— Чи так само, як сатана витріщав баньки на дядька Филона в лісі? — сказав Денис.
— Ні, не так страшно, але все-таки трохи й так, — промовила Настя й зареготалась.
— Це задля того, щоб ти менше вареників з’їла, а мені більше зосталось, — обізвався Денис.
Денисові вже давно впала в очі Настуся. Молоденька дівчина підростала, наливалася, як яблучко, і стала ще більше подобатись Денисові.
Роман налив чарку і знов випив, ще й Дениса почастував. Він став веселий, розчервонівся на виду, жартував та сміявся.
— Романе! Чого це ти сьогодні такий веселий та говорючий? — не втерпіла і спитала в його Настя.
— Чогось веселий, та не скажу чого: нехай кортить, — сказав Роман.
— Та скажи-бо! Певно, мати щось дуже веселе сказала тобі, бо й мати увійшла в хату чогось дуже весела, — промовила догадлива Настя.
— Та то сьогодні, мабуть, трапився день веселий, — сказав Роман і знов налив чарку та й випив.
— Ой боже мій! вже й горілки мало зісталось в пляшці! — аж крикнула Настя, — їй-богу, мати будуть гримати.
В той час надворі гавкнула собака. Швидко потім в хату увійшла Соломія. Вона думала, що Роман в церкві, і забігла до Насті, але, одчинивши двері, вона вгляділа і Дениса й Романа за столом. Бідна дівчина аж подалася назад у сіни. Вона й сама не знала, чи йти в хату, чи вертатись, їй було ніяково, що вона ніби сама прийшла до Романа в хату.
— Соломія! — аж крикнув Роман з-за стола. Соломія од сорому подалася через поріг у сіни. Настя схопилася з місця, взяла Соломію за руку і потягла в хату.
— Здорова була, Соломіє! — гукнув Роман. — Чого це ти закомизилась? Неначе боїшся переступити через наш поріг.
Настя притягла Соломію до стола. Соломія все опиналась та соромилась. Роман силою посадив її на ослоні, поруч з Настею.
Соломія сиділа ні в сих ні в тих і мовчала, але перегодя стала сміливіша. Весела компанія швидко її розвеселила. Соломія почала і собі жартувати та реготатись.
— Просимо до полудня! — сказав Денис і показав рукою на порожню миску.
— Спасибі! я вже пополуднувала дома. Доїдай, Денисе, на здоров’ячко, та тільки не об’їдайся, — сказала Соломія і посунула порожню миску до Дениса.
— Спасибі за ласку, — обізвався Денис, — мабуть, уже такий мій талан… ох!… що дівчата годують мене з порожніх мисок.
— Може, тобі ще й солі треба до страви? — промовила Соломія і поставила перед Денисом солянку. — Посоли, то буде смачніше.
— Ох!.. вже мені й так солоно од тих дівчат… ох! — жартував Денис.
— Одже ж ми поїли всі вареники, а ти, Денисе, ще й смієшся з Соломії. Потривай, Соломіє, ось я піду в хижку та винесу паляницю. Пополуднуєш, Соломіє, паляницею з сметаною, — сказала Настя і встала з ослона.
— Еге! як дівчатам, то й палянички, а як парубкам, то тільки святий хлібець! Не йди, Насте! Не пущу! — крикнув Денис і погнався в сіни за Настею.
— А що, Соломіє, чи посилати до тебе старостів? — спитав Роман в Соломії.
— Оце! попереду пришли, а потім вже питай! — сказала Соломія і зареготалась.
— А чи не візьму я часом гарбуза од тебе?
— А хіба ж я знаю…
— Я тебе питаю без жартів, — сказав Роман і насупив брови. Його лице з веселого стало поважне і навіть сердите.
— Хіба ж ти так не любиш гарбузів, чи що? — сказала Содомія і знов засміялась. — І гарбуз має смак, та ще й непоганий.
— Не люблю. Я вже що роблю, то роблю напевно, — сказав Роман, спустивши очі.
Задума впала на його чоло. Він похилив голову і мовчав. Соломія перестала сміятись і собі задумалась. Вид її став поважний, неначе в тих пустунів дітей, що на них несподівано посварився пальцем і гримнув старий батько.
— Чи батько твій та мати не спротивляться, як я прийду до тебе з старостами? — спитав Роман.
— А чого їм спротивлюватись? Мій батько поважає твою матір і любить балакати з нею про усякі страхіття, — сказала Соломія. — Я боюсь, що твоя мати спротивиться…
— Ні! — сказав Роман.
— Як твоя мати ні, то й я ні! — сказала Соломія. Роман підвів голову, ніби розплющив очі. І з його ясних очей полився ніби веселий промінь і впав на Соломіїні гострі очі. Вона спустила довгі чорні вії, котрі ніби чорними торочками впали на її щоки, і почервоніла, як маківка.
