Маруся розсердилась і спалахнула.
— Оце дідько його й видав! Син з розуму зводить мою Лукину, а матері не витягнеш з погреба!..
— Хіба ж він зводить з розуму твою Лукину? — спитала Олена.
— Атож! Через твого Уласа до моєї Лукини неначе приступило. Не слухає мене, та й годі! Трапляється нам добрий чоловік, а вона певно ж через твого Уласа й слухати нічого не хоче, неначе блекоти наїлась!
— Хіба ж я в тому винна? — обізвалась Олена якось ніби по-дитячій.
— Може й винна! Хто вас знає, чи ви хочете брати мою дочку за невістку, чи ні, а я своєї Лукини за Уласа не оддам, бо він не дуже беркий до роботи. Тільки за дівчатами ганяє та з парубками казиться по вулицях.
— Я не набиваюсь Уласом; хоч не знаю, що думає за це діло він. Та й Улас мій, хвалить бога, не старець. Хоч не має поля, але має хату, город, має клуню й комору.
— А де ж та клуня та комора? Адже ж у тебе на подвір’ї тільки драний хлівець, — сказала Маруся.
— Єй клуня, й комора, що зосталось од покійного Прохора. Я її для Уласа на горище сховала, — сказала Прохориха.
— На горище сховала клуню та комору? Оце так навдивовижу диво! — сказала Маруся й глянула на горище: з горища виглядали в сіни дві сохи, висунувши кінці — розсішки.
— От бачу дві сохи, — сказала Маруся, — а де ж лати, та крокви, та стовпи, та ворота?
— Та попалила взимку потроху, бо опалу не було, — сказала Олена.
— От туди к нечистому! А ти, Олено, скажи синові, щоб він не чеплявся надаремно до моєї дівки, бо з того нічого не вийде. Ми маємо не такого на прикметі, як твій Улас.
— Оце лишенько! Не дурно мені цієї ночі снився такий страшний сон, — сказала Олена.
— Бо спиш і вдень і вночі, то тобі й верзеться не знати що, — почала вже докорять Маруся.
— Потривай, Марусю, я вилізу та розкажу тобі за той сон: може, ти знаєш, проти чого воно мені таке страшне снилось.— Олена вже хотіла лізти по драбині.
— І вже! годі! ради цього дива не варт і по драбині дряпаться. Прощай, Олено! А про сон розкажи своєму Уласові!
Маруся хрьопнула дверима спересердя й побігла до сина Захарка на економію. Захарко надвечір прийшов додому, і вони вдвох причепились до Лукини. Лукина мовчала не обзивалась і тільки плакала. Мати й собі заплакала. Захарко сердився, вмовляв сестру, але ні до чого не договорившись, пішов з хати, промовивши:
— Коли ти, Лукино, не хочеш йти заміж за Хавруся, то ми тебе й присилуємо.
Стара мати зварила вечерю, поставила на стіл; Лукина й ложки не взяла в руки. Вона пішла на город, сіла на призьбі під причілком і ніби вся отерпла.
Сонце сідало за горами, за високими тополями, що стояли на горі. Вечір був пишний та веселий і неначе сміявся над Лукининим горем. Верби стояли, ніби облиті червонястим вогнем. Небо ніби палало, і по йому, неначе птиці з рожевими крилами, літали хмарки.
Лукина дивилась на рожеве небо й не примічала його. Вже надворі почало сутеніти. Од річки, од очерету потягло холодом. Лукина ніби прокинулась од сну й почула, що в вербах співають соловейки. Вона згадала про милого.
“Соловейки мої! не щебечіть в лузі, не завдавайте мойому серденьку жалю та туги, бо я ж смутна, бо я безталанна…”
Лукина схопилась за груди руками й заплакала. Коли це в вербах хтось свиснув раз, свиснув вдруге… Свист заглушив голос соловейків, гострою стрілою пролетів через густі верби. Лукина здригнулась й одразу перестала плакати, як перестають часом хлипать маленькі діти. Холод пройняв її тіло. Вона знялася з місця й побігла борозною через город, а далі звернула на сукупні городи й трохи збочила з стежки. Важкі коноплі били її по руках. Трава плуталась під ногами й обсипала гарячі ноги холодною росою.
