— Щоб ви не справляли бучного та довгого весілля, — одрубав Роман.
— Та ми й не думаємо справляти дуже довгого весілля, — обізвалась Мокрина, — дуже довге весілля коштув і довгих грошей.
— Я хочу, щоб грали весілля тільки один день: в неділю, — обізвався несміливо Роман.
— Чи то можна, сину! Адже ж в понеділок зять просить тещу до себе! Може, ти не хочеш мене просити до себе! — аж крикнула Мокрина.
Вона трохи обідилась. Їй здалося, що Роман не прийде до неї з музиками, що бояри не будуть вести її попід руки, що Роман не буде дорогою кланятись їй.
“Чи не гордує мною зять?” — подумала Мокрина.
— Ні, тітко! Я не проти цього говорю. Чи то можна, щоб я не прийшов до вас з музиками в понеділок з запросинами до своєї господи? Я прийду.
— А як прийдеш, то вже випадає два дні, — обізвався один староста.
— Нехай буде два дні, аби не чотири, — сказав Роман, — бо весілля першого дня — ото тільки весілля! І небагато п’ють, і молода сидить на посаді з дружками, і дружки співають, і на столі гільце та коровай. Все якось по-божому: весело, гарно, неначе веснянок дівчата грають. Але потім вже тільки п’ють, та ще п’ють, та дуріють! п’ють день, п’ють другого дня, п’ють і третього і четвертого, аж остогидне дивитись. А скільки-то грошей ото-все коштує.
— Ну, вже як хочеш, Романе, а ми звичаю не зламаємо. В мене дочка своя, не крадена, і я не хочу справляти краденого весілля. З нас будуть люде сміятись: скажуть, що ми, неначе злодії, вкрали в дочки весілля, — обізвалась Мокрина.
— Вже чи гнівайтесь, чи не гнівайтесь, тітко, а я не пристану на те, щоб пили та дуріли чотири дні, — сказав Роман.
— Та це йому наговорив отой великорозумний Денис! Він усім це саме торочить, а ти його, Романе, не дуже слухай та свій розум май, — обізвався один староста.
— Коли ж, дядьку, і мій розум це саме торочить: не люблю я того пиття та дуріння, — сказав Роман.
— Так воно буде, як само складеться, — сказав Филін, — а прийдуть люде до нас, то не виганяти ж їх з хати. Приймемо, чим бог послав.
Через два тижні грали Соломіїне весілля. Ні Филін, ні Мокрина не послухали Романа: весілля аж гуло на увесь куток чотири дні.
— А що, Романе, чи по-божому справили ми весілля? — сміялися старости з Романа. — А що, чи зломив людський звичай?
— Мабуть, аж тоді справлю весілля по-божому, як буду видавати свою дочку заміж, — сказав Роман.
— Та й тоді ще навряд! певно, буде так, як твоя жінка скаже, — сказав один староста.
— Ой ні, дядьку! буде так, як я схочу.
— Як доживемо, то й побачимо, — сказав староста.
В понеділок увечері привезли молоду до Зіньки. В баби Зіньки пустувала противна хата через сіни. В тій невеличкій хаті жили її старші жонаті сини, доки не одрізнились і не перейшли в свої хати.
Ту окромнішню хатину баба Зінька оддала Романові та Соломії.
Як тільки скінчилось весілля, Соломія прибрала свою невеличку кімнатку, чистенько вимазала, повимивала вікна, одвірки, двері й лавки, застелила стіл білою скатеркою. Роман заквітчав образи васильками, жовтими гвоздиками та крокосом, а під образами приліпив смугу з шпалерів, на котрих були намальовані здорові маківки та червоні оргінії в зеленому листі. Соломія повішала на стінах і на образах вишивані рушники, наробила з паперу червоних та синіх квіток і обтикала ними по васильках на гвоздиках усі образи навкруги. Роман понамальовував на комині та на грубі усяких квіток та винограду. Маленька чепурненька хатина неначе зацвіла усякими квітками. В хаті стало гарно, як у віночку.
“Отут я, в цій хатині, неначе в себе вдома: а як тільки увійду в світлицю до баби Зіньки, то мені чогось здається, що я там усе в гостях”, — думала Соломія, прибравши свою хатину.
Соломія трохи боялась баби Зіньки і все чогось скоса поглядала на неї. Баба Зінька допитливими очима слідкувала за Соломією. Але Соломія була робоча й жвава: вставала рано, поралась коло печі, готувала обід, скрізь встигала. Діло в неї неначе горіло в руках. Варили обід та вечерю в світлиці, в баби Зіньки, і обідали усі вкупі.
Для старої Зіньки не було вже й роботи: за неї робила Соломія.
