Яків Кириковнч вглядів її, мерщій зскочив з візка й попростував до неї. Ліда зблідла і, коливаючись на ході, неміцною ходою пішла до його назустріч, спинилась на кільки ступенів од його, а потім раптом кинулась, з нестямки припала головою до його плеча й стиха заплакала. Уласевич підвів її голову й швидко й гаряче цмокнув її в щоку.
— Я за все знаю. Нічого мені й не говори, — промовив він стиха, озирнувшись на візок, котрого одначе було не видно за кущами бузку. — Ти будеш моя! Ніхто й ніщо в світі нас не розлучить, хіба одна смерть. Ми житимемо в парі, хоч би твої батьки й не дали своєї згоди на наше одруження. Житимемо й невінчані, бо ти призначена мені якимись потаємними силами неба й землі. Я напитаю собі службу десь інде, не в цих краях, а далеко од батьків, од знайомих і візьму тебе з собою. І ми одружимось і житимемо вкупі.
— Ти хочеш завезти мене крадькома, потай од батьків? тобто викрасти мене? — спитала Ліда, трохи опам’ятавшись.
— Ні, серце! Я просто-таки поїду до твого батька й матері, попрошу, щоб вони тебе пустили зо мною й поблагословили нас, — сказав Яків Кирикович.
— Мій панотець зроду-звіку на це не пристане! Він упертий, дерзкий та міцний на вдачу. Що він раз постановив, що задумав, того він не зміне ніколи, доки й його живоття. Треба нам передніше побалакать з матір’ю. Мати багато здатливіша од батька, щиро мене любе й спочуває до нашого кохання. Може, вона й сприятиме мені в цій пригоді й пусте мене з тобою. Принаймні я певна в тому, що вона не зважиться мучити мого серця й заважать нам в наших замірах.
— Наприкінці літа або з початку осені я прибуду в Деркачівку до твоїх батьків сам, без сватів, як напитаю собі службу десь далеко, певно, на Кавказі. Південні краї надять мене, поривають до себе мою душу, бо я їх люблю по своїй природженій вдачі: я, бач, трошки поетичний на вдачу, — сказав Уласевич.
Серце в Ліди взрушилось од палкого й щирого кохання молодого хлопця. Вона обняла його русу голову й вп’ялась устами в його високе гладеньке чоло.
— Я заздалегідь даю тобі своє певне слово й обіцянку їхать з тобою хоч би й на край світу, аби нам вдвох жити вкупі й не розлучаться ніколи до кінця нашого живоття. Я отут в Деркачівці незабаром занидію, зачучверію, як трава в спеку. Я тутечки до решти знікчемнію. Цвіллю та бур’яном заросте моя голова. Марно пропаде та моя просвіта, котру я придбала не без труднації й напруги. Життя моє буде тут неприємне й важке. Мама й тато раз у раз тільки те й роблять, що змагаються або сваряться. Мелася з чоловіком не мирить і так само все лається. Я заздріваю, що Мишук її не любе. Мишук і Мелася попередили нас і вихопили в нас наше щастя, нашу долю, та й дурнісінько, бо й самі не живуть в згоді та в щасті. Без путящого діла я тут, мабуть, незабаром занидію або й збожеволію. Ходжу та світом нуджу часом без ніякої думки в голові, мов неприкаяна. Я тутечки буду не варта навіть оцього помічного зілля, бо й воно стає комусь на поміч, на ліки. Оці гарні квітки принаймні тішать та звеселяють чиїсь очі… а я…
— А ти ж, моє серце, хіба не звеселяєш людських очей своєю красою, своїми ясними очима? Хіба ж ти не звеселяєш мого серця? Я тобою тільки й живу, тільки й дишу. Ти для мене усей світ закрасила, неначе розсипала по йому квітки для моїх очей. Ти ж найкраща квітка! Ти ж окраса цього пишного квітника! — перебив її молодий хлопець.
— Я тепереньки не варта отого бадилля на городі, бо й з його є якась користь для людей. Оті хмарки, що пливуть в синьому небі, і ті вартніші за мене, бо вони десь розіллються тучним дощем, поллють суху землю, принесуть вогкість на ниви та левади, дадуть родючість та плодючість. А я на всьому світі неначе зайва, бо нема з мене користі ні собі, ні людям. Дармує моя просвітність, до котрої я стільки доклала праці. Мама оце присилувала мене вишивать вже третю подушку на нові канапи, а мені ця робота не дуже приємна, бо я маю потяг до книжок, до науки. І полегкості для себе не жду ні од чого в цій глушині, а усяке силування мені не подобається.
