Мати почала й собі плакати, а батько запріг конячку та й одвіз його того ж таки дня знов до школи.
Зломила дитину школа, як лиха година. І почав Якимко вчитись. Не раз тішив він батька і вчителів незвичайним поспіхом у науці. Було підійметься вище за всіх товаришів, то це одразу, дивись, і опаде нижче од усіх, опустить руки, похилить голову. Стала потім гімназія доступніша для простих не шляхетських дітей, і Лемішка перевів сина в гімназію. І там було вчителі не надивуються незвичайній в його охоті до науки, а потім швидко — незвичайний страті завзяття до роботи.
Поки Якимко був малим в нижчих класах, поти батько і мати не примічали в йому ніякої зміни. То був добрий, слухняний хлопець, не цурався гульні з простими хлопцями, не цурався простих родичів, навіть з охотою кидався до всякої простої роботи, звичайної в сім’ї простих міщан. Було оце прийде додому на святки, скине свій мундир, сховає його в скриню, вдягнеться в просту козачину і ганяє з батьком по степах за товаром, аж піт йому з лоба крапає. І не раз мати спиняла його, одривала од роботи.
— Одпочивай лучче, моя дитино! набирайсь здоров’я та моці! — говорила вона часто. — І в школі не гуляєш, — ще й дома будеш робити!
Швидко Якимко скінчив гімназію і вернувся додому вже здоровим паничем, чорнобривим та тонким, в новому суконному мундирі. Він почав говорити до батька, до матері, до наймичок і сусід по-московському, бо вже ніби соромився своєї української мови, і очевидячки пишався цим та чванивсь перед домашніми і перед сусідами.
Через кільки день по приїзді сім’я Лемішок сиділа ввечері в світлиці. На столі стояли недоїдки вечері, валялись качани кукурузи, ложки, стояли полумиски.
— А що, синашу? — сказав батько, — чи вже спочив ти після школи? Час би нам і до роботи ставати. Наймит на степу. Я завтра раненько побіжу на місто, а ти повезеш борошно; та напій коня, вставши раненько, та випусти його на леваду, нехай трохи попасеться.
— Хто, тату, я? — спитав Яким — само по собі по-московській.
— Атож! А до кого ж я говорю?
— Як же я в сіртуку буду коня напувати та пасти?
— То скинь сіртука, та одягнись у жупанок.
— Де ж ви, тату, бачили вчених людей у жупанах або в свитах, та ще коло коней?
— А хіба ж давно ти ганяв конем до води і вичищав станю, що було аж мати тобі забороняє? Чого ж тобі пиндючитись тут, сливе як на селі?
— Бо тоді я був малим і дурним, а тепер інша річ — теперечки треба пиндючитись хоч-не-хоч.
Батько подививсь на сина, неначе вперше бачив його. Перед ним сидів панич, як маківка, в сіртуці, з розкішним кучерявим волоссям, зачесаним набік. На білому панському виду грали рум’янці. Шия була зав’язана шовковою хусткою.
Довго й пильно дививсь на його батько, і в його брови насупились, насунулись на очі, а голова хилилася од нової невеселої думи. Одразу і вперше батько одгадав, що вигодував і вивчив сина не на поміч собі… Та дума блискавкою мигнула в його голові, збурила кров. Лемішка одначе рівним і міцним голосом промовив, глибоко ховаючи свій здогад:
— Коня тобі можна й не пасти і не поїти. Напоїть твоя мати. Так вези ж завтра борошно на продаж до Ямполя. Та торгуйся добре з жидами і не давай набор. Зараз бери гроші.
— Як же я поїду: сидячи на мішках?
— А хоч би й на мішках. А де ж я тобі візьму карети?
— Я, тату, одвик од такої роботи. Де ж таки! Я скінчив гімназію — і везтиму… борошно на продаж! Якось ніяково…
— А що ж ти в мене робитимеш? Іншої роботи тобі тут немає.
Яким замовк. Мати сиділа нишком і мовчки поглядала то на чоловіка, то на сина, догадуючись, у чому тут річ.
— Я, тату, в школі одвик і одбивсь од роботи. З цього в нас у школі сміються. Мені соромно якось оте все зробити, хоч це й не велика труднація.
— А хліб їсти не сором? Га? не труднація? — Спитав Лемішка, і голос його затремтів.
Яким осміхнувся. Мати сиділа ні в сих ні в тих.
— А хіба ж люди їдять хліб тільки з волів, з хазяйства? — промовив Яким.
