Поїхала рідня додому. Материні слова глибоко запали в серце Гані. Вона почала прикмічати, хоч і дуже йняла віри чоловікові.
По виїзді тестя в сім’єю, Ясь ізнов став невеселий, щось думав, довго ходив по покоях, никав скрізь, поки прийшов до стола, де Ганя наливала в стакани вечірній чай.
— Як несподівано, негадане приїхали наші! Наче знали, що в нас буде вечорок, — промовив Ясь, дивлячись на стакан чаю.
Ганя й передніше вже постерегла, що йому не дуже був приємний несподіваний приїзд її рідні, але все-таки не вгадала, який сором заливав йому кров’ю очі перед дідичами-поляками за своїх сватів.
— Може ти думаєш, що я подала до своїх звістку про бал? Ти ж знаєш, що звістка не дійшла б до їх так швидко. Приїхали, бо так їм хотілось, — промовила Ганя і стихла.
Ясь почував душею, що Ганя зрозуміла його думку.
— Ні, серце! ти думаєш, що я… що я спротивився б тому, щоб вони прибули до нас, що я був не радий гостям…
— Я не про те говорю. Хіба ж вони оце вперше приїжджають до нас у гості? — промовила Ганя, дивлячись просто в вічі чоловікові. — Тільки я сама добре знаю, що їм зовсім не треба було б приїжджати якраз того дня, коли в нас був бал! В нас були все дідичі, все поляки. Я сама бачила, як вони всі одрізнялись, навіть одвертались од моєї рідні в нашій же господі… Я сама бачила, як пани скоса й сердито поглядали на батюшку тоді, як він заглядав через поріг до гостинної.
— Та так! Бачиш, це звичайна річ. Де вже ти хотіла, щоб пани, поляки та поєднались, ще й побратались з нашими українцями! Між ними єднання й ладу не сподівайсь! — сказати по правді.
— Та ті трохи бідніші панки, ті не цураються нас і не держаться осторонь. Адже ж і ти колись звав себе поляком, але якось зійшовся ж зо мною, та от й живемо вкупі щасливо, хвалити бога, може, щасливіше, ніж хтось інший! А може, ти взяв мене колись через те, що сам був колись бідний! Може, при теперішньому місці та засобах життя і не посватав би мене! — промовила Ганя, сміючись і веселими очима поглядаючи на його.
— Бог зна, що ти верзеш! — одказав Ясь, спустивши очі додолу і не зважуючись чогось глянути їй просто у вічі.
Швидко, швидко хвильова думка блискавкою промайнула через його голову. Слова Ганині не впали в порожнечу повітря, не згинули навіки без сліду, як гине багато людських слів, кинутих з язика на вітер. Вони зачепили в Ясевій душі вже направлену струну, котру натягав поволі вже давно пан Хоцінський, котру направила Зося минувшими днями своїм кокетством, своїм тоном. Та струна стиха обізвалась у Ясевій душі якось несамохіть, обізвалася і… і трохи злякала самого Яся. Так несподівано, так просто, легко й навіть жартовливо торкнула Ганя по тій струні. Чи знала вона, чи сподівалась вона, шо тим легким словом вона вирекла собі смертельний вирік, навела Яся на ту думку, котра тільки накльовувалась у його в серці? А та думка одначе вже зародилась у його в голові, вже потроху навіть стигла.
— Нічого мені таїтись перед своїми, — промовила Ганя, трохи перегодя. — Я перекажу їм, щоб вони вдруге не приїжджали, як буде в нас бал або вечір, та й годі!
— Та коли той бал ще буде! — одказав Ясь знехотя, все не підіймаючи очей од скатерті, — Ні, Ганю, краще не кажи про це нічого батькам. Нащо їх бентежити якимись панськими примхами? Ще і од нас одцураються! Бога ради, не кажи їм нічого. А потраплять знов на бал або на поляків-гостей, — то нехай буде, що буде…
Ганя налила по другому стаканові чаю і сіла коло Яся. Розмова перервалася. Ясь знов задумався, колотячи срібною ложечкою чай. Ганині слова знов навернулись йому на думку: “А може, ти взяв мене через те, що був сам бідний! Може, тепер, при теперішньому місці, і не взяв би мене”. І здавалось йому, що Ганя йде по льоду, підлитому водою, посіченому теплим весняним промінням, що вона сама, ніби зумисне, зійшла на пролизину, де через дірявий лід булькотіла каламутна вода. І здавалось йому, що її ноги ввігнули тонкий лід, шурхнули в пролизину, шо вона ввіходить під лід. Ясь подививсь на неї. При блискучих проміннях сонця її повне лице аж сяло красою; карі очі світились добром. Ясь почутив, що жаль стис його за серце; він почував, що любить Ганю, що та свята іскра ще жевріла, ще не згасла в його серці, хоч і починала вже згасати.
