— Але з такою бородою не можна тобі йти між люде, — обізвався Денис.
— Авжеж не можна, бо тепер на тебе і твої собаки брехатимуть, — сказала Настя.
— Давай я тобі зрівняю бороду, — промовив Денис, взявши ножниці.
— Геть, — сказав Роман, — я сам зрівняю. І він взяв ножниці, став перед дзеркалом і підтяв бороду кругом, ще й другого бурця обстриг.
— Ой Романе! тепер ти став схожий на посмітюху або на старого німця, — промовила Настя.
Роман одягся і вийшов у світлицю. Соломія вже переплакала і мила миски та полумиски. Вбігла й Настя і розказала матері, як Соломія обчикрижила Романові бурці та бороду.
— Одягайся, Соломіє, бо вже затого й вечір буде, — сказала Настя.
Соломія одяглася і навіть не глянула на Романа. Усі вони вийшли з хати. Зосталася в хаті баба Зінька з дітьми та своїми невеселими думами.
“Ох, не борода, не патли винні! — думала баба Зінька.— Щось між ними починається погане. Роман осунувся, мов старий дід, хоч за пасічника його садови в пасіку. Ой, коли б чого не вийшло між ними поганого”.
А тим часом Соломія йшла в гості поруч з Настею та Денисом і щебетала, неначе того дня ніякого змагання й сварки в неї з Романом не було. Тільки до Романа вона й слова не промовила.
В Денисовій хаті вже збирались гості, сходились молодиці. Денис, оженившись, поставив собі нову здорову хату в кімнатою. Світлиця була просторна, кімната на помості. Вікна були чималі, на шість шибок. І в світлиці, і в кімнаті на стінах були понавішувані здорові нові образи, котpi веселили світлі хати ясними різкими свіжими фарбами. Денис став добрим господарем, прикупив собі землі, розвів добре господарство. Настя вдалася на свою матір і була невсипуща господиня.
Поприходили в гості й парубки, котрим молодиці почепляли колодки. Вони поставили могорича, а Настя наварила вареників. Випивши по чарці — по другій, молодиці почали дуріти та сповивати повивачем колодку, убгавши її в пелюшки. Почалися смішки та жарти. Соломія усім давала привід, смішила усіх і сама реготалась, неначе вона й не змагалась і не лаялась з Романом того таки дня. Довго усі гості пили та гуляли, грали в піжмурки, в тісної баби. Один парубок заграв на сопілку козачка. Молодиці почали танцювати. Соломія танцювала, щебетала, з усіма жартувала. Вона хотіла піснями, танцями та жартами запаморочити своє затаєне горе, як п’яниці заливають лихо горілкою. Але недавня сварка з Романом неначе іскорками вилітала з її гострих очей. В очах її часом блискав гнів; іскри гніву часом неначе проривались через веселі блискучі очі і сипались в порожній простір, падали часом на одну мить і на Романа. Увесь вечір вона ні разу не пожартувала з Романом, не зачепила його й словом, неначе його й в хаті не було. Соломія крутилась, вертілась, співала й танцювала так, як давно вже не веселилась. Але затаєне горе, заховані муки визирали через дикий блиск очей.
Роман сидів цілий вечір мовчки і тільки дивився сумними очима на ті пустощі молодиць, парубків та чоловіків. Од того смутку він не минав ні однієї чарки.
— На що це ти, Романе, так обчекрижив собі бороду, неначе німець? — питали в Романа молодиці.
— Щоб Соломія мене більше любила, — знехотя обізвався Роман і подивився на Соломію.
А Соломія тільки зирнула на його гострим та швидким поглядом. Неначе огнем сипнули її очі. В очах блиснула ненависть.
Тим часом молодиці сповили на лаві колодку, обмотали її повивачем, а Соломія вхопила колодку, взяла її на руки, неначе дитину, і понесла до стола. Вона пищала, вдавала голосом, неначебто та дитина плаче. Молодиці пішли за Соломією слідком і заспівали колискової пісні. Не доходячи до стола, Соломія спіткнулась і впустила колодку додолу. Здійнявши руки вгору, Соломія несамовито крикнула, неначебто вона й справді впустила живу дитину. Той крик був такий несамовитий та дикий, що переміг клекіт та шум в хаті. Роман іздригнувся од того крику. Навіжений крик Соломії пронизав його, неначе гострим ножем, як дикий крик божевільного. В Романа ніби полізли по спині комашки, і йому чогось здалося, що Соломія встромила йому в груди гострий ніж.
