— Добре, коли на те буде ваша згода. Чому ж пак і не заспівать,— промовив Никон, пригладжуючи правий висок з непокірливими васильками, що все настовбурчувались і не хотіли лежать гладенько.
— Піди ж, Никоне, та загадай куховарні, щоб нагодувала й півчих, та візьми їх під свій догляд, щоб не були голодні, — попросив Никона Гукович і вийшов на ґанок стрічать батюшок, котрі прибули разом, неначе заздалегідь змовились.
Приїхав отепь Яків Ладковський з своєю жінкою Надеждою Мокіївною; прибув і старий протопоп з Дрижиполя, отець Маврикій, за ними слідком прикатав і батюшка з сумежного села Буртів, отець Симеон, і передав поклін дідича, брата Гуковичевої, що він почуває себе не зовсім добре на здорові, не стерпить весільного гаму та шуму й не приїде на весілля. Протоєрей отець Маврикій ще вдома почепив наперсного хреста й орден, а в руках ніс зав’язану в квітчасту хусточку камилавку. Він насилу чвалав од старості і насилу виліз по східцях на ґанок. Андріян Кирилович привітався з усіма батюшками дуже ввічливо й запросив до світлиці. В світлиці стріла їх господиня. Пани повставали з канапи та крісел і дали пошановне місце духовним особам. Гуковичка дала загад Меласі вбираться до вінця. Мелася, привітавшись з прибувшими батюшками та з Надеждою Мокіївною, вийшла з Любою і з її матір’ю, Таїсою Андріївною, до свого покоїка. Надежда Мокіївна похапцем зайняла Меласине місце під пальмою коло Ліди та Якова Кириковича й одразу так і вчепилась, так неначе і влипла до молодого доктора. Вона розпустила свої теревені, все оберталась до його, а не до Ліди й інших паннів, котрі примостились під пальмою.
Яків Уласевич мусив розводить балачку з Ладковською, а вона все аж заплющувала солоденькі очки та все лепетала, навіть ні на хвилину не стуляла своїх рожевих устоньків та все зиркала на доктора солоденькими очицями, неначе благала ласкавості та кохання.
Вийшов Гукович і запросив батюшок до столової на чай та на швидку закуску.
— От за це спасибі! Чай ніколи не шкоде, — обізвавсь буртянський панотець.
Сиві короткі та цупкі, як дріт, і неначе посічені коси ледве зміщались під його камилавкою й усе вилазили з-під неї на потилицю, неначе хотіли піднять угору й скинути з голови ту притичину для їх, мов цупкі пружини. Отець Симеон жваво підвівся з крісла й пішов за Андріяном Кириловичем. Слідком за ним неначе побіг молодий отець Ладковський, а за ним ледве почвалав старий протопоп. В світлиці знов почулась голосніша розмова, котра була стишилась з приїздом поважних осіб.
Поки батюшки напились чаю та закусили на швиденьку руку, Меласю прибрали до вінця. Андріян Кирилович вирядив їх до церкви, а сам вийшов до світлиці, щоб поблагословить до вінця дочку.
Усі гості встали з місця. Усякових гостей з’їхалось чимало. Мелася назбирала таки чимало свідків своєї весільної слави, так що вони аж не потовпились в світлицю.
Незабаром з кімнати одчинили настіж обидві половинки дверей. Мелася вступила в гостинну вся в білому: в чудовій білій лиснючій шовковій сукні, в довгому серпанку, з однією великою трояндою на корсажі серед зеленого листя. Вона ніби побільшала й покращала. Од високого вінця з розкішної коси на чолопочку голови й од зумисне зроблених високих закаблуків вона повищала й стала ніби поважніша. Люба й Таїса Андріївна добре знали усі потаємні способи прикрашування. Вони навіть позабілювали усі дрібненькі цятки та плямки на Меласиному виду.