Лукина вбігла між верби. На самому березі, коло човна, вона вгляділа жовтий бриль на Уласові, впала йому на плечі й заридала.
— Рятуй мене, Уласе, мій місяцю повний, мій лебедику, бо я пропаду… Здається, вмру не сьогодні-завтра. Мати та брат хотять силою мене оддати за старого вдівця.
— Не плач, Лукино, не плач, серце! Твоя мати була в нас і все розказала моїй матері, — промовив Улас, обнімаючи Лукину.— Я Хаврусеві скручу в’язи, а тебе таки візьму. Восени я зашлю до тебе старостів, — сказав Улас.
Лукина неначе вдруге на світ народилась, з її серця одразу спала туга, неначе кам’яна гора, В грудях у неї стало легко-легко. Вона повеселішала.
— Уласе, сизий голубе, як мені стало на серці легко!
Здається, полетіла б з тобою за синє море! Не кидай мене, люби мене, бо як мене покинеш, я сама собі смерть заподію, — тихо-тихо прошепотіла Лукина, неначе калина зашелестіла листом.
— Не покину тебе ніколи й другої не свататиму; ти в мене одна, як вечірня ясна зоря, в мойому серці світиш, — одказав Улас.
— Забожись, заприсягнись перед небом, — сказала Лукина.
Улас забожився й перехрестився на схід сонця.
Лукина втерла краплі сліз на щоках і полинула попід вербами. В неї ніби виросли ластовині крила й несли її по зеленій траві.
Вона прибігла в хату, впала на постіль і незчулась, як одразу заснула міцним сном напрацьованої, але спокійної й серцем щасливої людини.
Другого дня вранці Клим Хаврусь встав і пішов оглядать свою оселю, свою загороду, клуню, все своє добро. Дивиться він: на воротях стовпи обмазані дьогтем, а на дошках воріт щось написано здоровими слов’янськими словами. Він покликав свого старшого хлопця, котрий ходив до школи і вмів читати.
— А ходи сюди, Петрусю, та прочитай, що це написано на воротях! ^
Петрусь прочитав голосно: “Стара собако, смердячий одуде, мурмило. Тюхтію Івановичу, солом’яне опудало! Не ходи на нашу вулицю, не дури дівчат, бо буде тобі смерть!”
— Овва, враг його матері! — цмакнув Хаврусь.
— Це, тату, надісь, хтось хоче вбити нашого старого Сірка, — додумавсь Петрусь.
— Еге ж, сину, — сказав Хаврусь.— Побіжи та запри лишень його в хлів, щоб не бігав за ворота, як попоночіє надворі, бо це, певно, хтось заповзявсь дать йому отруту.
Петрусь впіймав Сірка, повів його за вуха у хлів і зачинив, а Хаврусь полою постирав крейду з воріт.
Од того дня Хаврусь не лягав спати ні під хатою, ні у клуні, а спав у хаті, ще й спускав двох собак з ланцюгів. Він усе кмітив у вікно і раз прикмітив, що хтось вночі блукав попід городом та за клунею, а собаки брехали, аж вили, неначе за поли когось водили. Ввечері смерком Хаврусь боявся навіть виходить за двір без сокири: він добре знав Уласові норови, догадувавсь, що ті слова на воротях написали Улас та Іван Радивиловський.
Другого дня Лукина прокинулась раненько-раненько, тільки що почало на світ божий благословиться. Радість іще лунала в її серці, неначе темна нічка та міцний сон не заспали її щастя. Мати ще спала.
Лукина схопилась з постелі й побігла в берег умиватись. їй заманулось подивиться на те місце в береговині під калиною, де Улас божився та присягався її любити на віки вічні. Вмившись у березі, вона ніби набралась нової сили. Втираючи рум’яні щоки рукавом, вона йшла поміж вербами, поміж соняшниками. Назустріч їй блиснуло з-за лісу сонце. Ще ніколи світ не здавався для неї таким гарним та пишним: сонце стало ніби яснішим, небо блакитнішим; ще ніколи, здавалось їй, пташки не співали в лузі так голосно, так весело.
