Роман вглядів, як майнув в брамі її червоний пояс, вглядів, як вона обернулась назад на самій брамі і знов блиснула до його очима, крутнулась, побігла з пригорка і ніби сховалась в натовпі дівчат.
Роман пішов навздогінці за нею, щоб надивитись на неї хоч здалеки. Але дівчата йшли так швидко, неначе їх хтось підганяв ззаду. Роман зістався далеко позаду і тільки слідкував очима за широким червоним поясом та ніби ловив очима кінці червоних стрічок на Соломіїних плечах.
“Ой, прудка ж та швидка, як вода на бистрині! Чи впіймаю тебе, прудка дівчино, чи, може, втечеш од мене, як бистра вода весною в потоку, що доганяєш очима та й очима не доженеш”, — думав Роман, вертаючись додому.
Поки стара мати допленталась додому, проворна Настя вже роздяглася, поздіймала з голови стрічки та квітки і сховала в скриню. Прийшов і Роман. Мати загадала дочці подавати обід.
— Ну та й Соломія лепетлива була сьогодні в церкві! — обізвалась Настя, пораючись коло печі. — Стала коло мене та цілісіньку службу говорила до мене. Ій-богу, не дала мені й молитись! Я насилу двічі-тричі встигла перехреститись. Та все оглядається, та крутиться, та повертається то сюди, то туди: ніяк не встоїть на одному місці.
— Ото гарно! А ти б, дочко, оступилась од неї та стала деінде. Де ж таки балакати, коли служба божа йде, — навчала стара Зінька.
— Цікаво знати, про що ж то говорила тобі Соломія, — обізвався Роман, краючи хліб та складаючи скибки на одну купу серед стола.
— Та все ж про тебе! Чогось ти неначе навис сьогодні їй на язик, — сказала Настя, — все розпитує та й розпитує про тебе. Не дала мені й богу помолитись гаразд.
— Що ж вона говорила про мене? — спитав Роман.
— Та все ж розпитувала, де ти гуляєш в неділю… — почала Настя та й не доказала. Вона глянула скоса на матір і замовкла. Очевидячки, їй ніяково було говорити про ту розмову з Соломією при матері.
Мати зирнула очима на Романа. В Романа очі аж світились од веселості.
“Чепляється до мого Романа…” — подумала Зінька, сідаючи за стіл, але про Соломію й слова не промовила.
Ще ніколи Роман не був такий веселий, як того дня за обідом. Він все говорив та сміявся з дівчат, що вони, не достоявши до кінця служби, бігли з цвинтаря, неначе овечки біжать ввечері з череди. Мати слухала й сміялась та милувалась сином. Вона ні одного сина не любила так, як любила Романа. Він був тихий та слухняний ще змалку, слухав матері й тепер. Стара Зінька була дуже богомільна, щонеділі ходила до церкви та молилась богу: і Роман вдався в матір, був дуже богомільний. Роман любив молитись богу, любив читати книжки, а найбільше церковні, хоч їх мало й розумів. У неділю він сідав по обіді за стіл, розгортав книжечки “житій святих”, котрі діставав в церковній школі, і читав їх голосно. Стара Зінька слухала, але нічого не розуміла з великоруської та церковної мови, котрими були написані ті житія. Син товмачив старій матері, оповідаючи написане в тих книжках своєю українською мовою, і тільки ці його оповідання й розуміла добре стара Зінька.
По обіді Настя зібрала з стола миски та ложки. Роман одіклав на стіл недокраяний окраєць хліба, згорнув у скатерть окрушки од скибок та кришки, виніс надвір і витрусив курям. Застеливши стіл чистою скатеркою, — він дістав з полиці новеньку книжечку “житій”, сів за стіл і почав своїм звичаєм голосно читати. Настя мила ложки і не слухала того читання: вона нічогісінько не тямила з того, що читав Роман. Стара Зінька силкувалась слухати, сидячи на полу, але перегодя, не втямивши нічого, стала позіхати та все хрестила рота. Роман читав книжку, але його думки літали далеко од тих пущів, од того монастиря, де спасався святий, про котрого читав Роман. Все це чогось не припадало йому цього дня до вподоби. Він позіхнув з усієї сили, поклав книжку на полицю і дістав звідтіль Шевченкову “Катерину”. Цю книжку Роман купив в одного коробейника в містечку. Вже він прочитав її тричі, але й тепер четвертий раз він читав її неначе вперше. І ніколи ще Катерина не припадала йому так до вподоби. Кохання молодої Катерини розбуджувало в йому думи, нагадувало йому про Соломію і дуже тривожило серце. Настя слухала й ложки мити перестала.
