— Ой, як же я втомився, ледве одсапую! Аж піт виступив на лобі; нема тобі ні празника, ні неділі за тією службою, — сказав пан Зануда, сівши на призьбі та обтираючи піт з лоба замазаною долонею.
— Чого ж це ви втомились? Чи здалека йшли, чи що? Дорога втомила? Ще ж ви, хвалити бога, не старі.
— Та оце виряджав хури та в канцелярії записував барила з сахаром. Аж тисячу пудів записав!
— Невже тисячу пудів? Ой, лишечко! — аж крикнула Маруся, бо їй чогось здалося, що Зануда переніс своїми руками тисячу пудів сахару на хури.
— Чого ж це ви самі носили сахар? Чи людей не було в сахарні, чи що? — сказала Маруся.
— Та де там носив! Ще б пак сам таки носив. Хіба ж це мені личить? Записував у книги, — сказав Зануда.
— Записували, — розтягла голос Маруся.
— А я оце до вас в гості і по ділу, — сказав Зануда.
— Коли в гості, то прошу до хати, — сказала Маруся і при тому легенько вклонилась Зануді.
Зануда встав і пішов за Марусею в хату.
Марусина хата була малесенька, що й повернутись було трудно. Зануда, високий на зріст, трохи не черкався об сволок головою.
Маруся попросила Зануду сісти за стіл на покуті. В кутку на покуті, од малесеньких віконець з непрозорими шибками, було сливе поночі.
— Оце я до вас по ділу. У вас дочка, ще й гарненька, а я маю жениха на приміті.
— А кого ж це ви, пане Занудо, маєте на прикметі?
— Та Клим же Хаврусь… Бачив він оце недавно вашу Лукину, та вона йому в очі впала… Гарна дівчина! Нема що й казати. — Клим Хаврусь? Це удівець, той, що за ставком живе, аж на край села? — спиталась баба в Зануди.
— Та він же… Хаврусь хоч і удівець, але має десять десятин свого поля, має три пари волів, дві корови, двадцятеро овечат. Про свині, вибачайте, Марусю, я вже не говорю… Має він і не одну-таки сотню карбованців. Та що й казать: Клим — багатир на всю губу.
— В його од першої жінки зосталось троє, чи четверо дітей, чи, здається, п’ятеро… щось мені невтямки, — тихо обізвалась Маруся.
— Тільки четверо… Але це нічого. Швидко підростуть, то й порозлазяться, як руді миші. Клим чоловік неабиякий. За його кожна дівка піде з вибриком та вискоком, — розпадався Зануда.
— Та про це нічого казать. Що багатий, то правда, — обізвалась Маруся.
— Авжеж! Вашій Лукині буде за ним, як вареникові в сметані. Буде носить шовкові хустки та юбки, взуваться в жовті або червоні сап’янці. Чи ви не будете сперечатись? — спитав Зануда.
— А чого мені сперечаться? Ось бачите, яке наше убожество. Аби тільки Лукина схотіла, а я з дорогою душею.
— А до Лукини ще ніхто з парубків не чепляється? — спитав пан Зануда.
— Ні, та вона ще й молода. Тільки од різдва вісімнадцятий рік пішов.
— От і добре, стара. Але це між нами річ, а Лукину сам Клим спитає. Він вміє балакать і з дівчатами; враг його не взяв. А ви, стара, таки й своїх слів докладіть, як часом Лукина носа вгору задере. Ви ж таки мати для своєї дочки.
— За Клима я б ладна й сьогодня її оддать. Вона, бачте, мене часом і слухає. А коли заковерзує, то я й присилую, — веселенько промовила Маруся.— Правда, часом буває, що до неї ніби приступає, але й я їй де в чому то й не дуже потураю.
— От і добре! Прощайте, стара! Попросив би мого” рича, та знаю, що в вас і кішки нема чим годувать, — сказав Зануда й вийшов з хати.
