Вернувшись додому, Яким застав чималий гурт гостей у свого батька. На завтра лагодився ярмарок у близькому містечку. До Лемішки заїхав, прямуючи туди, брат у перших із жінкою; та заїхало двоє міщан приятелів з недалекого міста, та завернули два мужики-крепаки із жінками, давні знайомі, що Лемішка, ярмаркуючи по повіті, часом попасав в їх коні.
Яким довго не приходив з церкви. Треба було ждати його з обідом. Лемішка сидів насупившись. Він давно почав прикмічати, що син не поважає ні його, ні матері, дивиться на їх згорда, зневажає їх просту мову, цурається їх при людях, хоч дома на самоті ще сяк-так обходиться з ними.
— Давай лиш, стара, по чарці! — промовив Лемішка, — вітай гостей! Доки ж нам ждати нашого панича!
Гості випили по чарці і розговорились. Молодиці зацокотіли про свої хатні справи. Чоловіки балакали про ярмарок. Коли це двері одчинились, і на порозі з’явивсь Яким. Він окинув здивованим оком усіх гостей, не здіймаючи картуза, стоячи на порозі і держачись за клямку.
Просимо до хати! не лякайся! — сказав Лемішка. — Не вовки! не з’їмо!
Син скинув картуза, вступив у хату. Його панське убрання і біле лице дуже одрізняли його од чоловіків і молодиць. Він насилу гордовито привітався до гостей своїм звичаєм по-московській.
Леміщин родич Охрім, високий і плечистий міщанин, сміливо підступив до його і тричі поцілувався з ним. Другі гості, як знайомі, підходили до його і цілувались з ним усі, навіть молодиці.
Лемішковський очевидячки з досадою і навіть з огидою одбував той простий, але щирий звичай привітання.
— В наших краях давно час обідати, — промовив батько.
Посідали гості за стіл, а Яким майнув у кімнату й довгенько не виходив до гостей. Зоставлене йому місце за столом дожидало його.
— Просимо, сину, обідати! — гукнув батько якось з досадою. — Іди хоч посидь з нами, коли після панського балу не хочеш їсти.
Яким вийшов і сів коло дядька. Гості мовчали, сподіваючись розумного слова од чоловіка вченого.
— Як же вас, небоже, господь милує? як живете? — спитав його дядько Охрім.
— Так, як бачите, — промовив Яким, похнюпившись у тарілку.
— А наші синки дуже нудьгують за вами, — додала весела Охрімова жінка. — Все згадують про вас, а теперечки, якби побачили вас, то й, певно б, не впізнали.
Яким нічого не говорив, — їв мовчки, що йому мати присовувала.
— Мій Василько і сьогодні згадував за вас, — зацокотіла весела дядина. — Вже й виріс, а такий тобі пам’ятливий, що й господи! І досі все пам’ятає, як ви було приїжджали до нас у гості з татом своїм, як годувала вас наша покійниця мати горішками та медяниками, як ви було пустуєте з нашими хлопцями. А ви, мабуть, вже позабували про те в школах? Чи пам’ятаєте, як ви з нашим Васильком влізли у город та нарвали повнісінькі пазушки огірків-пуп’янків з огудинням, та ще й принесли нашій матері ніби гостинця? Не знали старі, чи сміятись, чи досадувати!
Яким не знать чого почервонів.
— І наша Варка Макотрусівна, таки колись ваша сусіда, що вийшла заміж у наше село, — озвалась одна молодиця, — й досі згадує про вас. Каже, що бачила вас недавно на ярмарку, та не насмілилась підступити. А колись, каже, ви так з ними вигравали у хрещика та в киці-баби! їй-богу, й тепер все згадує!
Яким навіть не звернув уваги на її слова й мовчав.
— Чом не одвідаєте коли нас старих? — спитав дядько ласкаво. — Приїхали б коли-небудь, небоже, посиділи б, побалакали б. Ви люди вчені, а ми прості, темні. Ви б нам дещо розказали, а ми ладні послухати доброго слова.