“Світе мій ясний, який ти мені гарний та милий! Яка я весела, яка я щаслива!”-подумала Лукина і, неначе пташка, незчулась, як заспівала пісню:
Ти в мене одна, Як ясна зоря Вечірняя, світиш…
Мати прокинулась і зраділа, почувши доччину пісню. Ти здалося, що дочка передумала за ніч і таки вволить її волю, і знов почала вговорювать свою дочку, запалюючи в печі. Лукина слухала й тільки веселенько осміхалась.
— Мамо моя! Я б вас і послухала, та серце моє й мене чомусь не слухає. Скажіть Хаврусеві, що я за його не піду заміж, та й годі.
Стара мати заплакала й почала просити дочку:
— Дочко моя! ти ж хіба не знаєш, як я цілий вік свій бідувала та поневірялась з вами, скільки я напрацювалась! У мене од роботи болять усі кістки, неначе ломакою побиті. Ми цілий вік їмо сливе самий хліб та пісний борщ. Я вже одвикла і од м’яса й навіть не можу його їсти, бо чогось гидую. Хоч би на старість я одпочила, притулившись до тебе в багатого Хавруся…
Маруся плакала, а Лукині стало шкода матері: вона й собі заплакала, але то були не гіркі сльози безталання, коли людина плаче й надії не має. Ті сльози швидко висохли, як роса на сонці. І од того часу мати то просила й плакала, то лаяла й гризла Лукину щодня, щовечора…
Вона сказала Климові Хаврусеві, щоб підождав до осені.
III
Настало літо, прийшли жнива. Улас став у пана жати за сніп. Стара Маруся послала Лукину жати хліб за сніп на панському лану, а сама хапала те жито, що посіяла в городі.
Лукина знала, що буде щодня бачитись з Уласом на полі. Вона заквітчалась оргинією та настурцями, убралась в нову спідницю й побігла з серпом на поле. Улас зайняв постать поруч з Лукиною, балакав з нею цілий день і неначе не міг наговориться й надивитись на неї. Всі женці верталися в село гуртом. Улас вертався вдвох з Лукиною й доводив її щодня до самої хати. Ті жнива здавались Лукині ніби святками або гулянкою.
Через тиждень Лукина прикмітила, що Улас чогось зайняв займань далеченько од неї. Вона цілий день бачила його жовтий бриль, слідкувала за ним очима: Улас вже зайняв постать поруч з якоюсь дівчиною. Настав вечір. Лукина все сподівалась, що Улас прийде до неї й піде разом з нею в село, але Улас десь щез, неначе сховався в гущавині високих житів. Лукина почала тривожитись і наглядати за Уласом.
“Чом це Улас вже не стає зо мною на постаті жати? Чого це він неначе одмикує та тікає од мене? Може, я сказала йому щось неприємне, противне? Може, я вразила його якимсь докірливим словом”, — думала Лукина, хапаючи серпом густу пшеницю, й передумала все, що говорила з ним у ті дні: вона не забула ні одного словечка з розмови.
І свої думки, і його солодкі слова склались в її серці, як сплетені квітки в віночку. Вона розвивала той пахучий вінок у своїй пам’яті квітка за квіткою. “В понеділок він говорив, як ми будемо вкупі жити, як будемо хазяйнувать. Позавчора я розказувала йому, як я злякалась тоді, як він приплив човном в бережині до нашого городу… Він сміявся, сміявся з Івана. Потім ми мовчали… Він тільки дивився на мої очі… Я говорила йому за свою матір, як вона та брат силували мене йти заміж за Клима…” Лукина все передумала й тільки важко зітхнула, її душа була ясна, як вода в Расаві в тиху годину.