Рипнули на ґанку двері, неначе заскрипів немазаний віз. З дверей вигулькнула й залисніла на сонці сива голова Марусиної матері, Ганни Прохорівни. Ліда одскочила од Уласевича й похапцем попрямувала до ґанку. Попліч з нею пішов тихою ходою й Яків Кирикович. Стара мати прикрила очі долонею зверху, придивилась до гостя стемнілими очима, впізнала його й радісно привіталась. Незабаром вернулася з дитячого пристановища Маруся з сестрою. Яків Кирикович хапавсь у дорогу. Усіпосідали на ґанку на лавках, побалакали з півгодини, і гість раптом підвівся з лавки й попрощався.
— Я оце зрання виїхав з дому, бо хапаюсь в Березань. Там прокинувся дифтерит на дітях і ще якась пошесна слабість на дорослих людях, їду, щоб докладно дізнаться за це все й стати до рятунку, — говорив доктор на прощанні й побіг до хвіртки так швидко, неначе хтось гнався за ним.
Ліда стояла на східцях ґанку ніби в чаду. І кохання, і запашний та душний опар з землі запаморочили їй голову. В неї думи неначе повились туманом та мрякою, через котру невиразно визначувалась неясна надія на якесь таке велике щастя, якому й міри й ціни не могла вона скласти.
Через тиждень Маруся одвезла Ліду додому. Ліда посвіжішала на виду, стала жвавіша й веселіша. На її чолі неначе вияснилось, як на небі після довгої негоди та сльоти. Смуток та журба зникли з очей. Блідота щезла з лиця. Уста знов стали червоні, як калина. Очі заблищали, заграли, як було колись давніше. Вона неначе перебула якусь важку слабість і одужала одразу. Мати була рада такій зміні.
— А ба! — казала вона Андріянові Кириловичеві. — Я ж тобі казала, пусти її до Марусі, нехай трохи повештається між людьми, розваже себе в товаристві, то вона й одійде, як одходе в дощ прив’ялена в спеку та сушу квітка. От вона й одійшла! А ти, бач, все по-своєму гнеш і мене ніколи не слухаєш.
По обіді Ліда почимчикувала з Марусею до вчительки на пораду, щоб завести в Деркачівці денне дитяче пристановище.
— Про мене, нехай Ліда тим часом бавиться і цим, доки йдуть жнива, — сказала мати. — Вона дуже любе дітей, а діти, навіть мужицькі, горнуться до неї. Часом обстануть та обаранять її з усіх боків за гостинцями, й вона й сама наче змалиться та грається з ними, мов маленька.
— Та це, мамо, в їх, певно, тепер така поведенція пішла на ці усякі гуманітарні витребеньки, як буває мода на наші сукні та капелюші, — сказала Мелася.
Маруся, давши пораду й напутіння Ліді та вчительці, поїхала вже смерком додому. Ліда і вчителька обидві зараз заходились коло діла й незабаром завели денне пристановище. Стара Гуковичка настачала для дітей молока, пшона та крупів на кашку та на куліш, ще й найняла дві бабі за наглядачок та няньок. Одначе й того поживку діти небагато споживали, бо дітей приводили не багацько.
Тим часом в Дрижиполі трапилась подія, дуже неприємна й навіть небезпечна і для Никона Кучми, і для самого молодого доктора.