— Ми, хвалить бога, їмо хліб тільки з того, як бач, і хліб не черствий, не абиякий, як знаєш! А коли ти думаєш їсти хліб з чогось іншого, то немає тобі роботи в моїй господі. Чи хіба будеш цілий вік сидіти, згорнувши руки, та дивитись на батьківську працю?
— Годі тобі, старий! — промовила мати, здержуючи чоловіка. — Хіба ж ти не бачиш, що син молодий, набрався трохи фанаберії од тих дворянських дітей у школі, а дійде до зросту — й до розуму дійде.
— Годі вже мені, мамо, до розуму доходити. Вченій, просвіченій людині не слід піклуватись худобою та борошном. Наука, бачте, провадить зовсім не до того, а деінде.
— А до чого ж? — спитав батько. — Не повинні ж таки науки допровадити до голоду! Бо це були б якісь навісні та скажені науки.
— Науки повинні допровадити до хліба тільки через чини, через скарбову службу. Що ж з того, що я матиму хазяйство, хліб! То пуста річ, коли я не матиму чинів! Мене ні один пан, ні один офіцер, ні поляк, навіть і жид не поважатиме, нехтуватиме мною, не схоче говорити зо мною.
— То дай їм усім дулю під ніс! На дідька вони тобі здались — ті пани, офіцери?
— Е, тату! на дідька!.. То було б мене не оддавати до школи. Як я піду на скарбову службу, добуду чинів, обвішаюсь хоч маленькими орденами… о! тоді інша справа! Тоді ніхто мною не гордуватиме, тоді мені не сором буде по улиці пройти; скрізь мене прийматимуть і поважатимуть. А то шо з того, що я вчений у школі? І дяк наш вчений. А чи дуже ж поважають дяка? Мені треба йти в урядники або в військо, добути еполетів, хрестів…
— Схаменись! опам’ятайсь, дурню, хоч ти й вчений! — крикнув Лемішка. — Чи ти хліб їстимеш із тих хрестів, чи що?
— Та ви, люди прості, не казавши лихого слова! ви того не розумієте, — промовив син, спахнувши і розсердившись.
— Та й ви стали щось дуже вже криві в тих школах! — промовив батько, — бо щось аж надто вже багато тямите! В вас ум за розум заходить. Дав я тебе в школу, та й жалкую. Між панськими дітьми і ти, бачу, нахапався панського духу.
— Ні, тату! Що правда, то не гріх! Вченому чоловікові сором сидіти коло господарства та пильнувати його.
— А я думав, сину, що ти розуму наберешся та ще придбаєш до того, що ми з матір’ю надбали. Пропащий той день, коли мені прийшла думка завезти тебе між паничів.
Вийшов з хати Лемішка. Син зостався з матір’ю.
— Сердиться на тебе батько, та й сам не знає чого. Ти б йому так не одказував круто, то йому б було й байдуже про те, що ти собі іншої дороги в світ шукатимеш.
Мати пригорнула його голову до себе і почала гладити рукою.
Обоє довгенько мовчали. Мати наче вгадувала, що в сина є щось на думці. Аж ось почав він їй стиха казати, не підіймаючи очей.
— Позавчора, мамо, сидів я надвечір над річкою, нижче нашого млина, коло верби, закинувши удки. Ви знаєте ту високу вербу, що стоїть над водою, під високою скелею і досягає зеленим верхом до самого верху скелі. Сижу я, задумався. Сонце вже стояло на вечірньому прузі, вже спускалось низенько. Підняв я голову, зирнув на гору, а там… там, мамо, на горі, на вершечку каменя стояв ніби якийсь янгол. Увесь він був білий, і убір на йому білий, і личко біле, і волос ясний, кучерявий, та ніби аж вився по плечах. Перед моїми очима упав він на одно коліно проти сонця, склав на грудях руки до молитви і нахилив голову. Густі коси спали з шиї і звісились двома пасмами. Вітрець гойдав ними стиха, гойдав білою сукнею. Здавалась та постать духом прозорим, при рожевих проміннях сонця. Над самою водою стояв янгол на скелі. Коли ж зирну на воду, а там не стояла, а ніби плила на перекинутому небі та сама постать, як літаючий херувим. Я встав… Якась сила потягла мене на гору. Вибіг я, дивлюсь… нічого нема.
— Я вже догадуюсь, який то був янгол, — одповіла мати.
