— Тaк, бачте, трапилось. Нам трудно в місті напитать службу при лазаретах чи будлі-деінде, щоб за щось зачепиться, як то кажуть. А тут я всядусь на місці та й сидітиму спокійненько. Нудьга мене не лякає нітрошки, бо я наваживсь нести світло в цю темряву якмога більше. Це буде для мене й діло, і розвага, і, може, хоч потроху справдяться ті наші мрії й гадки, котрі в нас були ще в університеті вкупі з товаришами.
— Як я була в єпархіальному училищі в Києві, то й між нами часто була розмова про усякові сьогочасні принципи. Але, знаєте, в цій глушині часом нема з ким навіть побалакать гаразд за щось краще й вище. Тутечки часом півроку не бачиш людського лиця, — говорила Ладковська, ньокаючи вряди-годи на коні. — Клопіт по хазяйству та пиклювання дітьми — ото уся моя й праця й розвага. Нема з ким путнім словом перекинутись. Оце багно якось всисає тебе недоброхіть сливе з головою, хоч і сам того якось не примічаєш.
— А я й тут знайду собі розвагу й працю, опріч моєї роботи. Ми маємо на думці розповсюдювать серед цієї глушини просвітність то книжечками, то розмовою, живим словом. Шкода тільки, що ми не знаходимо собі певних та надійних помагачів. Тут при школах читалень сливе нема, а коли вони де й є, то в їх валяється кільки книжечок або ні до чого негоденних, або писаних мовою церковною та великоруською, мало зрозумілою або надто вченою й зовсім-таки не зрозумілою для селян.
— От і я стану вам до помочі, бо маю потяг до цієї справи. А хто потягується до чогось вищого й ідейного, то доконче пристане до вашої спілки. Може, здійсняться й наші давні школярські мрії та гадки… як і ваші, — сказала Ладковська.
— От я й радий, що натрапив в глушині на живу людину, що ладна стати до культурної праці вкупі зо мною, — сказав Уласевич. — От і маємо ще одного спільця нашого товариства. Спасибі вам за спочування до нашої справи.
Ладковська так забалакалась та високо понеслась з своїми мріями, що баскі молоді коні збігли на окіп. Повозочка перехнябилась і трохи не перекинулась. Коники були свого хову, бо отець Яків кохавсь у конях, мав свій пастівник на чималих луках і розводив коні на продаж. Ладковська смикнула віжки й ледве-ледве направила коні на шлях, що й потрапила в багнисті бакаї. Багно захлюпалось. Грязюка бризнула, обляпала докторові щоку й сіла горобцем на фіалки та ряст на голові в Ладковської.
— Оце як я забалакалась і стала така невважлива, що трохи вас не перекинула, та ще й у багнистому місці, — сказала Ладковська.
Завезла вона панича до квартири на подвір’я, а сама повернула коні назад і покатала додому.
Надежда Мокіївна Ладковська викралась з дому до доктора саме в той час, як панотця покликали на похорон, бо панотець її не пустив би.
Ладковська, виїжджаючи крадькома з господи, потай од свого панотця, спохвату забула покинуть дома ключі од шафи й завезла їх в кишені. Панотець вернувся з похорону. Наймичка подала на стіл самовар. Кинулись за ключами, парили парка, а ключів нігде не знайшли, і матушка десь зникла. В шафі був замкнутий чай, сахар і посуд. Самовар клекотів, парував, доки й не погас. Вже поночіло. Корови вернулись з поля, ревли за телятами. Полова й дерть були позамикані: ні з чого було зробить обмішку для корів. Наймичці вже час було варить вечерю, а комора була замкнута.
Вже надворі сливе поночіло, як Ладковська приїхала.
— Куди це ти їздила? — спитав в жінки отець Яків.
— Та оце возила доктора до Насті. Прибігла до мене її мати за порадою. Настя дуже заслабла. А я поки привезла доктора та поки одвезла, то чимало часу загаяла. Ой як же я забарилась! — казала матушка, одмикаючи шафу, не роздягнувшись і зопалу ніби кидаючи на стіл чайницю, сахариницю й усякий посуд.
Вона похапцем скинула капелюш і пальто й почепила на кілочку в столовій, де вони часом висіли не сховані по три дні й припадали порохом сливе на палець. Вона не шанувала одежі й, роздягаючись, кидала її, де траплялось, і кільки день не ховала її в шафу, бо… забувалась.
