І Мелася довго чепурилась тієї неділі коло дзеркала, позамазувала пудрою найдрібніші плямочки на виду й побігла до Малинчиної квартири. Вона смикнула за держално дзвоника так нервно, що дзвоник неначе заґвалтував. Малинкін сидів дома сам над канцелярськими бумагами. Його батько й мати ще не прийшли з церкви. Мелася не розпитала гаразд в Марковицької за його й була певна, що він живе сам в опрічній квартирі.
Малинкіна стривожив такий наглий ґвалт дзвоника, та ще й зрання.
“Чого це мама й тато так швидко вертаються з церкви, наче не достоявши до кінця служби? Може, мама нагло занедужала в церкві, бо вона вже давненько кородиться на груди…” — подумав Малинкін, одсовуючи засув.
Він одчинив двері й остовпів з дива. Перед ним стояла Мелася, убрана, як пава. Вона швидко, мов сорока, вскочила в прихожу й залепетала.
— А от і я сподобила вас одданням вашого візиту до мене! День добрий вам! — лепетала вона, здушивши йому руку своїми обома рученятами по-паничівському.
— Доброго здоров’я. Прошу до світлиці, — запрошував панич Меласю з якоюсь ніби соннотою та длявістю в голосі і в рушеннях.
Йому, очевидячки, було ніяково од такого несподіваного візиту дами, котрої не знали ні його тато, ні мама. Він міркував нишком, чи знає пак Мелася, що він живе не окроми од батька, не в опрічній квартирі, а вкупі з старими?
Малинкін запросив Меласю до зали й посунув до неї крісло. Мелася сіла, наче птиця впала, і розпочала розмову на сьогочасні теми, нахапані навіть не з книжок, а на льоту та на скоку од других в розмовах по салонах. В неї була думка, що й Малинкін прогресист і народовець, і вона мала на думці підійти під його погляди. Але вона помилилась. Панич тямив ці думки стільки, скільки тямить чудова картина, чудовий портрет якогось красуня. І спочував він цим думкам так само, як спочував би намальований портрет. Окрім служби, в його не було в голові нічогісінько. Малинкін, неначе з-за угла мішком пришиблений, як кажуть на селі, неохочо й мляво вів розмову. В його все вертілась в голові думка, що от-от незабаром одчиняться двері і в покоях з’являться батьки, захоплять його на гарячому вчинку з якоюсь розтріпаною, надто вже сьогочасною панією, котра нахабно вшелепалась до його серед білого дня.
Мелася за якусь хвилину наговорила, наказала повну хату, ще й кімнату, порушила язиком мертве застояне повітря, неначе млинком перегнала й перемлинкувала пашню. Малинкін все озирався на двері, зиркав на дзвоник, що теліпався над дверима в прихожій, й говорив мало.
Набалакавшись всмак, Мелася оговталась, озирнулася на кімнати й почала вважливо кмітить. Вона прикмітила, що житло чимале, надто просторне, що в покоях не паничівська обстава, а сім’єва. Незабаром через двері вона вгляділа в другому покої старечу заялозену кацавейку, що теліпалась на стіні, й жіноцьку хустку, забуту на столі. Мелася аж тоді схаменулась і догадалася, що вона зопалу, не розпитавшись гаразд, помилилась і потрапила не в кавалерську квартиру, а в житло Малинчиного панотця. Вона жваво схопилася з крісла й почала прощаться, а потім мерщій вибігла на вулицю, неначе вискочила опечена з пожежі.
“Оце ж я вшелепалась! Ну, та й вшелепалась”! — думала Мелася.
— Не забувайте ж за нас! Не минайте моєї хати! — ляснула Мелася на одході й швиденько побігла до Марковицької, щоб напевно досвідчитись і пересвідчиться, в чиє-то житло вона зопалу втирилась з своїми одвідинами, хоч вона й справді таки нехтувала людським поговором. Вона зловживала ліберальні ідеї, не маючи в голові й сліду їх, і тільки здіймала смачні вершечки з чужих глечиків з чужим молоком. Але тих глечиків вона і не наливала молочком, і не пеклювалась тим дійвом, неначе вона відьмила по чужих загородах і користувалась новими принципами, поставивши усе сьогочасне прямування напереверт, навіть сторч, догори ногами.
— Одже ж ти, Меласю, не дуже обачна людина: не розпитавшись броду, полізла в воду. Треба бути трохи обережнішою, — напутювала її Марковицька, бо була хоч і не обачніша за Меласю, але була багато досвідніша в справах залицяння та романів з паничами.