Маруся провела Зануду аж за ророта й низенько вклонилась йому, потім, причинивши малесенькі ворітечка, пішла знов на причілок, сіла на призьбі й задумалась. “От яке щастя несподівано трапляється моїй Луки-ні! — думала Маруся.-А я ж прожила свій вік за панщини, в убожестві…” — і давнє її безталанне життя розгорнулось перед нею, як сувій полотна. От вона поневіряється з своїм старим в убогій хатині, недоїдає й недосипає, працює з ранку до вечора — не розгинається, а в хаті нужда, бідність. Старий Василь тче на верстаті полотна, а вона бідкається з малим сином Захарком та дочкою Лукиною на руках. Ще Захарко й не виріс, а старий Василь осліп ще до визволення од панщини — і вже не робив панщини. Вийшла воля. Пан не нарізав Василеві поля. Зосталась вона з сиротами без поля, на одному городі, де стає всього-на-всього одна копа жита та десять горсток конопель… Настала воля. Люде були раді. а вона плакала та сумувала. Заробляла на дітей в жидів; носила воду, прала сорочки. Люде продражнили її жидівською наймичкою… Жала в пана на лану за сніп, годувала дітей картоплею… часом і картоплі не ставало.
Задумалась баба, сидячи на призьбі. Тихий вітрець повівав од річки. Маруся очі заплющила, аж голову похилила. Неначе дрімає вона. От вона неначе баче уявки перед собою зелені ниви, високі жита та пшениці. Вона йде межею поміж житами. Жито колосом аж об плечі черкається. І те поле, та пшениця та жито нібито все її. От вона ніби жне його в жнива на одній займані з Лукиною, складає у здорові полукіпки. Захарко возе в свій тік снопи круторогими волами. Вози риплять. Стіжки в току вищають, все ніби ростуть, як гори. І те все добро її, Лу-кинине та Захаркове…
Маруся ніби прокинулась од думок та мрій, як од сну…
Вона згадала про Клима Хавруся й осміхнулась сама до себе…
“Боже ж мій милостивий! Може, ти мені оце даєш талан хоч на старості літ! Нехай хоч Лукина не буде бідувать та поневірятись, як я бідувала цілий вік. Може й я пригорнуся до неї на старість та одпочину”.
Маруся перехрестилась і почала молитись. Чує вона, що сінешні двері стукнули: Лукина прибігла з гулянки. Маруся встала й пішла в хату.
— Чого це ти, дочко, так забарилась?-питала стара Качуриха в дочки.
— Хіба ж у нас діла багато? Адже ж сьогодні не будемо варить вечері, — обізвалась Лукина.
— Не будемо, бо й нема з чого варити. Побіжи, дочко, вирви цибулі, та й повечеряємо хлібом з цибулею… А в нас оце недавнечко був пан Зануда, — сказала Маруся трохи згодом.
— Чого ж це він приходив до нас? —спитала Лукина.
— Та…— Маруся замовкла й думала, чи сказать дочці, чого приходив Зануда, чи не казати. А сказати, господи, як хотілось; баба ледве вдержала слова на кінчику язика.
“Хто його зна, що з того ще вийде… Чи буде сватать Хаврусь Лукину, чи ні. Може, Зануда так собі вигадав. А люде обговорять, скривдять сироту. Хаврусь мене недавно бачив, я з ним стрілася коло ставка. Він навіть на мене не глянув. Чи сказать Лукині, чи ні?” — все думала Маруся, сидячи на лаві. Думка ходила в голові, слова вже вертілись на язиці.
— А я оце посиділа на причілку з паном Занудою, та ми балакали вдвох то про се, то про те… — знов почала Маруся та й знов замовкла.
II
Другого дня надвечір Лукина пішла в берег по воду. Вона набрала води в відра, поставила на траві, а сама почала мити ноги. Тільки що вона нахилилась, з-за зелених верб, що понахилялись над водою, несподівано виплив човен. В човні сидів Улас в брилі, в одній сорочці. Вздовж човна лежали довгі вудки. Улас углядів Лукину й повернув човен до берега. Лукина розхилилась і чогось трохи ніби злякалась.
— Добривечір, Лукино! — тихо загомонів Улас, як гомонять рибалки, щоб не сполохати риби.
— Доброго здоров’я! — і собі тихо обізвалась Лукина.
— Чи можна пристать човном до твого берега? —спитав Улас ще тихіше.
— Пристань он там трохи далі… коло Настиного городу, — трохи сердито одказала Лукина і взяла коромисло в руки.