— Хіба ж не можна було самій старій матері побігти до доктора? Треба було доконче тобі їхати та гаять час. І в покоях безладдя, і корови стоять недоєні, і коні оброку це їли й досі, і вечеря не готується, бо й комора й половник з половою для корів — усе позамикане, — мимрив отець Яків стиха. Але він не насмілився докорять жінці. Він вже дізнався з досвіду, що жінка була опришкувата та натуриста, була ладна збить бучу лайкою, криком та галасом і, врешті, вміла якось викрутиться та одбрехаться.
— Мені стало шкода Насті. Треба ж вважать не тільки на себе, але й на ту безщасну бідноту, — обізвалась Ладковська.
— Звідкіль це на тебе найшла така охота до добродіяння? — стиха обізвавсь о. Яків.
— З доброго серця, а не так собі, з доброго дива! — одповіла жінка, брязкаючи ключами.
— Треба важать і на людський поговір. Адже ж за твої одвідини молодого доктора піде скрізь чутка, піде поголоска!
— Нехай іде! Там-то мені клопоту. Я ладна наплювать на той погозір, бо я вище од того. Я вольна людина і маю право вволяти свою волю.
Отець Яків вже знав з досвіду, що за цим зараз почнеться крик та репетування, що вона застукає щиколотками об стіл, почервоніє од злості, як упир. Він замовк і тільки важко зітхнув, бо вже дізнавсь, що Надежда Мокіївна вийшла за його заміж без щирого кохання, і давно постеріг, що її серце липне до паничів, як бджола до меду.
Надежда Мокіївна була трохи чудна на вдачу: не любила нігде бувать у гостях, не мала близьких приятельок, ні з ким щиро не приятелювала й якось держалась осторонь од усіх сусід. Вона і в себе не любила приймать гостей, вітала їх з неохотою, була навіть непривітна до них. Сусіди примічали це потроху й одкаснулись од неї одразу. Тільки й любила вона їздить в гості до тих сусід, де були паничі, приймала в себе дома тільки паничів, як вони часом приїжджали до отця Якова. Коли вчитель траплявся гарний або в хорі з’являвсь гарний парубок півчий, вона тоді ходила в школу на співки, буцім бито задля того, щоб допомогти вчителеві гарно справлять півчу. Але як тільки той гарний півчий виходив з хору, те падкування до співів одразу зникало в неї, і вона переставала ходить на співки. Усіх гарних чоловіків, усіх красунь молодиць на селі вона знала, скрізь ловила з жадобою красу очей та брів і милувалась ними. До кожного панича вона залицялась, хоч би він був і не дуже гарний. В одного їй припадали до вподоби гарні виразні очі, в другого чудові вуса, в того червоні уста. Але кохання й завсідне залицяння до паничів в неї було романтичне й ніколи не заходило далеко: воно скидалось на відоме інститутське “оббожування”.
О. Яків постеріг її норови, постеріг її романтичність і мусив занехаять її залицяння.
Тим часом Яків Кирикович, вернувшись додому, почав роздягаться й зирнув ненароком на стіл. На столі біліла настовбурчена хусточка Ладковськоі, а під хусточкою лежала та українська книжка, котру вона позичила в його.
“От і забулась взять і книжечку й хусточку, надісь, спохвату. Певно, вдалась надто вже спішна на вдачу, або… може, вона була дуже заклопотана слабою молодицею. Певно, має дуже добре й почутливе серце”, — подумав Яків Кирикович, пораючись коло столу та прибираючи посуд.
Гукнувши в вікно на парубчака наймитчука, він оддав йому книжечку й хусточку й звелів зараз однести до Ладковської, а сам засвітив світло й примостивсь на ліжку на спочинок. Недавні події несамохіть виникли в його уяві. Перед ним неначе манячіли й Ладковська, і недужа молодиця в убогій хатині на полу, прикрита рядниною. Різкий голос Ладковської все вчувався, ніби лунав десь недалечко од його. Він неначе почував її м’яке плече, що ніби все черкалось об його. Але ця згадка була йому не дуже приємна. Ладконська не надила його ні красою, ні своєю науковою розмовою.
Він сів за стіл дописувати розпочату лікарську книжечку для народу.
Наймитчук приніс до о. Якова книжечку й хусточку і передав через наймичку в горниці. О. Яків узяв і одніс жінці.