— А вчора, мамо, я знов сидів там цілий день сливе…
— І не прилітав вже до тебе янгол з неба? — спитала мати, осміхаючись.
— Сонце знов стало на заході. Вечір був тихий, чудовий. Сижу я над удками, а на ужи й не дивлюсь і не одриваю очей од того місця в ясній воді, де я позавчора бачив чудову мрію. Коли дивлюсь — разом, наче з неба, злинула і сіла її тінь… тінь того янгола, над зеленою вербою на одкиді скелі. Тихе гойдання води гойдало ту тінь, вона виглядала до мене з води, наче літаючи на повітрі. Підіймаю я голову, дивлюсь, а на скелі знов стояла та ж сама неземна постать, тільки не в білій, а в рожевій сукні, з рожевими квітками на голові. Знов стояла вона проти сонця на колінах, згорнувши білі руки на грудях. Знов так само нахилила вона голову, наче кланяючись до сонця, котре обливало її всю рожевим промінням. Я не втерпів, сидячи над водою, — не знав, що почати, що діяти! Серце моє затремтіло, в душі похололо. Коли дивлюсь, вона одчіплює одну квітку і, піднявши руку, кидає вниз. Рожа впала передо мною. Я — за рожу. І знов якась сила поволокла мене на гору! Вибігаю, дивлюсь — нічого нема…
— То якась панна, певно, жартує з тобою, мій ясний красуню, — сказала мати, обнімаючи сина. — Куди ж тобі ставати коло простої роботи з цими білими панянськими руками!
— Не буду я, мамо, тут господарювати! Піду я лучче, мамо, в військо та буду офіцером. Буду конем вигравати! А на мені золоті еполети сяєвом блищатимуть! Всі панни подуріють; як забрязкаю підковами, як застукаю закаблуками! Ох, мамо!
І Яким знявся з місця, взявся в боки і пішов по хаті мазура. Мати водила очима слідком за ним, милувалась його легенькими скоками, сміялась з пустування молодого хлопця.
— Недурне, сину, купала я тебе в любистку…
— Ой, мамо! тісна мені буде ваша світлиця! Було б мене не давати до школи. Страх мені хочеться розвернутись, розім’ятись, розгулятись! Коли б мені музики гриміли, бубни били, кругом мене літали панни, як метелики, що постав на долоню та дмух! а вони й полетіли вгору пухом.
Замість панни, Яким ухопив стільця і почав з ним крутитись по хаті, пустуючи без міри.
Двері рипнули. В хату заглянув Лемішка.
— Лягай, паничу, спати; годі крутитись. А ти, стара, не дуже лишень потурай своєму мазунові. Завтра треба вдосвіта вставати, — Лемішка гуркнув дверима і пішов спати.
На другий день Лемішка пішов до священика порадитись, що йому робити з сином. Священик порадив дати його в університет, щоб він вистарався на доктора або на урядника. Не пошкодував батько, грошей, вирядив сина в Київ, в університет.
Яким видав екзамен в університеті дуже добре. З незвичайним палом та завзяттям кинувся він до наук. З ранку до пізньої ночі не виходила книжка з рук. І не раз пізньої доби, лягаючи на постіль, жалкував Якимко, чому день не довший, а ніч не коротша; чому не можна разом усе вивчити, усе збагнути розумом, все постерегти. Він почував у собі якийсь огонь у грудях, якийсь голод науки й науки! Кинувся він на науку, неначе голодний на хліб.
Веселе молоде товариство почало знайомитись з Якимом, котрому ще в гімназії змінили фамілію Лемішки на Лемішковського, щоб не здавалась геть-то вже мужицькою. Раз якось увечері затягла його до себе весела компанія. Випили по чарці, пробалакали цілий вечір. Яким вернувся пізно додому, ліг спати, спав довго, а прокинувшись вранці, почутив уперше лінощі і млявість в тілі. Він неначе розм’якшивсь. Взявся він до книжки, не пішовши на лекції, — книжка випала з рук; очі, неначе втомлені, дивились проз книжку, через вікно, у синю далеч. На другий, на третій, день він і не брався вже за книжку. Охота до вчіння пропала так швидко, як і припала. Яким почав байдикувати й залежуватись.
