— Авжеж треба зробить спис заздалегідь, щоб ми напевно знали, скільки душ гостюватиме в нас. Ось я зараз візьму перо й папір, — сказала Мелася й неначе покотилась о кабінет і незабаром викотилась звідтіля з писальними причандалами: старосвітським здоровим каламдрем та перами.
Почали міркувать та митикувати, кого запрошувать з Києва, кого з сусідів та родичів. Мелася вкупі з мамою щедро нанизала довгенький рядок душ і рясно обсипала йменнями трохи не цілий листок паперу, їй заманулось мати якмога більше свідків своєї слави і в Києві, і в околиці. Батько взяв листок в свої руки й позачіркував декотрих, як неприємних для його. Але мати натомість наказала ще багато інших сім’їв, де були молоді дочки й сини, потрібні на весіллі, як дружки та бояри. Наприкінці листка вона приписала ще й старого протопопа отця Софронія з Дрижиполя, котрий був повинен вінчать молодих, а для більшої церемонії на вінчанні постановила запросить і отця Якова Ладковського з молодою жінкою, та отця Зіновія з Буртів, де був дідичем її брат. Мелася ще намагалась, щоб з Києва запросить півчу, принаймні архієрейську, але батько аж затріпав і руками й головою і не згодився ні возити півчих, ні платить їм скажених грошей. Мелася згадала, що в Дрижиполі вславивсь на всю околицю хор, що завів Никон Кучма, бо з тим хором він вже не раз давав навіть концерти в повітовому місті. Вона таки поставила на своєму і зараз написала до Никона, щоб він попиклювавсь заздалегідь цією справою й привіз з собою невеличкий гурток своїх півчих.
— На це я згоджуюсь. Про мене, нехай ці їдуть. Найму два мужицькі кінські вози. Нехай навантажать цією живою вантагою вози хоч і з верхом, а зверху посадовлять того Кучму та й привезуть. Це принаймні недорого коштуватиме.
— Та годі тобі! Годі бурчать! Он весілля висне над головою, а він усе своєї співає! Нічого не вдієш! Як треба, то треба. І не сперечайся, і не змагайся, та роби мерщій діло! — крикнула Гуковичева на свого старого.
— Ой господи! Коли б вже швидше гуло й прогуло оце весілля! — обізвалась Ліда з кутка. — Усі парять парка, аж попару не знайдуть. В мене вже в голові гуде, так розторсала мені нерви оця метушня та біганина.
— Та годі вже вам, годі! Доки ви змагатиметесь! Коли б вже швидше одбуть оце весілля, абощо! — обізвавсь Андріян Кирилович, котрому вже остобісіла та передвесільна тяганина і той гам безперестанку і в покоях, і на дворі.
Перед зеленими святками Мелася привезла з Києва пишний білий весільний убір. Батько таки мусив позичить в банку чимало грошей. Розіслали білети з запросинами на весілля. В неділю, за тиждень перед зеленими святками, ще зарані почали з’їжджаться гості. Вранішнім поїздом прибула Таїса Андріївна й Люба, і чимало Меласиних київських знайомих. Елпідифор не приїхав. Він ще за два тижні передніше достав орден Станіслава через плече. Ця стрічка та звізда мали велике значення для його при гордовитій вдачі. Він так напиндючивсь, що вважав за низьке сподобить своїми одвідинами весілля якогось нікчемного урядовця Мишука.
Опівдні Ліда сиділа в залі край столика саме проти дзеркала, убрана в ясну гарненьку сукню. На голові й на грудях в неї неначе цвіли дві чудові рожеві троянди й додавали надзвичайно делікатний сутінок її гарненькому личкові, її матовим щокам. В залі вже зібрався чималий гурток приїжджих гостей-сусід. Ліда сиділа коло столика коло чорної арапки й балакала з Любою, котра сиділа насупроти неї під пальмовими лапатими листками. Ліда зиркала в здорове дзеркало й оглядала натовп гостей, котрі ворушились по просторній світлиці й неначе то ховались, то десь зникали, то знов виникали перед її очима на прозорому склі. Жених ще не виходив з флігеля: він там одягавсь та чепурився.
Ліда ненароком зирнула в дзеркало й там несподівано вгляділа, що в двері вступив ніби жених і зараз замішався в натовпі. Вона почала придивляться пильніше й не могла вгадать, чи то Михайло Кирикович, чи хтось дуже схожий на його, але багато здоровший, показніший і кращий.
