Але швидко показалось, що Соломія недурно боялась за Романа.
Почалися в волості усякі справи. Роман мусив кидати господарство і йшов в волость на суд. Пішли могоричі, як звичайно буває на селах. Романа й Филона частували в корчмі могоричами і ті, в котрих діло було неправдиве, щоб піддобритись під їх та підкупити, частували й ті, в котрих позви були правдиві, щоб на радощах запити могорич після суду. Роман і Филін не кривдили нікого на суді, судили усіх по правді, але могоричі пили так само, як і старі судці. Роман частенько приходив додому напідпитку.
— Сину, навіщо ти п’єш з людьми ті могоричі? Ти почав одникувати од двору, одникуєш од господарства. Навіщо тобі заходити до корчми на ті могоричі? — говорила частенько баба Зінька до Романа.
— Коли, мамо, люде мене просять на могоричі. А коли просять, то нащо ж цураться людей, — одповідав Роман.
Настали жнива. Почалася робота на полі. Роман не кидав роботи, але траплялося, що він часом три або чотири дні поспіль не ходив на роботу і вертався додому п’яненький. Баба Зінька мусила найняти наймита, а Соломія справлялась і в хаті, і на полі, робила й жіночу, й чоловічу роботу. Минули жнива. Восени роботи стало менше. Роман зовсім одбився од хати, сидів в корчмі і таки добре розледащів та розпився. Він знав, що Соломія не любила його, і йому було веселіше сидіти в корчмі з людьми за могоричем, ніж дома з жінкою. Соломія мусила терпіти й мовчати.
Але раз восени Роман та Филін так напилися в корчмі, що самі не могли втрапити додому. В корчму нагодився Денис і повів їх додому. Филін насилу волік ноги. Роман був тільки трохи тверезіший.
— О, я все знаю! От ви, молоді, то нічого не знаєте. Ого-го! Филін чимало років пожив. Куди ж вам, молодим, до нас? — теревенив Филін, коливаючись на обидва боки по улиці.
— А що ж ви, дядьку Филоне, знаєте таке мудре? — спитав Денис.
— Ви думаєте, що ви вчені та письменні, то все знаєте? Вчені ви, та недрюковані. Ану, коли ти вчений, скажи мені, де тут на цьому кутку закопані гроші? А ба! От і не скажеш, бо не знаєш. А я так знаю, хоч я й неписьменний. Велика пак цяця — письменний чоловік! Куди ж пак!
— А де ж тут гроші закопані? Скажіть, то ми з Романом викопаємо та й поділимося з вами, — сказав Денис.
— А ось тут! Ось тутечки на цьому самому місці! — крикнув Филін і стукнув палицею об землю. — Ось тутечки, де ти стоїш.
— Та годі вам, тату! Ет! богзна-що ви говорите, — обізвався Роман.
— Та й ти, я бачу, дурень, хоч і письменний, коли цього не знаєш. Ось тутечки закопані гроші! — знов крикнув Филін, спинившись на ході і ткнувши палицею в кропиву. — От дивись! вони вже горять! О! О! як схоплюється синій огонь! О! вже горять! От ви не бачите, а я бачу, бо це мені дано з небес. Та куди таким дурням й бачити, як горять гроші?
— Та то, дядьку, в вас в очах горить чи миготить! — обізвався Денис.
— Поцілуй свого батька в морду! В моїх очах горить. Авжеж! Оце так! Ти думаєш, я п’яний? Авжеж пак! То ти п’яний, а дядько Филін тверезий. А ондечки в тій хаті живе відьма. А ти й цього не знаєш, дурню, хоч ти і вчений.
— Яка там відьма? Та в тій хаті живе старостиха, жінка богобояща, — обізвався Денис.
— Старостиха? О, брешеш! Старостиха то старостиха! а то таки живе в цій хаті відьма, — плів нісенітницю Филін.
— Ет, тату! Хочеться вам базікати: відьом та чарівниць нема на світі, — якось спромігся обізватись Роман, — то все брехні, то бабські забобони.