— Ти загубила хусточку. Це вже десята загублена хусточка од різдва, як я полічив їх. Ти їх сієш, неначе цибулю на грядц, — промовив о. Яків з осміхом.
— Це ж я спохвату забула в доктора позичену книжку. Така вже я вдалась тороплена та спішна, — сказала Ладковська, укладаючи меншого хлопця в колиску, що стояла проти її ліжка.
Незабаром вона, не роздягаючись, лягла в постіль, поставила світло на столику, одчинила вікно в садок, взяла позичену книжку, розгорнула й почала читати. В покоях стишилось: ніхто нігде вже не вештався й не ворушивсь. Наймички вже не турбували її. В домі стало тихо — анічичирк! Ладковська, виспавшись всмак вдень по обіді, любила довго читать вже лягома, коли вся оселя ніби замирала і навіть собаки надворі не гавкали.
Вона довгенько сліпала очима, але зміст української книжки не припадав до направи її душі, до направи її думок. Сільські дядини та усякі тітки не цікавили її ані кришки в той час. Гарний доктор своїми блискучими й трохи смутними очима все неначе вертівся перед її очима. Перед нею все ніби манячіли його очі, високі рівні брови, миготіли пишні, ніби шовкові пелехаті вуса. Вона кинула книжку, встала, налапала па столі романи, забрані з читальні військового клубу в повітовому місті, де військо літувало в лагері, і почала переглядати й добирать собі роман. Вона тільки й жила тими французькими романами. Але з їх найбільше припадали їй до вподоби романи, повні усяких романтичних та страшних пригод, романи Ксав’є де Монтепена та Понсо дю Терайлля. Ладковська налапала передніше почату Монтепенову “Червону чарівницю”, надзвичайно дивовижну, в котрій оповідалось, як похований небіжчик ожив в домовині і його випадком викопують живісінького… Вона читала в той вечір з смаком, неначе пила якесь дороге вино і не могла загасить гарячої та пекучої жаги. На місці героя красуня маркіза вона все вбачала молодого красуня доктора, а на місці красуні маркізи вона ставила себе. І їй все ніби уявки привиджувалось, що це дійсно вже діється її справдешній роман з Яковом Кириковичем, що він мане її рукою, ніби кличе потаєнці десь на самоті, в якомусь лісі, в якійсь зеленій прегустій гущавині, де нема й живої душі.
Надежда Мокіївна од усолоди та захвату аж очі заплющила. В неї в очах ніби завештались гарні маркізи з пелехатими вусами. Між ними майнув один білявий красунь, і вона впізнала доктора. Їй не хотілось розплющувать очей, щоб натішить себе принадними мріями. Але… вона й незчулась, як одразу заснула… Книжка випала з рук і впала розгорнутою на груди. Вікно стояло незачинене…
Вдосвіта отець Яків, що спав в другій кімнаті, несподівано прокинувся од вогкості й холоду. Він зирнув на двері: в жінчиній кімнаті горіло світло. Входе він туди, а жінка аж хропе, не роздягнута. Світло горить. Вікно одчинене. В вікно подихає вранішній різкий холод. Дитина в колисці лежить розкрита. Він сіпнув жінку за руку. Жінка аж кинулась і прокинулась.
Отець Яків мовчки зачинив вікно, мовчки й вийшов з кімнати, човгаючи по підлозі патинками.
Через три тижні ввечері вчитель зайшов до Якова Кириковича на чай. Вони в розмові згадали за Ладковську: якось так до слова прийшлося.