Вставши з-за стола, він несподівано обняв її, щиро й гаряче пригорнув і поцілував, що аж Ганя сама здивувалася, і поїхав до робітників…
XI
Одного вечора звелів Ясь запрягати коні.
— Куди думаєш, Ясю, їхати? — спитала його Ганя.
— А хіба ж ти не поїдеш зо мною до Лемішковських? — спитав її Ясь.
Ганя на хвилинку задумалась, їй з першого разу не полюбилась ні Зося, ні Теодозя.
— Як до Лемішковських, то їдь сам. Я поїду іншим часом.
— Та й мені не хочеться, але треба. Лемішковська — дама великими забагами, хоч і з малим засобом, розуміє звичаї вищого світа. Мені не хочеться, щоб вона назвала нас простаками. Нігде дітись: доведеться бувати в їх, коли вже зачепили всі. Та ще коли б ти знала? Треба їй одвезти оте дзеркало…
— А то навіщо? — спитала його Ганя. Недомисл засвітився в її очах.
— Може, позичає нащо? На вечорок, абощо? — говорила далі Ганя.
— Ой, де там тобі! треба подарувати! Я й сам і не радий, та нігде дітись, коли слово з язика зслизло. Бачиш, на балу почала мені Лемішковська розказувати, що не взяла своєї дочки на бал, бо ніби вона ще мала дитина…
— Гарна дитина! час на зміну матері! — обізвалась Ганя.
— Нібито вона по своєму погляду на виховання дітей мала за нечасне так рано возити її на бали. Потім вона мені розказувала, як її дочка плакала, як вона обіцялася привезти їй з балу гостинця, цукерків… І надало ж мені на той час глянути на те дзеркало! Я махнув рукою на дзеркало і… обіцяв прислати її дочці дзеркало, щоб вона тільки не плакала. Так тобі слово вислизло для комплімента! А тепер треба додержати свого слова, треба вже одвезти. Не дуже дорого коштує.
— Шкода трохи дзеркала… — промовила Ганя та й замовкла. — Одвези вже, коли обіцяв…
Дзеркало було туалетне, довго-кругле, з срібними рамами, на точених ніжках з чорного дерева. Ясь недавно привіз його з Одеси задля себе. Такого ж самого виробу, тільки трошки більше, він купив і для Гані.
Дзеркало зняли з стола, завинули в скатертину і винесли за Ясем до екіпажа.
Вже сонце заходило, як приїхав Ясь в Тхорівку. Якима не було дома. Ясь застав самих дам. І Зося, і Теодозя аж спахнули на виду, як він вступив у бідну гостинну. Вечірнє сонце через вікно освітило його розкішне, з чорним довгим вусом, вже спаніле лице, і зараз червоне проміння заблищало на срібних рамах, на блискучому склі гарного дзеркала, котре Ясь поставив на столі проти вікна і обтирав порох своєю тонкою хусточкою.
— Я додержав свого слова, привіз вашій дочці гостинця, привіз навіть конфетів, — промовив Ясь до дам і витяг з хустки зав’язаний в папері гостинець.
Швидко потім вийшла й дочка, убрана в найкоротшу сукню, щоб тільки здаватись маленькою. Вона дриґнула ногою і присіла перед Ясем, зачервонівшись. Тоді Ясь подав їй конфети, взяв її за руку, привів до дзеркала, просив заглянути туди, подивитися, чи не заплакані в неї очі! Бідній дівчині очевидячки було дуже ніяково, що з нею граються, як з малою, тичуть їй у руки конфета, ніби дитинці. Але як гість сів коло неї і почав розмовляти з нею, сміливо заглядаючи їй в вічі, вона тоді зовсім інакше поставила себе до гостя, вертіла оченятами, крутила головкою не згірше своєї матінки й гувернантки, їй здавалось, що Ясь привіз гостинці таки справді задля неї, а не для когось іншого.