— Коли немає часу, — буркнув Яким. — Я на службі вже.
— Цураєтесь ви нас, як бачу! — одрізала попросту й щиро дядина. — А доки були малим в менших школах, то було і в руку мене цілуєте.
Лемішка сидів насупившись.
— Господь гордим противиться, — промовив батько словами святого письма. — Коли, сину, не хочеш з нами розмовляти й пити, то ми й самі вип’ємо й побалакаємо. Давай, стара, по чарці! Будьмо здорові! Помершим душам царство небесне, а нашим родичам нехай легенько гикнеться!
Чарка пішла навкруги стола. Яким не випив і тим показав очевидячки неповагу до гостей. Гості загомоніли, повеселішали, вже й не обертаючись з розмовою до Якима, і, випивши, почали, як кажуть, “наздогад буряків” судити панича.
— Доки маленькі діти, доги й шанують батька-матір, — сказав дядько Охрім, — а повиростають, то вже й дивляться в ліс. Нащо їм тоді батько й мати?
— Воно, бач, не те! — промовив старий Лемішка. — Поки дитина не вчена, поти й поважає батька-матір. А як закуштує школи, вже й одвертає пику, вже й кирпу гне! І робити не хоче, бо, бач, ручки білі, щоб не зчорніли.
— Їй-богу моєму, правда! — додав селянин. — Дав я оце дочку до школи. Одже ж, песька дитина, тобі вже й до роботи не кидається! Схопиться раненько, зараз миється, прилизується до дзеркальця, каже: треба йти до барині, чи до тієї вчительки.
— Все то преться в пани, аби закуштувало школи, — промовив Лемішка. — Все то лізе на службу до того дворянства. А господарство марнується, бо до його треба догляду; до хазяйства треба хазяйського ока. Недурне ж кажуть, що хазяйським оком худоба сита, або — що руки хату держать. Всім хочеться того панства, неначе не доволі й тих панів на світі!
— А хто ж буде свині пасти, як усі постають панами? — додав один сільський філософ. — Це буде гаразд, як усі вивчаться та покинуть роботу! Хто ж настачить хліба на ту панську голоднечу, коли всі позакладають за спини руки та свистітимуть, ходячи по хаті. А мені здається, що книжка книжкою, а робота роботою. І книжку читай, і богу молись, і до хліба берись! Наш дяк вчений, а снопи на полі верне, як і наш брат, тільки коси йому теліпаються та борідка трясеться. Знов пішла чарка навкруги стола.
— Пошли, боже, нам щастя й здоров’я! Помершим чарка, а нам горілка, — приказував Охрім, — нехай нашим ворогам легенько гикнеться, як собака з тину ввірветься!
— Так-то такі — промовив Лемішка. — Ми й небагато вчились, а цілий вік працювали, то й маємо. Хто дбає, той має! Не дуже гонимось за тим панством. Бог знає, як воно далі буде з нашими достатками та засобами. Я таки не дозволив своїй жінці одягатись у сукню. Ходи, було кажу, в спідниці. Бо надівати сукню — чесно, але, якби довелось потім після сукні знов улазити в спідницю, — як би то воно здавалося? А чи мало я знаю, хоч би і в нашому місті, таких, що ходили в тих капелюшах, а тепер і босенькі ходять! Бо, відомо, злидні не за горами.
— Я б зроду-звіку не ходила простоволоса, хоча б ти мене й силував, — обізвалась Леміщиха. — Чи слід же молодиці світити грішним волосом проти божого сонця? І мати моя носила очіпок на голові, і я зав’язуватимусь в чушку вже й до смерті.
— І душа моя ненавидить тих панків-голодранців! — промовив Лемішка. — Останню копійку занапастить, аби здаватись паном. Сьогодні пан, а завтра пропав!
