— Те, що чуєш, — одрізала Зося і повернула голову до вікна, задумано дивлячись на небо.
— Зосю! дивись сюди! Не бундючся!
— Чому пак ні!
— Зосю, я тобі велю! — крикнула Люцина, підіймаючи голос.
— А я тебе не слухаю.
Люцина стояла здивована. Слухняна Зося чомусь сміє не слухатись її і навіть глузувати з неї!
— Зосю! де ти була сьогодні ввечері? — спитала Люцина.
— На Куришковім яру.
— З ким же ти там ходила? Надісь, сама?
— З Якимом Лемішковським, — одказала сміливо Зося.
— Мій боже! мій боже! Сама одна, з хлопцем! — закричали сестри, бігаючи по хаті.
— Що ж ти там робила? — спитала Рузя.
— Милувалась, розмовляла любенько та гарненько, — одказала Зося, дратуючи сестер.
— Єзус, Марія! — зарепетувала сестри. — Як же ти насмілилась сама, без нас, піти в ліс з хлопцем?
— Чом же не піти з тим, кого я люблю, і, як я впевнилась, з тим, хто мене любить?
— Одна? Сама?
— Як же сама, коли ви обидві ганяли за нами слідком? — промовила Зося, чудно зареготавшись.
— Нема тобі й сорому! ти шкодиш і нашій добрій славі.
— Нікуди вже шкодити! А за себе не боюсь, бо я ходила з женихом.
Сестри опустили руки, наче на їх хто линув холодною водою.
— В нас і весілля швидко буде.
Сестри, зітхнувши важко, вийшли з кімнати. Через кільки неділь Яким почав присватуватись, а потім спитав Пшепшинського. Становий поблагословив його на радощах обома руками, додавши, що од його жадної притичини не буде, аби тільки дочка згодилась. Лемішковський просив дозволу заслати старостів, а становий обіцяв зайти до старого Лемішки, щоб поговорити про прийдешню долю своїх дітей.
Того ж таки дня за чаєм ввечері Пшепшинський мав довгу розмову з своїми дочками, варту, щоб її послухати.
Старші сестри вже вгамувались, притихли і були дуже вважливі до Зосі. Люцина ласкаво промовляла до неї, подаючи їй чай. Рузя подала їй сухарчики на тарілці. Сам батько присунув до неї мисочку з варенням. Одна Зося не змінилась ні кришки. Така ж спокійна, тиха, задумана сиділа вона і тепер коло столу, як і передніше.
— Так оце, Зосю, — почав батько, — ти вже нас швидко покинеш, підеш в чужу сім’ю, між чужі люди. Ніяково тобі буде звикати до чужої хати, та ще такій молодій.
— Та ще й до таких людей, якихсь міщан та перепічайок чи перекупок. То не мала буде для тебе жертва. Не знаю, чи по твоїй спроможності буде вона? — спитала Люцина.
— По моїй силі й спроможності, — промовила спокійно Зося.
— Лемішка багатий, — говорив далі батько. — Якби його струснути, то посипалось би багато карбованців. Одна держава: грунт, сад, хата, млин коштує не одну тисячу карбованців. А окрім того — він і не без копійки в кишені.
— Ох, який же сад в його гарний! яке дерево велике! які яблука! І справді наче рай! — сказала Рузя. — А місцина грунту — на взгір’ї, над водою! Як намальована! Там завжди чути, як вода шумить під млиновими колесами.
— Все те добре при чому іншому, моя сеструню, — одказала задумана Зося.
— Якби на мене, — сказала Люцина, — я б зроду не пішла в таку сім’ю, просту, мужицьку.
— Все те нічого, моя кохана! і простота нічого, — промовив батько, — тільки горе, що вони не шляхетського роду! Є ж на світі багато й наших поляків і бідненьких, і простеньких, але ж вони природні шляхтичі, з батьків, з дідів, з прадідів. В їх, бачиш, вже кров інша, панська, що не тхне дьогтем та смолою.
— Лемішковський, папо, з університету, — озвалась за жениха Зося, — він людина з розумом й хистом, заслужить чин, матиме й дворянство.
— Ти, Зосю, далебі, багато розумніша й практичніша, ніж я думав до цього часу, — сказав батько, сміючись. — Правда твоя, що він дослужиться до чина, певно й до дворянства, але ж його батько й мати міщани, та ще й, надісь, довго житимуть. А коли б і померли, то пам’ять про їх не швидко помре. Всі тутечки знають, що Лемішка торгував худобою, а його жінка була перекупкою, як жидівка. А вже наші поляки, наші знайомі сусіди-дідичи всі одкаснуться од тебе, не приймугь тебе за рівню…
Всі почервоніли. Зося сиділа червона, як жар. В очах Люцини засвітився гнів, в очах в Рузі виступили сльози. Батько сидів засмучений…
— І бог святий знає, чому воно нам не ведеться! — говорив далі батько. — Здається, вже нам от і жених трапився, і гарний, і розумний, і моторний, і навіть вчився трохи в університеті, а все-таки справа йде якось не по-людській! Молода ти дуже, кохана Зосю! І не знаю я, чи розумієш ти, як себе поставити в твоїй новій сім’ї, в твоєму новому житті!