Подали світло в бідненьких підсвічниках, подали і непоганий чай, та в поганому посуді. Мати вирядила дочку спати. Якима все не було; Зося й Теодозя балакали з гостем.
Зося сиділа поруч з Ясем на канапі. Вона була убрана по-буденному, але в тому недбайному убранні було знать добре виміркуване кокетство. Чорна шовкова мантиль зовсім спустилася на її стан і одслонила її шию і повні плечі. Трохи широка сукня з широкою вирізкою на шиї, яку вона надівала в спеку, пересовувалась то на одне плече, то на друге, і плечі, круглі, як великі яблука, виринали зовсім з-під сукні по черзі, неначе підіймались на терезах. При розмові Зося прихилилась трохи до Яся, і плече її виринало наверх, блищало при чорній сукні, ніби виточене з мармору. Теодозя сиділа в фотелі по другому боці Яся. Як польки, вони, звичайно, хвалили все і всіх, про кого тільки говорили, але не легенько гикалось тому, кого вони згадували й хвалили, їх хвала жалила, як жалка кропива, вже тим, шо була без міри велика. Щоб втямити їх мову, треба було приймати їх слова навпаки.
— Яка мила рідня вашої жінки! — почала Теодозя. — Яка шановна її мати, спокійна, та поміркована, та добра; вже й немолода, а така гарна, така приємна, що й сказати трудно. Її дочки здаються меншими її таки сестрами.
— А сестри вашої жінки, — підхопила Зося, — що за гарні дівчатка, що за милі! як ті пташки, все горнулись до матері.
— Я дуже рада, що познайомилась з ними, — підхопила Теодозя, — так набалакалась з ними за цілий вечір, мов з рідними сестрами.
Ясь бачив, як Теодозя присіла була коло їх на хвилинку, але зараз одскочила, неначе її хто шпигнув шпилькою.
— Яка мила особа ваша жінка! — почала знов Зося. — В неї є щось дуже симпатичне, приємне, що чарує вас таки одразу! Яка вона гарна, з тією оригінальною красою українською, з тими примітними рисами лиця, з тими чорними бровами. Я одразу полюбила її, вподобала її. Яка вона смирна! Як вона любить помірність, навіть модою нехтує, уборами жертвує задля того, щоб тільки обминути той ефект, хоч безвинний, але все-таки ефект. Так просто і так доладу була убрана.
Ясь добре тямив, що цю мову треба читати навпаки, як книжку, розгорнуту перед дзеркалом; що йому кажуть, ніби його жінка має сільську, мужичу красу, не вміє гаразд убратись по моді, хоч і має засоби.
— А яка вона господиня! — підхопила Теодозя. — Яке в неї хазяйство! Чого в неї тільки нема? Хіба одного птичого молока. Яка про неї пішла скрізь поголоска! репутація дуже й дуже приємна задля молодої хазяйки! Вона сама за всім догляне, не посоромиться піти і до пекарні, і на огород, і до молочні, і до льоху. Слуги в вас не лінуються, добре роблять при доброму догляді.
— Кому вже, кому, а мені треба позавидувати їй, — обізвалася Зося, ніби гудячи й судячи себе, але то була тільки хвала собі. — З мене зовсім не хазяйка! Що піду до пекарни, зачую дух з комина, то зараз і вчадію! Пішла б і на город — собак страх як боюсь! А з тими наймичками треба все гарюкатись, сваритись, а я ніяк не вмію обійтись із ними. Я зовсім незугарна хазяйнувати.
— А як вона обходиться з слугами! — знов говорила Теодозя. — Їй-богу, любо дивитись! Так запросто, так по любові; зовсім, як бог велів! Ой, як я люблю, як слуги сміливі в хаті, не забиті, не трусяться, як прислуговують тобі!
— Кому не подобається та патріархальність! але ж як трудно до неї вернутись в далекі віки! — перебила її Зося. — То треба великої просвіти! Я з цим тутешнім людом ніяк не полажу! Чи це село таке, чи, може, в Кам’яному інші люди; тут треба все принукувати палицею, нагаєм, та й тим нічого не вдієш.