Яким слухав, мало їв і нічого не пив. На всяке питання він одрізував гордовито й по-московській, коротко й звисока. Його вже ніхто не став і займати. Серед компанії свого народу, серед своєї сім’ї він сидів, мов чужісінький чоловік. Московська школа на нашій України багато одрізнила луччих людей од свого народу, од свого плем’я, од сім’ї, од батька й матері. А знов народ дуже одрізнив сам себе од панів, од вчених українців і косим оком поглядає на їх! Між ними викопана велика безодня! І потрібно великої, великої праці не одного генія, щоб засипати ту провалину, почату поляками, скінчену москалями, щоб зв’язати, що порвала наша недбайливість, та стидка українська байдужість, та ледача недобачливість.
Якимко, колись коханий син свого батька, своєї матері, втіха своєї родини, цурався свого роду, свого плем’я, тікав од матері, соромився мови свого народу, не любив батька. От до чого допровадила його наука без народності!
Почали їсти всяку страву, а після вареників Леміщиха винесла добрий глек варенухи, смачної, пахучої та солодкої. Пішла чарка з варенухою кругом стола!
— Та випийте ж, небоже, хоч раз до нас! — просив дядько Охрім Якима. — Сама ж паніматка варила, а я вас сам почастую. Коли ж не вип’єте з моїх рук, то я більше до вас і не приїду.
Яким хилив тоді горілку не згірше свого дядька Охріма. Але що скаже Зося, як довідається, що він п’янствує з мужиками? Ця думка не давала йому опокою. Піднесена близенько варенуха так гарно, залоскотала йому в носі, що він не втерпів, привітався по-письменному, випив чарку, другу. Гаряча варенуха трохи вдарила йому в голову.
— Ми думали, що ви нас втішите вченою розмовою, — говорив далі дядько. — Ми радніші й до вечора слухати розумного слова за чаркою доброї варенухи.
— Нехай бог спасеть і нашого батюшку, та й його синів, — промовив селянин. — Оце було як прийдуть на проводи на громадський обід, то так наслухаєшся всього, що й господи! Було розкажуть нам, як на тім світі буде людям: що буде грішним, а що праведним; розкажуть було і про Адама, і про пекло, і про рай. І малі ті паничі, а так тобі розказує, та все попросту, та все по-нашому, мов шовком гаптує! Що то пак письменний чоловік! У книжках все написано. Розкажіть, будьте ласкаві, дещо, а ми послухаємо! Адже ж, кажуть, і ви колись вчились на священика, та вже опісля повернули тобто на пана.
Якимові сподобалась річ селянина. Варенуха трохи розворушила його наукову пиху. Він почав розказувати про те, як наука допомогла всім народам вийти з темряви, а потім повернув на розмову про блискавку, про грім, про дощ. Спершу почав був таки говорити по-українській, але сам язик, привчений московською школою, зараз повернув на великоруську мову. І потекла його мова книжна, школярська, невтямлива народові.
— Молния (блискавиця) праисходит вследствие скапления електричества в воздухе. Это, видите, такая огненная сила, которая скрывается в земле, в воздухе, а потом разряжается, загорается, воспламеняется…
— Господи, як хороше! як гарно! — промовляли молодиці, киваючи одна до однієї головами.
— Кагда електричество скапляется и начинает разряжаться, тагда воздух с страшною силою устремляется в безвоздушное прастранство, прастранство, то есть место пустое, примерно как этa комната. Патом гром!.. Трах-тарарах!
Яким, бувши вже напідпитку, тарахнув кулаком по столі, аж пляшки задзвеніли. Варенуха почала його гарячити.
— Ой, господи! аж страх бере! — промовила молодиця з слізьми на очах. Їй здавалося, що Яким розказував про пекло.
— То грім битиме всіх грішних? — спитала вона в Якима.
Всі слухали, обернувши очі до Якима, ловили кожне його слово; усім здавалося навіть, що вони розуміють, хоч кожне слово Якимове було для них тайною, потайнішою од християнських тайн.
— Скажіть нам, коли ласка ваша, чи правда тому, що під землею є риба-кит, котра часом трясе землею? — спитав селянин.
— Не вірте! тому неправда, — одказав Яким. — Земля крутиться кругом сонця і вертиться на своїй осі.
— Осі? чи вже ж то? Хіба ж земля крутиться, як колесо? Всі засміялись, зглядуючись.