Хатні двері одчинились, неначе буря вдарила в їх. Настя влетіла в хату з паляницею в руках, зачинила за собою двері і придержала клямку. Денис сіпнув двері, і малосила Настя випустила з рук клямку й ткнула головою та паляницею Денисові в груди. Вона прибігла до стола, сіла й сховала свої руки з паляницею під стіл.
— От таки наріжу Соломії паляниці, а тобі не дам! — кричала Настя, засапавшись.
— За всі голови! То й не проситиму! — сказав Денис і ніби впав на лаву.
— Випий же хоч чарку до полудня, Соломіє! — сказав Роман і подав чарку Соломії. Соломія випила півчарки і почала полуднувати.
— А що! таки по-моєму стало! — сказала Настя і кинула на Дениса жменю насіння; насіння пороснуло з жмені і посипалось і на Дениса, і в сметану.
— Ну та й дурієш же ти, Насте! — обізвався Роман. — Хіба ж ти маленька? Дуріє, як мала дитина.
— Але ж і п’ють оті дівчата, біси батька зна як! — крикнув Денис. —Мочить губи та ще й обітре рукавом, щоб в рот не попало ні крапельки. От ми то не так п’ємо.
І Денис налив чарку, бахнув нею в губах, надув щоки і витріщив круглі очі на Соломію.
— Ой боже мій! Одже видудлять усю горілку! Ой, лаятимуть же нас мати, аж в шкуру не потовпиться. Геть! Дай сюди пляшку! Їй-богу, видудлили вже більш як півпляшки, — сказала Настя.
Соломія аж тепер згадала про бабу Зіньку. Вона обернула голову, кинула оком на вікно. За двором, йшла з церкви баба Зінька.
— Ой боже мій! баба Зінька з церкви йдуть! — аж крикнула Соломія і схопилась з ослона.
— Ой боже мій! пляшка на столі! Півпляшки горілки не стало! Що ж я тепер буду робити! — крикнула Настя.
— Нічогісінько. Сядь та руки згорни, — спокійно сказав Роман.
— Ой Романе, і ти, серце Настусю! не кажіть же своїй матері, що я оце була в вас, — сказала Соломія і прожогом кинулась в сіни, через другі сінешні двері вискочила на задвірок і, неначе птиця, шугнула в садок, а з садка чкурнула через огород просто через грядки та й зникла в вербах. Настя вхопила кухоль з водою і хотіла долити пляшку.
— Не збавляй горілки, дурна! — сказав Роман і кинувся виривати в Насті з рук пляшку.
Хатні двері одчинились, і в хату вступила поважна баба Зінька. Вона стала на порозі і тільки осміхнулась.
— А що! буде вам тепер од баби Зіньки. Випили бабину горілочку та вже водицею доливаєте, — обізвалась Зінька та все осміхалась добрим ласкавим осміхом. Вона милувалась пустощами молодих.
— Ну-ну, сьогодні я весела. Не буду на вас гримати. Один тому час. Смійтесь, поки молоді. Смійтесь, аби не плакали, — сказала баба Зінька, роздягаючись.
— А навіщо то ви накидали насіння в сметану? Мабуть, щоб смачніша була? Ото дуріли! Ото дуріли! Повісь, Настусю, на стіні різку от на тих хлопчиків, щоб мені була напохваті! — сказала баба Зінька, вішаючи свитку на жердці.
Баба Зінька обернула голову до Настусі і прижмурила одне око. Настя осміхнулась.
— Та це, мамо, на мене б треба почепити иа стіну різку, бо то я розсипала насіння в сметану.
— То й ти така. як і вони! Горенько мені з вами! — сміялась баба Зінька, поглядаючи на Романа.
В той час Филін після вечерні наздогнав батюшку на цвинтарі і підступив до його. Филін любив після вечерні побалакати з батюшкою та проводив його до самого двору, розмовляючи то про се, то про те.
Він розказував йому про свій недавній сон. З своїми снами він вже трохи обрид батюшці. Батюшка трохи не засміявся і ледве вдержався.
“Ну та й розносились сьогодні з своїми снами”, — подумав батюшка, осміхаючись крадькома.
— А це мені трапилась біда. Хтось мене, батюшко, обідив: закрутив на моїй пшениці аж двадцять закруток, — в кінці усього сказав Филін, — що мені, батюшко, робити? Збавило мені пшениці більше як сніп. Як ви мене порадите?
Батюшка знов осміхнувся.
— А що ж! Закрутки — це пуста річ; це бабськї забобони. Покропи свяченою водою ті закрутки та й вижни сміливо, бо ті закрутки — пусте діло: вони тобі не пошкодять. Адже ж ти не маєш на селі ворогів, то й не бійся нічого. Це, певно, хтось хотів пожартувати та насміятись з тебе.