Молодиці поклали колодку на столі, посідали кругом стола й почали пити по чарці, ніби справляли родини колодки. Соломія пустувала коло стола, прикидалась, ніби вона забавляє дитину, цмокала до неї губами, осміхалась, хапала за носик пучками, лапала за вуха, здавлювала головку долонями, а далі почала співати дитячої пісні голосно на усю хату. В хаті аж гуло од гаму, од клекоту. Усі випили добре, усі говорили голосно, і ніхто нікого не слухав. Хата гула, неначе в улику бджоли, коли пасічник стукає в улик, щоб погнати бджоли вгору. А Соломіїн голос перемагав той клекіт і пронизував повітря, як гострий ніж.
Несподівано Соломія, дуріючи, вхопила колодку з стола і з усієї сили кинула її сторч головою додолу.
— Коли твій батько не любить твоєї матері, то й я тебе не буду любити! Оце тобі за батька така смерть! — крикнула Соломія і знов зареготалась голосно на всю хату чудно й дико, як часом регочуться божевільні.
Роман підвів на неї смутні очі, і знов у його по спині неначе полізли комашки од того божевільного реготу.
— Та не дурій-бо так, Соломіє! Ото розпустилась, неначе збожеволіла! — крикнули молодиці, і одна з них підняла сповиту колодку і знов поклала на столі.
Молодицям, очевидячки, не сподобалась така чудна вихватка, не сподобався такий чудний Соломіїн жарт. Декотрі притихли, декотрі поглядали на Соломію сердито.
— Це вже не знати що, а не жарти, — обізвалась одна молодиця, — так ніхто не справляє колодки. Жартуй, Соломіє, та й міру знай.
Але про цю неприємну Соломіїну вихватку швидко усі забули. Знов загуло в хаті, неначе в улику, знов забалакали молодиці. Сопілка заграла. Один парубок прийшов з скрипкою, швиденько направив її, підвів струни під голос сопілки і скрипка пристала незабаром до сопілки. Молодиці знов пішли в танець і задріботіли по хаті. В хаті неначе справляли весілля, а не родини колодки.
Соломія танцювала несамовито, ще й приспівувала. Од духоти, од шуму, од співів, од бренькання та од направки скрипки в Романа почала крутитись голова. Він попрощався з Денисом та Настею і пішов додому. Тиха ніч, маленький мороз надворі висвіжили його запаморочену голову. Він ішов додому тихою ходою, а Соломія все не сходила в його з думки. Він і тепер неначе чув її несамовиті крики, неначе й тепер бачив, як вона кинула об землю сповиту колодку і промовила нахвалку проти його.
“Нахвалялась мене покинути, казала, що не любить мене, що вона мені більше не жінка, а наймичка, — думав Роман, вертаючись до своєї хати, — чи то вона правду казала, чи, може, тільки нахваляється проти мене? Ой, коли б вона й справді не заподіяла якого лиха! Які несамовиті були її жарти. Її крик!”
Він увійшов у сіни і повернув до своєї кімнати. Там він, не засвітивши світла, ліг на постіль і заснув важким сном. Пізно вернулась Соломія додому і насилу достукалась, поки розбудила стару Зіньку. Зінька одсунула завіртку і пустила Соломію в хату, не промовивши ні одного докірливого слова за те, що Соломія загулялась і запізнилась.
Другого дня Соломія, зваривши обід, думала вже забрати свою одежу та покинути Романа. Вона думала пересидіти який час у свого батька, а потім піти в найми до яких-небудь панів в Білій Церкві. Замівши хату й сіни, вона зібрала сміття в дрантину і вискочила надвір босоніж і в одній сорочці. Надворі дув вогкий та холодний вітер. Соломія прибігла до воріт і сипнула сміття через тин. Вона побачила, що проти самого двору на улиці загруз в калюжі та багні жидівський віз по самісінькі маточини. Старий білоцерківський Аврум їздив по селі і скуповував та міняв на каблучки усяку старовизну. Аврума знало усе село. То був старий убогий жид, тихий та смирний, як ягня, і трохи чудний. В його був неначе дитячий розум, і говорив він ніби дитячим та жалібним голоском, хоч сам був високий на зріст та широкоплечий. Доброго Аврума усі жалували на селі і давали йому на полудень хліба та цибулі, неначе старцеві. Сухоребра шкапа напружувалась, аж ребра в неї випинались, але не мала сили витягти воза з багна. Аврум підпихав воза. силкувався, мучився, ньокав, але віз стояв на одному місці.