В Никона Кучми на святках та в неділі, як і передніше, завжди збиралась юрба цікавих до книжок людей то в батьковій хаті, то в клуні або в садку, як надворі була година. Никон читав їм українські книжки. Цими книжками цікавилось усе село. Люде ходили до Никона й назахват позичали книжки. Чутка про це читання пішла по других селах в околиці. А до молодого вважливого та доброго доктора насунуло багато слабих, навіть з ближчих околишніх сіл. Люде то сиділи на східцях ґанку, то стовбичили коло ґанку надворі часом цілим натовпом, застоюючи черги. Це все було таке небувале на селах, таке нечуване в глушині, що вже давненько кинулось в очі всім по всій околиці. Щоб побільшить і підсилить свою півчу гарними голосами, Никон почав одбивать півчих од церковного хору та підмовлять, щоб вони приставали до його хору. Протопоп почав ремствувать та прилюдно нарікати на Никона. Никона почали судить та гудити і навіть обговорювать. Його заздрівали, що він недурно збирає в себе якусь збірню, що він знається з доктором та фершалом, часто гостює в їх, мов їм рівня, поводиться з ними за панібрата, що він в чомусь поєднався з ними. На своє лихо, Никон посварився ще й з урядником… Пішла чутка по околиці, що до доктора й Никона от-от незабаром прийдуть трусити та обшукувать.
Одного дня урядники й справді прийшли трусить та обшукувати Никона. Перетрусили все в хаті й у клуні, звеліли, щоб батько одчинив скриню, нишпорили по всіх усюдах і, нарешті, забрали усі загалом книжки, котрі познаходили. Книжок було багацько, бо Никон писав до авторів у столицю й у Київ, щоб вони поприсилали свої видання для читання народові. Книжки склали в рядно, але через тижнів зо два Никонові вернули його ряденце з книжками, тільки заборонили йому збирать в себе в хаті й в оселі збірню й читати їй книжки. Він, порадившись з доктором, од того часу ходив читати людям то в одній, то в другій опрічній просторнішій хаті наперемінку.
Після цієї події, що скоїлась несподівано й негадано, знов пішла по селі поголоска, що така сама трусанина буде ще й у доктора і вчителя, а по околиці пішли слихи, що вже в їх і трусили, навіть і в тих, в кого вони бували в гостях.
Така чутка дійшла й до Деркачівки. Гуковичі стурбувались. Ліда, почувши за це, одразу ніби охолола. Мишук запріг коня й зараз побіг до брата. Він оповістив братові за таку чутку, але дізнався напевно, що нічого того не було, що то тільки пішла скрізь побрехенька. Мишук вернувсь додому заспокоєний.
Вже наприкінці літа Яків Кирикович напитав собі місце на Кавказі, десь на Кубані. Тоді він наважився взяти в батьків Ліду й виїхать з нею в ті далекі краї, куди не достягли б людські довгі язики з околиці Дрижиполя.
Найнявши поштові коні, він одного дня зрання побіг в Деркачівку, наважившись щиро й прямо поговорити з старим батьком, щоб він видав за його Ліду.
Гуковичі тільки що випили вранішній чай і ще сиділи за столом та балакали, як у браму вскочили коні й підкотили дуже швидко під ґанок. Усі зирнули у вікно і впізнали Якова Кириковича. Погонич спинив баскі коні. Вони наче спинились на льоту й раптом стали коло ґанку, як укопані. Доктор, ніби хапаючись, стрибнув з візка. Усів горниці одразу ущухли й неначе дух притаїли.
— Яків Кирикович! Чого це він так спозаранку? — промовив батько.
— Щось трапилось! Щось є! — вихопився Мишук. — Увігнався в двір швидко, неначе за ним хтось гониться. Може, тікає?
— Цей несподіваний приїзд якийсь лиховісний. Щось скоїлось! — сказав батько.
— А може, втікає та має на думці переховаться в нас на якийсь час, — обізвалась з переляку Мелася, пригадавши усякові слихи за Якова Кириковича.
— Може, й навспражки так! Бо чого б пак він оце пригнався несподівано до нас, коли він, само по собі, втямив же моє виразне натякання, бо вже давненько покинув свої часті одвідини. Я не вагаюсь в тому, що він догадався, що такі, як він, одвідачі мені неуподобні, — бубонів сливе нишком старий, щохвилини сподіваючись, як непроханий одвідач от-от нагло вступить в покої.
В дверях з’явився несподіваний і непроханий гість, трохи зблідлий і помарнілий, і поздоровкався з усіма.
Його наглий приїзд здивував усіх. Усіненаче остовпіли й з дива витріщили і втирили в його очі. Усім було ніяково; всі чогось ніби злякались. В Ліди серце охололо й спинилось на одну мить. Вона зблідла на виду, аж пополотніла. Але незабаром серце неначе ожило й закидалось швидко та хутко. В неї щоки раптом почервоніли. Вона догадалась, чого так несподівано прикатав доктор.
