7. Бунт польських лицарів і підступ Вишневецького.
Пани побачили, що їм доведеться пропасти, почали просити у козаків мира. Вишневецький виїзджав з окопів і переговорювався з ханом. Кисіль з панами приїзджав до Хмельницького. Хмельницький домагався, щоб йому видали Вишневецького, Конецьпольського і інших панів, і щоб границею між Польщею й Україною була ріка Вісла. Пани не згодились і дали одповідь, що не мають права без короля одділювать Хмельницькому границю. Хан Іслям Гірей розсердився, довго стоячи під Збаражем, покликав Хмельницького і сказав йому:
“Як ти за три дні не забереш поляків, то доведеться тобі дорого викуповатись. Ти обіцяв заселити мені Крим ляхами, заселиш ти його своїми козаками”.
Хмельницький виїхав до козаків і казав їм лагодитись до приступу. Поперед усього він казав до дручків попривязувати поляків, забраних у полон, і начепляти їм на шиї мішків з землею, щоб їх не брала куля. Потім їх поставили рядками, ще й підганяли ззаду нагайками За ними виступили козаки з драбинами, крючками і ланцюгами… Вже козаки перелізли в декотрих місцях через окопи і різали панів. В польськім стані був такий дим, що один поляк не бачив другого. Пани закричали:
“Не можна нам довше держатись. Киньмо гармати в замку, покиньмо два полки, а самі втікаймо!”
“Куди ж ви втічете!” — сказав Вишневецький, — хіба причепите крила собі і коням та перелетите через козацький стан. “Будемо битись до останку” — крикнув Вишневецький і кинувся на козаків, перескочив через окопи і розігнав селян.
Другого дня козаки знов полізли по драбинах на вали, били панів і витягали гаками на вал вози з польського стану. Вже пани почали гримати на Вишневецького за те, що він не дав їм ні втікати, ні віддатись козакам, та ще й дурив, що король швидко прийде на поміч. Князь Єремія сидів з панами в наметі, думав, думав та нічого не видумав. Пани побачили, що вже настала їх остання година. Коли це одразу прилетіла стріла, ніби од козацького стану, і впала перед ногами Вишневецького. На стрілі стримів папірець, а на ньому було написано:
“Я поляк, хоч мушу по неволі служити Хмельницькому, даю вам звістку, брати поляки, що король ваш за п’ять миль з відціль йде з великим військом; ждіть і сподівайтесь короля!”
Ту штуку вигадав сам таки Вишневецький. Він звелів одному свойому приятелеві пустити стрілу між панів. Пани дійсно повірили і почали ждати та сподіватись од короля війська на поміч. Сам Вишневецький нічого не знав про короля й його військо. Коли вістка за те, що польський король вже недалеко, рознеслась по обозі, оповістив Вишневецький, що дасть велику нагороду тому, хто перейде через козацький стан і дасть знати про усе королеви. Знайшовся шляхтич Стомківський. Йому дали лист до короля, в котрім просили, щоб прибував з військом до Збаража, як найшвидше! Одинадцятого серпня, в спасівку, Стомківський перебрався за українського селянина і в ночі сів на човен, переплив ставок, і як козаки покотом спали, рачки переліз через козацький стан. Як стало світати, він заліз в очерет на болоті і сидів там цілий день. Другої ночі бур’янами відійшов далеко, побіг через села, і прибув до містечка Топорів, коло Бродів у Галичині, де в той час стояв Ян Казімір.
8. Король іде польському війську на підмогу.
В той час, як козаки бились з поляками під Збаражем, король Ян Казімір дав загад панам збиратися у військо. Кожний пан виїжджав на війну з кількома служниками на конях; за ним їхав віз повний харчів: сухарів, шинок, оцту, горівки. Там лежали дорогий посуд і всяка зброя, а було разом з тим казанок, сокира, лопата і все, що потрібно для війни. Селяни тоді не одбували служби в війську, а тільки робили панщину. Пишно виїхав король з столиці, але на виїзді під ним спіткнувся кінь. Всі сказали, що то поганий знак. Королева була дуже смутна, випроводжуючи в дорогу короля. Король виїхав до Любліна і цілі два тижні ждав панського війська. Пани збирались помалу. Після Петра рушив король в дорогу і тоді вперше почув, що вже кримський хан прийшов на Україну і пристав до Хмельницького. Але де тоді був козацький і татарський стан, того він зараз не знав; він ішов та все оглядався на всі боки, чи не нападуть на його козаки й татари. Не раз і не два він посилав післанців на розвідини, а вони назад не вертались: мабуть їх ловили козаки та вбивали. Король розпитував селян, але ті не казали йому зумисне нічого.