— Сину! покинь читати оту книжку, — обізвалася стара, — це не божа книжка. Ет!.. Ні се ні те!
Але стара проти волі слухала ту книжку і вислухала її до кінця. В хаті стояла духота. Старій Зіньці схотілося спати. В неї злипались очі.
— Піду я на причілок та трохи одпочину, — сказала Зінька.
— А я, мамо, побіжу гуляти до дівчат. Пустіть мене, мамо! — просилася Настя.
— До кого ж ти хочеш йти на гулянку? — спитала мати.
— До Соломії. Вона мене сьогодні запрошувала до себе: забіжу й до Марусі та й її візьму з собою.
Стара мати не втерпіла і навіщось аж губами цмакнула.
— Чого тобі йти до тієї Соломії? Іди лучче до Марусі, — сказала мати. — А то чого так? — спитала дочка.
— Ет… Соломія — дзиґа. Пуста дівка, — сказала мати, виходячи з хати. Роман глянув на матір і задумався. Йому було не до смаку, що мати гудила Соломію.
— Чим же вона пуста дівка? — спитав Роман неначе сам у себе.
— Мабуть, тим вона здається матері пустою, що проворна, та все пустує, та крутиться, мов та дзиґа, — обізвалась Настя.
— А як проворна, то хіба це погано? — сказав Роман до Насті.
— По-моєму, то це зовсім не погано.
— А по-моєму, то навіть гарно, що дівчина проворна, — сказав Роман, — хіба ж воно гарно, як дівка стоїть, мов пень, а ходить, неначе ступа просо товче. Я люблю проворних, жвавих дівчат, таких, як Соломія.
— І я люблю Соломію, — додала Настя, — господи. яка проворна та весела! і наговорить, і накаже, і нащебече, і наспіває тобі повні вуха! Мені з нею і побалакати, й погуляти весело. Веселішої за неї дівчини нема на всі Терешки.
Настя таки не послухала матері: помивши ложки та прибравшись, вона забігла до Марусі, а з Марусею вкупі пішла до Соломії і вже надвечір вернулась додому.
Надходив вечір. Стара мати знов примітила, що вівці никають по дворі, незагнаті в свій час, і навіть воли стоять ненапоєні. А Роман десь знову зслиз.
— Де це Роман? — спитала мати в Насті.
— Десь пішов через огород до криниці, — сказала Настя, — там же Соломія воду бере з криниці.
— Оце нависла йому на очі ота Соломія! Зовсім одбився парубок од роботи, — сказала спересердя мати.
А Роман знов став за тином під вербами, діждався, поки Соломія вийшла по воду, знов побалакав з нею, надивився на її блискучі очі. Соломія докоряла йому, чому він не виходить на улицю гуляти. Роман обіцяв вийти на улицю того-таки вечора.
— Побачимо, як то ти вийдеш на улицю. Тебе, мабуть, мати не пускає на улицю, як не пускає вона й Насті, — сказала йому Соломія.
— Парубки не питаються в матерів, як на улицю йдуть, — обізвався з-за тину зобіджений смішками Роман.
Настав вечір, тихий, теплий та погожий. Роман не втерпів; надів жупан і пішов на улицю, простуючи через сукупні огороди понад самим берегом річечки Раставиці. В березі було чути, як співали на улиці дівчата десь далеко-далеко, неначе за лісом. Роман ішов на той гук швидко, похапцем, аж сам собі дивувався, чого це він так поспішає та хапається, неначе до якої роботи. Поспішаючи, він загубив стежку, котра вилася й крутилася поміж кущами верболозу, калини та смородини. Він пішов просто через огороди, навпростець. Дівчача пісня манила його, як манить метелика квітка. Гук пісні було чути все ближче та ближче. Роман йшов навскоси через городи, поміж соняшниками та кукурудзою. Соняшники гнулись, кукурудза аж трішала під його ногами. Він дійшов до тину. За тином під вербами сиділа юрба дівчат. Хлопці стояли коло їх і балакали та жартували з ними. Несподівано за тином зашелестіли соняшники та гарбузиння, затріщала кукурудза. Дівчата замовкли й жахнулись.
— Ой, собака за тином! — крикнула одна дівчина.