Батько похнюпив голову. Всі мовчали.
— Ти католичка, — говорив батько далі, — але ваших дітей похрестять по-московській. — Знаю, папочко, — відказала Зося. — Але під московською покривкою можна розвернути щиро-польський дух. Моя сім’я, тату, буде польська, як би її там не охрестили.
— Ти розумна дитина, хоч і молоденька, — сказав батько, цілуючи її в чоло. — А поки що ти переверни Якима на поляка. Він обмоскалився в школі, базікає по-московській, вдає з себе ніби москаля. Але все те дурниця! Українську вдачу я добре постеріг. Все це москальство лежить на їх, як на волі сідло; все те — вовча шкура, котра ніяк не приросте до українського тіла. Тільки роби діло помалесеньку, потихесеньку, щоб він не розшолопав; бо як розчовпе, так тоді пропаще діло! Мужик — то вже гадюка, як кажуть жидки! З письменними дурнями багато легша справа!
— Цю справу, папочко, зоставте здатності жіночій, нашому хисту, — промовила Зося.
— О польська женщина! — додала Люцина, підіймаючи вгору свої гарні очі, — чого вона не зробить! чого вона не досягне ласкою, підлесливістю й коханням!
— З батьками Якимовими тобі треба обходитись ласкаво, не дуже гордувати ними, — навчав батько, — не змагайсь з ними, нічого не вимагай зайвого, навіть не справдовуйся, бо старий цього не любить. Це запекла людина.
— Мій боже! — крикнула Люцина. — Та вони ж мужики! та в їх же збираються родичі, гості такі ж прості, як і вони! Та вони ж п’ють горілку! Велика твоя жертва, Зосю!
— А хіба ж і ми не п’ємо горілки? — сказав батько. — Хто її на світі не п’є. Її п’ють і пани, й мужики, і царі, і князі, і біскупи: це світова річ.
— Ти, Зосю, не живи вкупі з старими, — радила Рузя. — Я, на твоєму місці, зараз би одрізнилась од їх: найняла б собі гарнісіньку, малісіньку квартиру, з гарним садочком, і жила б там собі, а старих я покинула б таки зараз.
— І втратила б спадщину, — одказала рівним голосом Зося. — Од гостей Леміщиних можна будлі-де сховатись, а тим-часом колись прийде й мій час.
Зося вже давно збудувала в своїх думках план прийдешнього життя з Лемішковським. Облишити чоловіка і свою сім’ю, загарбати спадок од старого Лемішки, перевести все на чисті гроші, потім їхати в Київ або до Одеси і шукати в великому місті будлі-якої служби своєму чоловікові — то був її план! Вже їй уявлялась прийдешність щасливого життя в великому місті; вже вона ніби бачила перед собою багатий салон з багатою мебіллю, критою оксамитом, бали, театр, оперу, баскі коні, пишне убрання, до котрого такі охочі польки. Не маючи потреби в жадній пораді, вона трохи не сміялась з батька, з сестер, котрі наводили її, молоденьку, на добру путь.
Тим часом, як сім’я Пшепшинських переводила на гроші Леміщину маєтність і бажала якнайшвидше заспівати йому “Вічную пам’ять”, — того ж вечора в Лемішки йшла така ж цікава розмова.
— А що, тату й мамо! — промовив Яким до старих, — благословіть мені під вінець стати. Я хочу сватів слати.
— До кого, сину? — спитала мати.
— До Зосі, найменшої дочки нашого станового.
— Я вгадувала те давно, отже і вгадала! — сказала весело мати. — Кращої од неї нема на цілісіньке місто, та й не тільки на одно наше місто!
— Стара, стара! Ти й досі з молодою головою, як я бачу! — промовив неласкаве Лемішка.
Його понуре лице, насуплені брови, низький і тихий голос зараз дали знати, що батькові не подобається таке сватання.
— Чого там тобі “стара”!? — крикнула Леміщиха. — А яка тобі недогода в Зосі?
— Як її звуть? — спитав Лемішка, підіймаючи один край рота.
— Зося, — одказав син твердо.
— Який же піп дав їй таке химерне імення? — опитав батько.
— Та вже ж не православний піп хрестив її, коли вона зветься Зося. Але що мені до того, коли я її люблю?..