Саме тоді підпав якийся студентський празник. На одній улиці Старого Києва, в низенькій, чималій кімнаті, де жили студенти, зібралося ввечері молоде товариство. На ліжках, на стільцях кругом стола сиділи студенти. Деякі грали в карти, деякі бренькали на гітарах. На столі серед хати стояли бутлі з горілкою, валялись шматки й скибки покраяних паляниць і житнього хліба, покришена ковбаса й сало; на папері лежала сіль, стояли пляшки з пивом. Після перших чарок вся компанія загомоніла, почала змагатись про всякі наукові речі, про своїх професорів. Після других і третіх чарок всі заспівали бурлацької пісні: “Вниз да по матушке, да по Волге”. Потім співали, хто що вмів. Були тут і романси, були й польські пісеньки, навіть і наші туди ж між гурт попали, тільки не ті, що будять спасенні думки про долю рідного краю, що підіймають угору занедбану народність українську, а сміхотворні й навіть сороміцькі, складені по міських шинках та по розпущених вечорницях. Хто знає наш університет тих ще недавніх часів, той, певно, догадається, куди це затягнуло Лемішковського. Ніколи цей університет не стояв високо своїми професорами, опріч хіба німців, та й ті працювали більш для своєї ерудиції, ніж для підняття вгору духа молодіжі. Російські ж професори бували або затуплені перейнятою на віру од німців наукою, або псевдовчені болботи, або зовсім ледачі пройдисвіти, що втирались у професорство, мов у яку канцелярію задля “жалування” та чину. От же дарма, що наука на кафедрах тоді кульгала або дрімала. Між молодіжжю бували невеличкі, сказати б, братства, що кохались у їй щирим серцем і серед офіціального університету робили свій університет, живий, багатий надіями. Хто встрявав до такого братства, той на все життя набиравсь у йому пошани до просвіти і зневаги до безглуздого буяння вчених неуків. Та було таких дуже, дуже мало! Лемішковському судила доля опинитись між тими, що не дбали про високе, про велике, про святе, а бажали тільки молодого буяння, широкого якогось розгону слова, голосу, сили, — на що, про що, ніхто про це не думав!..
Одного разу, після якоїсь гучної та бучної студентської історії, Якима, разом з другими, випровадили з університету. Повернувся Лемішковський до Лемішки.
— А що, сину? довчився до якого чину? — питав старий батько, осміхаючись.
— Коли ж, тату, чогось зникла охота до науки, і хто його зна, де вона ділася! Але доволі з мене буде й цього. Поступлю я, тату, в суд або десь в урядники, таки в нашому місті. І од дому не одіб’юся, і до чину дослужуся.
— Хазяйнуй, сину, як і батько твій хазяйнував, так буде найдогідніше, — одказав йому Лемішка.
— Ні вже, годі! Було мене не давати до школи. Не приходиться мені братись до такої роботи; та й хист до цього десь дівся.
— То, про мене, й просовуйся в пани! Бог тобі на поміч.
Яким пішов на службу в урядники в канцелярію, таки в тому самому місті, де жив його батько. Не весела дорога лежала тоді перед людиною не дворянського роду. Трохи не піввіку треба було тягти службу, щоб дослужитись до першого чину. Не смачна була й служба писаря. І не раз було, сидячи за столом і гнучи трохи не цілий день спину над паперами, Яким поглядав в одчинене вікно на вольний світ божий, на зелені степи і пригадував ту важку науку в бурсі, як йому привиджувались у класі зелені степи, вольні пастухи, як завидував навіть вольній череді, що паслася на вольній сіножаті на луці понад берегами річки. Одначе Лемішковський працював, як віл у ярмі, з тим раптовим завзяттям, з яким працює українець, поки його охоти, снаги й волі. Якима надихувала надія чинів, надія вислужитись, вийти в люди, дойти до панства. А мати не раз, сидячи вечірньою добою коло сина, втішалась його надіями.
— Не довелось мені побачити тебе, сину, в золотих ризах. Коли б же, сину, я тебе побачила в золотому мундирі, в хрестах та стрічках, у великому чині! Тоді мені будеш слати шовкові хустки та оксамити.
Раз якось у начальника Якимового був бал. Він мав багато дочок, вже дохожалих і негарних, та затягував до себе на вечори молодих паничів. Лемішковський, як маючий дістати після батька чималу державу й млин, звернув на себе його увагу; запрохано й його на вечір. Цілий день не було йому спокою. Увесь день він чистився, чепуривсь, виглядався в дзеркало. Старий Лемішка дививсь, дививсь, та й годі сказав, вийшовши з хати. А мати сама наливала синові свіжої води, подавала білий рушник, служила йому, як наймичка.
