“Мабуть, жінка й дочка накупили нової мебелі… Але ж і набрали! аж п’ять хур! Певно, втелющили немало грошей. Мабуть, ще й набор брали. Чим же я оце платитиму за оту дурну вантагу? Хіба спродаю ярину… Ото розум! Поїхать і, не спитавшись в мене поради, приперти з Києва п’ять хур якогось непотрібного чортовиння, коли його й так є доволі в покоях. Це, певно, Любина й Таїсина намова! Це вже вони попорались коло їх своєю порадою і за убори, і за обставу, бо обидві безглуздо охочі й до уборів, і до пишної обстави. Це од їх пішла направа!” — думав Гукович та аж потилицю чухав, скинувши чорного бриля. Його здорові, сливе чорні очі стали одразу якісь заклопотані, сумні. Чорні густі брови, що ніби розсунулись далеко одна од однієї, тепер аж збіглись на переніссі. На високому й широкому чолі понабігали дрібненькі зморшки та пружки. Він похнюпив голову й спересердя крутив довгими пальцями то одного здорового вуса, то другого.
— Коли це усе приставлено до мене, то завертайте до возовні та й поскладайте там усі пакунки тим часом, — сказав Гукович і попростував через шпориш та густий чебчик просто до возовні.
Гукович гукнув на хлопця, щоб він мерщій побіг в покої по ключі. Наймитчук побіг швиденько, і незабаром на ґанок вибігла з ключами в руках молоденька Ліда, менша Гуковичева дочка, швиденько збігла по сходах і побігла стежкою до возовні. Накинута спохвату здорова рябенька хустка теліпалась по обидва боки, неначе Ліда тріпала крилами на швидкій ході. Вона трошки скинулась на свою сестру Меласю, але була дуже гарна з лиця, багато краща од Меласі, чорнява та кароока, з довгими тонкими бровами та пишними щічками. Чималі карі очі дуже виразно виступали на її матовому білому виду, світились без блиску, без іскор, якимсь тихим рівним світом і були навіть трошки смутні.
Ліда була цікава дізнатись, чого то навезли з Києва аж на п’яти хурах.
— Це мама, певно, накупила нової мебілі, — сказала Ліда до тата альтовим, чистим, як гук струни, й приємним голосом.
— Не було де дівать грошей, то вигадали оці вигадки, — сказав батько, тикаючи рукою на хури.
— Та й багато ж понакуповували отих вигадок! Тут я бачу, стільці й крісла. І столики, і камоди, і щось дуже вже завальне та довге. Що воно таке? Неначе шафи або стовпи? — сказала Ліда.
— Писарі казали на вокзалі, що там, певно, забиті в дошки дві домовини, — обізвавсь один з чоловіків, дуже простий, трошки ніби пришелепуватий.
Ліда зареготалась. Батько насупив густі брови. Він був людина просвічена, і усякі забобони давно вищезли з його світогляду. Але ці слова з уст сільської первобутної людини якось неприємно вразили його.
— Та то писарі, певно, жартували та глузували! — сказав Гукович. — В нас в оселі, хвалить бога, ні мерців, ні слабих нема.
Ліда зирнула під спід пакунків і прочитала, що там було написано: “Скло. Обережно”.
— Та це, певно, здорові дзеркала! Це веселі домовини! — сказала Ліда і знов зареготалась.
— Та, мабуть, так, бо де ж є домовини такі плисковаті, — знов обізвавсь один з чоловіків.
— Та й височезні ж дзеркала! І де вони в гаспида ставитимуть такі башти! Доведеться, мабуть, піднімать стелю на аршин, щоб примостить такі дзвіниці! Накупили якогось клопоту! — бубонів сердитим голосом старий.
— Якось таки та примостимо, коли вже оці дзвіниці вшелепались в подвір’я. Можна трошки попідтинать зсподу або пообсмикувать вирізані прикраси зверху, — сказала Ліда.
Чоловіки поскладали й завальні, й дрібні пакунки. Гукович неохоче витяг з кишені капшучок з грішми й розплатився з візниками. Ліда таки не втерпіла: пообсмикувала з одного стільця солому й подивилась, які то були стільці. Стільці були з різаної дубини чудової роботи, на які саме тоді пішла поведенція.
— Ой, які ж гарні стільці! Дубові, модні, з вирізками з взорців, та з листям, та ще й полаковані. Я не люблю новомодної мобілі з дубини неполакованої: щось таке сіре, неначе дубові поліна. Кат зна що! — обізвалась Ліда.
— Може, воно й гарно, але що за цю дубину мама й Мелася втелющили скажені гроші, то не можна сказать, щоб це було гарно. А тут, як на лихо, в мене тепереньки грошей обмаль, — бубонів Гукович, виходячи з возовні й замикаючи браму.