“Ті українці то тепер загалом повстанці!” — промовив король і все помалу йшов уперед, щоб до його встигла пристати шляхта. Замість Збаража, король повернув на Золочів. Сюди привіз Стомківський королеві лист од Вишневецького. Як на лихо, літо 1649 року було дуже дощове й мокре. Цілий місяць ливцем лили дощі, як з ведра. Вози грузди в болоті та бакаях по дорогах; ріки розлилися, що повіддя позносило мости, позатоплювало греблі. Війська скарбового в короля зісталось небагато. “Посполите військо” у самих панів дідичів та дрібнішої шляхти сходилось до короля мляво, помаленьку, наздоганяючи короля в поході та пристаючи до королівського війська На лихо полякам вони йшли вперед, ніби десь на морі плили, не відаючи гаразд, де знайдуть козацьке військо й стикнуться з ним. Українські селяни по всіх селах хоч і добре про те взнали, де стоять козаки, та не казали полякам.
9. Побіда Хмельницького над польським королем під Зборовом.
Тим часом Богдан Хмельницький, довідавшись під Збаражем, що король посувається з військом усе близше та близше, покинув частку свого пішого війська в окопах під Збаражем, щоб вони стерегли поляків в їх окопах, а сам з кінним козацьким військом та з татарами і їх приводцем ханом Іслам-Гіреєм виступив просто до Зборова. Хан виступив, маючи на думці доконешне взяти короля Яна Казіміра в полон і потім злупити з поляків великий викуп за його.
Ліворуч од міста Зборова на Волині був густий дубовий ліс, що заслоняв вигляд од міста на далеку лучану місцину. Хмельницький повів туди своїх козаків і татар і засів у лісі. Козацьке військо стояло за милю од польського обозу, і поляки навіть не заздрівали сього. Через місто Зборів текла самовилка од річки Стрипи. Польське військо стояло по правому її боці і налагодилось перевозитись на лівий бік. Тоді Хмельницький покинув частку татарського війська по лівий бік річки, а другу частку вкупі з козаками перевів на правий бік. Він ждав, поки польське військо стане перевозитись через річку, і тоді саме напасти на них з обох боків. Поставивши військо напоготові і зібравши старшину, він виступив вперед і перед лавами козаків промовив таку промову:
“Молодці! батьки й брати й діти простягають до вас рукою і благають вас визволити їх із фараонського ляцького ярма. Душі замордованих ляхами благають про пімсту за їх кров та муки. Але не зважуйтесь підняти убійницької руки на його милість — короля! Ми вагаємо проти панів, наших гнобителів, котрі направили його проти нас”.
Було це в серпні на передодні латинської Першої Богородиці. Король перевізся через річку до костела, слухав службу Божу й запричастивсь Ксьондзи висповідали загалом військо. Король сказав до війська промову. Як він скінчив свою промову, один пан прибіг і оповістив, що бачив недалечко татарський загін. Короля це дуже стурбувало.
В неділю вранці поляки начали переходити по двох мостах, що впереддень були зроблені на швидку руку на річці. Мости були вузькі. Військо розтяглось. Козаки з ліса бачили усе дочиста. Сам Хмельницький виліз на високе дерево і кмітив по мостах за усім. Поляки не хапались переходити. Пани, перейшовши через міст, ще й посідали обідати. Було це вже опівдні саме на половині переходу війська.
Коли саме в той час татари вискочили з ліса і напали на задню половину війська. В Зборові українські міщани задзвонили в дзвони, бо були в змові з козаками; козаки й татари по обидва боки річки несподівано напали на польське військо, з страшним гуком та галасом. Слуги з переляку повтікали і покидали вози на мосту, так що полякам не можна було рушитись, щоб перехопитись через мости і скупитись до купи. На дворі була мряка, сльота і туман. Почалась страшна різанина. Шляхтичі падали як скошена трава; кінне військо почало тікати. Піхоту козаки шаткували, як капусту. Король з обозом стояв оддалік і посилав із свого війська загони на підмогу. Але козаки вилущили їх один по одному; цілі полки шляхти були вирубані в пень. Загинуло й багато панів значних православної віри.
Поклали свої голови й цілі полки православної галицько-української львівської і перемиської шляхти, котра в купі з ворогами билась проти своєї України! На пів милі все поле і болотяні луки та мочарі були засіяні панським трупом. Кров текла ріками; одних панів, окрім слуг та челядників, полягло п’ять тисяч, ввесь скарб, всі гармати і вози забрали козаки і татари.
