Сонце незвичайно красно сіло за горою при двадцятій чи тридцятій пісні. Шпиль послав свою довгу тінь через долину. Останнє проміння палало на горах, на високих дубах та липах. Вже діти потомились бігаючи, а наймити — носячи воду на самовари. Десь далеко в гаї ревли корови, вертаючись до міста. Вже сонце згасло в надворі почало сутеніти. Серед самого неба зайнялася перша зірочка. На килимі знайшлась десь закуска: печене порося, індик, кільки курей. Паничі і панни, наспівавшись і натанцювавшись, кинулись до їжі.
Швидко потім на долині запалало велике багаття. Між двома шпилями, з-за темного зубчастого лісу, виглянув здоровий, повний, червоний, як жар, місяць. Всім було так гарно, так весело, що про господу ніхто не мав і гадки. Паничі попарувались з паннами і балакали тихенько. Суддя приставав до протопопші, котра одхилялась все за кущі. Хлопчики вже спали суспіль покотом на килимі, покриті одежею. А пунші пилися, а вино лилося. Паничі поштували паннів гостинцями, апельсинами, горіхами, конфетами. Музики грали й не переставали, і молодіж знов пішла в танці. Зося, гарна, мов весняна квітка, літала при місяцеві, як той легенький метелик.
— Грай козачка! — гукнув суддя на музик.
Музики вчесали козачка.
Повний, огрядний суддя, потягши за собою Якима, пустився козачка, розстебнувши жилетку. Яким, узявшись у боки, пішов у танець проти його. Всі панни, всі погоничі збіглись дивитись на їх. Невважаючи на свою тілистість й огрядність, суддя садив гопака так легенько, пускавсь навприсідки так штучно, ніби щирий сільський парубок, аж всі погоничі здивувались. Яким, гарний та рівний, приймав незвичайно штучні пози. Зося милувалась ним, слідком водила очима за його легкими скоками.
Червоний вогонь багаття освічував ту картину збоку, а місяць кидав ясний світ зверху. На долині було видко, як удень. Швидко до козачка поприставало багато паничів, та ніхто не зумів зрівнятись із суддею та з Якимом.
— Я потанцюю краще, як ви, пане! — обізвався наймит Леміщин, Тарас.
— А йди порівняємось! — гукнув суддя, — побачимо, чий батько дужчий!
Парубок, в одній білій сорочці, підперезаний червоним поясом, в брилі і в простих важких чоботях, пустився, як та птиця, по траві. В швидких рухах його ніг чоботища здавались легесенькими паничівськими чобітками, його широкі рукави здавались крилами, що носили його, кидали ним, мов кулею, на всі боки. Суддя виробляв дрібушки, — Тарас йшов ще дрібніше. Його ноги й руки тремтіли, як лист на дереві. Суддя пускавсь навприсідки, — Тарас розганявся і здалеки падав птицею йому просто під самі ноги й одскакував в одну мить на добрий козацький сажень. Суддя скинув з себе сіртук, потім і жилетку і все не переставав танцювати, одначе знемігся і впав знесилений на траву. А Тарас літав сам і гукав до Якима.
Яким виступив до його. Не раз і не два, ще хлопцями, вони вибивали на полі гопака та тропака. Тарас очевидячки зрадів, ставши в танцях з вартим себе танцюристою, свиснув, гукнув і ніби почутив нову силу в ногах. То гнались вони навперемінки один за одним, то сміялись і глузували, дриґаючи й махаючи ногами, то хапались за руки і перекручувались через голови, вивертались, то, зачепившись правими ногами, передками чобіт, летіли на лівих ногах, розмахуючи руками. Наймити підкидали сухого хмизу в багаття. Полум’я палало, і Тарас з Якимом, здавалося, плавали в червоних хвилях світа. Всі стояли навкруги і дивились, як на дивовижу. Місяць з неба щедро лив ясний світ на сугорби, на гаї й шпилі, котрі ніби дивились на танець наймита і на танець Якима, доки вся громада не крикнула: “гарно! браво!” і не заплескала в долоні. Сам суддя почастував Тараса двома чарками горілки.