Він попростував на тік, роздратований, навіть злий. Дзеркала, величезні як дзвіниці, все неначе манячіля перед його очима й сердили його.
“Це не дзеркала, а неначе й справді дві домовини втирили мені в садибу оці візники”, — якось майнула в Гуковича думка, як він зирнув на порожні хури, що сунулись повороткою на битий шлях попід тополями.
І щось сумне заворушилось в його душі. Сільські забобони, що часом ненароком заскакували в його покої то од ткалі Феськи, то од вівчара діда Оникія, то заглядали в його оселю через тини од сусід, то були принесені молодицями в пекарню десь ніби в очіпках та плахтах, якось несамохіть виникли в його думці.
“Це дві домовини або на мене й на жінку, або на двох зятів… котрих ще й нема”, — якось недоброхіть вертілась в його думка й наводила на його неприємну задуму, навіть якийсь сум.
Гукович прийшов на тік, заглянув у здорову клуню, де млинкували пашню. Дві прездорові купи пашні пишались на току, неначе дві розложисті та спадисті степові могили в Херсонщині.
“Оце ж, певно, одна сливе уся купа піде за одну дзвіницю, а друга купа — за другу… та ще, дай боже, щоб оцих двох куп настачить на оплать”.
І Гукович важко зітхнув і задумавсь. Пішов він до молотників та носильників, що одтягали та носили солому, і вилаяв їх з доброго дива. Обернувсь коло ожереда до подавальників — і на тих почав гримать.
— Пан чогось сьогодні лихий: певно, не на ту ногу ступив, як уставав вранці з ліжка. Мабуть, всунув ліву ногу в патинок передніше, ніж праву, — гомоніли нишком та тишком проміж себе подавальники та кладії, що складали солому в ожеред.
Аж через два дні саме опівдні вернулась додому Текля Опанасівна та Мелася, взявши поштового драбинчака на вокзалі. Андріян Кирилович та Ліда вийшли до їх назустріч на ґанок. Текля Опанасівна гукнула на наймичок, щоб позабирали та позносили з воза закупки. Закупок та пакунків було такого багато, що повозка була навантажена ними вщерть, ще й під ногами в погонича був прив’язаний налигачем добрий лантух з усяким добром.
Поштар розшморгував вірьовки та подавав дівчатам на руки усякі пакунки та завиніння й накидав їх на двох дівчат стільки, що вони пішли в покої з тією вантагою, неначе вертались з річки з купами плаття в руках і на коромислі, ще й на плечах.
— Добрі кучугури! гарні кучугури! — мимрив стиха пан, дивлячись, як дві наймички насилу-силу виходили по східцях на ґанок.
— Добрі кучугури. Ще й на сміх піднімає! Треба було, то й накупили отих кучугур, — обізвалась якось роздратовано стара Гуковичка.
— А мебіль вже привезли? — спитала Мелася, неначе писнула на все подвір’я.
— Атож! Не де ж ділась: вовки не з’їли в лісі, — гримнув Андріян Кирилович сердито.
— Ти на нас не сердься, що ми накупили нової мебілі. Дурнісінько сердишся! Стара наша мебіль вже надто стародавня та не модна, — сказала Текля Опанасівна.
— Вже, мабуть, вийшла з моди ще сто год назад, і була в моді за останнього українського гетьмана Кирила Разумовського, — обізвалась і собі Мелася.
— Та ви вже знайдете причину. Мабуть, надивились там в Києві на моди в Таїси та в Люби. Оці з таких, що вже надто падковите слідкують за усякими модами! В їх є чого навчитись, — бубонів Андріян Кирилович.
“Одже вже й почали змагаться ще коло воза, а як почнуть коло воза, то, певно, скінчать в покоях і то аж по обіді або дотягнуть і до смерку, — подумала Ліда, — це дійсно “од Києва до Лубен насіяла конопель”, як співають на селі”.
Ліда була тиха на вдачу й помирлива. Завсідні змагання між старими та Меласею так їй остогидли, що вона тікала од їх або в садок, або до флігеля, вхопивши книжку в руки.
Пакунки позносили й поскладали в прихожій на канапці й долі.
— Чого ж це ви понакуповували таку силу? — спитав батько.
— Понакуповували того, що треба. Понабирали пунсового оксамиту на оббивку мебілі, понабирали на завіси до вікон та червоного плису на гардини, на наддверники до дверей, бо в нас двері голі, як турецькі святі, а в Таїси над дверима оксамитові завіси. Ми ж дідичі! — обізвалась Текля Опанасівна.
