Діти поснули. Заснув і Клим. У хаті стало тихо й мертво, а Лукина все сиділа, поклавши руки на коліна.
— Лукино, чом ти пак не прядеш? Що ти есе думаєш?— питала мати дочки.
— Ет, мамо! Нащо мені це все здалося? — тихо обізвалась Лукина.
— Ти б лучче молилась богу та не думала, — говорила мати.
— Мамо моя! коли б ви знали, як важко на серці, який сум налягає на мою душу… Ат! Лукина тільки махнула рукою.
— Молись, дочко, богу! Може, господь змилується над тобою й пошле тобі щастя-долю. Ти ще молода: все забудеш, — говорила мати.
— Вже я, мамо, й молилась, та не спадає важкий камінь з моєї душі. Пропаща я навіки!
— Молись вже, дочко, богу. Час лягати спать, — говорила мати, — може, заспиш своє горе.
— Не засплю й не зап’ю свого горя, — одказала Лукина.
Мати встала взяла од Лукини гребінь та веретено. Лукина, неначе мала дитина, вставши з днища, стала перед образами й молилася вкупі з матір’ю, погасивши світло. Лукина засипала важким сном, а перед її очима все чорніла страшна ніч, червоніло полум’я, бігали люди, освічені червоним світом. І все те щезало, зникало, неначе тонуло в темряві, то знов виникало з пам’яті.
Після різдва Клим примітив, що Лукина ніби пожвавішала: і ходить якось жвавіше, й говорить ніби веселіше, часом побіжить до сусід, побалакає з матір’ю залюбки.
“Може, вона таки оббудеться в моїй хаті”, — подумав Клим.
Але він почав примічать, що з пляшок хтось потроху випиває горілку. Перше він думав, що стара теща крадькома хилить собі по чарці. Але раз він несподівано вскочив у хижку. Лукина держала в руках бутля й дудлила горілку нахильці просто з бутля. Клим узяв до себе ключі од хижки.
Од того часу Лукина почала бігать до корчми та напропале пити за чоловікове добро. Що божого дня Лукина сиділа в корчмі, десь бродила по людях і тільки надвечір верталась п’яненька та веселенька додому.
Клим змовчував і терпів. Але за ту одну зиму він посивів, як старий дід. Лукина в корчмі раз якось стик-нулася з Уласом. Улас тікав од своєї жінки й так само шукав полегкості в корчмі. Він почав знов приставати до Лукини. Лукина довго не говорила до його, не дивилась і од його одмикувала, поки була твереза, але, випивши півкварти, починала з ним балакати.
— Вороже мій! Чом ти не став зо мною до вінця? Навіщо ти мене так скривдив, занапастив мій вік? Через тебе я тепер пропаща, — говорила Лукина до Уласа, випиваючи з ним по чарці.
— Не докоряй мені гіркими словами. Моє серце швидко кохає, швидко й холоне. Я й сам тепер пропащий, — говорив Улас.— Я брав не жінку, а її поле, бо ми з матір’ю люди бідні. А тепер моя жінка стала калікою: в неї звело одну руку так, що вона не підніме вгору, щоб зав’язати голову хусткою. І брав її — не любив, і вмре — не тужитиму.
Настала весна. Земля вкрилась травою та квітами. Зацвіли садки, заспівали в вербах соловейки. Лукина поповнішала, погладшала, стала червона на виду; але це вже була не червона калина в лузі, не червона рожа в садочку…
Лукина почала знов чепуритись та прибиратись. Вбу-лася в червоні чоботи, наділа червоне намисто, пошила нову горсетку з червоної матерії. Як та пава, виходила з двору, але завсіди однією тільки стежкою йшла: та стежка вела до корчми, де пив-гуляв Улас, а з ним пила-гуляла та лиху долю пропивала Лукина.
Іван Радивиловський довго шукав собі дівчини з грунтом та хатою, але дівчата не хотіли йти за його заміж.
Одного дня він стрів на вулиці юрбу молодиць. Молодиці йшли на буряки з сапами. Іван своїм звичаєм ніколи не минав молодиць та дівчат, щоб не зачепити їх та не пожартувать.
Він углядів між молодицями найпоганшу, огрядну, таранкувату та мизату, але в неї були червоні щоки та чорні очі. Іван зачепив її.
— Добридень тобі, моя писанко, моє серденько кохане! Чи ти оце мене не впізнала? — приставав Іван до неї.
Молодиця жила на далекому кутку. Іван уперше її бачив у вічі. Молодиця не знала й Івана. Вона витріщила на його очі,
— Не впізнала, бо й зроду тебе не знала, — обізвалась молодиця.
— А хіба ж ти, серце, забулась, як ми кохались, як ти ходила до мене в садок? Бач яка? Вже й не дивишся на мене, — плів Іван, заглядаючи молодиці в очі.
Молодиця звалась Хіврею. Вона була вдова, московка, вже немолода, навіть трохи старша од Івана, але вона дуже любила хлопців, їй дуже хотілось вийти заміж, але її чомусь ніхто не сватав, бо вона була трохи задрипана, нечепурна, хоч з лиця була й непогана зовсім.
— Потривай же! не куплю я тобі більше гостинця, коли ти на мене й не дивишся, — сказав Іван.— А я тебе й досі люблю. Ой серце моє, моя лебідочко, моя райськая птахо, моя Мелетрисо Кирбитівно, Мелегеріє Султанівно… Хоч ти трохи й задрипана, але я тебе кохаю.
Іван гупнув себе кулаками у груди й випнув своє лице перед самим носом Хіврі. Хівря пойняла віри, що Іван її й справді любить. Вона задивилась на його проворні темні очі й од того часу причепилась до його, як реп’ях. Щовечора Іван напував коні коло ставка, щовечора ждала його коло ставка Хівря в червоному намисті.
Іван довідавсь, що Хівря має свою хату і свій город, й восени заслав до неї старостів. Оженився Іван з Хіврею й перейшов жити до неї в хату. Він став у сахарні на роботу й пішов до Зануди в канцелярію записуватись на службу.
— А що, пане Радивиловський, чи не вгадав же я, що колись буду над вами директором в сахарні? — сміявся з його Зануда.
— Тільки не помиліться часом та не запишіть мене між сажнями деревні або між барилами з сахаром, — сказав всмішки Іван Радивиловський…