І знов почались пісні з музиками, тільки вже деякі голоси дуже хрипіли й різнили. Суддя з якимсь столоначальником духовного правлення вили вже навіть вовчими голосами і, побравшись у боки, пританцьовували до дам. Панни почали вже одхилятись набік. Столоначальник, з доброго дива, розігнався і плигнув через багаття; суддя полетів за ним. Яким скочив слідком за суддею, а там далі згодом почали плигати паничі. Всі реготались, а панни втікали і сідали на повозки з позапряганими кіньми. Пішла по руках остання чарка і остання пісня: “Час додому, час!” В останній раз вона розляглася луною по сонних горах. Наймити загасили багаття. Матері понесли й повели за руки сонних дітей до повозок. Увесь поїзд рушив у дорогу, а позаду зосталася тиха долина, залита мертвим світом місяця. Одні дуби, та липи, та ясний місяць тільки дивились на місце шумливої гулянки городян. Зося цілу дорогу згадувала про танці Якима й Тараса і дивувалась, де набралось стільки жвавості, спритності в тому неповертайлові та непроворному Тарасові!..
— Чи надовго ж оце стане тобі, Зосю, цієї гулянки? — опитав Яким жінки в жарти.
Та надаремно питав її чоловік. Зосі вже було не до гулянки. Леміщиха лагодила все до родива. Баба повитуха вже днювала й ночувала в Лемішок.
IX
Другий день одначе був не такий веселий для Зосі. Коні були взяті без згоди старого Лемішки, котрий на той час ходив десь до сусіди.
— Де це коні? — питав Лемішка у наймички, заглянувши в станю.
— Там де й пани, — одказала проворна наймичка.
— А пани де ділись?
— Поїхали в гай гуляти, на якусь маївку, чи що.
Лемішка вилаяв жінку, а на другий день причепився й до Зосі, на котру він був вже давно сердитий.
Зося в сльози, а стара Леміщиха й собі. Лемішка вийшов в сіни і тільки дверима гуркнув. Од того часу Лемішка не ховався з своєю неприхильністю до невістки, а невістка почала навіть зневажати свекра і, маючи велику надію на Леміщиху й на Якима, почала вередувати та трохи коверзувати.
— Знаєш що, Якиме? Всі наші знайомі мають гарненькі повозки і добрі коники. Купім і ми невеличкий добрий візок і одного доброго коника, а то мені сором їздити на такому возі.
— А де ж ми наберемо грошей?
— Я недавно бачила, як тато одчиняв скриню і лічив гроші. Самих бумажок превелика купа, а з срібними карбованцями чи червінцями либонь кільки торбинок стояло в куточку. Попросимо маму, а мама попросить тата. Або купім за свої гроші візок, а тато вже прикупить й припряже до нашого візка доброго коника.
Як радились, так і зробили, передніше спитавши матері.
Купили вони візок, а батько… все-таки батько своїм дітям, — мусив купити доброго коня, “для унучка”, як він казав, хоч передніше і прочитав добру молитву та виварив воду і жінці, і Якимові, і невістці.
Почав синок Якимів підростати, почала Зося знов до себе гостей закликати сливе кожного дня. Наймичка тільки те й робила, що поралась коло їх, гріла самовар, бігала в крамниці по ласощі та варила вечерю. Сама Леміщиха, люблячи без міри і без тями свою невісточку, часом служила їй, як наймичка: гладила сукні, спідниці, варила кофе, ставила самовар, готувала гостям вечерю. Вся та біганина й вештання сердило старого Лемішку. Часом зумисне він одсилав наймичку будлі-куди по хазяйству, і гості Зосині часом пили дуже пізно чай. Зося знала те і нишком лаяла старого батька.
Мала дитина не давала Зосі вночі спокою і часом розхожувалась саме при гостях. Яким і Зося почали прохати в батька дати їм свою кімнату. Для однієї тільки дитини згодився старий перенести своє ліжко з того місця, де воно стояло ще од весілля, хоч і важко йому стало, як рушили з місця його, старого. Лемішка полюбив унучка, як другого рідного сина. Часом було вночі заплаче дитина. Всі сплять, як побиті. Ніхто не встане поколихати дитини. Один батько зараз почує, човгає старими, але міцними ногами до колиски і при світі місяця довго гойдає колискою за почепку й уколошкає малого плаксія. І не раз Леміщиха, прокидаючись, бачила його старе, суворе лице, сиву голову, обернену до дитяти, як воно вже мовчало і спало тихим сном. І не раз було, як розплачеться дитина, старий приходив і своїми міцними руками, що вдержали б за вуха ведмедя, тихесенько брав дитину на руки, ніс у світлицю, ходив по хаті, ставав перед образами, бубонячи молитву, приносив вже сонну дитину і, перехрестивши, клав тихо в колиску. Стара нянька говорила, що він уміє замовляти ті уроки, що наслані на дитину лихими людьми…
Зося звеліла перенести своє ліжко в кімнату старих, а свою кімнату переробила на світлицю, купила нову канапу, оббиту червоною матерією, розставила шість нових гарних стільців, простелила килим під канапою і під столом. Мати, потай од батька, достачала їй грошей, що заробляла за огородину. Час од часу Зося стала веселіша і якось бадьорніша, знов скликала молодих гостей у свою світлицю; час од часу вважала вона, що її думка справджується, що її хазяйнування ширшає в оселі старого Лемішки. Всім забезпечена, вона цілі дні й вечори сиділа в своїй світлиці, вишивала на п’яльцях гарусом квітки, плела з ниток скатерки, завіси до вікон, до дверей, до своєї постелі…
— Ви б, невісточко, взяли ключі та пішли б з наймичкою до комори. Надворі негода, а ви не вважаєте на те, що стара мати мусить усюди вештатись та бігати по грязі. У вас ніжки молоді, а ви все сидите та швидко всі хати заснуєте отими сітками, нікому не потрібними!
