичковського, давнього жениха Марти Кирилівни. Її брала цікавість подивитись, як-то вони теперечки стикнуться. Почали збиратись гості, все приятелі Бородавкінові. Бородавкін був чоловік дуже добрий і для всіх приємний, але дуже любив погуляти всмак, пограти в карти і поп’янствувати. В його була своя гуляча компанія. До тієї компанії належалось чимало нежонатих урядників та офіцерів; до тієї гулячої компанії належав і Бичковський,— він пробував на службі в Бендерах і приїхав на одвідини до Бородавкіна.
Перегодя в одчинені настіж двері увійшов якийсь немолодий інтендант, з білою, як молоко, головою. За ним виступав другий інтендант, з головою лисою, неначе облизаний макогін. Після їх прийшов капітан, високий та сухорлявий, схожий на Дон-Кіхота. Прийшло ще два пузаті урядники, старі кавалери, з червоними, неначе попеченими, щоками.
“Ні, ці Юпітери мені не до вподоби! — подумала Марта Кирилівна.— Я цих усіх оддала б Христині: вже дуже полиняли й пооблазили”.
В гостинній за дверима почулась важка хода, аж дошки підлоги трошечки вгинались під чиїмись ногами. В дверях з’явивсь Бичковський, високий, поставний, плечистий. Широкі груди аж випнулись. На круглій голові стриміли копицею чорні кучері, подекуди присипані ніби срібними нитками. Густі чорні брови неначе прикривали здорові подовжасті, трохи витрішкуваті карі очі. Довгі вуси висіли аж до плечей і теліпались, неначе два батоги. Од його міцної постаті неначе бризкало здоров’я, лилася сила. Руки й товстелецькі пальці були такі здорові, що сміливо переломили б будь-яку залізяку. Помаленьку й повагом — не йшов, а неначе сунувся Бичковський до стола, де сиділи гості. Марта Кирилівна вгляділа його в дверях і здалека не впізнала.
“Оце так правдивий вінець сотворіння! Оцей так Юпітер, як його малюють на картинах! Ну, та й плечі! а голова! а руки! а груди! а шия! — хоч обіддя гни, як кажуть селяни Ну, та й козарлюга! Істий запорожець! — думала Марта Кирилівна.— Ні. Христина мене не дурить: не всі тут Юпітери миршаві та шолудиві, лисі та сиві”.
Бичковськнй наблизився до стола. Христина й її брат, Бородавкін, встали. Бичковський привітався з ними й заговорив. Марта Кирилівна аж тоді впізнала його. Од того часу, як Бичковський сватав Марту Кирилівну, минуло сливе два десятки років. Бичковський після того зараз виїхав десь далеченько на службу, і Марта Кирилівна навіть забула про його. Два роки перед тим Бичковський з’явився в Бендерах: він перейшов туди на службу в інтендантство. До Марти Кирилівни дійшла чутка, що він служить у Бендерах, але їй ні разу не довелося з ним стрінутись і побачитись.
“Той, та не той,— подумала Марта Кирилівна.— Тепер він скинувсь лицем на колишнього молоденького Бичковського, як батько на сина… Але яка препишна постать! Фу! Фу! справдишній вінець сотворіння!”