Одного дня вона цілий день назирала за Уласом. Ввечері вона не пішла вкупі з женцями в село й сіла за копою. Улас зостався удвох з якоюсь дівчиною й пішов з нею поруч суголовком. Лукина побігла слідком за ними поміж високими житами. Улас ішов, балакаючи з дівчиною. За житами нанизу почався луг. Улас пішов стежкою поміж старими дубами та вільшиною. Стежка вилась далі все наниз до течії. З-за дубів піднімався дим синім пасмом. Дівчина спинилась. Улас і собі став, побалакав ще з дівчиною, а далі обняв її, поцілував і вернувся назад. Дівчина пішла стежкою далі. Лукина стояла під грушею й не могла рушить з місця, її ноги ніби приросли до землі. Улас наблизився і вглядів Лукину.
— Чого це ти, Лукино, вертаєшся додому манівцем?— спитався Улас, спинившись коло Лукини.
— А тим вертаюсь манівцем, щоб побачиться з тобою, бо ми вже давно бачились, — обізвалась Лукина.
— От і добре! Ходім же лугом додому однією стежечкою, — сказав Улас, осміхаючись.
— Смійся, смійся з сироти, бодай з тебе ворог насміявся!.. Йди сам додому цею стежкою, а я піду іншою, бо вже наші стежки, надісь, розійшлись навіки, як туман по лісі. Я все бачила, — сказала Лукина з гнівом.
— То що ж, що бачила? Любив я досі білявих, а тепер чорнява чогось нависла на очі, — промовив Улас і нахабно подивився Лукині просто в очі.
— А ти ж божився, а ти ж присягався мене любити й більш нікого! Од тих сліз, що я вилила за тобою в березі під калиною, і трава посохла б, — сказала жалібно Лукина.
— Оце ж пак! Як посохла, то й знов виросте, — сказав Улас і почав робить цигарку, насипаючи тютюну, а потім додав: — А коли не хочеш іти зо мною, то бувай здорова, чорноока, але не чорнобрива!
— Не дурно ж дівчата казали, що у твого серця сім п’ятниць на тиждень! — гукнула Лукина навздогін Уласові.
Улас, не обертаючись, пішов стежкою. В Лукини запаморочилась голова: вона все стояла на одному місці й забула, куди йти стежкою до села.
— Боже мій! Пропаща я, пропаща навіки! — крикнула Лукина, піднявши руки до неба, й самі ноги несли її вузькою стежечкою.
Стежечка повилася між лозами та вербами, далі пішла попід коноплями та під вільхами й довела до криниці. Проти криниці на горбі стояла біла здорова хата у старому садку. То починався присілок. Лукина не сіла, а впала на цямрини криниці й схилила голову. Сльози закрапали з її очей і котились по щоках.
Вечір наступав. Верхи вільх та верб у лузі горіли червоним світом, а кущі верболозу та ліщини вкрила вже густа тінь. Лукина ніби скам’яніла й отерпла, сидячи на цямрині. Вона ніби крізь сон чула, як десь у лузі жалібно туркотала горлиця, як кругом білої хати літали й щебетали ластівки, а несподіване горе здавило молоду дівчину в грудях, впилося гадиною в самісіньке серце…
Коли це з хати вийшла дівчина з відрами на плечах і попрямувала вогкою стежечкою до криниці. На дівчині червоніла спідниця з лапатими чорними квітками. Лукина по одежі одразу впізнала ту дівчину, з котрою йшов з поля Улас, і, впізнавши, опам’яталась.
Дівчина прийшла до криниці, сказала “добривечір” і почала набирати воду. Лукина глянула зблизька на її лице і трохи не крикнула. Дівка була чорнява, але немолода, погана, кирпата. Під щелепами на шиї позападали глибокі ямки; було знати, що в неї були задавнені здорові жовна. На широкому жовтому лобі чорніли товсті чорні брови.
“Так от для кого покинув мене Улас! Я думала, що він покохав якусь красуню чорнобриву й покинув мене для пишних брів!” — заворушилась думка в Лукини. Вона несподівано спиталася в дівчини:
— Чи у твого батька є поле?
— Є, ще й доволі. Мій батько заможний, — обізвалась дівчина. Вона насилу підняла на плечі важкі відра, аж трохи застогнала.
Лукина все зрозуміла: для неї наче сонцем освітилась темна Уласова душа, його змінлива вдача, що була спахнула коханням та швидко й прохолола.