Так гримав старий батько на Зосю. Зося кидала свої п’яльця, вбиралася в теплу удяганку і мусила йти з ключами до комори видавати харч на обід, проклинаючи те просте, грубе сільське господарство і старого Лемішку. Наймичка набирала пшона, солі, борошна, набирала багато зайвого і почала красти, а Зося навіть не бачила, що брала наймичка, і з нетерплячкою дивилась на далекий гай, стоячи на дверях комори. Трапилось так, що один наймит виніс з комори пару чобіт зараз-таки слідком за Зосею. Лемішка знайшов ті чоботи і прогнав наймита. Зосі не сказав ні слова, але од того часу Зося не ходила більше до комори з ключами…
Почала Зося вередувати так, що ні мати, ні Яким не вміли їй нічим догодити. То страва була дуже проста, то печеня пересмажена, то хліб перепечений або з закальцем, то нетривна й несмачна страва, то наймичка не слухала її! Батько все чув і терпів.
Надходив день Зосиних іменин. Лемішка не мав звичаю справляти щось їй на іменини, бо такий звичай не поводиться між простими людьми. Зося знала, що в його є багато грошей, і була дуже зла, що свекор ніколи не купував їй гостинців.
— Якимцю! я хочу справити собі сукню на свої іменини. Позавчора наша казначейша в гостях у протоєрея розпустила свою нову шовкову сукню і, ходячи по хаті, надісь, зумисне вертіла своїм довгим хвостом передо мною. Сукня, правда, й дорога, але коли б ти знав, як вона погано зроблена, який простий, мужичий кольор матерії! Я їй докажу, що вона з своїм смаком нічого не варта передо мною. Справлю я собі сукню таку, яку я бачила в театрі, в опері, на примадонні: всю чорну, з міцного шовку, а на боках повкидаю яснозелені широкі клинки аж до долу. Попущу я шлейф рясний та довгий, на пів-аршина довший, як у неї.
— Серце Зосю! я грошей не маю.
— Я набор візьму, а батько нехай заплатить. Не збідніє, одначе грошей має дуже багато! Ніколи пак не купить гостинця ані на сміх!
— А як часом не заплатить?
— То заплатить часть мама, а часть — ми самі. А я натякну: наряжуся і… подякую татка за гостинець… Нехай-таки знає честь!
— Серце Зосю, не дратуй ти батька! Він чоловік добрий, але простий і крутий.
— І я крута, та ще й не проста: будемо переважуватись.
— Я тебе прошу, Зосю… Батько дає нам хату й слугу.
— Нехай сховається з такою слугою, що сором у хату пускати.
Прийшли іменини. Назбиралося гостей повна світлиця. Наймички гріли самовар за самоваром, готували вечерю до півночі. Вже проспівали другі півні. Гості не давали спати Лемішці. Через двоє дверей Лемішка чув, як грала гітара, а наймички вештались, рипались та все бігали через сіни. Вже минула північ; Лемішка перекидався з боку на бік, а музики й танці не переставали; світло горіло в пекарні і в Зосиній світлиці.