Побивши одну половину війська, козаки кинулись на другу. Друга половина польського війська вже перейшла через річку, поламала мости і стала в лави. Але Хмельницький ще передніше післав за річку татар. Не встигли поляки оглянутись, а на їх налетіли татари і вдарили з одного боку. Густими лавами з диким криком кинулись на їх татари, а за ними з ліса посипались козаки. Тричі поддавалось польське військо і тричі виправлялось. Був дощ: уже давно задощилось, то через те стояв туман. Татари кинулись у середину польського війська змішали його так, що непритомні поляки били один одного. Не встояли поляки і почали втікати. Король надлетів з свого обозу конем насупроти їх, махав шаблею, сам хапав за уздечки і повертав назад, вмовляв та кричав, що вб’є своєю власною рукою того, хто наважиться втікати; але те нічого не помагало. Татари лізли сліпцем, настирливо, ніби їм хто очі повиколював. Поляки подались назад, і тілько смерком перестали битись.
10. Хмельницький помилував польського короля.
Настала темна ніч. Страшна та неприємна була та ніч і для поляків. Всі з переляку не знали, що діяти. Король і старшина, сидячи на конях, з’їхались на раду.
“Ми пропали!” — заголосила старшина, — “У Хмельницького певно буде до сто тисяч самих козаків. Нам треба спасти хоч самого короля!”
“Я вмру от-тутечки, а не піду з стану!” — промовив король.
Король звелів робити окопи, щоб вдосвіта окопатись валами. Поляки взялись до окопів. Коли це пішла чутка між жовнірами, що король хоче покинути військо.
“Це нас хочуть зрадити та покинути на заріз козакам та татарам!” — крикнули непомірковані пани поляки і покидали заступи. Один литвин розказував, що вже короля нема в стані.
А король тільки що приліг на землю, щоб хоч трохи одпочити. Тільки що він почав дрімати, перед ним стояв польський ксьондз і розповідав, що між військом уже пішла недобра чутка, ніби короля вже нема в обозі.
“Коня!” крикнув король: “Я сам поїду поміж лавами війська і докажу, що я й думки не маю втікати”.
Подали коня. Король сів на його; перед ним несли палаючі смолки, смолоскипи.
“Ось-ось я! ваш король! схаменіться! не втікайте! не кидайте мене! Я вас не покину”.
У короля крапали по щоках сльози. Всі поляки ущухли, заспокоїлись і знов взялись за лопати та заступи.
Стало розвиднюватись. Король поставив військо на битву. Зійшло сонце. Татари вдарили на те місце, де не було окопів. Хмельницький розділив козаків на дві частки: одна вдарила на короля, а друга на місто. Король казав оповістити козакам, що він одбирає гетьманство од Хмельницького, а хто принесе йому Хмельницького голову, тому він заплатить десять тисяч талярів. Козаки само-по-собі глузували з того оповістіння. Міщани задзвонили в дзвони, закидали рови хворостом та хмизом і показали козакам дорогу до міста; козаки взяли церкву, що стояла з краю в місті, встягли на неї гармати і звідтіль смалили в польський стан. А тим часом Хмельницький кинувся на окопи. Вже на окопах стояла козацька корогва. Як хвиля води, козаки шубовснули в польський стан.
“Ради Бога, спасайте мене й Польщу!” — кричав король до поляків. Непритомні поляки пани стовпились з корогвами навкруги короля, щоб його захистити, щоб часом козаки не взяли його в полон у неволю. Козаки розбили королівську варту і доскочили до самого короля.
“3года!” — крикнув Хмельницький до козаків і казав спинитись і перестати битись з поляками. Битва стихла і спинилась… Козаки одступили од короля. Хмельницькому не бажалось і не хотілось, щоб християнський король пішов у неволю в Крим до бусурманів. Хан кримський нахвалявся, що візьме живцем короля в полон, і само-по-собі, й не помилував би його. Козаки одступили від польського стану.
Після того до польського стану приїхав татарин і привіз королеві один лист од хана, а другий од Хмельницького. І хан і Хмельницький писали до короля, що вони хочуть почати з поляками переговори про умову на згоду. Король згодився на це. Опівдні виїхав з козацького стану трубач і засурмив тричі, подаючи звістку, що там уже ждуть польських посланців для розмови. Король послав послів, і передніше за все говорили з татарськими послами. Татари жадали, щоб поляки заплатили їм ще давно залеглу данину двісті тисяч золотих, а потім, щоб згодились платити їм щороку дев’ять — десять тисяч золотих, і щоб король вернув і давні вольності козакам.