Всі дівчата сміялися Уласові Настею. Він залицявся До Насті в той час.
— Потривай-бо трохиі Чого це ти так хапаєшся? же заніколилось, чи що? Я не пам’ятливий: за Настю вже й забувся. Не пам’ятаю навіть, яка вона на обличчя. А тебе як углядів учора на гулянці, то й досі ніяк не забуду. Твої очі не давали мені спати цілу ніч.
Легенький човник черкнувся об зелений берег. Улас схопився з човника й плигнув на берег так зручно, що хисткий човник ледве захитався на воді. Лукина почервоніла й оступилась за кущ калини, щоб часом мати не вгляділа.
— Не тікай-бо! потривай! оце яка недоторкана! Дай хоч одне слово до тебе промовить! — сказав Улас трохи голосніше і з тими словами вхопив Лукину за руку, неначе хотів придержать її.
Лукина не одняла своєї руки й трохи зблідла, а потім почервоніла. Рум’янець на її щоках неначе грався: то ховавсь, то знов виступав. Лукина трохи боялась Уласа, палкого, часом не в міру сердитого, часом не в міру ласкавого, але взагалі гарячого, як огонь.
— Постій, поговоримо трохи! — сказав Улас.-Хотів поминути твій город, та сам човен наче знав, де дівчина гарна: повернув до твого городу.
Смугляві його щоки вкрились темним рум’янцем. Гострі очі блиснули іскрами з-під солом’яного бриля.
— Цілий вечір вчора думав я за тебе. Ніч спав, як не спав. Вийшов на вулицю, ївсе неначе бачив тебе на небі між зірками. Сьогодні сів обідати, — не обідав. Неначе чари які дала ти мені, Лукино. Чи ти любиш мене, Лукино?
Лукина простягала руку до калини, й її рука несамохіть общипувала листя й кидала його на траву. Вона мовчала й дивилась на калину. Але при останніх Уласо-вих словах вона не втерпіла, підвела довгі вії і глянула Уласові просто в очі. Улас по очах угадав, що вона його любить, раптом обняв і поцілував її. Вони стояли та тихо розмовляли й не зогляділись, як сонце сіло за зеленими горами, як надворі почало сутеніти й смеркать, як вода зачервоніла в Расаві, як очерети попід горами потонули в чорній тіні. Небо, обсипане ніби рожами, тихо гасло. Верби дрімали, заглядаючи в воду, ніби в дзеркало. Очерети заснули. І небо й земля неначе слухали соловейків, що співали в вербах та в садках.
Коли щось за ровом зашелестіло, ніби чиїсь моги ступали по сухих вербових оскомелках та гілках. Лукина й Улас ніби прокинулись од сну. З-за верб висунувся Іван Радивиловський і вглядів щасливу пару між кущами калини…
— Хавав! — крикнув він, неначе пугач у лісі. Лукина кинулась, як спросоння, й затрусилась. Опришкуватий Улас спахнув, як присок.
— А ти, Іване, чого сюди прийшов?-крикнув Улас сердито.— Може, до Лукини стежку топчеш?
— А хоч би й до Лукиниі Яке тобі діло?-крикнув і собі Іван.
— Як до Лукини, то минай Лукинин садок, бо не для тебе ця калина саджена, не для тебе цвітуть ці черешні та вишні, — сказав Улас.
— А може й для мене? Почому знати? — крикнув Іван.
— Брешеш, вражий сину, не для тебе! Хоч ти мені й приятель, але коли ти оце смерком притеребивсь до Лукини, то ти мій ворог, — сказав Улас і при тих словах кинувся на Івана, неначе звір, одним скоком і вхопив його за барки.
— Чого ти чепляєшся до мене? Я шукаю попових коней, — сказав Іван.
— Не дурні ж твої коні, коли забрели в Лукияин садок, — сказав Улас і сіпнув Івана так, що той ледве вдержавсь на ногах.
Іван вирвався з Уласових рук й скочив через рів. Лукина кинулась до відер.
— Глек Макітрович! смердячий одуд! єгипетський циган! — репетував Іван за ровом.