— Ой лишечко! може, ще й скажена, — засміявся один парубок.
— Ой дівчата! вовк за тином! їй-богу, вовк, бо блищить очима, — загомонів якийсь парубок.
Дівчата крикнули, раптово схопилися з місця і одбігли од тину.
— Де там взявся б той вовк? Чортзна-що вигадують! Вовки сидять у лісі, а на улицю не ходять, — обізвалась Соломія.
Соломія догадалась, який то був вовк: вона сміливо побігла до тину, до того місця, де було чути шелест соняшників.
За тином стояв Роман. Його темна постать ясно означувалась проти жовтогарячого неба на заході, неначе була намальована чорною фарбою. Роман впізнав Соломію.
— То ти, Романе? — спитала стиха Соломія.
— Атож! — так само тихо обізвався Роман з-за соняшників. — Ходи, Соломіє, ближче та побалакаємо трохи.
— Перелазь через тин та йди до гурту! — сказала Соломія.
— Не хочу: я не люблю гурту.
— Та йди-бо до нас! Якби тебе хто підсадив з того боку, то, може, б ти й переліз, — сміялась Соломія.
Вона приступила до тину і взялася за кілок. Голова в неї була заквітчана м’ятою та жовтими гвоздиками. Дух прив’ялої м’яти розійшовся в свіжому повітрі. Тихий світ од заходу падав на Соломіїн вид. Роман углядів в темряві жовтогарячі гвоздики, котрі вінком лисніли кругом її голови, а під гвоздиками чорніли її брови, блищали очі.
— Романе! чого ти трохи не щовечора стоїш за тином під вербами, як я беру воду з криниці? — спитала в його Соломія.
— Тим, що тебе люблю, — тихо обізвався Роман.
— Невже? — сказала Соломія і зареготалась.
— Чого ж це ти смієшся? Хіба я смішний? Хоч я не маю чорних брів, але все-таки тебе люблю. Я знаю, що дівчата люблять чорні брови. Але де ж я їх візьму, коли я такий вже на світ народився?
— То намасти сажею, то й будеш мати чорні брови, — сказала Соломія, і знов її дрібний регіт аж залунав попід вербами.
Роман і собі стиха осміхнувсь. Соломіїн веселий регіт дражнив його.
— Для тебе, Соломіє, я б ладен почорнити свої брови.
— Непотрібно: я й так тебе люблю, і без чорних брів.
— Невже! — аж крикнув Роман.
— Атож! Аджеж місяць буває ясний; а який він пишний! — сказала Соломія. — Та перелазь-бо до нас; ти, гордий сину гордої матері! Невже ти хочеш, щоб дівчата до тебе перелазили через тин?
— До тебе перелізу, розумного батька розумна дочко, і більш ні до кого: чаруєш ти мене своїми чорними очима.
Соломія засміялась од тих слів, як часом сміються люде од великого щастя. Вона одхилила голову назад. Чорні брови залисніли проти ясного рожевого неба. Роман простяг руки через тин, вхопив Соломію за шию і пригорнув її голову до своєї щоки. Запахла прим’ята м’ята та гвоздики. Соломіїне гаряче лице аж пашіло. Роман почув, що на його лице неначе повіяло огнем. Він обняв Соломію і тричі поцілував. Соломія випручалась і одхилилась од тину.
— Впекла ти мене своїми гарячими устами, дівчино чорнобрива: без тебе я не можу жити, без тебе мені й сонце не світитиме, без тебе мені й вік буде немилий. Приступи-бо ближче до мене! Чого ти одхиляєшся?
Соломія одскочила од тину. Роман не втерпів; його ніби якась сила потягла до Соломії. Він вхопився руками за кілки і перескочив через тин. Тин хруснув, два соняшники зламались і перегнулись до землі своїми важкими головами. Роман приступив до Соломії і взяв її за стан. І довго вони стояли вдвох і не чули, як дівчата співали пісень. Роман забувся, що прийшов на улицю на часочок, щоб тільки почути Соломіїн голос та регіт.
— Твій голос, твій сміх я слухав би цілий вік. та й то, здається, не наслухався б, — сказав Роман.
— Коли ж твоя мати не допустить тебе до того, щоб ти слухав мій голос цілий вік, — смутно обізвалась Соломія.
— Моя мати дуже розумна людина і не вчинить нічого такого, що було б не до ладу. Ти, Соломіє, не знаєш моєї матері.