“Меласин жених ніби… але неначе й ні… А може, це Михайло Кирикович так покращав і неначе побільшав та повищав… Я його довго не бачила. То був якийсь миршавий та сухорлявий, а тепер став багато повніший на виду, неначе вилюднів… певно, од щастя та кохання… Але ж ніби й він, ніби й не він… Вуса здорові, русі, неначе шовкові й променясті, достоту як в Мишука. І обличчя таке саме, але ж як в його щоки поповнішали; неприємні вилиці десь ніби поховались. Уста повніші, пишніші… Зовсім став красунь, та ще й який! Диво та й годі! Неначе він, неначе й не він. Що це за диво?”
Ліда встала й вийшла на середину світлиці. В натовпі вона гаразд додивилась, що гість був тільки дуже схожий на Мишука, але багато кращий і показніший за його.
— Хто це такий увійшов в залу? — спитала Ліда в Люби.
— Це, певно, Мишуків брат, доктор, — промовила стиха Люба, а Мелася вбігла в світлицю й порекомендувала доктора.
— Яків Кирикович Уласевич, мій боярин! — сказала Мелася до Ліди й Люби.
— Я чула, що ви тут десь недалечко од нас проживаєте, — промовила Ліда.
— І дуже недалеко. В Дрижиполі служу на земській службі за доктора, — сказав Яків Кирикович, подаючи руку Ліді й Любі.
— Так близенько живете, а нас, близьких сусід, якось і поминули. А тепер нас вже не поминете. Я прошу вас сьогодні трохи потурбуватись й подержать над моєю головою вінець доти, доки в вас руки заболять і помліють, — сказала Мелася.
— З великою приємністю ладен послужить вам, хоч би в мене й руки помліли, — промовив Яків Кирикович.
— От нам і стільців не стало! — сказала Мелася, крутнувшись на місці й зирнувши по світлиці.
Вона ніби опукою покотилась в двері до столової й в одну мить випурхнула звідтіль, несучи обіруч два віденські стільці. Шпурнувши їх спохвату під саму пальму, вона попрохала Якова Кириковича сісти поруч з нею.
“Ну та й стрибуха! Правда, що прудка та жвава. Не ходе, а ніби стрибає, як сорока, або дріботить дрібними ноженятами, неначе посмітюха. І справді в неї є щось пташине в ході. Ця, здається, з тих, що б’ють котючу й летючу”, — подумав Яків Кирикович, пильно кмітячи за Меласею.
— Сідаймо отут в тіні оцих “древес”, в затінку, в затишку та в холодку, щоб на нас і вітер не дмухнув, і сонце не шкварило, та й познайомимось тепереньки, коли нам і досі не довелось познайомиться, — лепетала весела Мелася таким різким голоском, то він покривав тихий гомін од розмови та шарудіння гостей по світлиці.
Мелася сіла під широким листям пальми. Ліду обтінювало й листя пальми, і чорна арапка своїми піднятими вгору руками та скляною банькою лампи. Куточок був і справді захисний, поетичний, був осторонь од натовпу наїжджаючих гостей, котрі все потроху сповняли просторну світлицю.
— Вже що-що, а сонце до нас, певно, не достягне своїм промінням у цьому захисті, — промовив Яків Кирикович.
“Який гарний, який приємний оцей Яків Кирикович. Які чудові карі очії і розумні, і неначе задумливі, трошки навіть смутні”, — подумала Ліда, зирнувши просто в вічі гостеві.
— Я чула од вашого брата, що в вас дуже багато роботи на службі. Невже в земських докторів на селах і справді так багацько роботи? Ви ж не повсякчас таки їздите по селах до слабих? — спитала Люба з закуточка й почала своїм звичаєм ніби кліпать віками та крутить очима, що вона робила перед кожним гарним паничем, котрий чимсь був їй сподобний.
— Я, бачте, не замикаюсь в свою спеціальність, як часто роблять докторі; люблю читать і од цікавості, і для розвитку свого світогляду. Та, сказати по правді, в мене на місці не дуже багато роботи. Але ми повинні об’їжджать свою частку в околиці, де тільки вклюнеться якась пошесна хвороба. А в нас на селах де вона пак не заводиться! З цими об’їздами буває багато гаяння й забарки. А пиклюваться цим ділом доконче треба не тільки для служби. “Взявся за гуж, то не кажи, що не дуж”. В мене інколи буває такого багато діла, що попоїсти всмак ніколи: часом буває “за одним присідом — вечеря з обідом”, — сказав Яків Кирикович. — А скільки тих хворих по селах! скільки тих страждеників отам по хатах! Кидаєшся на всі боки й нічого сам не вдієш. Часом серце розривається в самого од жалю. Але сам бачиш, що не можна усім допомогти, бо не стає й часу.