Жених зирнув на свою молоду й, очевидячки, був задоволений нею. Він побіг назустріч, взяв її під руку й повів до образів, котрі лежали на косинчику в кутку. Батько й мати поблагословили молодих і провели їх на ґанок. В матері взрушилось серце так, що вона заплакала і втерла сльози хусточкою. Поїзд рушив до церкви. В церкві молодих стріли чотири панотці з хрестами. Никон стрів їх голосним та гучним концертом. Селяни стовпились та стіснились в церкві так, що панам трудно було й протовпиться на середину церкви. На цвинтарі й коло брами зібралось сливе усе село. Яків Кирикович та сусід Гуковичів молодий Юрченко держали вінця над Меласею наперемінку.
Молоді вийшли з церкви серед такого натовпу, якого не буває на вінчанні навіть і в Києві, неначе то вінчалась якась висока особа. Година дуже сприяла церемонії. Зранку було трохи задощилось, але незабаром надворі випогодилось. Земля була вогка. Пороху на шляху не було. Майське сонце обливало надзвичайно ясним срібним світом і парадовий поїзд, і натовп панів та селян, і юрби дівчат в квітках та стрічках, неначе й вони прибрались на паннине весілля й були ладні заспівать весільних пісень. Самий поїзд був веселий. Майське сонце, майська краса неба й землі закрасила й звеселила і поїзд, і всіх. Мелася аж сяла од радощів, веселенько дивлячись з фаетона на веселу юрбу селян, на веселі види своїх гостей, на прибраних в квітки та стрічки дівчат, мов на своєму тріумфі.
Слідком за молодими котивсь фаетон, в котрому сиділа Ліда з молодою панною, Настею Юрченковою, а проти їх в передку сидів Яків Кирикович та боярин Юрченко, молодий дідич, близький сусіда, кругловидий та плечистий з чорними довгими вусами. Яків Кирикович глянув на Ліду. Ласкавий погляд її чималих очей сипнув на його, ніби теплим промінням, неначе майське сонце. Пишні, виразні червоні Лідині уста запишались, очі наче зайнялись. В молодого хлопця несамохіть майнула чудернацька гадка та думка, що од вінця їде не Мелася, а Ліда, і він сидить в фаетоні з нею, ніби з своєю тільки що повінчаною молодою. Йому несподівано уявилась Ліда, уся в білому, в хвилях білого весільного убрання: в серпанку, в вінку з білого вишневого цвіту на голові, з білою трояндою на грудях, уся в білому, обсипана сріблистим майським сяйвом.
“Яка б вона була пишна в весільному убранні з її матовим білим кольором лиця, з чорними рівними брівками та темними очками!” — подумав доктор.
І в його несподівано майнуло бажання, щоб він от тепер сидів з нею поруч в цьому весільному поїзді, щоб він з нею вертався од вінця. І ця думка була для його приємна. Але він зирнув на фаетон, де сиділа молода а його братом, і… згадав за притичину своїм несподіваним мріям. Він важко зітхнув.
Поїзд вкотився в подвір’я. Молодих зостріли батько й мати на ґанку й привітали їх. Мелася увійшла в світлицю з довгим почетом, з силою непроханих гостей, неначе яка-небудь королівна або царівна. Довгі столи в залі і в столовій були застелені. Усе було налагоджено для снідання. Слуги винесли на підносах шампанське. Усі гості й родичі забрали чарки й поздоровляли молодих, бажаючи їм щастя-долі й довгого віку. Мати прохала гостей сідать за столи. Старий протопоп став перед образом і старечим, ледве чутним голосом прочитав молитву. Хазяйка посадовила батюшок поруч з молодими. Завештались слуги в білих рукавичках. Потрави подавались за потравами. Снідання було багате. Страва була чудова. В винах гості аж збиткували. Текля Опанасівна виставила замість снідання такий багатющий обід, що заломила міських буржуазок, Таїсу Андріївну Сватковську та Любу. На половині обіду в горницю ввійшов регент Никон, вхопившись на ході обома долонями за голову по обидва боки проділя, щоб пригладить кучеряві васильки. За ним посипались, ніби овечки в отарі, хлопці то в жупанках, то в піджаках, попідперезувані зеленими та червоними поясками. Півча стала коло дверей. Никон замахав обома руками, ніби птиця затріпала крилами, з таким завзяттям, неначе він махав ціпилном на току. Півча гукнула: “Гуляв чумак на риночку”. Гості замовкли. Галас розмови стишився в одну мить. Півча співала пісню за піснею, безперестанку. Непроворний та неворушкий Никон пожвавішав, неначе набирався палу й жвавості од співів.
