Бичковський привітавсь і подав усім гостям руку. Зоставалась одна Марта Кирилівна. Бичковський витріщив на неї очі, як корова на нові ворота, і, очевидячки, вагався: чи знайома, чи не знайома? Десь неначе ніби бачив… Чи неначе колись мені снилась така постать…
— Марта Кирилівна Каралаєва! — рекомендувала йому Христина.
Бичковський подав їй руку і засміявсь. З-під чорних вусів блиснули рівні міцні зуби.
— А ви мене оце й не впізнали? — спитала Марта Кирилівна.
— Спочатку був не впізнав, а потім зараз догадавсь,— сказав просто Бичковський і важко сів на віденський стілець.
Стілець увігнувсь і залущав од великої ваги його постаті.
Марта Кирилівна стала червона, як жар. Вона любила вбиратись в оригінальні та все якісь гарячі червонясті убори. І тепер на їй була ясно-сіра сукня з червоними смугами, котрі вилися зверху наниз зигзагами. Ті смужки, завширшки на палець, неначе блискавка, вилися і спадали по усій її постаті зверху донизу. Ясно-пунсові бантики на шиї та на грудях ясно й ріжуче жевріли, як жар. Марта Кирилівна почервоніла. Щоки зайнялися, її рум’яне лице й червоні руки ніби палали серед тих червоно-гарячих смужок в її сукні.
Христина не зводила очей з Марти Кирилівни та з Бичковського: вона бавилась старим романом, що був напоготові поновитись; їй хотілось знати, що то з того вийде?
Марта Кирилівна пригадала, що Бичковський колись не зваживсь з нею тікати та повінчатись. Вона і тепер почувала, що злостує й сердиться на його. Сердито спідлоба зиркала вона на його очима, неначе говорила йому на докір: “Покинув мене! не схотів зо мною втікати! А яким щастям я тебе надарила б!” — неначе говорили її очі.
Але Бичковський не вмів, мабуть, читати такого дрібного друку в очах Марти Кирилівни: він з великим апетитом хлептав чай і запихав рот кренделями.
“Але ж постать! Але ж поставний напродиво! Як виріс, вилюднів! Які плечі! Яка краса в тих плечах! Ото якби на його плечі та ще намостити широкі еполети! Ото була б цяця! Оце правдивий вінець сотворіння! Зевс! Суще зразець чоловічої сили та краси!” — думала Марта Кирилівна і почала пускати з очей солоденькі проміння на вуси й очі того Зевса.
Але Зевс вже й не дивився на свою покинуту Геру; він все балакав і жартував з Христиною. В Марти Кирилівни заворушились в серці злі почування. Вона так розсердилась на свого древнього Зевса, що була ладна вхопити його обома руками за вуси і скубнути його з усієї сили.
“Подлий ти, нікчемний! покинув мене! Усі вони такі варвари, п’янюги, нестатковиті й непомірковані, картярі! ледарі! волоцюги, залицяники!” — думала Марта Кирилівна і аж зціпила зуби та кулаки. З нею трохи не стала істерика. Похапцем допила вона чай, встала з-за стола і вийшла в гостинну. Вона почувала, що її щоки аж горять, аж пашать, усе тіло неначе в огні од неприємних згадок та од злості. Одчинивши вікно, вона сіла коло вікна і сперлась ліктем на одвірок. Свіже легке здорове повітря трохи прохолодило її гарячий вид.
В світлицю увійшла Христина. Вона зорила очима по світлиці й очевидячки шукала Марти Кирилівни.
— А ви тута? дивитесь в вікно та, певно, вдались в поезію: милуєтесь зорями? Поезія, поезія! Ой, ще не минув час вашої поетичної вдачі! Ходім лишень та приступімо до поезії, не такої вже ідеальної, як от зорі. Час сідати за карти,— сказала Христина і взяла Марту Кирилівну під руку та й повела в одну невеличку кімнату. Там стояв столик. За столиком сидів Бичковський та Бородавкін. Два стільці стояли порожні, очевидячки, для Христини та для Марти Кирилівни.
— От і наші партнери! — сказала Христина. Марта Кирилівна зиркнула на Бичковського сердитими очима; вона ждала од його більше привітності, ласкавості, сподівалась чогось більшого, а тепер постерегла, що він зовсім збайдужнів до неї і навіть забув її. Вона почувала, що й тепер її руки аж сверблять, щоб вхопити Бичковського за вуси і добре з усієї сили поскубти.
— Не маю чогось охоти грати в карти,— сказала Марта Кирилівна.
Вона крутнулась швидко, по-панянському, на одному місці, вийшла з кімнати і сіла за другим столом в світлиці; вона пристала до інших партнерів.
“Не вдалось-таки звести їх докупи! Але я таки їх зведу, поновлю роман… А Марті Кирилівні таки бажається поновити роман,— це по всьому знать!” — подумала Христина.