Хмельницький написав знов свої постанови для згоди та мира і післав з ними двох полковників. Полковники прийшли в пишний королів намет і поклали перед ногами короля лист Хмельницького. Хмельницький домагався повної “амнестії” цеб-то, щоб простили козаків за повстання, нікого не потягли на будлі яку кару та одповідальність, щоб козакам вернули їх давні вольності, щоб реєстрового війська було сорок тисяч, і щоб король одділив для козаків границю, куди польське військо навіть не мало-б права вступати; щоб на Україні не було унії, жидів і католицьких ченців єзуїтів, щоб київський митрополит мав однакове право з варшавським і сидів у варшавськім сеймі поруч з ним, щоб у Києві, окрім шкіл українських, не могло бути ніяких інших польських, щоб на Україні воєводами, старостами й іншими урядниками були тілько значні родовиті українці а не поляки, і щоб Чигиринське староство було записано по вік на дохід гетьманської козацької булави, як засад на гетьманське прожиття.
Прочитавши ті постанови, поляки почали аж принькати приском від злості, що козаки, польські піддані, хочуть з ними годитись, мов незалежні од Польщі, самостійні. Але ніде було дітись: їм хотілось мерщій вернутись додому, до господи. Король згодився на ті постанови, умови, й цей мир через те й зоветься зборівським миром. Королівська і панська ласка була не велика: козаки одвоювали собі од поляків ті давні свої вольності, що вони мали ще з давніх-давен. Хмельницький присягнув на вірність і підданство королеві і, впавши на одно коліно перед королем, поцілував його в руку: очевидячки тоді ще в його не було думки одривати Україну од Польщі.
11. Побідний в’їзд Хмельницького у Київ.
Другого дня поляки і козаки розійшлися: король з військом пішов до Львова, Хмельницький і хан пішли до Збаража. Так скінчилася війна під Зборовом. Багато було пролито української і польської крові, а Хмельницький мало придбав добра для України. А був саме добрий час для козаків і для України, та Хмельницький не дійшов до самого кінця. Він добре провчив польських панів, але пожалкував польського короля, того короля, котрий уже був одняв од його гетьманство і поклав ціну за його голову, оцінувавши її недорого; того короля, що встоював за польських панів і за Польщу, а не за козаків, за український народ і за православну віру. То був добрий, щасливий час для України, який рідко траплявся для неї, побитої лихою долею та злиднями. Хмельницький міг взяти в полон та неволю короля, котрий був уже в козацьких руках, він міг зовсім одбитись від Польщі, одірвати Україну од неї і зробити її незалежною й самостійною. Та Хмельницький не хотів іти так далеко. Він присягав і кланявся тому, кого переміг і побідив тоді, як йому поклонились до землі побиті вороги України. І Хмельницький знов поклав Україну в домовину на довгий час, звідкіль вона була вигулькнула на світ Божий під Збаражем та під Зборовом. Хмельницькому на віщось був потрібний король, хоч він уже обходився без його, а той король для України був так потрібний, як торішній сніг. Богдан тоді ще не мав на думці одривати Україну та Білу Русь од Польщі.
Вернувшись під Збараж, Хмельницький оповістив голодним полякам про Зборівський мир. Як би вони посиділи ще три дні, то були-б повмирали од голоду. Їх випустили з окопів. Бліді, замлілі, худі, змарнілі, аж страшні, повиходили поляки, буцім живі мерці, з своїх нор. Зони йшли і валились од вітру, один вів другого попід руку. В кого був кінь, той держався за кінський хвіст. Всі радісно кинулись на хліб та чисту воду… Хмельницькій дав їм королівський лист, щоб вони заплатили своїми грішми татарам сто тисяч талярів. Палкий та непоміркований Вишневецький почав змагатись, кричати, лаятись, та сваритись, але мусів витягти гроші з кишені й оддати татарам. Татари пішли в Крим, набравши вволю польського добра.
Хмельницький з великою славою вернувся на Україну. В кождім містечку, де він ішов, дзвонили в дзвони, люди виходили йому на зустріч з хлібом, сіллю та образами. Незабаром потім Хмельницький в’їхав пишно в Київ. Лежачи ниць перед образом в Києві, Хмельницький заливався сльозами:
“Радійте, брати!” — промовляв Хмельницький, — “українська сила переважила й перемогла польську. Тепер цілий світ знатиме, що то козаки!”
“Та не буде краще, та не буде лучче, як у нас на Вкраїні; бо не має жида, бо не має ляха, не буде ізміни”, — виспівував тоді нарід думи про Богдана по усюдах. І то був справді ліпший рік для України, рік визволення народа від панщини, від ляхів, від жидів.
З Києва Богдан поїхав до дому, до Чигирина і почав жити дуже пишно. Він тоді мав стілько добра і грошей, скілько буває в царів та королів. Чигиринський полк і три тисячі нанятих татар завжди стояли сторожею на варті коло його двору…