Час упливав швидко та хутко. Вже сонце стало на вечірньому прузі. Гукович схаменувся й зауважив, що вже час поспішать з довгими церемоніями. Слуги завештались ще швидше. Гості ніби хапались, пораючись коло вин. Нарешті батюшки підвелись за дозволом хазяйки, бо хапались додому на вечерню в неділю. За ними й другі гості рушили з-за столів. Півча зникла. Мелася вийшла до своєї кімнати, щоб передягтись в дорогу. Трохи перегодя вона увійшла до гостей в гарненькому звичайному убранні. Подали до ґанку фаетон, і молоді, забравши в руки грошовий презент од буртянського дядька та од батька, хапком сіли в фаетон і покатали на вокзал, щоб часом не опізниться на поїзд до Києва. Вкупі з ними виїхала й Таїса Андріївна з Любою. Батюшки, випивши нашвидку кофій, так само слідком за ними виїхали завидна, хапаючись додому, щоб не опізниться править вечерню, бо тоді була неділя і ввечері треба було править вечерню.
Слуги в одну мить поприбирали з столу зайвий посуд і винесли кофій. Гості знов посідали за столи. Хазяйка звеліла поприбирать з столу спорожнені пляшки та поставить повні.
— Лідіє Андріянівно! — гукнув через стіл Юрченко. — Оце ми з сестрою задумали знов удруге грать на зелених святках для селян “Наталку Полтавку”. Може б, і ви пристали до нас? Чи не взяли б ви будлі-якої ролі? Ви стали б нам в пригоді.
— Я, мабуть, не здатна до цього. Хіба запросіть сестру. О, в неї є хист до цього! Вона, надісь, утне краще за мене, гратиме, як справжня артистка.
— А ви, Лідіє Андріянівио, спробували б свої сили. Може, в вас якраз єсть хист до цього, тільки ви й самі тому невідомі, — обізвавсь через стіл Яків Кирикович.
— Не почуваю себе придатною до цього діла, хоч і вмію співать і маю сякий-такий голос. Не зважусь я на таке діло. Запрошуйте до цієї справи жваву сусіду Надежду Мокіївну. Для грання на сцені треба проворних людей; а я таки добре м’яло та неповертайло.
— Може б, я й зугарна була до цього, але мені не буде часу їздить на репетиції. А мені, сказать по щирій правді, дуже бажалось би вам допомогти, — сказала Ладковська й зирнула солоденькими очима на Якова Кириковича, неначе промовила очима: це я тільки для тебе ладна стать до цієї справи, та таки й стану, як ти гратимеш…
— Грайте, грайте, молоді, та й нас запрошуйте на спектакль, — обізвавсь один старий дідич. — Коли б часом через ці іграшки ви не набрались клопоту.
— Поки поліція довідається, то ми й переграємо потаєнці усей наш репертуар. Начадимо, начадимо та й притаїмось. Нехай вже потім ми будемо якось справдовуваться з нею, — сказав Юрченко.
— Як розпочали ми репетиції в нашому здоровому складі коло сахарні, то усі дівчата й хлопці збирались три дні; дівчата повбирані, позаквітчувані, неначе зібрались в якесь свято на музики. Я вже вивчила дівчат усіх пісень для нашого хору, — говорила Юрченкова сестра Настя.
— От поїдемо й побачимо, як там ваші дівчата співатимуть в хорі й танцюватимуть, — обізвався Гукович і зареготавсь.
— Чи ти пак поймеш віри, щоб сільські дівчата й парубки змогли й справді грати й співать на сцені? — спитав Гукович в жінки.
— Ніколи не пойму віри цьому! Ще що вигадайте! Подумайте собі, як то наш погонич Грицько грав би на сцені, та ще й співав під грання оркестру, коли часом і наші панни не потрапляють співать до ладу під акомпанімент фортеп’яна, — сказала Текля Опанасівна.
— Одже ж ми докажемо, що для завзятої людини нема нічого неможливого, — промовив Юрченко.