— То ти й справді її любиш і хочеш оженитись з нею? Я думав, ти жартуєш.
— Ні, тату, не жартую, бо вже питав її про ту справу і вона мені дала слово.
— Чому б пак і не дати… Гм!.. — одказав ледве чутним голосом Лемішка, потім устав з місця і, взявшись за потилицю, став никати од кутка до кутка. — То був нещасливий, важкий день, коли я тебе оддав до школи! — додав він потім згодом якось сумно.
— Чого ж, тату? — спитав син. — Хиба ви жалкуєте, що я чоловіком став?
— А ми ж хіба вже й не люди? — гримнув батько на сина, піднявши голову. — А чи ти знаєш, що в твого тестенька Пшепшинського довгів на ціле місто? Чи не хоче оце він моїми грішми розплатитись з жидами?
— Тату, так не годиться говорити!
— Чому ж не годиться говорити, поки ще до вінця не дійшли? Ні, сину; сядь лише та порадься з батьком, з матір’ю. Хоч я чоловік і простий, але я тобі не ворог. Я твій батько, хоч ти зневажаєш і мене, і ввесь наш простий рід. Пшепшинський — голий, як пень. Він і їсть, і п’є, і дочок своїх зодягає й годує набор, поки жиди йому вірять і його бояться. Од мене він не покріпиться ні на один шаг. Дулю візьме од мене під самий ніс!
— Тату, коли не даєте, то й не лайте. Я беру жінку на свої руки і буду сам її зодягати на свої засоби.
— На твої, сину, засоби не можна гаразд зодягти й наймички, не тільки жінки, та ще й Зосі. Глянь на Пшепшинськівен! Яких вони суконь тільки не носять! Чого вони на голови не начіпляють! Хіба ж ти не знаєш польок? Та вони б тобі понатягали й понапинали на себе всі магазини, всі крамниці, які є на світі! З своєю Зосею і ти, сину, будеш таким голодранцем, як її батечко. Вона панського, та ще й польського виховання й заводу. А та польська дрібна шляхта ладна пнутись з останніх злиднів, щоб тільки пустити ману на людські очі.
— Зося дуже розумна, тату. Вона того не схоче зробити: в неї є доволі тями в голові.
— Я ще не бачив таких розумних шляхтянок. Вони до розуму доходять, аж як волос посивіє. Прості польки, не панії — ті гарні люди, хазяйновиті: слова нема про це.
— Чого це ти, старий, розходився? — промовила мати. — Чому ж і не вбиратись молодій панії, та ще й хороше?
— Стара! нам час про домовину дбати, а тобі й досі на думці казна-що! Якиме, твоя Зоська схоче по-панській жити. Я й те добре розумію. Спатиме вона до півдня, снідатиме в наші обіди, обідатиме в наш полудень. Коло неї треба тупцяння, панькання та біганини. Вона наставить коло себе слуг, заведе тих паскудних лакеїв, щоб вони подавали їй, на що тільки впаде її око. Та готуй їй чай, та готуй їй каву, та пундики, та ласощі! А в нас наймичками не поле засіяно. Одна в нас наймичка, та й та вміє ходити тільки коло нашої печі. Будеш ти, синку, для своєї панії шукати і наймички панни і лакея панка. Ось побачиш!
— Не журись, Якиме! — сказала мати. — Коли вона буде нас поважати та не вередуватиме, то я сама наварю їй і кави, й чаю.
— Чи потрапиш же ти на старість служити за наймичку, та ще й для своєї невістки? — спитав грізно Лемішка. — Ти будеш їй потурати. Вона тепер ходить пішки або їздить на громадських та злодійських конях; а од тебе, сину, вона вимагатиме добрих коней, панського погонича; вона тобі схоче бити байдики, баляндраси та шляхетські усякові витрембаси, а ти їй тільки настачай! О, я придивився на своєму довгому віку до всяких людей, шляхетську вдачу добре знаю! А як помруть твої батьки, піде тоді наше добро, наша праця марно! Її легковажна рука, сину, розвіє, як полову, ту копійчину, що ми з старою цілий вик складали, добували потом, заробляли простими, чорними руками. Коли б же дав господь, щоб я помилився, щоб моє ні однісіньке слово не справдилось! Коли б тобі, сину, не довелось горювати і в чинах, і в хрестах! Оженися, синку, з нашою дівчиною, таки з міщанкою! Чи мало ж тепер їх ходить вже і в сукнях! Вона буде проста, трохи не така, яка була й твоя мати. А хто ж скаже, що Лемішка не був щасливий з твоєю матір’ю? Вбереш її по-панській — вона тобі і привчиться до панських звичаїв, навчиться й штокати по-московській. Чого вже, чого, а панувати, то наука дуже легка! Аби грошей доволі!