Соломія вгляділа Аврума і, як стріла, кинулась просто в грязюку, щоб помогти Аврумові. Вона стала позад воза поруч із Аврумом і почала з ним підпихати воза. Коняка рушила з місця і витягла воза з калюжі. Соломія вернулась у хату і мусила одмивати грязь з ніг в ночвах.
Вночі вона вже заслабла. Тіло запалилось гарячкою. Тиждень вона пролежала в гарячці, нікого не впізнавала, нічого не їла. Роман покликав фершала, але й ліки не помагали. Вже думали, що Соломія вмре, вже Роман покликав священика, щоб висповідати й запричастити її. Батюшка сповідав і причащав Соломію вже нечуственну.
Аж через два тижні Соломія почала одужувати і насилу виходилась вже перед Великоднем.
— Ой дочкої і чого тобі було лізти в ту грязюку та ще й босоніж і в одній сорочці? Бач, якого лиха дістала собі, — докоряла баба Зінька Соломії.
— Коли, мамо, мені жаль стало і Аврума, і його сухореброї шкапи, а я так і кинулась йому до помочі, як стояла: мені тоді чоботи і в думку не прийшли, — одмагалась Соломія.
На страстному тижні в Соломії ледве стало сили, щоб одговітись. Усівеликодні святки вона ніби чевріла, а не жила, а на мироносиць вона все-таки носила хреста кругом церкви, хоч і в старому жупані.
Доки Соломія одужувала та набиралась здоров’я, вона ніби й не примічала Романа. Він ходив перед її очима, говорив до неї; вона обзивалась до його, говорила з ним, але не почувала в своєму серці до його ні любові, ні ненависності. Але як тільки здоров’я вернулось до неї, як тільки рум’янець заграв на її щоках, вона знов почула, що ненавидить Романа, через силу видержує його погляд. Весна розгорювалась. як сухі дрова в печі. Сади зацвітали, квітки розпукувались; земля пишалась, прибираючись в зелене листя та квітки, а Соломія почувала, що в неї в серці розцвітається не любов, а розвивається ненависність, неначе вона тільки недавно гуляла в Дениса, де справляли колодку, і тільки що вернулась з тієї гулянки, а в неї досада на Романа аж кипіла. Соломія неначе проспала ввесь час своєї хвороби, як одну довгу ніч, і тільки тепер знов прокинулась вранці з давнім серцем, з давнім почуванням обіди й ненависності до Романа.
Після мироносиць сіли обідати. Якраз проти Соломії за столом сидів Роман. Соломії він був такий противний, що вона не могла дивитись йому в вічі. Вона брала ложкою страву, одвертала очі і все дивилась у вікно. Роман говорив до неї. Соломія обзивалась до його, але й не глянула на його. Баба Зінька примітила, що Соломія одвертає од Романа очі, і задумалась. І бабі вже їжа не йшла на думку. Вона поклала ложку на стіл і перестала обідати.
“Ой боже мій єдиний! Як вона його ненавидить! І не гляне на його, і очі й лице одвертає од його. Я ж думала, що вона через свою слабість забуде про свою кривду, оговтається, обживеться з ним. І якось воно перетреться, перемнеться, та й лихо минеться, і все буде гаразд. Ой боже мій милий! Недурно ж я боялася її за невістку брати. Неначе душа моя чула, що з їх вийде недобірна пара. І так воно вийшло. Ой, не до пари, не до пари їй мій Роман!” — думала баба Зінька, вставши з-за стола.
Роман пообідав І зараз пішов до своєї кімнати. Соломії здалося, що з неба сплили хмари, а надворі зразу вияснилось, а в хаті ніби стало ясніше, і на душі в неї стало веселіше.
“Ой, важко мені жити на світі! — думала бідна молодиця, перемиваючи миски та ложки. — Чогось мені світ став немилий; щось важке налягло мені на серце й душить мене. неначе важкий камінь. Чи довго воно мене буде душити? Невже довіку? А що ж буде далі? Я його ненавиджу; і де він ступить, слід мені його противний. Як він вийде з хати, мені неначе легше дихати. І що мені на світі божому робити? Що почати?”
Соломія складала на прилавку перемиті миски, та полумиски, а сльоза за сльозою текла по її щоках і капала краплями на її позакачувані вишивані рукава.