В Ліди очі одразу стали смутні. Люба скривилась і трохи не заплакала, бо була дуже добра. Одній Меласі було байдуже про тих страждеників. Через її байдужні очі проглядала черствувата душа. Яків Кирикович оповідав про усякові випадки з недужими людьми по селах. Ліда слухала й несподівано аж крикнула:
— Я ладна стать вам до помочі хоч і зараз! Піду в фершалки, аби тільки чимсь допомогти тим безталанним!
— Я не пішла б в фершалки. Не до вподоби мені така служба. Я боюся слабих, — обізвалась Мелася. — От наша Ліда, як бачите, ентузіастка, і вона “до цього торгу — й пішки”, як приказують.
— Чи пішки, чи возом, чи так, чи інак, а я пристала б на таку службу, якби треба було. Бо все-таки воно було б корисніше, ніж посиденьки справлять та гаяти дурно час без роботи, — одказала Ліда й засміялась.
В світлицю ввійшов жених, вже прибраний до вінця, зачесаний, напаханий, радий, аж ніби сяючий. Русі кучері вились дрібушками кругом голови й спадали трохи не до плечей. Довгі пухкі кудлаті вуса, ця найкраща прикраса його виду, стирчали, неначе їх вітер роздимав. Прибраний в нове убрання, він покращав і своїми патлами скинувся на якогось захожого німця артиста або художника. Жених привітався з своїм братом, тричі поцілувався, потім привітався звичайненько до усіх гостей і сів рядочком з братом.
— Тут недавнечко наша зависна Ліда сказала, ніби вона завидує, що в вашого брата аж надто багато роботи, а в неї дуже вже мало. Чи ви чули таке диво? — сказала Мелася до свого жениха.
— Є чому завидувать. Часом од роботи крутишся, як муха в окропі, аж голова морочиться. Буває ніколи вгору глянуть. Робота — це ж кара божа за Євин гріх, — сказав всмішки Михайло Кирикович до Ліди. — Ви, Лідіє Андріянівно, дурнісінько жалкуєте, що в вас мало роботи.
— А скільки раз я тобі казала, щоб ти довела до кінця й доканала англійську мову! Одже ж вона мене не слухає і зовсім занедбала цю мову. От візьмись за це, то й робота буде!.. — обізвалась Мелася.
— Але навіщо ця мова здалась мені отутечки на селі? Доволі з мене французької та німецької. От ваша гувернантка, місс Кароліна, вивчила тебе розмовлять по-англійській, але й ти незабаром забудеш. Бо з ким же ти тут в глушині розмовлятимеш по-англійській? не з деркачівськими ж молодицями, та хоч би з нашими знайомими дідичами. Це надаремна праця.
“Одже ж ця Ліда не така мовчуха, як писав про неї брат; в неї, знать, є й тяма в голові, бо говоре розумно й охочо, хоч не так дріботить, як її сестра”, — подумав Яків Кирикович.
— Невже ж ви вмієте говорить на трьох чужоземських мовах? — спитав він згодом в Меласі по-українській.
Мелася одповідала так само українською мовою, бо в їх домі, як і в сільського духовенства, ще балакали вдома частіше по-українській, ніж по-великоруській.
— А чом же? Це в нас, мабуть, в роду: брат моєї мами говоре добре на чотирьох європейських мовах. І мама старається та наймає гувернанток, щоб і ми говорили на трьох мовах. Немає нічого гірше, як їздить в мандрівку по чужих краях, не тямлячи чужоземських мов. А ми з мамою чи було приїдемо до Відня, чи до Парижа, чи до Лондона — ми скрізь неначе в себе вдома.
— Мені, мабуть, не доведеться балакать в Лондоні в лордами. Тим-то я й занедбала англійську мову, — сказала Ліда.
— Невже ж вчитись вироблювать полотна та робить поліський сир приємніше, ніж дбать за англійську живу мову? — спитала Мелася.
— По-моєму, полотна та сир для нас корисніші, ніж англійська мова, — сказала спересердям Ліда.
— Чи ви й справді маєте на думці їхать в Фінляндію, щоб вивчиться вироблять полотна та робити сир та масло? — спитав Яків Кирикович якось з ваганням і недовірністю в тоні голоса.
— Маю таку думку, та… батько не пускає мене в Фінляндію, де виробляють полотна на нових маленьких верстатиках. В мене, бачте, думка вивчить нього ремества наших молодиць, а потім розповсюдить його в краї, — говорила Ліда.
— Та то вона й наші сусідки Матушевські марять собі про не на селах в самотині з нудьги! — ляснула Мелася. — Ці мрії як прийшли, так швидко й минуть незабаром. Це все з нудьги та од безробіття.
— Ви, Меланіє Андріянівно, не спочуваєте цим дуже практичним нібито мріям? — спитав Яків Кирикович.