Після вечері вінці сотворіння смикнули таки добре, але так, що спромоглись ще повертати язиком.
— Бичковський! ходім в мою кімнату, я покажу вам одну цікаву археологічну річ,— сказала Христина до Бичковського.
— Ходім побачимо, яка там захована в вашому сховищі цікава археологія,— сказав Бичковський.
Христина взяла його під руку і повела в свою кімнату. В спальній кімнаті, над ліжком Христини, висів на стіні прездоровий килим. Його вишивали ще за панщини двірські дівчата для Христининої матері. Килим був вишитий гарусом та шовком. Робота була пречудова. Кругом килима вилася широка смуга, вишита розкішними рожами усяких кольорів, оргініями та маківками. Всередині був вишитий чорнявий трубадур — лицар. Він грав серенаду на якійсь чудернацькій бандурі, сидячи на камені під вікнами середньовікового шпичастого замку, а на балконі сиділа лицарша, спершись на ґратки. Килим таки добре полиняв, але малюнок ще й тепер визначувавсь дуже добре й виразно і був артистичної роботи.
— Як вам подобається ця археологія? Правда, тепер і в Персії не знайти таких килимів? — спитала в Бичковського Христина.
— Сказати правду, я й не розберу гаразд, що на йому поналяпувано: чи ліс, чи хата. Неначе посередині стоїть копиця сіна, і либонь ворона чи крук сидить на копиці; надісь крук! — обізвався Бичковський, лупаючи трохи вже п’яними очима.
— Ой ви, Тюхтій Іванович! Ви самі справдішня копиця сіна! Яка там копиця сіна? То трубадур співає серенаду під балконом замку. Дивіться, який кучерявий! Достоту такий, як ви! — сказала Христина.— От я приведу сюди очі, гостріші од ваших.
Христина крутнулась і через одну хвильку привела під руку Марту Кирилівну і поставила її рядом з Бичковським перед килимом.
— Правда, ви й досі не бачили моєї дорогої, теперечки вже сливе археологічної річі? Гляньте на цей килим! Правда, гарна, пишна робота? Варто оддати в археологічний музей! — гукнула Христина.
Вона крутнулась, миттю вискочила з кімнати, ще й причинила одну половину дверей. Бичковський і Марта Кирилівна зостались удвох і дивились чогось на килим.
— І справді, дуже гарна робота,— обізвалась Марта Кирилівна.
— Нічого не розбираю. Якась плутанина… — обізвавсь Бичковський.
— Тямите ви! Плутанина! — сказала проворно й трохи нахабно Марта Кирилівна і сіла на стільці.
— Сідайте ж! — показала вона рукою на стілець. Бичковський сів.
— Давно ми бачились… а тепер знов довелось-таки нам побачитись,— почала Марта Кирилівна.
— Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться,— обізвавсь Бичковський і витріщив очі на
Марту Кирилівну.
Це дуже сподобалось їй, їй в вічі знов впали широкі “чаруючі” плечі Бичковського.
“Треба б знов розпочати з ним роман. Чом би пак і заміж за його не вийти? Постать! плечі напродиво! І я не зосталась би сама в хаті, в самотині”,— подумала Марта Кирилівна.
— До нас доходила чутка, що ви й досі ще не оженились? — спитала в його Марта Кирилівна.
— Ні, не оженився й досі,— обізвався флегматично Бичковський.
— Чом же ви не оженились? Не знайшли щирого серця? гарячої душі? Га?
— Гарячої душі не знайшов,— механічно обізвався Бичковський.
А я і заміж пішла і дочку маю, і от-от незабаром, може, й дочку видам…
— І удовою зостались, та вже й давно,— обізвавсь Бичковський.
“Чув, подлий, що я удова, а не прийшов, щоб мене сватати. Треба б його оженити з собою… хоч силою. Треба б напосістись на його! Коли б Христина помогла”,— думала Марта Кирилівна.
— Що ж ви, розбагатіли? Без жінки, без сім’ї вам, чоловікам, і грошей нема де дівати. Певно, склали в банку великі капітали?
— В кишені оце маю п’ять карбованців. Тепер це всі мої капітали,— муркнув Бичковський.
— Оце так диво! Ви, певно, не були на службі, а десь тинялись в світах, певно, десь поневірялись… може, мужикували, а може, й старцювали? Ні жінки, ні грошей! А я, хвалить бога, і дочку-красуню маю, і гроші маю, і дім маю, і живу щасливо, як у бога за дверми,— сказала Марта Кирилівна.
При цих словах Бичковський насторочив вуха і покрутив вуса. Розмова про гроші очевидячки припала йому до смаку.