— От тобі й на! То це я брешу? То це твій тесть бреше? — говорив сердито Филін, спинившись і вирячивши сердиті очі на Романа. — А дивися лиш. Он вона перекинулась рябою кішкою і побігла до комори. Тетяно! та не дури-бо людей. Я тебе знаю.
— Ет, плетете, що викопали в лісі сатану, неначе бараболю. Ет! — промовив Денис. — То, дядьку, побігла до комори таки правдива кішка, а не відьма. Богзна-що ви верзете. А сатана в пеклі, бо там йому тепло. Чого йому сидіти в лісі, та ще й у землі? Хіба він кріт або жаба? — сміявся Денис.
Денис запровадив Романа додому і повів далі Филона. Роман потрапив увійти у двері, хоч і коливався на ногах. Ще ніколи не вертався Роман додому зовсім п’яний. Це було вперше, що він прийшов додому, ледве володіючи ногами. Діти вирячили очі на батька. Соломія глянула на його з жахом; сум найшов на бабу Зіньку.
— Оце добре підмогоричили нас добрі люде, спасибі їм! — почав говорити Роман, хитаючись на ногах.
— Бачте, мамо! Казали ви, що не боїтесь за Романа, а я боялась, — обізвалась Соломія, переставши чистити, картоплю на юшку.
— А чого ти там боялась? Хіба я вовк, чи що? Тебе не злякаєш сплоха; о, тебе не злякаєш! Не з таківських, щоб лякатись, — говорив Роман, гепнувши на лаву.
— Я не боюся, тільки журюся. Ой, лиха моя годинонька! — обізвалась Соломія.
— А чого там лиха твоя годинонька? Я вже знаю чого! Це тим, що я тобі не справляю суконних дорогих жупанів та шерстяних спідниць.
— Одчепися од мене з своїми суконними жупанами. І справляти — не справляв, а докоряти вмієш,— промовила Соломія.
— Їй в думці все жупани та намиста. Все б чепляла на себе, все б понапинала на себе: і жупани, й хустки, і шерстяні спідниці, і суконні рядна, і шерстяні намиста… — плів п’яний Роман, — їй аби вертітись та крутитись. Так, так! Я вже добре знаю. Знаємо ми вас!
Роман, завсігди спокійний і неговіркий, став говорючіший, випивши по чарці. Він тоді говорив більше, хоч говорив спокійно і помаленьку. Горілка неначе розв’язувала йому язик. Але тоді його розмова ставала докірливою; його слова були ущипливі.
Соломія мовчала і знов почала чистити картоплю, кидаючи обчищену картоплю в миску з водою.
— Та годі вже, сину, годі! Коли тебе напоїли могоричами, то йди вже в свою кімнату та одпочинь, — обізвалась мати.
— Еге, годі! Так оце й годі! Коли не можна годі. Он казав батько Филін, що коло старостихи на улиці гроші закопано, їй-богу, й місце те показував! А я викопаю ті гроші, насиплю повну скриню та й замкну на двадцять замків, бо вона до їх добереться, їй аби гроші! О, я знаю вас! Вам тільки грошей настачай, а заробити грошей то й нема. А на жупани то й подавай! Самі лежать на боках. Вивернеться, як корова, та й лежить, а ти їй подавай!
— Хто? я лежу на боках, вивернувшись, як корова? — аж крикнула Соломія.
— А то хто ж? Вже ж не я! Не про себе говорю, а про тебе річ. Круть-верть! Круть-верть! Усе крутить хвостом оця тороплена, неначе та сорока на тину.
Соломії ці слова допекли до самої душі. Вона брязнула ножем об лаву і схопилась з місця. За що Роман колись її любив, з того тепер сміявся.
— То це я лежу, як корова, і нічого не роблю? Я ж тобі служу і за наймичку, і за наймита. Я ж тобі і вози мажу, і снопи подаю на стіжок, служу і за возільника, і за подавальника.
— Та годі, дочко, годі! Хіба ж ти не бачиш, що вів нетверезий? — обізвалась мати.