Лемішка встав, накинув наопашки кожух, пішов передніше в пекарню, погасив там світло і звелів наймичкам лягати спати, бо завтра був робочий день. Потім тихо одчинив він двері в Зосину світлицю і, як мара, став на дверях у білій сорочці, в кожусі. Паничі й панни сиділи навкруги світлиці парами і грали в сусіда. Зося, розпустивши нову дорогу сукню, з чорного шовку, з зеленими клинками і зеленим широким поясом, похожала по світлиці од пари до пари і розпитувала кожного, як буває в тій гулянці, чи вдоволені вони своїм сусідом. Чотири свічки горіло на столах…
Ясний світ полився назустріч Лемішці в одчинені двері. Він несамохіть забубонів молитву: “Світе тихий святия слави безсмертного”, котру читають прості люди, як уперше побачать або місяця-молодика, або як блисне вогонь увечері. Тихо човгаючи чобітьми, сміливо підступив він до одного стола, дмухнув на одну свічку, потім на другу, на третю й на четверту. Гості сиділи, як неживі, і дух попритаювали, дивлячись на високу, сивоголову та кремезну й здорову постать Лемішки, котра здавалась якоюсь марою, а не людиною. Панни аж жахнулись. Зося стояла серед світлиці, як кам’яна. Лемішка, сповнивши господарський економічний обряд, дав знати гостям, що вже час би й спати, і в темряві тихо посунувся до дверей, бубонячи далі почату молитву: “достоїн єсі іво вся времена пєт биті гласи преподобнимі…”
Гості сиділи в темній хаті, але почувши, що Лемішка зачинив двері, всі раптом зареготались. Яким тернув сірничок і знов засвітив свічки. Всі сміялись, аж за боки брались. Сама Зося од сміху аж впала на канапу. Одначе швидко всі ущухли й замовкли; почали знов гуляти: гульня не вдавалась. Гості почували, що краще за все зробити — розійтись і йти додому.
Швидко світлиця Зосина спорожнилась. Зося зосталась одна з Якимом.
— Так таку штучку встругнув наш тато! — промовила Зося. — Що ти на це скажеш?
— Нічого! Таку штуку не вперше робить мій батько. Як було ми зберемось і засидимось до пізньої ночі, зараз входить було батько й гасить світло. Ото був знак, що гостям вже час додому.
— Може, таким гостям, як твій дядько Охрім та його жінка з сільськими молодицями. Але… але… Що ж скажуть наші гості? Що скажуть мої сестри, казначейша, протопопша? Та вони ж мене обсудить, обгудять, обсміють! Мені тепер сором буде навіть по місті піти? На мене навіть жиди тикатимуть пальцями. Побила мене лиха година та нещаслива!
— Не знать, яка лиха година побила тебе!
— І ти за батьком? і тобі не буде шкода, як з мене глузуватимуть люди? Та я одного дня не житиму в твого батька! Завтра шукаймо квартири і переїжджаймо з сього поганого дому!
Зося зблідла. В неї очі блищали, ніби зайнялись.
— Зосю! бог зна що ти вигадуєш! Жалування моє невелике, а в батька, як у бога за дверима.
— Як у чорта в пеклі, от що! В батька грошей, як у жида, а що нам з тих грошей? Тільки того, що харчує нас та дає житло. А за все те дорікає, коле очі, що я не господиня, що я сижу та плету непотрібні сітки, б’ю байдики, справляю посиденьки та одриваю слуг од роботи. Чи так же можна б нам жити при його достатках, при його грошах? Чом би пак нам не їздити по-панській, не вбиратись краще, не справляти балів? Покарав нас господь твоїм батьком! Не буду я більше страждати й терпіти. Завтра переїдемо на другу квартиру.
— А як старий не покине нам спадщини?
— А кому ж він її покине? Спадщина буде наша, а старого треба провчити, й навчити, й напутити на старість.
На другий день Зося не вийшла до обіду до столу і обідала в своїй кімнаті. Надвечори вона вбралася в шовкову чорну сукню з зеленими пасами і вийшла до старих у світлицю набундючившись, з повагом, тихою ходою.
— Я принесла вам, тату, чотири стеаринові свічки, що вчора ми спалили ввечері. А з тим дякую вам за цю сукню, що ви мені справили на мої іменини.
— Носіть на здоров’я, коли справили за свої гроші. Свічки, правда, й можна вернути назад, та не вернете мені тієї ночі, що я не спав на старості літ.
— Вибачайте нашій молодості і нашим літам, а з тим ми дякуємо вам за хліб-сіль вашу і за квартиру. Ми завтра переберемось на нову квартиру…
— Воля ваша. Коли я вам невподобний, то й силувати не буду. Може, переберетесь до свого татуся?
Щоки в Зосі запалали. Очі блиснули гнівом.
— Вам моєму татусеві і в слід не вступити… Поки в його жила, поти й щаслива була.
— Та вже ж! Він чоловік вчений, багатий; він збудує вам дім, найме вам наймичку, купить мебіль. Тільки там матері нема, щоб служила вам, як наймичка. А вашому батькові ваша гості будуть так вподобні й потрібні, як і мені.
— Про матір я не кажу й слова. Моя рідна мати не жалувала б так мене. Але я за шматок хліба, за хату не хочу терпіти того, що дотерпіла в вас. Ви мене знеславили, опоганили перед цілим містом, ви мені допекли до живого серця. Ви вриваєтесь серед ночі в мою хату; при чужих людях соромите мене, як малу дитину…