— Але ж, Марусю, поміркуй ти гаразді чи не мала ж я права оддати візит, як самостійна людина й громадянка, хоча б Малинкін жив десь при якій сім’ї, чи хоч би і в батька? Він мені зробив візит, а я йому повинна ж таки оддать його з звичайності, хоч я й дама. Так воно припадає, як на мій погляд. Час би нам одкинути ті давні салонні забобони, ту старосвітську нісенітницю, — виправдувала себе ця псевдолібералка.
— Воно то так з твого погляду, і по сьогочасній логіці так випадає. І я держусь такої ж думки. Але я не вшелепалась би з візитом до панича в сім’ю, коли панич живе не окроми, а при батькові, і ще й досі не одселився на своє власне житло: якось було б мені ніяково. Це ти, Меласю, зопалу втнула штуку!
— Може, то ти, Марусю, надто вже міркована людина, — сказала Мелася.
Але це так тільки говорилось: їй все-таки було трохи ніяково, що вона, мужня жінка, присурганилась до панича, котрий жив при батькові.
— Коли ти вже оддала Малинкінові візит, то це випало непогано, бо тобі нешвидко б довелось оддать йому візит: Малинкіна посилають в командировку кудись далеченько, на Волгу, чи що, з кількома товаришами по якомусь ділу.
Мелася трошки стурбувалась. Її неначе щось здушило коло серця. Ця несподівана звістка збентежила її так, що вона аж голову похилила. Прощаючись з Марковицькою, вона спитала в неї, котрого дня має виїжджать в Києва Малинкін. В неї майнула думка виїхать на вокзал на провід милого і надивитись на його при од’їзді, і попрощаться.
“Як би то йому натякнуть і показати, що я його кохаю? Чим би прислужиться, щоб запобігти в його ласки, прихильності, а потім, може, й кохання?” — думала Мелася, вертаючись до господи.
Думала вона, голову ламала, і надумала справить йому чудовий дорожній ручаний саквояжик, туди убгать гарненький вишиваний рушник для втирання виду в дорозі з додачею паничівського приряддя: гарного гребінця та щіточки для вусів.
“Треба ще до цього усього додати й букет з яких-не-будь осінніх квіток, щоб цим виразніше натякнуть, якими квітками зацвіло моє серденько од його й для його, і, може, я цим приверну його до себе”.
Мелася діждалася дня од’їзду, купила саквояжик, зготувала чудовий рушник, повишиваний та вигаптуваний прехорошими взірцями.
— Це, мамо, ти для тата думаєш посилати цю чудову цяцю? — питала в Меласі доня.
— Атож! А для кого ж більше я мала б посилать таку гарну й дорогу цяцю, — одповідала Мелася.
— І квітки пошлеш татові? — питала далі дівчинка.
— Ну, тато цим не здобріє й не покористується. Йому байдуже за квітки. Це був би глум для його. Квітки я наготувала для Марусі Марковицької, — дурила мама доню.
В день Малинчиного од’їзду Мелася заздалегідь виїхала на вокзал і стала, ніби вартовий на варті, на сходах на приході, коло дверей. Мелася зирнула на майдан коло вокзалу і вгляділа там Малинкіна. Як він виходив по східцях, вона, поздоровкавшись з ним, промовила маленьку промову, красномовно сказала про свою приязнь до його і, врешті, дуже жалкувала, що він виїжджає аж за Волгу на такий довгий час з Києва. Любов в неї раптом спахнула, мов полум’я. Вона, несвідомо, од того спаху вже простягла руки, щоб обняти його за шию й пригорнуть до себе. Але вона вгляділа жандарма й побоялась, що він зараз напише заповістку в поліцію, і спинилась.
— Прийміть же наші презенти од щирого серця! Ця річ од однієї вашої знайомої й навіть трохи родички, — сказала Мелася, ніби наздогад, подаючи йому саквояжик, — а ця нікчемна річ — в додаток вже од мене, як знак щирої прихильності до вас.
Малинкін взяв подарунки й звичайненько подякував за приязнь родичці й Меласі. Само по собі всі на сходах звернули ввагу на ті презенти, а найбільше на букет. Дехто говорив, що це, певно, од’їжджає якийсь артист; інші балакали, що якийсь поет з Петербурга, коли дама сподобила його таких приносин прилюдно на вокзалі. Але знайшлись ще й такі, що знали й Меласю, і Малинкіна. Ці тільки здвигали плечима од недомислу та од Меласиної нахабної вихватки, та ще й на вокзалі при людях.
Провівши панича до вагона, Мелася випитала в його, коли він вертатиметься до Києва і якого дня. Вона мала на думці виїхать йому назустріч на вокзал.
Поїзд рушіїв з місця. Малинкін з’явився в одчиненому вікні, скинув брилик і замахав ним на розставанні. Саквояжик теліпавсь, почеплений дужкою на руці, а квітки панич шпурнув десь на поличку й навіть забувся за їх.