— Може, й не знаю, але моя мати знає… Я дещо чула з її розмови, — обізвалась Соломія, потім замовкла й задумалась.
— Романе! а чого ти так довго забалакався з Coломією? — гукнув з гурту Денис Односуменко. — Мабуть, вже час додому. Я вже вертаюсь. Ходім разом.
— Як ходім, то й ходім, бо вже пізня доба, — обізвався Роман. — Прощай, Соломіє!
— Прощай, Романе! А чи будеш тепер частіше виходити до нас гуляти на улицю?
— Хоч і щовечора, аби тільки ти виходила. А коли ти не вийдеш, то для мене й зорі не світитимуть. Прощай, Соломіє! Добраніч тобі!
Роман пішов з Денисом через вигін. Чорна ніч вже вкрила землю. Вигін чорнів, неначе пооране поле, а небо на заході ще трохи жевріло і пролискувалось наскрізь, неначе за селом за горами десь дотлівала пожежа.
Денис уже був немолодий парубок, такий, як Роман. Він одбував військову повинність, і його пустили на строк додому. Він вчився в школі разом з Романом і приятелював з ним ще змалку, хоч на вдачу був зовсім не схожий на Романа. Денис був жвавий, проворний; парубок з його вийшов крутий на вдачу, запеклий, непокірливий і неслухняний. Він не міг ні в кого вибути й півроку на службі, бо не любив покорятись; навіть не все слухав свого батька, а про матір і вухом не вів. Денис часто сміявся з Романа, що він слухає матері, усе ходить до церкви, співає й читає на криласі, не їсть скоромного в піст. Ще як вони обидва вчились в церковній школі, батюшка давав їм читати євангелію та усякі церковні книжки і потім велів розказувати про те, що вони прочитали. Роман зразу пристав душею до тих книжок, любив їх читати і докладно розказував потім у школі те, про що читав.
Денис брав книжки од батюшки, з неохотою читав п’яте через десяте і не міг з тямком розказати те, що завдавав йому батюшка. До тих книжок не лежало в Дениса серце. Батюшка розгнівався на Дениса і перестав йому давати книжки.
— А що, Романе? нависла тобі на очі Соломія… Восени будеш мене в бояри просити, — сказав Денис.
— Може, й справді восени буду просити. Час би вже й мені оженитись. Вже довго я одтягався; вже й мати чепляється. щоб я оженився, але якось мені ні одна дівчина ще й досі не впала в очі. А ця проворна Соломія аж голову мені заморочила.
— І ти думаєш справляти таке бундючне весілля, на котрому гуляють та п’ють три або й чотири дні? — спитав Денис.
— А хто його там думає! Якби на мене, я б його справляв тільки один день — в неділю. Як посватаю Соломію, то так і скажу Соломіїному батькові, щоб грали весілля тільки один день — в неділю, — сказав Роман.
— Авжеж так! А то п’ють в неділю, п’ють в понеділок, в вівторок…
— Та ще часом і в середу і в четвер. Та видумали якусь даровизну: надарують дві курки та гуску, а вип’ють шість або вісім відер горілки, — обізвався Роман.
— Та виїдять діжку капусти та діжку солоних огірків, бо їм на похмілля хочеться кислого, — сказав Денис.
— Та з’їдять хліба мішків зо три, та проп’ють карбованців тридцять або й сорок. В мене на весіллі нічого цього не буде. В понеділок скриють молоду, вип’ють по чарці та й додому! — сказав Роман.
— От так само і я зроблю, як буду женитись, — сказав Денис, прощаючись з Романом коло його двору.
Роман пішов у клуню спати, ліг на засторонку і довго не міг заснути. В його вухах лунали дівчачі співи; він неначе чув голос та сміх молоденької Соломії. Кругом його ніби розливались пахощі м’яти та повних гвоздиків, неначе Соломія стояла десь тут недалечко, заквітчана рутою, м’ятою та гвоздиками.
“Завтра скажу матері, що думаю засилати старостів до Соломії. Не знаю, що то скаже старий Филін Чечіт. Але він приятелює з матір’ю… Як зійдуться, то все балакають про святе та боже, та про нечисту силу, та про відьом. А мати цю розмову дуже любить”.
З такими думками Роман заснув міцним сном. І все йому снилось, неначе він стоїть поруч з Соломією, неначе од неї пахотить м’ятою та чорнобривцями та розлягається гучний її голосочок.