— Оксамиту на двері! Що ж то наші двері? чи графині, чи княгині, чи банкірші, чи що, щоб їх кутать в оксамитові сукні та шлейфи, як кутає їх ота навісна буржуазна Таїса?! — гримнув старий.
— А мабуть, стануть княгині, як їх причепуримо, і не будуть вже такі репані мужички гепи, як оце теперечки, — сказала стара.
— А тепер то наші двері й справді нечепурні, ніби в будень наші наймички, — обізвалась Мелася в жарти.
— Чепуріться, чепуріться, та й міру знайте! — сказав сердито Гуковнч.
“Вже розгорюються дрова. Одже ж почнуть і справді свариться, а далі, може, й лаяться. В їх все сварка та змагання”, — подумала Ліда, і в неї ясні карі очі одразу стали смутні та жалібні, неначе вона вгляділа якусь смутну картину або начитала в книжці смутну подію. Та сім’єва життєва тяганина та разуразні змагання наганяли на неї нудьгу й смуток.
— Та, признатись по правді, ми двічі обідали в Таїси Андріївни в її новому житлі, надивились на її нову модну обставу та й задумали й собі посправлять усе нове, — сказала Текля Опанасівна.
— Як вони, тату. прехороше обставили свої горниці! Коли б ти, тату, побачив, то, певно б, і сам повикидав з наших покоїв оту непотріб, оту трухлятину, — сказала Мелася. — В мене аж світ замакітрився, як я увійшла й зирнула по їх покоях, по кріслах, по дзеркалах. Модні лампи держать на руках чорні арапки, чорні, як смола, і в білих завоях та в золотому намисті; лампи високі, стоять долі й такі заввишки, як я. А в нас блимають якісь каганці… Аж перед гістьми сором…
— Певно, в Елпідифора Петровича багато грошей в кишені: понабирав грошей з остачі за рік з канцелярій, нахапав хабарів та понакрадав з харчі для арештантів, то й вигадує усякі вигадки отой петербурзький пещений бюрократ. А в нас нема ж хабарів, нема арештантів; в нас грошей обмаль, — сумно обізвавсь батько.
— Та ти завжди так кажеш: грошей обмаль, грошей нема. Якби ми тебе слухали, то ходили б босі. Он глянь, які драбинчаки в світлицях! Ми дідичі, дворяни. Така обстава нам не личить. Мені тепер буде сором прийняти в горницях Таїсу й Любу, — сказала вона вже сердито.
— То не приймай їх і не клич! Куди ж пак, які багатирки оті городянки буржуазки та отой надутий бюрократ Елпідифор! — вже крикнув Андріян Кирилович спересердя.
— Як то так — не приймай і не клич? — загомоніла сердито Текля Опанасівна.
— А так. Навіщо вони тобі здались? Не нам, а їм нечля сидіти в нас хоч би й на цих старомодних драбинчаках — ми дідичі, ми дворяни! — обізвавсь сердито Гукович.
— А як вони запрошують нас і з приємністю приймають в себе? Невже нам треба цураться їх? — сказала Текля Опанасівна.
— То ти не їдь до їх і не заходь, як буваєш в Києві.
— Отуди! Як то не їдь і не заходь, коли Таїса сливе змалку мені товаришка й приятелька? Коли вона просе ж до себе, то й я повинна запросювати до себе й її, і Любу, хоч вони обидві буржуазки.
— На дідька вони тобі здались? Наїдуть сюди та й панькайся з ними тиждень, хоч кидай усяку роботу, — бубонів старий.
— Та ти й так нічого не робиш, тільки байдики б’єш та ханьки мнеш. Граєш же сливе щотижня в карти з сусідами або ходиш на влови та блукаєш по пущах та нетрях поспіли три дні або й довше, — гомоніла далі Текля Опанасівна.
— Мабуть, ти, тату, бажаєш, щоб ми здичіли отутечки в цій дурній глушині? Ми тільки в Києві в знайомих і побачили світу, побачили, які в людей моди і на убрання, й на мебіль, і на все, — прикинула слівце й Мелася.
— То, про мене, й дичійте! Коли нема за що бундючиться та пхатись в аристократію, то й спрощуйтесь і про мене, й обмужичуйтесь! Розтринькали ви вже багато грошей. На вас двох ніяк не настачиш грошей. Я коло хазяйства падкую, аж чуб в мене стає мокрий. На моє лінивство та недбайливість ви не можете нарікать: я падкую й коло хліба, і коло худоби, і коло пасіки, а ви тільки дурно марнуєте гроші.
“Вже розгорюється в печі, от-от запалає… Ой яка нудота з ними! Коли б куди втекти од їх, абощо”, — думала Ліда і все нижче нахиляла голову, аж очі заплющувала, мабуть, щоб не так муляло та дошкуляло в вуха.