— Оде мені, дочко, за тобою, як у бога за дверима: хоч сядь та й руки згорни! — не вдержалась Зінька і похвалила невістку.
Молода молодиця не вміла до пуття спекти хліб та паляниці. Баба Зінька показала їй раз-другий, і розумна зроду та втямлива Соломія швидко втямила цю хазяйську справу.
Настала осінь. Почалася негода. Зінька з Настею та Соломією взялися за прядиво. Соломія сиділа за гребінем і співала пісню за піснею, неначе вона дівувала, неначе гуляла на вечорницях. Настя приставала до неї. В бабиній хаті стало веселіше. А переставали вони співати, Роман брав яку-небудь церковну книжку і читав голосно. Баба Зінька, хоч не розуміла, але слухала, бо книжечки були церковні. Соломія та Настя не слухали, що читав Роман, бо не розбирали того, що він читав. Вони ждали, щоб Роман швидше перестав читати, і потім починали собі стиха розмовляти або знов починали співати пісень.
VI
Раз у неділю, вже серед пилипівки, Роман та Соломія, повечерявши з бабою Зінькою, трохи побалакали та й почали позіхати. Баба Зінька сиділа за столом і позіхала. Вже було пізно. Надворі йшов лапатий сніг, неначе в повітрі літали білі горобці. Сніг падав на вікна і заліплював шибки неначе білим папером. Шибки в вікнах спітніли, неначе плакали гіркими сльозами. В хаті було тепло, як в усі. Усі притихли. Ніч була темна, а доба пізня. Баба Зінька стала перед образами і почала молитись богу.
Роман засвітив лампу і пішов в свою кімнату. Соломія сказала матері “добраніч” і собі пішла слідком за ним. Роман поставив лампу на стіл, сів на лаві, розгорнув прездорову книжку “Четьї-мінеї” і почав нишком читати житія святих. Він більше любив читати нишком, ніж голосно, любив читати сам про себе, щоб ніхто не перебаранчав йому.
Соломія стала перед образами і почала нишком молитись богу. Вже вона й богу помолилась, а Роман все читав, похиливши голову над книжкою. В хатині було так тихо, що було чути, як знадвору легенькі здорові сніжини падали на шибки, шелестіли і приліплювались до скла.
Соломія стояла коло стола проти Романа і довго дивилась мовчки на його вид, на його високе насуплене поважне чоло, на русяві пасма волосся кругом чола. Роман сидів нерушимо, неначе задеревенів. Соломію брала нудьга. Молодій молодиці хотілось побалакати та пожартувати. Вона несподівано простягла обидві руки і поклала їх на листки книжки.
Роман осміхнувся, але не перестав читати і не підвів навіть голови та очей од книжки, а Соломії забажалося подивитись на його тихі очі. Соломія закрила руками листок зверху, а Роман дочитував листка внизу: вона йому не перебаранчала читати далі. Соломії стало чудно.
— І як ти читаєш, коли я закрила тобі листок? — спитала Соломія, не приймаючи з книжки рук.
— Читаю поміж твоїми розчепіреними пальцями, — стиха обізвався Роман і все-таки не підвів очей.
Соломія стулила пальці на обох руках. Роман все-таки читав і не дивився на неї.
— Ото диво! Десь ти, певно, не там читаєш, де я затулила, — сказала Соломія, догадавшись, і посунула руки наниз по книжці.
Роман засміявся і підвів очі. Його очі стрілися з Соломіїними очима. Він засміявся.
— Не жартуй-бо, Соломіє! Ти мені перебаранчаєш читати, — сказав Роман і своєю рукою одсунув Соломіїні руки з книжки.
Соломія знов поклала руки на книжку. Роман засміявся і знов кинув очима на Соломію, а потім вдарив легенько її по руках. Соломія не приймала рук і зареготалась на всю кімнату. Хата зразу стала ніби веселіша. Роман підвів голову і собі засміявся.
— Ну та й капосна ти молодиця! Через тебе ніяк не можна читати, — обізвався Роман.
— Кидай оту книжку та говори зо мною! — сказала Соломія.
— А що! давно бачились? Як у горосі та й досі? — сказав Роман. — Може, ти сердишся на мене через ці книжки?
— “Ой, не говори ж ти ні до кого! Говори зо мною; бо як не будеш говорити, умру, серце, за тобою!” — заспівала Соломія тихесеньким голосом.
— Ото яка ти! Так-таки візьмеш та й вмреш! — сказав Роман.
— Так-таки візьму та й одніму в тебе книжку.
— Я й сам згорну її, — сказав Роман і закрив важкі палятурки. Соломіїні очі так розвеселили його, що він вже не міг далі читати.