— Як ви, Платоне Андріяновичу, вилюдніли, виросли і вгору і вшир! Я вгляділа вас і спочатку таки не впізнала: такий з вас козир став! Ще довго будете заморочувати голови дамам. А я здорово змінилась? Ви мене впізнали? — спитала Марта Кирилівна і прижмурила свої гострі очки.
— Ні, не впізнав, але швидко догадався, що то ви,— муркнув Бичковський.
— Що ж я? Чи дуже постарілась? Стала зовсім бабою? Га? — спитала Марта Кирилівна і підняла вгору тонкі брови, ще й дрібненько зареготалась.
— Ви стали тепер червоні, а колись були білі,— знехотя обізвався Бичковський.
Марта Кирилівна ще дужче зареготалась.
— Це гарні компліменти говорите дамам! Що ж це, по вашому: чи гарно б то, чи погано?
— Ні гарно, ні погано. Але ви ще цвітете і не в’янете. Я думав, що ви зв’яли й зачервіли,— сказав Бичковський.
— Кажуть люди, що я не зів’яла, хоч, може, й гаразд і не процвітаю. Чи мали ж який роман на своєму віку? Певно, мали стільки романів, що їх усіх і не списати,— спитала Марта Кирилівна.
— Хто його зна: не пам’ятаю, позабував,— сказав Бичковський і витріщив очі на килим, неначе розглядав трубадура з бандурою.
— Чого це ви так придивляєтесь до того трубадура, чи археологією цікавитесь, чи тією лицаршею, що сидять на балконі?
— Більше археологією,— знехотя обізвався Бичковський.
— Невже ви так встигли зачучверіти та зачерствіти, що тільки й цікавитесь тією мертвотою, цебто археологією та мертвими мальованими лицаршами? — чіплялась Марта Кирилівна.
Бичковському обридла вже та розмова про гарячі душі та мальованих лицарш,— йому заманулось випити всмак з компанією, а Христина одбила його од веселої компанії і трохи не замкнула в хатині, а Марта годує його романтичними солодощами.
Може, ви зацікавлені чим іншим, а я вас тут держу? Може, час випити по чарці? — спитала Марта Кирилівна.
“Оце причепилась причепа! Залучила мене сюди, неначе теля в повітку”,— подумав він.
— А час би вже випити, ви правду сказали оце.
— І я з вами вип’ю! Нудьга мене бере серед цієї старечої невеселої компанії,— аж гукнула Марта Кирилівна.
— От і добре! Ходім та вип’ємо вкупі! Я таких люблю.
— І я таких люблю! З такими і на світі жити веселіше! — гукнула Марта Кирилівна і схопилась з стільця.
Вона підроблювалась під смак Бичковського. В її душу впала думка і справді знов розпочати роман з Бичковським, котрий міг стати їй в пригоді.
Марта Кирилівна кокетно одіпхнула обидві половинки дверей і проворненько, якось пустуючи, вискочила в гостинну. За нею повагом вийшов Бичковський. В столовій кругом стола сиділи Юпітери та лисі вінці сотворіння і хилили хто пиво, хто вино стаканами. Марта Кирилівна сіла поруч з Бичковським і налила в стакани вина і для себе, і для Бичковського. Бичковський підняв стакан до Марти Кирилівни. Вона підняла і свій стакан і цокнула ним об стакан Бичковського. Хоч вона і не любила пити, але ради Бичковського вихилила повний стакан, ще й другий налила. Вона була рада, що знов своєю особою зацікавила колишньогось жениха. Бичковський розвеселивсь, навіть розговоривсь. Марта Кирилівна присунулась до його близенько і пильно дивилась йому в вічі. Вона розчервонілась, розгорілась. З червоним лицем, з червоними руками, в пунсових бантах, в червоних зигзагах взірця своєї сукні, вона вся ніби палала, наче неопалима купина. Вона прикинулась веселою, навіть трохи гулячою, говорила дрібно, весело, безперестанку та все зачіпала Бичковського.
“Весела баба! Ще веселіша стала, ніж колись передніше, як була панною. І компанію держить добре: дудлить вино таки гаразд. Та й видно, що й жар в неї ще не прохолов: як розчервонілась!” — думав Бичковський.
“Як би до його причепитись? Як би йому натякнути, що я й заміж за його ладна вийти? Чи не торкнути його ногою під столом? Але він тепер не розбере й не розшолопає, хто його торкнув черевичком, бо кругом стола сидить багато Зевсів, та ще й п’яненьких. Ліпше напишу до його лист… начебто давня приятелька… Або чи не намовити б Христину, щоб йому будлі-як натякнула”,— думала Марта Кирилівна, сьорбаючи вино з стакана.
Христина поглядала на Бичковського та на Марту Кирилівну і тільки осміхалась, переглядаючись з жартовливим своїм братом Бородавкіним.
Тим часом Юпітери налигались амброзії так, що вже й міру перейшли; вони боялись, що не дійдуть до Олімпу, тобто додому, і почали прощатись.