— Господи споспішай! Дай боже, час добрий! — промовила з сміхом Гуковичева. — А мені все-таки чомусь здається, що з того пива не буде дива.
— Буде диво! ож побачите! от поназдивитесь! — гукав завзятий Юрченко і з нестямки махнув рукою й зозла аж вдарив рукою навідлі об стіл. — Треба тільки наважливості та завзяття, то й поспіх буде.
— А вже ж можна це вробить! Селюки темні, але зовсім-таки не дурні, — сказав один чернігівський земець. — От наше земство добре робе, що задумало позакладать читальні по селах. Маємо на думці сповнить ті читальні українськими книжками, писаними мовою, зрозумілою для селян.
Піднявся галас. Почалось змагання. Знайшлись і супротивники в того земця. Яків Кирикович оступався за його.
— Я чула, що ви, Лідіє Андріянівно, їдете в Фінляндію вчитись вироблять полотна та рушники на новомодних верстатиках, — обернулась до Ліди Надежда Мокіївна, — чи цьому пак правда?
— Маю на думці їхать. Це правда. А як вивчусь, то розведу в нашому селі це промислівство, щоб селяни заробляли цим шматок хліба.
— Як вивчитесь цього, то навчіть і мене. Я, господи, як люблю ткать та шити! Боже, як люблю! — аж крикнула вона і втупила свої очки в Якова Кириковича. — Я вам стану до помочі в цьому: вивчу навіть наших молодиць.
“Ну, знаємо ми тебе! Ця проноза підбирається під мене. Це її підступ; але не піддуриш! Я тепер став не дуже-то ймовірний”.
Надежда Мокіївна і справді сіла б за верстат, але тільки тоді, якби сів ткати полотна та рушники Яків Кирикович, щоб їй можна було повсякчас дивиться на його або доторкуваться до його хоч своїм черевиком.
— Нашим земцям треба б таки попиклюваться розвитком сільського промислівства між селянами. Чом би пак земствам не стать до помочі селянам в цій справі? Багато селянських полів не вигноюється. А вигнойка — це ж велике діло. Час би змінить стародавню систему оброблювання полів, коли в одну руку поле в толоці дармує й марнується дурно… Скільки непочатої праці! Скільки діла!
Яків Кирикович розговоривсь. Його розмова набиралась сили. Карі очі залисніли, а потім заблискали. В його очах зайнявсь огонь завзяття, що затаївся в його нібито спокійній тихій вдачі. Ліда почувала, що його думки та гадки правдиві. Вона задивилась на його якось несамохіть. Карі очі чарували її.
— Що правда, то правда! Ми, давніші люде, в свій час якось не звернули уваги на цю народну справу. Треба намовить земців і звернуть їх увагу на це діло, сприяюче засобам селян. Що правда, то правда! — обізвавсь земець Манько.
Знов почались змагання. Випили кофій і повставали з-за стола. В покоях стояла духота. Одчинили двері на веранду, котра виходила в садок, щоб трохи провітрить горниці. Гості рушили на веранду. Старіші посідали на лавках, а молоді юрбою кинулись на прогуляння в садок.
VIII
Сонце вже сідало десь далеко на рівнині й ніби ховалось в кучерявих вербах, пірнаючи в пухке зелене верховіття. Небо було чисте, лиснюче, блакитне. Садок зеленів, аж очі вбирав в себе. Довжезний рядок кущів бузку попід тином був суспіль обтиканий китяхами цвіту й зверху то сизів, то білів довгою чудовою гірляндою наниз до самісінької течії. Повітря й парк неначе пропахались наскрізь делікатними тонкими пахощами бузку, молодого листя тополь та сокорин. Щось живуще й цілюще було розлите й у садку, і в легкому прозорому повітрі, і наддавало жвавості, ворушило в молодих думки та мрії.
Молоді гості пішли юрбою по широкій доріжці, недавно посиланій тертою дрібною жорствою. Доріжка повелася наниз до течії поміж деревами та кущами. Надежда Мокіївна вже була притулилась до Якова Кириковича й зачіпала його в розмові. Але він зумисне замішався в гурт, потім зоставсь позаду й пристав до Ліди. Йому забажалось побалакать з нею на самоті, осторонь од людей. На його щастя, до Ладковської пристав один молодий сусід, Марко Петрович Некрашевич, заможний дідич, ще молодий панич, великий спортсмен, з котрим побратався Михайло Кирикович, бо вони обидва надзвичайно кохались в спорті та в конях.