— Скажіть, будьте ласкаві, що воно за людина ота Ладковська? Неначе й гарно й чепурно убрана, але дуже вже нечепурно задрипана, ніби якась хвойда. І книжку в мене забула, і свою хусточку. А як говоре, то неначе до ладу й розумно говоре. Ця Ладковська ніби й розумна людина й не без сьогочасних гуманних поглядів та пересвідченнів, але я примітив, що вона налазлива, навіть трохи нахабна…
— Та вона то говоре добре. Про це нема що й казать. Говоре, мов шовком гаптує. Але тільки в неї й вартості, що вміє балакать та базікати. Вона говоритиме вам і за педагогію, бо зачепилась в школі за педагогію, балакатиме й за школи, й за волосні справи, і навіть за церковні діла. Вона лізе в школу, лізе й у церкву і навіть дає направу чоловікові в цих ділах. Але якби її пустить в школу, то вона там нічогісінько путящого не робила б. Подзвонила б трохи язиком та й пішла б по садку вигукувать то сільських пісень, то модних міських романсів, як та дівчина в пісні, що співає: “Я нічого не робила, тільки по садочку ходила”… Вона скрізь тиче носа, в усякі діла микається, але нічого не робе. А в своїй хазяйській справі то чомусь не дуже-то вмикується. Сама ніколи не ходе нікуди з ключами ні в комору, ні в льох, бо лінивство в неї велике. Через це вона раз у раз доручає ключі наймичкам, бо йме їм віри й у всьому здається на їх. А наймички постерегли її норови та крадуть масло, сало, борошно й переводять усякий поживок, де тільки запірвуть. Раз викрали з комірчини навіть м’ясо й здорову рибину, а оце за зиму повиносили з льоху приполами трохи не всю картоплю. А Ладковська нічого не доглядає, тільки базікає про високі речі та бавить себе французькими романтичними романами.
— Ото помилився б! А я був радий, що тут в глушині трапилась така гарна й розумна людина, і гадав, що вона пристане до нашої просвітньої спілки. Ото був би вшелепавсь! — говорив доктор, і його очі неначе пойнялись смутком та журбою.
— Вона ладна й пристать до вашої спілки, але з іншої причини… Як було приїде в школу нежонатий вчитель, то вона так і прилипне до його: запрошує до себе, дає йому обід, харчує його, панькається коло його. А потім починає залицятись, пише до його листи, заходе до його ввечері на чай, щоб побалакать, а коли не заходе до його в хату, то никає попід хатою та заглядає в вікна. Одному вчителеві так остогидла її налазливість та настирливість, що він мусив перейти в другу школу при мурованій церкві. Пише до його листи, що її гризе нудьга, що вона не дасть собі ради ні в чому, і всовує в позичені в його книжечки оту нісенітницю. Це, бачте, оті єпархіалки виносять такий романтизм з свого інституту, де їх держать взаперті за засувом цілі роки, де вони з нудьги дають волю своїм мріям і тільки живуть ними. Стережіться її! А її чоловік дуже порядний і розумний; він і справді може стать на підмогу й послугу вам в справі, що стосується до просвіти народу.
Йезабаром зайшов на чай і Никон Кучма. Уласевич намовив Никона, щоб він збирав до себе парубків та усяких людей на святках, читав їм українські книжки й заохочував їх самих до читання. Розмова пішла про те, щоб впорядкувать розпродування дешевих книжечок поміж селянами. Никон дав обіцянку взятись за цю справу.
Саме в той час загуркотів візок у дворі. Яків Кирикович подивився в одчинене вікно й побачив гарненькі ситі коні. Поганяв їх хлопчик, убраний в рябеньку чемерку й підперезаний широким одеським червоним поясом з довгими торочками. На штанях червоніли дві подовжасті смужки. Уласевич пригадав, що достоту так вбирають своїх погоничів і козачків дідичі-католики в Київщині, і домитикувавсь, чиї то були коні. Ладковська була родом з села Київської губернії і вбирала для шику й свого погонича на зразець київських польських дідичів, своїх переднішнх сусідів.
Хлопчик зскочив з козел і в вікно подав докторові листа. В листі Ладковська просила доктора приїхать таки зараз й оглядіть меншого синка, що занедужав неначе на пропасницю, а може, й горів на кір.
Уласевич, попросивши вибачення в гостя, зараз сів на повозку й мерщій покатав до оселі отця Ладковського.
Отець Яків, ще молодий, невисокий на зріст і трохи присадкуватий, вибіг назустріч до доктора на ґанок, веселенько привітався з ним і попросив вступить до світлиці. В світлицю зараз увійшла Надежда Мокіївна в ясній рябенькій сукні з викладчастим коміром, неначе налагодилась їхати кудись в гості. Вона швиденько вийшла, ніби вилинула з дверей, подала докторові обидві руки, ще й добре потіпала його руки, стиснувши їх з усієї сили.
— Спасибі вам, що ви не загаялись, — сказала Ладковська з легеньким осміхом на рожевих повних товстеньких устах, з-під котрих блиснули широкі зуби. — Ось я зараз причепурю свого синка. Сідайте, будьте ласкаві! — попросила хазяйка гостя й одсунула трохи крісло од стола, а сама хапком наче шугнула в двері й зникла.