— Ну, вже з тобою небагато начитаєшся!
— І як тобі не обридне так довго читати? Читає та й читає, та супить брови, — сказала Соломія.
— Так само, як тобі не обридне співати. Співає та й співає, аж доки горло захрипне.
— Невже воно щось таке вже цікаве, що ти так довго всидиш над книжкою мовчки? — спитала Соломія.
— А мабуть, цікаве, коли я так довго всиджу над книжкою мовчки.
— Що ж воно там пишеться? бо як ти читаєш, я нічогісінько не розберу: якесь “како, како, убо”. Бог-зна-що!
— Пишеться, як святих мучили за христову віру, як преподобні жили в пустині, в лісах, пущах, нетрях та я кам’яних печерах, жили самі і в тих пущах не бачили часом ввесь вік живого чоловіка.
— Ото гарно! Я ізроду не жила б в пущах, і якби мене туди хто завів, другого дня втекла б звідтіля до тебе! — сказала Соломія і засміялась. — Ото гарно одному в лісі жити!
— А я б жив там, та полився богу, та читав святі книжки в печері.
— І мене б покинув? і про мене б забув? — несподівано спитала Соломія.
Роман стиха засміявся і глянув Соломії в вічі. “Ой, мабуть, твої чорні очі переманили б мене з пущів та нетрів”, — подумав Роман. І йому стало чогось жаль і тих пущів та нетрів, стало шкода чорних Соломіїних очей.
— Коли так, то дай цю книжку, я сховаю її так, що ти і з свічкою не винишпориш, — сказала Соломія, схопившись з місця.
Вона вхопила книжку обома руками. Роман міцно держав книжку в руках і не пускав, Соломія тягла до себе, Роман не пускав. Вона зареготалась з тієї тяганини.
— Ой господи! Не люблю й не дишу! Сяде над тією книжкою, неначе жид на шабас, та й мовчить, тільки брови супить, — говорила Соломія, видираючи з Романових рук книжку.
— А книжки все-таки не однімеш! От таки не дам та буду читати і брови буду супити! — дражнився Роман.
Несподівано рипнули сінешні двері.
— Ой, хтось-прийшов! — сказала Соломія і затихла, і як стояла, так неначе замерла серед хати. — І хто б це прийшов до матері такої пізньої доби!
— Може, який злодіяка вліз в сіни, — обізвався Роман.
— Ой лишечко! Нічого я так не боюся, як тих злодіїв та розбійників, — сказала Соломія.
Одчинились двері, і в хату вступив Денис, закиданий снігом. Його шапка з чорної стала сивою. Плечі й спина були обліплені мокрим снігом. В теплій хатині неначе повіяло холодним вітром і сипнуло снігом.
— Добривечір вам! — сказав голосно Денис, скинувши шапку.
Мокрий сніг посипався з шапки і цілими жменями ляпнув об діл.
— Ой, вийди. Денисе, в сіни та обтруси сніг завити! — крикнула Соломія.
Денис вискочив у сіни і почав обтрушуватись. В хаті було чути, як ляпали важкі рукавиці. Денис увійшов в хату вже чепурніший.
— Сідай, Денисе! але попереду скинь мокру свиту, бо твоя свита аж набрякла од мокрого снігу, — сказала Соломія.
Денис розперезався, скинув свиту і сів на ослоні перед столом. Він був злий, аж червоний. Очі аж крутились.
— Чого це ти, Денисе, так засапався? Чи втікав од кого? Чи за тобою хто гнався? — спитав Роман.
— Голова з десяцьким оце розігнали наші вечорниці, — сказав Денис, — ми оце були зібрались на вечорниці в удови Тетяни. Вже й дівчата позходились, вже й вечерю розпочали готувати; вже й музики прийшли. А тут голова шусть у хату! та й розігнав нас. Дівчата десь розсипались, неначе курчата поховались од шуліки. А бодай він луснув, отой голова! Я саме розохотився гуляти! Так мені хотілось потанцювати та з дівчатами пожартувати. Вдарив би такого тропака, що й хата задрижала б; задрижала б і удова Тетяна! А тут на тобі таку несподіванку! Неначе хтось кислицю втирив тобі в зуби!
— Навіщо ж він оце розігнав вечорниці? — спиталась Соломія.
— Каже, що в якомусь близькому селі, десь в Шамраївці чи в Мазепинцях, парубки на вечорницях курили цигарки чи в клуні, чи в хліві, чи під ожередом соломи, вже не пам’ятаю де, та й наробили пожежі. Згорів трохи не весь куток. От тепер гуляй, як собака на прив’язі!