— А хто його зна, батюшко! Давненько живу на світі, то, може, й ворогів нажив. Де вже прожити без ворогів? — обізвався Филін.
V
Настала осінь. Вже й Семена минуло. Сливе щовечора Соломія сподівалась, що Роман прийде до неї з старостами. Вона щодня прибиралась, розчісувала свою довгу косу, заплітала в дрібушки. Щовечора вона надівала на голову червону стрічку, заквітчувала голову квітками та барвінком. Тільки було ввечері надворі загавкає собака, в Соломії і в душі похолоне. Соломія зранку до вечора співала пісні за роботою та все ждала Романа, а Роман неначе зумисне гаявся та все не приходив.
“Ой боже мій! співаю я, співаю, та й досі не доспівалась до своєї долі… І весело мені, і чогось сум вже налягає на моє серце, — думала Соломія, переспівавши не одну пісню за роботою, — і чому він не йде з старостами? І навіщо він мене мучить? І чого він бариться?”
Аж перед покровою Роман прийшов з старостами до Соломії. І Филін, і його жінка Мокрина неначе вже ждали Романа. Соломія потихеньку сказала матері, що Роман має на думці її сватати; мати не втерпіла і сказала потихеньку Филонові. Як Роман увійшов у хату з старостами, Филін і Мокрина привітали його щиро, як рідного сина. Соломія була убрана, неначе в яке свято: вона, очевидячки, сподівалась старостів.
Соломія була така рада, така весела, що трохи не завела пісні перед старостами. Вона бігала, вешталась, винесла старостам рушники, знов побігла в сіни, знов вернулась в хату і ніяк не могла встояти на одному місці. Вже старости сіли за стіл запивати могорич і розбалакались з Филоном. Мокрина поралася коло печі, готувала вечерю, а Соломія все вешталась по хаті, то складала в скриню хустки, то знов їх навіщось виймала, неначе гралась ними.
— Сідай, дочко, з вами та запий могорич, — сказав батько до Соломії, — годі тобі вештатись по хаті. Нехай вже мати порається.
Соломія приступила до столу і кинула очима на Романа. В неї очі неначе горіли. Вона взяла чарку в руки, пригубила і несподівано заплакала.
— От тобі на! — сказав батько. — Чи од щастя, чи од горя це ти плачеш, Соломіє?
Соломія втерла сльози рукавом і похилила голову. Роман глянув на неї, і йому чогось стало жалко Соломії.
— Ще тобі дружки й коси не розплітали, а ти вже й плачеш, — обізвалась мати, — молода ще ти, дочко! Я знаю, що ти ще й не нагулялась, і не наспівалась. Але треба ж колись сховати косу під очіпок! Не тепер, то в четвер…
— Не плач, дочко! Дівчина, як верба: де посади, там і прийметься. Баба Зіня — людина добра. Будеш слухняна, то й тобі буде добре. А до іншої хати швидко звикнеш, — обізвався батько.
Соломія втерла сльози, сіла на лаві й задумалась, неначе замерла. В Романа здавило коло серця: він тільки скоса поглядав на Соломію, на її рум’яні щоки, котрі розгорілися і розчервонілись, як маківки.
“І чого це вона заплакала? Може, вона мене не любить? Може, любила та й любити перестала? Може, її силою видають за мене заміж?” — думав Роман, поглядаючи скоса на Соломію.
А Соломія все сиділа нерушимо, підперла щоку долонею і дивилась на полум’я, що палало в печі.
Старости випили по чарці і балакали з Филоном та з Мокриною. Роман не втерпів і присунувся до Соломії.
— Соломіє! Чого це ти плачеш? — сказав Роман тихенько. — Я такий радий тепер, а ти чогось сумуєш.
— Бо я тебе довго ждала і ждати вже перестала. Виспівала усі пісні, тебе сподіваючись, і доспівалася до сліз. Чого ти так довго барився? Може, тебе мати не пускала з старостами? Ми люде вбогі, а твоя мати, певно, до якоїсь іншої хотіла тебе з старостами слати.
— Не думала, Соломіє, і гадки не мала. Та я б і сам спротивився, якби мати яку іншу схотіла собі взяти за невістку. Не плач, Соломіє, а то й на мене найшов сум через твої сльози, — тихенько промовив Роман.
Романа покликали до столу. Мокрина частувала старостів. Вона подала чарку Романові.
— Даруй же, боже, здоров’я і вам, і старостам, — сказав Роман, — а це я хочу просити вас, тітко, і вас, дядьку, про одну річ.
— Про яку річ? — спитала Мокрина.