Мелася верталась додому, і денний світ неначе пригас для неї, неначе чад запаморочив її думки, засліпив очі, затемрявив ясне небо. Мелася вернулась в свої покої збентежена, стурбована, з червоними од сліз очима.
“Яке чудне людське серце! — вертілась в Меласі думка сливе цілий той день; поїхав один милий, я була ладна співати веселої пісні: “Ой поїхав мій миленький, — бодай не вернувся”! А от поїхав другий милий, і в мене все вертиться на умі смутна пісня: “Поїхав милий, — і зосталася туга!”
І та туга тяглася довго, безперестанку. Мелася ходила, як неприкаяна, світом нудила, стала байдужна до усього, навіть до своєї коханої доні, неначе вона була чужісінька для неї. Вона не лаяла куховарки, навіть не вмикувалась в куховарчині справи, не присікувалась до неї за кожний дріб’язок без усякої причини, як було передніше. Гувернантка постерегла цю байдужність і замороченість в Меласі й сама поклювалась усім: і пекарнею, і дітьми.
“Одже ж, борони боже, ще збожеволіє безталанна од залицяння до того красуня, — думала поміркована німкеня, пораючись коло усього. — Шкода й її, шкода й дітей”.
Мелася насилу діждалась дня, призначеного Малинкіним для вертання. Вона неначе ожила, повеселішала, пожвавішала, побігла до Люби, розказала їй за усе, неначе на духу, бо не могла ніякісіньким способом вдержать в голові секретів. Од Люби Мелася покатала звощиком в оранжерею, витратила на чудовий дорогий букет сливе останні гроші й звідтіля покатала просто на вокзал.
Серце в неї неначе замерло, як поїзд прикотивсь до вокзалу. В Меласі заграли очі. Вона стояла коло дверей і слідкувала очима за кожною людиною. Натовп сплив, як і наплив, а Малинкіна не було.
Мелася довго стояла коло дверей, доки не спорожнився вокзал. На неї найшов смуток. Її брала досада, брала й злість. Похнюпившись, вона верталась по сходах назад. З злістю штовхнула рукою якусь бабу й протовпом поміж людьми побігла по східцях наниз.
Мелася приїхала додому зла, нервна, роздратована і вже ладна вилаять Малинкіна незгірше, як колись лаяла свого Мишука.
Малинкінові продовжили командировку надалі несподівано, бо роботи було багацько і урядовці не могли увинуться за такий недовгий час. Вже аж перед різдвом вернувсь Малинкін. Мелася наче ожила, стала бадьориста й жвава, подобрішала й пожвавішала. На різдвяні святки вона справила великий бенкет, ще й з ялинкою для дітей; запросила Марковицьку й Любу, і Малинкіна, і генерала. Вечеря була багата. Мелася втрачалась, не питаючись, чи в батька є зайві гроші, і марнувала їх святками й на бенкети, і на театри.
За два дні перед водохрищем Мелася запросила гостей на вечерок. Вона клопоталась та бігала, як несамовита, готуючи усе на вечерок. Коли це надвечір несподівано в прихожу ввійшла стара Гуковичева, Текля Опанасівна. За нею звощик з дворником перли здорову плетену скриню та пакунок з завинутими в килим подушками, прив’язаними поверх скрині. Гуковичева несла в обох руках дрібніші речі: якісь кошики та завиніння, щось зав’язане в здоровій хустці. Прихожа, за тими пакунками та одежею, кинутою жужмом, нагадувала багажний склад на вокзалі.
— Нащо це ви, мамо, такого багато понабирали з дому? — спитала з дива Мелася. — Чи на прощу зібрались аж у Єрусалим, чи що?
— Це я покинула твого батька достоту так, як ти покинула свого чоловіка, — обізвалась знехотя Гуковичева.
— Нащо ж ви покинули батька? Що там у вас скоїлось у домі? Де ж ви притулитесь в мене з такими завальними речами? — аж крикнула Мелася.
— Я не думаю в тебе шукать притулку! Дай мені мерщій обідать, а ввечері я переберусь в мебльовані кімнати поблизу од Михайлівського монастиря та й житиму там, бо вдома мені далі невидержка.
— Чом же невидержка? — спитала Мелася з дива.
— Тим мені невидержка, що твій тато знавіснів, — одрубала стара.
— Що ви кажете? Це, надісь, ви так говорите з досади? Там в вас, мабуть, щось таке скоїлось: трапилось щось неприємне в сім’ї.