Яків Кириковнч сів на кріслі й окинув оком невеличку світлицю з низенькою стелею з сволоками. Світлиця була обставлена гарненько, але з претензіями. В кутках на косинчиках манячіли скляні цяцькові вазки з паперовими й крамними квітками, котрі вже давно зблякли, поприпадали порохом і були схожі на сухі будяки. Скрізь по вікнах і долі коло вікон стриміли пожовклі й давно не поливані вазони. Ладковська часто забувала за їх і не поливала по тижню, хіба вже наймичка або нянька, багато більше кмітлива за хазяйку, з милосердя рятувала вазони од наглої смерті.
О. Ладковський розговорився в доктором про своє життя й подав йому папіроси та сірники. Незабаром знов вилинула Ладковська, гладенько причесана, але в неї на потилиці й тепер, як і завжди, теліпались ніби пачоси або одіржини. Вона й не чепурила в кімнаті дитини, а похапцем чепурилась сама перед дзеркалом. З кімнати вийшла нянька, дуже гарна дівчина, чорнява та тонка станом, з червоною шовковою стрічкою на голові, з червоним бантом, притуленим на чолопочку на голові трохи якось химерно, не по-сільській. Доктор і о. Яків пішли в покоїк, де лежав на ліжку хлопчик. Вікно було зумисне заслонене товстою вовняною хусткою. На столі навіщось горіла лампа, заслонена здоровецьким рожевим абажуром. Світло од цієї лампи в темному покоїку було рожеве, мрійне. Ладковська стояла, уся облита рожевим світом. Вона ніби посвіжішала й покращала при тому світі. Але докторові за цей мрійний світ було байдужісінько. Він хапком одчепив хустку з вікна. Ладковська опинилась в різкому денному сяйні. Доктор пильно оглядів слабого хлопчика, оглядів трохи набряклі щоки й трохи заснічені золотушні очі од жару.
— Певно, горить на кір, але ще не час одгадать, куди поверне те горіння. Побачимо потім згодом. Слабість ще не виявилась гаразд, — сказав доктор, присівши коло столу й черкаючи на листочку за якесь лікарство на ліки недужій дитині.
О. Яків запросив доктора до столової кімнати, де на столі парував самовар. Посідали за стіл і розбалакались. Ладковська наливала чай, а очей не зводила з гарного доктора. Солодкий осміх не зникав з її уст ні на хвилинку.
— Спасибі вам за українську книжку, що позичили Надежді Мокіївні, — дякував батюшка. — Це вже почали виходить нові книжки. Ми, ще бувши в семінарії, залюбки читали деякі книжки, що траплялось нам випадком десь добути. От таких книжок конечно потрібно для наших темних сіл! Але як народна література, звичайно, черпає зміст з широкого загального письменства, то задля нас доконче потрібна й широка українська література, — говорив о. Яків.
— Ви неначе читаєте в мене в голові мої власні думки та гадки, — обізвавсь Уласевич, колотячи чай ложечкою.
— Та й мої, — додала Надежда Мокіївна. — Чому б пак і нам не розвести широкого письменства? Хіба ж ми не люде, чи що? — лепетала Надежда Мокіївна.
Уласевич почутив, що на його ногу наступила нога, але не в чоботі, а в черевику, бо була м’якісінька. Йому здалось, що Надежда Мокіївна, може, ненароком, пораючись коло посуду та хапаючись, торкнулась об його ногу.
— Ви добре робите, що заходились затягать до себе на ліки наших селян, — сказав отець Яків, — а то в нас знахурки зовсім-таки опанували селян та й держать їх у своїх руках під своїм містичним намовлянням.
— От ми й станемо вам, докторам, до помочі, будемо намовлять отих неуків та завертать до вашого лазарету, — обізвалась Надежда Мокіївна.
Вона посунула до гостя тарілку з скибками паляниці. Яків Кирикович знов почутив, цю Ладковська настоптала йому на ногу вдруге, але вже дужче, ще й трохи притиснула. Йому стало ніяково: попліч з ним сидів її чоловік і міг примітить ту безглузду вихватку залицяння.
“Ой коли б мерщій випити чай та втекти од цієї причепи”, — майнула думка в доктора.