— Вибачайте, що непроханий і, певно, небажаний гість прибув до вас з одвідинами. Але мої одвідини будуть останні. Я прибув до вас по великому задля мене ділу й мушу поговорить з вами, Андріяне Кириловичу, та з вами, мамо! — говорив молодий хлопець якимсь ніби потаємним, придушеним голосом.
“Мабуть, оце тікає, а за ним гоняться слідком”, — подумали Мелася й мати й обидві полякались на смерть.
— Що трапилось? Кажіть хутчій! Не мучте нас, — промовила мати, неначе аж крикнула.
— Нічого такого не трапилось. Я приїхав поговорити за свою долю та за долю Ліди Андріянівни, — сказав доктор вже спокійніше й голосніше.
— Дбайте передніше од усього про свою долю та про свій талан. Долею дочки пиклюватимуться батько та мати, — сказав батько й насупив свої довгі й густі брови так, що в його вид став ніби сердитий.
Мати важко зітхнула: вона зараз догадалась, за яку то Лідину долю Уласевич розпочав розмову з батьком.
— Ми з Лідою Андріянівною вже давненько поєднались думками та поглядами, бо ми держались однакового прямування, кохалися в однакових принципах. Єднання ідей, єднання душ — це велика потаємна сила між людьми, що єднає їх між собою. Де буде єднання людей, єднання душ, де буде однаковість поглядів, там доконечно буде згода й мирнота і в житті, там тільки буде щастя, те щастя, котрого так бажають і так шукають усі люде.
— Говоріть! Усякі ваші ідеї та теорії ніколи не були та й, надісь, ніколи й не будуть завсідні й віковічні, бо вони змінливі, навіть швидкоминаючі: в один час панують одні, а через якийсь час з’являються інші на їх місце. Це все недовговічне, надто вже змінне та текуче. Такий грунт під ногами занадто небезпечний. Згодом ви можете не зійтись з Лідою в якихсь там принципах, навіть можете через це посвариться, полаятись і роз’єднаться, а може, й розійтись, бо ви ж житимете невінчані. А серце людське змінливе. Кохання холоне. Думки та усякові гадки зміняються. Це грунт небезпечний, хисткий. З незнавки та з нетямучості ви накоїте самі собі багато лиха. Занехайте ви усю цю справу! Викиньте геть усе це з голови, вертайтесь додому й знов заходжуйтесь коло переднішої, справді корисної праці громадянського діяча, — сказав своє напутіння Гукович.
— Воно то й так! Але, окрім цього, я, бачте, вже давно щиро покохав Ліду Андріянівну, а вона покохала мене. Ми далі не можемо жити нарізно одно без одного. Ми поєднались і через симпатію душ, і через любов. Благословіть нас на чесне життя до самого кінця нашого живоття! — промовив міцним і спокійним голосом Яків Кирикович і сміливо подивився старому в вічі, ждучи одповіді.
— Схаменіться! опам’ятайтесь! Що ви торочите! Ваш брат держить старшу мою дочку, а ви сватаєте меншу. Це ж божевільство! Це ж нахабно й…
— Для серця нема тут нічого божевільного й нахабного. Почування любові вольне й не силуване, як сама вольна воля, не силувана думка. Бо вольної думки не можна замкнути в тюрму, не можна знищити або вбити з гармати чи з рушниці, не можна списом заколоть. Та любов і не єсть якийсь вчинок, якась подія, котру можна спинити і вгамувать або пригнобить. Я добре почуваю в серці, що я вволяю не свою волю, а волю якихсь невідомих потаємних сил, котрі невгамовано правують моїм серцем, правують мною і панують надо мною непоборно й непереможно. Не ми пануємо над ними, а вони опанували мене й Ліду. Я не маю на думці побраться з Лідою потаємно, потай од вас. Борони боже! Але, як добрий до своєї дитини батько, ви не забороняйте нам побраться й жити вкупі. Дайте нам щастя.
— Нізащо! Ніколи в світі не дам я такого дозволу! — крикнув батько й раптом зблід на виду. — Це в вас якісь докторські погляди! Ця ваша намога неправдива, нахабна й навіть кривдна для нас! Це ж безглуздя! А що сказали б за мене люде? Ви ж людина міркована. Посудіть самі й поміркуйте про ваш вчинок. Піде поговір, піде опорока на мене й на матір. Що ви оце задумали? Ви привели якесь нещастя в мою господу. Ніколи цього не буде! Не дам згоди!