— Який пишний сьогодні вечір! Якою поезією повіває в цьому стародавньому парку! — почав Яків Кирикович. — Як я служив за асистента в одного професора, мені не було часу і вгору глянуть, як кажуть селяни. З ранку до вечора я вкупі з ним тупцяв коло слабих, і не стільки він, скільки я. Разуразна тяганина та біганина безперестанку аж заморочувала мені голову. На мені лежала повинність і асистента, і фершала. Я був якось зачерствів і занедбав усяку поезію. А теперечки мені самому аж дивно стало! Якоюсь поезією подихає на мене з цього садка, з неба, з того лісу, од тих старезних дубів…
— То, певно, од того, що лікарі завжди за практикою, за справою, надто прозаїчною, як робітники на роботі. А теперечки, в цей час, ви зовсім вольні, — обізвалась Ліда, повернувши до його вид і глянувши йому в вічі.
Молодий хлопець вловив погляд її чудових очей і почутив, що не одно майське небо, повітря та співи соловейків повіяли на його поезією; а ще й до того Лідині очі та уста надили його й чарували якимись поетичними чарами. І од тих очей лилась дивна поезія, що закрасила для його й небо й сонце, зробила поетичним і садок, і пташині співи, до котрих він передніше не дуже й дослухався. В молодому серці, пригнобленому прозаїчним щоденним ділом, одразу виникло щось чарівне, поетичне й закрасило садок.
Юрба гостей перебігла місток через течію, спинилась, подивилась на лиснючу воду, вкриту на берегах молоденькими шпичастими очеретами, густими, як щіт, і рушила далі по стежці, що повилась вгору на згористий покат сугорба. На сугорбах в ліску й нанизу в вербах скрізь лящали соловейки, щебетали пташки. Соловейків було сила! Їх щебетання та співи аж розлягались, аж дзвеніли по кущах. Десь у вербах на низині, ніби на сопілці, вигравала омелга.
— Ну та й репетують же соловейки! — сказала Ліда. — Неначе накупились! ніби знають, що сьогодні Меласине весілля, та поставали її дружками.
— Гарних та співучих дружечок сподобилась ваша сестра! Нема де правди діть, — промовив Уласевич.
— Тепер скрізь в садку весілля, — сказала Ліда, — достоту, як співають в весільних піснях: “Ой на хаті зілля, а в хаті весілля, а надворі бояри, як мак процвітає, а в хаті дружечки, як сонечко сяє!” Тутечки скрізь зелене зілля та ніби веселе весілля, як співають в отій пісні.
І молодому хлопцеві чомусь забажалось, щоб і його весілля, таке поетичне, майське, як і Меласине, справлялось оце зараз при цих співах і щебетанні пташок, та справлялось доконечно з Лідою. Він сам здивувався, звідкіль це на його найшла така поезія, налетіли такі мрії, приємні та веселі. Він знов зирнув на Лідине матово-біле лице, на матове чоло з веселими бровами й одразу почутив, звідкіль лилась на його й поезія, і веселі мрії, звідкіль то ніби якась казкова цілюща та живуща погожа вода крапала на його заниділе серце.
— Як гарно хтось розпланував цей парк! Мабуть, якийсь козацький предок вашої мами заводив цей парк. Мабуть, він був дуже поетичний на вдачу. Он, дивіться, на покаті сугорба окроми стоять дві березі, пригорнувшись одна до однієї, неначе дві сестрі шепочуться за щось цікаве потаєнці, осторонь од усіх. А он далі над водою дві вербі в березі схилились над водою, неначе дві удови-красуні з журбою заглядають в дзеркало й милуються своєю гарною вродою… А ондечки вгорі на горбі нарізко стоять три старі дуби рядочком, вирізуючись проти неба, неначе три “азовські брати”, що колись втікали на Україну з Азова, з татарської неволі. Зовсім неначе рядочком попліч налагодились мандрувать по степах.