Од баби Зіньки не потаїлись і ті краплі сліз.
“Ой боже мій милий! розцвітає молодиця після хороби, але не розцвіте вже її серце до Романа. Що мені робити, що почати, і сама не вгадаю, — думала баба Зінька, — піду та найму молебінь. В цьому ділі як бог не поможе, то й ніхто не поможе: може, один бог наверне її серце до мого Романа”.
Баба Зінька перестріла священика, як він ішов до церкви на службу. І просила його одправити молебінь та окафист за Соломію та Романа.
— Та не кажіть же, батюшко, про це нікому, навіть матушці. Я оце вже й не йшла до вашої господи, щоб часом наймички не підслухали, про що в мене з вами буде розмова. Піде поговір, піде по селі недобра слава про моїх дітей. Ой боже мій єдиний! З усіма дітьми мені добре повелося, а з цими на тобі на старість такий клопіт! Недобірна пара з їх вийшла. Нахвалялася Соломія, що покине Романа,
— Оце погано! — обізвався батюшка. — Ти вже, Зінько, не мішайся до їх справи, нічого не говори, бо тільки розворушиш огонь.
— Ой батюшко! я вже й не микаюсь в їх діло, і змовчую, і ласкавенько говорю до Соломії, та все до неї з ласкавим словом та тихою розмовою, бо вона й робоча, й добра, та… Ой, горенько мені, та й годі!
X
Після великодня старшина скликав громаду на східку. Писар оповістив, що старі добросовісні, чи судці, вибули вже свій строк. “Чи будете вибирати нових судців, чи зоставите старих?” — спитав писар.
— Треба вибирати нових судців. Старі нам несподобні! Треба поскидати старих добросовісних, — загула громада. — Старі судці зовсім розпились, все на могоричах та на могоричах в корчмі: все судять за могорич, а не по правді! Виберемо інших! Старих треба поскидати!
— Кого ж ви думаєте вибрати? — спитав писар.
— Романа Мисаненка! — загула, як один чоловік, громада.
— Роман ще молодий на судця, — обізвався писар.
— Нічого — те, що молодий. Він богобоящий і письменний, не дуже припадає до чарки. Він буде судити не за могоричі, а буде судити по правді. А коли він молодий, то додамо до його одного старого, його тестя, дядька Филона. Филін богобоящий чоловік.
— Коли Роман вам сподобний, то й запишемо Романа, а до його припишемо й Филона, — сказав писар.
— І касир нам несподобний! — знов загула громада. — Вже дуже мотає грішми та дурить людей.
Касир і справді обдурював неписьменних темних господарів. Часом який чоловік було заплатить касирові свою частку податі в шинку напідпитку. Касир брав гроші, а в податковій книжці записував не всі гроші; або траплялось так, що часом і зовсім не записував. Декотрі чоловіки платили касирові не разом, а давали частками, коли була їм спроможність заплатити частку податів. Минав час, а касир доказував, що ті господарі або зовсім не платили, або казав, що вони заплатили, та не все. Темні люде, нічого не розбираючи, що записано в книжках, мусили знов доплачувати. Чутка про такі погані касирові вчинки пішла по селі, і громада просила скинути того скарбівничого.
— Кого ж вибираєте за скарбівничого? — спитав писар.
— Дениса! Денис не буде кривити душею, не буде кривдити людей, вимагати зайвого, не буде накидати податів, прилічувати зайвого та прилічені гроші класти в свою кишеню, — говорили чоловіки.
Писар записав, що Дениса вибрали за касира. Прочувши, що громада вибрала Романа за добросовісного, Соломія стривожилась. Жінки дуже бояться, як їх чоловіків вибирають за старшин, за десяцьких або за добросовісних. Вибрані громадою на службу не держались хати, не дбали про господарство, усе десь швендяли або сиділи в шинку та пили могоричі, котрі ставили їм люде за свою справу. Багато з вибраних на волосну службу ставали п’яницями.
— Ой мамо! Оце вибрали Романа за добросовісного! Пропаща ж я навіки! Його зовсім зведуть з пуття! — говорила Соломія до баби Зіньки.
— О ні, дочко! Нема чого тобі лякатись: Роман не з таківських, щоб його звели з пуття. Я й кришки не боюся за його. Чи то спосіб, щоб мій Роман з’їхав з глузду? — втішала баба Зінька Соломію.