Мати сиділа смутна та задумана, аж голову похилила. В її серці несподівано неначе наново виникли усі муки, які вона колись давно перетерпіла в той час, як її батьки довго не давали згоди на вінчання з Гуковичем. Вона згадала, як в той час перемучилась та перепечалилась; а тепер вона неначе вдруге страждала од тих давніших мук, спочуваючи своїй коханій Ліді.
— Коли, Андріяне Кириловнчу, не буде вашої волі й згоди, то ми все одно зійдемось і до смерті не розлучимось з Лідою, — сказав з притиском і завзяттям Уласевич.
Батько глянув на його зблідле обличчя, на його ніби пригаслі й божевільні очі й стривоживсь. Він сподівався якоїсь вихватки, несподіваної й небезпечної.
— Коли, тату, ви не поблагословите нас, то я далі не стерплю своєї муки. Нема в мене сили довше терпіти! — крикнула Ліда, неначе несподівано підстрелена кулею пташка, і за тими словами, схопившись з місця, кинулась матері на шию.
— Схаменись ти, тороплена! — крикнув батько.
— Рятуйте мене хоч ви, мамо, бо я ж безщасна, бо я ж безталанна, — промовила Ліда, ридаючи на плечі в матері.
— Не плач, доню! Коли тато не згоджується поблагословить вас, то натомість я поблагословлю вам жити вкупі, — сказала мати, і в неї самої очі одразу зайшли сльозою. — Їдьте й живіть щасливо вкупі. А коли тобі, дочко, трапиться яка пригода, коли, борони боже, трапиться так, що ти в своєму житті будеш безприхильна й безпритульна, то пам’ятай, що в тебе є мати, котра тобі сприяє, тебе щиро любе й не забуде тебе, і не одкинеться од тебе, доки й твого живоття.
— Тату! та згляньтесь на їх! зласкавтесь над їх щирим коханням, — аж благала Мелася.
— Про мене! Але жити вкупі тутечки, та ще за моїм дозволом вам не личить! Мого дозволу вам ніколи не буде. Це безглуздя! Це якась напасть… І не чепляйтесь, і не сподівайтесь! Позиваться з вами я не буду, але своєї згоди не дам ніколи! — сказав наважливо батько й вийшов з горниці, ще й дверима гуркнув спересердя й досади.
Мелася сиділа з слізьми в очах. Вона вперше на віку уявки постерегла і вперше втямила силу щирого обоспільного кохання, якого вона ще й досі не зазнала й навіть не заздрівала. Вона несамохіть вдалась в смуток, що їй не було щастя й долі в коханні та в залицянні, не поталанило і в шлюбі з дружиною, котрої вона не кохала щиро й гаряче.
— Коли вже так склалося ваше діло, то ви, Якове Кириковичу, дайте нам звістку, як виїжджатимете на нове місце, а я вивезу Ліду на вокзал. Доведеться нам перетерпіти й нарікання, і людський осуд та поговір. Вже без того не обійдеться. Але мені байдуже. Нехай судять поза очі, аби принаймні не цвікали мені, старій, в вічі.
Мати була добросерда й здатлива, хоч і любила змагаться та суперечить чоловікові.
— Нехай же вас бог благословить! — сказала мати нарешті.
Вона пішла до кімнати, винесла образ, поблагословила Уласевича, обняла й тричі поцілувала.
— Нехай бог пошле вам щастя, пошле талан та долю на новому місці, в новому житті: де любов — там і бог. Хто ж запалив ваше серце коханням, як не бог?
— Я, мамо, вже маю звістку з Кавказу, вже напитав собі службу. Я дам вам знати, коли Ліді треба виїжджать в далеку дорогу. Не знаю, як вам і дякувать, що ви знехтували тим законом, що рідним братам не можна вінчаться з двома рідними сестрами. Цей закон давно вижив свій час, і вже час би його визаконить і вивести, — казав Уласевич, цілуючись на розставанні з усіма: і матір’ю, і з Лідою, і з Меласею та з братом.