— Як не розстараєшся швидко грошей, то можна будлі-де й позичить або десятин зо три поля продать, — обізвалась Текля Опанасівна.
— Може б, нам позичила з тисячу Таїса Андріївна. Вона ж казала, що продала свою халупу, — промовила Мелася. — Це така добра дуринда, що, може, й позиче.
Ліді стало сором за Меласю. Вона липнула на неї очима й од сорому опустила довгі вії на очі.
“І приятелює з Таїсою та Любою, і має на думці піддурить їх обох, ще й зве їх дурепами, невважаючи на їх добрість”, — думала Ліда, і їй стало шкода добрих дуреп.
— З тебе, як бачу, непогана порадниця. Позичать це не мудра штука й не велика труднація; але як то потім оддавать гроші? — гомонів батько. — Он коли то ще ми позичили в Таїси Андріївни дві тисячі, а й досі не вернули. Коли вона зовсім безглузда, то позиче вам і теперечки. Про мене, позичайте, але… мабуть, на вічне оддання. І це певна річ, бо ми вже напозичались і заплутались в довгах в банку, як у павутинні.
— Біжи, серце Лідко, та скажи, щоб подавали обід, бо мені вже дуже хочеться їсти, — сказала мати до Ліди.
Ліда побігла в пекарню й загадала слугам застелять стіл. В одну мить жвава горнична застелила скатеркою стіл і подала обід. Усі перейшли в просторну, але з низькою стелею столову кімнату й сіли за обід. І за обідом не вгавало змагання, а часом і лайка, неначе за столом сидів оркестр та все награвав до танців. Ліда мовчала й слухала. Її вже брала нетерплячка; вже хотілось знятись з місця, вхопить книжку і втекти з покоїв в садок. Батько бубонів низовим басом. Мати пищала високим тенорцем, а Мелася різким альтом і тріщала, і лящала дрібно та різко, як сорока на тину. Тато ніби лупив на цимбалах, мама неначе добре направила скрипку й цигикала смичком по струнах з усієї сили. А Мелася ніби лупила в бубон з брязкотьолами й брязкала дрібно, так дрібно та голосно, як завзятий музика на бучному весіллі. За столом неначе вигравали троїсті музики, а бідна Ліда була одним і єдиним слухачем тих невтомних, сливе щоденних троїстих музик.
Батько й мати Теклі Опанасівни довго не згоджувались видавать її заміж за Андріяна Гуковича. Старі добре знали, що вони обоє однакові на вдачу: обоє опришкуваті, нервові, лайливі й непомирливі. Але Текля намоглась і поставила-таки на своєму. Вона закохалась в Андріяна навіжено, без тями й сказала батькові, що як він не згодиться видать її заміж за Андріяна, то вона сама собі смерть заподіє або втече з ним і піде світ за очі. Батько й мати мусили згодиться. І доки між Теклею та Андріяном Гуковичем була любов, доти вони жили в згоді й помирливо. Але як любов почала з літами холонуть, вони почали сливе щодня загризаться та змагаться з якої-небудь пустої причини. І од того часу вони змагались та гризлись, як два люті закатовані вороги, спаровані навіщось докупи. Вони неначе силкувались зумисне допекти й надокучить одно одному, ніколи ні в чому не вибачали одно одному.
— Якби ззамолоду не розтринькали силу грошей за границею, отам по Парижах та Лондонах, зараз після того, як ми побрались, то й було б чим платить за оці витребеньки. І в банку не мали б довгу, — обізвавсь Андріян Кирилович з досадою після другої потрави.
— А хіба ж я сама їздила по Парижах та Лондонах! Адже ж і ти тинявся зо мною і марнував гроші незгірше мене, — промовила жінка з злістю.
— Якби не ти, я сидів би вдома та й не рипавсь. Я тебе слухав, то й швендяв вкупі з тобою по всіх-усюдах, куди тобі тільки було замандюриться: чи в Рим, чи в Мадрид, чи в якесь дурне Толедо та дурну Гренаду. Адже я не на свої гроші їздив, а на твої й по твоїй волі, а не по своїй!
— А певно, не на свої гроші, бо в тебе було завсіди порожньо в кишенях: небагато надбав грошей на своїй службі, — обізвалась Текля Опанасівна.
— Нехай я недбайливий! Але я ніколи не гайнував надбання так безглуздо, як ти з Меласею, от хоч би й теперечки на оті п’ять хур якогось непотрібу. Я орю, молочу, збираю пашню, а ви вдвох тільки вієте та сієте десь. Ет! ви тільки безглуздо споживаєте моє надбання, — сказав батько.