— Не то що не маю спочування до їх. Цього ніяким способом не можу сказать. Але я зроду-звіку не сіла б за верстат, щоб торкать підніжок та гупать лядою з ранку до вечора. До такої роботи я не маю ніякого потягу. Але для себе особово я знайшла б якусь іншу, багато приємнішу добродійну роботу, та й по своїй вподобі, — лепетала Мелася.
“Одже ж ця Мелася і справді дуже щира. В неї й справді всі думки зверху: так і лазять по їй, неначе мухи. Правду писав брат! — подумав доктор. — В неї думки, як вода в діравому горщику, — ніяк не вдержаться всередині”.
— А я людина, передніше за все, практична і цікавлюсь тільки тим, з чого вийде якась користь для мене або й для людей, — сказала Ліда.
Яків Кирикович підняв брови й аж очі витріщив на Ліду. Цей тон і прямування в розмові був для його надто надзвичайний, бо він нічого такого не чув в Києві в салонах.
— Ви, мабуть, вчились на жіноцьких курсах? — спитав Яків Кирикович.
— Вчилась років зо два, та… не довелось довчиться до кінця, бо це не од мене залежалось, — сказала Ліда з сутінком смутку в голосі.
Почалось змагання. Розмова стала жвавіша й набиралась сили, завзяття, навіть стала палка. Ліда розговорилась, встоювала за себе й за своїх мрійних сусідок. Мелася й Михайло Кирикович пішли на жарти й піднімали на смішки й Ліду, і мрійних, нібито придуркуватих сусідок.
“Як розходилась Ліда! Десь в неї й зубки взялися, неначе одразу виросли. Як очки замиготіли! Зо мною говоре, неначе три дні не їла, а теперечки в неї десь і мова взялась, — думав з дивуванням Михайло Кирикович. — Чи ти ба! Як огризається! Яка стала красномовна! А то все було одмикує од нашої компанії та ховається десь по закутках”.
Ліда й справді розбалакалась, повеселішала. Чималі, сливе чорні очі залисніли. Чорні довгі вії аж миготіли й ніби нервово дрижали при кліпанні очима. Яків Кирикович тепер додивився, що вона гарна, що в неї пишні виразні червоні уста й чудові розумні очі.
“Одже ж, може, я знайду собі в цій молодій дівчині сяку-таку спільницю в дечому. Мелася справжня терниця, а Ліда ні на терницю, ні на бительню навіть нітрішки не скинулась. Ця тре й тіпає багато розумніше й помірніше, ніж сестра-лепетуха”.
— От я музику так люблю! — сказала наприкінці розмови Мелася. — І вмію грати, і знаю класиків, але господь не дав мені таланту до музики. Усякімови дались мені заіграшки; я їх ловила живцем на льоту, навіть з приємністю й усолодою, а музика не дається чомусь мені та й годі!
“Мабуть тим, шо в неї в роті та на язиці вже готовісінька музика зроду: і вчитись не треба!” — якось несамохіть промайнула думка в молодого доктора.
Тим часом в двір вкотило дві хурі, навантажені півчою з Дрижиполя. Хазяїн вийшов на ґанок. До його привітався регент Никон Кучма. Він був убраний в гарненький новісінький синій суконний жупан, підперезаний одеським червоним вовняним широким поясом з торочками, що висіли й теліпались по обидва боки стану. Хазяїн знав, що Никон вже давав з своєю півчою два концерти в повітовому місті, і запросив його на хвилину в кабінет. В кабінет Никон вступив своєю звичайною длявою ходою, але з повагом, з розумінням своєї вартості. Гуковичпобалакав з ним, звелів подать закуску, сам почастував його з власної руки по-господарській і просив сісти й поснідать тим часом, поки молода вбереться до вінця.
— Чи заспіваєте ж молодим концерт на вході в церкву? — спитав Андріян Кирилович.
— А чом же! Півчі вивчили цей концерт сливе напам’ять, бо це нам непервинка співать вінчання. Ми співаємо не тільки церковні концерти, але й ті п’єси, що співають на сценах українські артисти, — сказав повагом Никон, заходившись коло сніданку.
— Невже? І пісень співає ваш хор? — спитав Андріян Кирилович.
— І пісень співаємо, а найбільше українських, сільських, тих, що співають в українських театрах, бо я в Києві не раз був в українському театрі, — додав Никон Кучма, та все розгладжував свої русі кучері на голові на обидва боки проділя, бо в його волосся не звикло розстеляться на обидва боки од проділя і все злазило на проділь.
— От і добре! Може б, ви з хором заспівали нам кільки українських пісеньок, як молоді сядуть на посад, за стіл, — сказав він.