— Я в тебе роблю, як наймичка, а ти в лісі соловейків слухаєш та на траві качаєшся або могоричі в корчмі дудлиш. Сам став ледащо, а другим докоряєш.
— О, тобі все намиста та жупани в голові! Будеш у пеклі на самому дні за ті суконні сині жупани, за шерстяні юбки та спідниці! Чуєш? Будеш в пеклі смалитись за те твоє круть-верть, за ті смішки, їй все смішки: хі-хі-хі! Смішки з бабиної кішки! хі-хі-хі!
Роман захихикав так противно та смішно, що аж малі діти зареготались. Для Соломії Роман став такий гидкий та противний, що вона одвернулась од його, сіла на лаві і дивилась у вікно.
— Сину! що це з тобою сталося? Чого ти чепляєшся до молодиці ні за що ні про що? Чи то ж спосіб таке тобі базікати? І чого ти, сину, ходиш усе до корчми? Там же стільки усякої наволочі та усякого безладдя! Чи компанія ж тобі оті п’яниці, тобі, що любиш читати святі книги? — обізвалась мати.
Мати довго мовчала, бо любила сина, але неправдиві докори його, хоч він був і п’яненький, вразили її.
— Еге! Чепляєшся. Ще що мамо, вигадайте. Чепляєшся. Як я чепляюсь? Я мовчу, сиджу нишком, а вони кажуть — чепляєшся. Я собі сиджу за книжками, вчу дітей, а вони таки своєї: чепляєшся та й чепляєшся. Хіба я смола, щоб я лип кому до чобіт? От Соломія, то це правдива смола: сліпцем лізе тобі в вічі, стриже тобі бороду та бурці, а ти їй нічого й не кажи. Та підлесплива, та недоторкана, та облеслива. Хі-хі-хі-хі!
Соломія почала плакати. Це не перший раз, вернувшись з шинку, Роман допікав Соломії смішками та докорами, але ще ні разу він не допікав їй так, як цей раз. Сльози здавили її в грудях. Бідна молодиця, почутлива зроду, вже не могла довше видержати. Неправдиве й брехливе нарікання за лінивство та недбайність вразило її в саме серце. Вона схопилась з лави, заголосила, як по мертвому, затуливши очі долонями, кинулася з хати, вибігла в сіни, а потім вскочила в Романову кімнату.
Баба Зінька постерегла, що Соломії дійшли до самого серця Романові смішки та докори. Стара була розумна людина, багато років прожила на світі, багато бачила на своєму віку, багато дечого чула про людей. Вона постерегла, що Соломія од великого одчаю може сама собі заподіяти й смерть. І стара мати раптово схопилася з лежанки і ніби погналася за Соломією. Вона увійшла в Романову кімнату.
Соломія одімкнула свою скриню і вибирала, звідтіль свої сорочки та спідниці.
— Що ти, дочко, ото робиш? — спитала в неї баба Зінька, стоячи коло порога.
— Покину Романа! Годі вже мені терпіти та мучитись! Піду до батька. Буду в його жити й на себе робити. Таки на хліб щось собі зароблю. Піду служити за наймичку, а не буду з ним жити.
— Що то ти вигадала. Соломіє! Чим ми тобі не сподобні? В чому тобі в нас недогода? — спитала баба Зінька.
— В тому, мамо, що Роман вже давно мені не чоловік, а я йому не жінка. Я його зненавиділа. Годі вже йому підкурювати мене ладаном! Мені не треба його ладану. Мені тільки жаль вас, мамо, бо ви були для мене добрі, як рідна мати; шкода мені й дітей.
Соломія згадала про дітей. Та згадка, неначе косою, підкосила її ноги. Вона сіла на лаву, схилила голову на край одхиленої скрині і заголосила:
— Ой діти мої, дітоньки! Як же я без вас буду жити? — голосила Соломія, неначе в неї разом померли обоє дітей. — Ой мамо моя! станьте ж хоч ви їм за рідну матір, доглядайте їх, станьте за мене, бо вже не сила моя довше терпіти.