Всі троє не бачили, що стара Маруся вже довгенько стояла коло конопель і все те бачила. Улас сів у човен і швиденько поплив униз по Расаві попід очеретами. Іван втік у лози, а бідна Лукина стояла ні в сих ні в тих, з відрами на плечах, і не знала, чи йти до хати, чи й собі тікать в верби.
— Гарно, дочко, їй-богу, гарно! Стій, дівко, з відрами до півночі, поки за тебе хлопці поб’ються. Геть мені звідсіль зараз додому! Оце гарно! Понакликала в садок якихсь волоцюг, приходьків та зайдиголов! Нехай Улас та Іван до тебе не чепляються, бо для тебе маємо на прии кметі когось кращого од тих двох лобурів. Зараз мені йди додому та лягай спати! — сказала Маруся сердитим голосом.
Лукина кинула відра на плечі й тихо попрямувала стежкою до хати. Вона в той час не почувала сорому перед матір’ю, ледве пам’ятала, як за неї бились хлопці на березі. Кохання обняло її палку душу ніби полум’ям. Ще довго мати гримала на Лукину, а доня поралась в хаті й неначе крізь сон слухала материну сварку. В неї серце і щеміло, і ніби палахкотіло.
Через кілька днів Лукина вибігла ввечері за село проти череди. Вона вирвала бадилину нехворощі і гнала додому худесенькі овечата попід густими вербами проз
Хаврусів двір. Клим Хаврусь вглядів її, вийшов до неї назустріч і заступив стежку.
— Добривечір, Лукино! — промовив Клим до Лукини та й став під вербою.
— Доброго здоров’я — обізвалась Лукина й собі спинилась.
— От я тобі, дівчино, й стежку заступив. Твої овечата й самі знайдуть шлях і втраплять додому.
Лукина трохи здивувалась од такої несподіванки й глянула Климові просто в очі. Жваві карі очі його так і замиготіли, як живе срібло. Лукина засоромилась, глянувши на Климові ворушливі очі.
— А що там поробляє твоя стара мати? Чому до мене ніколи не прийде в гості?-спитав Клим, а Лукина знову липнула на його здивованими очима: її мати ніколи не ходила в гості до Клима.
— А твій брат вибув уже рік у пана чи ще й досі
служить?-знов спитая Клим і приступив ближче до Лукини.
— Захарко ще й досі в наймах у пана, — одказала Лукина й трохи оступилась і подалась назад до верби.
— Чого ти, Лукино, оступаєшся од мене? Не бійся! Я не вовк: не з’їм тебе. Не бійсь, од парубків, певно, не оступаєшся, а од мене то й подалась назад на ступінь, — сказав Клим і показав плечима й головою, як Лукина од-хилилась і подалась назад од його на ступінь.
— Чи то правда, Лукино, що за тебе хлопці б’ються? — спитав Клим і засміявся, а його рідкі довгі зуби в міцних щелепах блиснули з-під широких губів.
— Може, за кого й б’ються, тільки, надісь, не за мене, — обізвалась Лукина.
Вона спустила очі додолу й почала пальцями общипувать гілочки нехворощі; вона догадалась, що Клим залицяється до неї.
— А тобі мати нічого не казала за мене? — спитав Клим.
— Ні, не казали нічого, — обізвалась Лукина так тихо, неначе листок десь зашелестів на тихому вітрі.
— А пан Зануда був у вас? — спитав Клим.
— Казали мати, що був, але мене тоді дома не було, — промовила Лукина.
— Шкода, шкода! — сказав Клим, прицмакуючи.— А ми тих парубків заберемо та й замкнемо в холодну як провинників, щоб не бились за тебе… Гм… не казала… Шкода, шкода! — говорив Клим, прицмакуючи й хитаючи на обидва боки головою.
— Де в тебе, Лукино, взялись такі рум’яні щоки, коли ти вигодувалась на хлібі та на цибулі? Де в тебе набрався той рум’янець червоний, як калина в лузі? — сказав Клим і простяг обидві долоні, неначе хотів вхопить Лукину за щоки.
Лукина одхилила лице, почервоніла й усе обривала листя та кидала додолу.
— А хіба ж я знаю? Так мені бог дав! — сказала Лукина.