— Мабуть, таких сім’їв. як моя й твоя, і на світі не знайдеш. Чи твій батько знавіснів, чи, може, збожеволів, я цього гаразд не стямкувала. Я з ним лаялась, змагалася та й годі сказала, їдь вже ти додому та хазяйнуй там, та змагайся з ним. Мені вже осточортіло те змагання. Може, він тебе послухає, бо мене ні в чомуне слухає й має мене за ніщо, — говорила мати, роздягаючись.
— Але ж на ваш прожиток тут в гостиниці треба чимало грошей? — якось запикуючись, обізвалась Мелася.
— Отак, дочко, як і на твій прожиток тутечки. Про мене, їдь вже ти з дітьми додому та й хазяйнуй, бо я туди, мабуть, вже ніколи не поїду, — бурчала стара, сідаючи на канапі.
Така материна гадка була дуже несподобна Меласі, та ще саме тоді, як у неї “зацвіло серденько”, як співають в пісні, і розпочинався приємний роман, з котрого передостанній або й останній одділ вона мала надію скінчить от-от незабаром.
— Батько твій геть-то вже щиро й правдиво додержує умови з моїми родичами, котрі були так само, як і я, настоятелями на маєтність після небіжчика дядька і котрі мають право взяти одчіпного по небіжчикові. Платить та й платить їм гроші з доходів, з млина та з лісу, та з пашні, а з хазяйства і в нас буває часом недохватка. Я встоюю за те, щоб нічого не платить отим ненажерливим родичам. А він таки своєї! Неначе затявся та все мене дратує, все сперечається та свариться зо мною, неначе накупився. Невидержка мені далі та й годі.
— А хто ж оце держатиме хазяйство в домі? — спитала Мелася.
— А хто ж? Красуня Килина ж, що була економкою в дядька в дворі в останні часи і всім правувала в оселі, як він вже з глузду з’їхав чи збожеволів і жив одлюдком на селі. Ота красуня, мабуть, незабаром забере усе в господі в свої пазурі. А батько їй потурає, в усьому сприяє та слухає тільки її, ще й покриває: каже, що вона знає буртянське хазяйство краще од мене. Переполовинить вона незабаром усе наше надбання, — говорила стара.
Ця Килина й була причиною, що Гуковичева покинула старого, бо не стерпіла його залицяння. Стара й досі любила свого чоловіка й ні разу не зраджувала його й не скривдила в своїх почуваннях. Мелася догадувалась за ту найпершу причину несподіваного од’їзду матері до Києва.
— Гм… гм… Цю Килину треба б було давно витурлить з садиби. Шкода, що вже минула панщина. А я знала б, куди її заправторить. Та ба! Тепер інші часи, — муркнула Мелася.
— Отут у Києві сидітиму коло монастиря та щодня ходитиму до божого дому, то принаймні хоч спасатимусь на старість.
— Що ж ви тут робитимете? Хіба щодня по п’ять акафистів читатимете, як читає Таїса Андріївна? — питала, аж зуби зціпивши од злості, Мелася.
— Нехай читатиму принаймні по три на день, то й з того буде якась користь: і те піде за спасіння моєї душі та душі твого батька за його провину та його поганий вчинок, — говорила стара з бідканням. — А для мене, на мій вжиток небагато грошей піде.
Мелася задумалась. Вона була хазяйновита й дуже шкодувала, що її добро пропадає марно. Од’їжджаючи з дому, вона покладала надію на маму, як на кам’яну гору. А тепер та кам’яна гора рушила з села й посунулась просто до неї в Київ і всурганнлась в її покої. Мелася й вуха опустила, і голову похилила.
По обіді стара вже смерком поїхала до монастиря, поблизу напитала собі дві мебльовані кімнати й зараз туди перевезлась, щоб жити на спокої коло самісінької святої брами та спасать свою душу, ще й одмолювать провину свого старого, котру вона більше вигадувала й збільшувала через свої старечі примхи та ревниве заздріння.
Мелася, випровадивши матір, готувалась стрічати гостей. Незабаром прибігла Марковицька вкупі з Малинкіним. Придибав і веселий та жартівливий генерал Лозинський. Прийшла й Люба і привела з собою якусь давню свою приятельку. І весела розмова, сміх та жарти не переставали ні на часок і тяглися сливе до глупої ночі. Малинкін любив це веселе Меласине товариство, в котрому він розважав себе після канцелярської нудоти, а ще більше припадали йому до вподоби Меласині смачні та тривні вечері та добрі вина.
Од того часу Мелася перестала ходить по місті на гулянку з генералом. Її вже бачили скрізь на гулянках та по театрах з Малинкіним або з Марковицькою. Марковицька заводила романи та залицяння безперестанку, неначе вона задля того й народилась на світ божий. За її надто сміливі походінки заговорили по салонах. Незабаром так само заговорили й за Меласю. За неї й за Марковицьку пішов по місті поговір, пішла недобра слава.