— Геть, дочко! Оддай сюди оті свої сорочки та одежину, а я сама поскладаю та й зачиню скриню. Оступись, дочко! Заспокойся, бо ти з горя та з туги й сама не знаєш, що робиш. Богзна-що хочеш ти оце вчинити! Сядь та перепечалься, переплач, поки я усе позгортаю та поскладаю в скриню.
— Ой, буде вже з мене! Вже ж я так перепечалилась. Думаю-гадаю і не бачу краю своєї печалі. Вже ж він не той став для мене, що був колись, — сказала Соломія і разом перестала плакати. Сльози неначе замерли й стали в її очах.
Вона зав’язала свою одежу та сорочки в здорову хустку і пішла до дверей. Обернувшись коло дверей до баби Зіньки, вона поклонилась їй до пояса і сказала:
— Прощайте, мамо, може, й навіки! може, й до моєї смерті!
Соломія вийшла з хати. Баба Зінька стояла коло одчиненої скрині, смутно дивилась на порозкидані сорочки та хустки, підперши щоки долонею, й задумалась:
“Усіх синів поженила: усім трапилась добірная пара, а моєму коханому Романові он який випав талан! Ой боже мій милий, боже мій єдиний! Яке ж і мені випало горе на старість! І бога просила, і богу молилась, а не випросила в бога щастя моїй коханій дитині! Ой сину мій коханий! Я б серця свого вкраяла, коли б знала, що через це зможу дати тобі талан та щастя! Чула моя душа щось недобре… так воно й вийшло. І хто з їх винен, один бог відає. А на мені все лихо окошиться: прийдеться на старості літ не одпочивати, а працювати, як і перше працювала: і топити, й варити, й воду носити, і огороду глядіти, і копати, й сіяти”.
І баба Зінька довго стояла коло одчиненої скрині мовчки, неначе скаменіла. Важкі думи неначе каменем полягли на її душу. З старих очей викотились дві сльози і потекли по зморщених щоках. В хаті було тихо, і бабі Зіньці стало так важко на душі, неначе Соломія вже лежала в домовиш.
Рипнули двері. В кімнату увійшов Роман і, хилитаючись, попростував до полу. Він впав на піл, підмостивши під голову дві подушки. Баба Зінька опам’яталась, неначе прокинулась од сну. Вона поскладала в скриню порозкидане убрання, зачинила й замкнула скриню.
— То ви, мамо, вештаєтесь по хаті? А я думав, що то Соломія. А Соломія де? — обізвався Роман з полу.
— Пішла до батька, сину, покинула вже нас! — сказала баба Зінька.
— Покинула ота тороплена! ота навісна! Ой, яка ж вона мудра! Та й нечуственні ж ті молодиці. І хто їх создав? Ой господи! прости мене грішного.
Баба Зінька ні докірливого словечка не сказала синові. Вона знала, що було б надаремно і докоряти, і нарікати і що докорами вона нічого не вдіє.
“Ой боже мій! Час пливе, вечір заходить. Вже затого смеркне! Вже ж час і вечерю варити”, — подумала баба Зінька і швиденько почимчикувала через сіни та й стала поратись коло печі: не було часу бідній бабі Зіньці й журитись.
“А може, ще Соломія опам’ятається? Може, вона втямить, яке лихо нам вона вчинила? Може, їй стане жаль дітей, і вона знов вернеться до господи”, — втішала себе думками бідна Зінька.
Тим часом минув день, минув і другий, а Соломія не верталась. Третього дня навідався до Зіньки Филін. Баба Зінька розповідала йому про все. Увійшов у хату й Роман і просив Филона, щоб він вговорив молодицю вернутись до його. Сама баба Зінька ходила до Соломії і просила її вернутись до Романа. Але Соломія неначе затялася і нічого не хотіла й слухати.
— Обрид він мені, став противний. Не піду назад, зроду-звіку не вернуся до його. Він тепер не той став, що колись був, — говорила Соломія і батькові, і своїй матері, і бабі Зіньці, — що хочете робіть мені, хоч втопіть мене, а я до Романа не вернуся.