— Авжеж так! — говорив далі Яким. — Движение бывает центростремительное, тобто…
Яким постерегав, що його й справді не розуміють слухачі, хотів говорити попросту, але якось не потрапляв. Піт виступив у його на лиці. Його розмова, мабуть, не дуже вдоволяла слухачів, бо один дядько покрутив, покрутив головою і сказав:
— Це все… бог з ним… А скажіть нам, паничу, коли-то добре буде людям? Бо вже лихого натерпілись ми доволі. Ви людина письменна, може, де вичитали в книжках!
— А якого ж добра ви ждете? — спитав Яким, не розуміючи, що йому одповідати на теє.
— А якого ж добра нам ждати? Чи не буде полегкості на податі, на хліб?
— Про це я не відаю, навіть у книжках нічого про те не начитував.
Яким утомився, силкуючись розмовляти з народом. Розмовляти з народом він не вмів, хоч і жив між простими людьми.
Вже звернуло з півдня, як гості почали прощатись. Старий Лемішка повеселішав тим, що гаки його вчений син показав гостям хоч трохи свого розуму. Мати була рада і все щось говорила та говорила. Дядько Охрім з дядиною теж були раді, що небіж сподобив їх розмови і не гордує ними. Всі вийшли надвір, всі обнімались, цілувались, обнімали й міцно цілували Якима, потім посідали на вози і під гарячим промінням південного сонця рушили в дорогу. За ворітьми знов спинились. Стара Леміщиха з пляшкою в руках частувала гостей на дорогу, подаючи чарку на вози. Ще раз перецілувались і, розпрощавшись в останній раз, рушили на ярмарок. Старі вернулись до хати, а Яким пішов в садок, ліг в затінку в холодку під гіллястою яблунею і міркував про випадки того дня.
“А що буде, як Зося часом почує, що я п’янствую з мужиками та міщанами, веду з ними компанію? Чи знає вона, чий я син, хто мої батьки? А як дізнається, чи буде мене любити? Чи схоче вийти за мене заміж…”
Такі думки промайнули в його в голові, тоді як його очі дивились на той гай, де Зося любила гуляти ранком та вечором. Верхове гілля того гаю витикалося з-за зеленої гори. Над гіллям миготіло блискуче марево сонця, слалась тонесенька намітка сизого туману. Той гай здавався йому зачарованим, тягнув до себе всю його душу, принажував його очі, його думи. Чи не під тим дубом вона тепер гуляє, що ондечки розіслав гілля, як ті руки? чи не та липа з зеленим листом дивиться на її красу?
Вже сонце наближалося до заходу, як Лемішковський встав і поволікся до того гаю.
Місце, де любила гуляти Зося, було найкраще на всю околицю міста. В свято або в неділю туди йшли на гулянку не одні панночки Пшепшинські, але й другі городяни, панки, міщанки і навіть міські наймички. Неширокою зеленою долиною, між двома крутими зеленими боками гір крутився маленький поточок води, переливаючи воду з одного ставочка до другого. Подекуди попід горами росли густі гаї, розкидані ніби букетами. По долині росла осока понад водою, цвіли купами лісові квітки. З боків гори місцями виступало сіре каміння. В одному узірі яру блищав ставочок, обсмугований високими вербами, чорнів млин, а другий узір вганявся в зелену діброву. Узенька стежечка крутилася гадючкою по зеленій траві і доводила до криниці з погожою водою.
Вернувшись додому, Зося до словечка розказала сестрам про зустріч з Лемішковським і навіть про те, шо Лемішковський повинен сьогодні стрінутись в долині. Зося була певна в тім, що Лемішковський любить її. Їй забажалось допекти старшим сестрам за важку опіку над нею, що вже їй остогидла.
— Мої сестриці кохані! — промовила найстарша сестра Люцина. — Давайте пожартуємо трохи з тим чудовим мужичком!
— Добре, моя дорога! — одказала середуща, Рузя. — Він такий гарненький хлопчик, хоч і мужичок!