Ясь почервонів. Зося зрозуміла, що вже переборщила трохи й переступила міру в похвальбі й облесливості, бо було знать, як на долоні, що вони мають Ганю за просту, що Ганя братається з людом, сама ходить до пекарні, на город і собак не боїться.
— А як вона вміє гостей прийняти! — хвалила далі Зося, — як вона вміє не дати вам нудьгувати ні на хвилиночку. До кожного присяде, кожному скаже приємне, привітне слово. Ой, що то за людина! Що то за щастя вам послав бог! Жити з такою просвіченою дружиною і разом з тим — з такою хазяйкою, раз у раз мати в хаті таке розумне подружжя, мати з ким розумним словом перекинутись, поговорити не тільки про щоденний клопіт, та й про речі вищі, властиві чоловікові з розумом і просвітою. Ой, як я дякую богові, що він мені послав мою милу Теодозю з нашої милої Варшави. З нею я тільки душу одведу, поговорю, поживу розумом і навіть серцем…
Зося схопилася з місця, кинулась на шию Теодозі і почала з нею щільно цілуватись. Обоє плечі її дуже висунулись з-під чорної сукні. Потім Зося сіла, підперла голову, похнюпилась і ніби замерла. Всі мовчали, всі поважали ніби її смуток, хотіли дати їй час переболіти душею од чогось.
А в Яся плила думка про Ганю, думка про те, як на неї дивиться сусіднє товариство, як дивиться Зося. Він поглядав на біломармурове плече Зосі, на профіль її лиця і почував, що вона панує тепер в його серці, що вид Гані все далі й далі одсувався, туманів. Недурно ж Теодозя й Зося розсипали перед ним стільки хвальби. Вони закидали її квітками, як закидають яму мерця сирою землею.
— А як вона оригінальне говорить по-польській, — кинула ще одну квітку в Ганину яму Теодозя. — Як мило воно в неї виходить! Як вона чудово вимовляє слова! Ніхто б не сказав, що вона московка чи українка! Їй же богу! Іста полька! З вас, бачу, великий вчитель. Я не знала за це!
Ганя ледве вміла кілька слів по-польській і крутила ту польську мову, як і московську, звичайно, по-своєму, на свій український лад. Як дочка священика, вона чудово говорила тільки по-українській. Сам Ясь, бувши ще економом в Нестеринцях, розмовляв з жінкою і з челяддю по-українській. Тепер чогось йому стало сором, що Ганя не вміє говорити no-польській.
Всі сиділи мовчки. Зося й досі сиділа, похиливши голову. Коли це з другої кімнати ввійшов Яким, зовсім так, як от виступають актьори на сцену з-за декорацій. На голові в його волосся було розкудлане, картуз зліз набік. Його очі блищали дико, як у вовка. Він приспівував і пританцьовував, узявшись у боки.
“Я на місці була, я горілку пила! Диб, диб на село! Кив, морг на його!” приспівував Яким, химерно присідаючи, як стара баба, і прямуючи через світлицю, йому все здавалось, що він йде вулицею, бо на сидячих людей він і не дивився. Він почав розмовляти сам з собою, як звичайно буває з людьми в хмелю.
“А баба Параска приймає вечерю з стола; я до неї: “а потанцюй, стара бабо!” А вона: “Я на місці була, я горілку пила: диб, диб на село! кив, морг на його, бо то любка його”.
І Яким знов, очевидячки, передражнював стару бабу Параску, як вона пританцьовувала. Він по-баб’ячій тупцяв по хаті і так смішно згорбився і одкидав ногами набік, що треба було од сміху за боки братись. Запримітивши людей, він став серед хати, втирив очі їв Яся, потім зняв картуз і промовив чогось по-французькій тоненьким голоском: “Bonjour, madame!”
Разом з тим він одсунув далеко позад себе одну ногу, а, другою трохи не став на коліно. Дами полякались. Зося зблідла. Ясь тільки дивився на його.
“A! bonjour, mademoiselle Theodosie!” пропищав він знов, очевидячки, передражнюючи Зосю і кланяючись до стіни. — “Bonjour, Zophie!” пропищав він знов, перескочив напроти і знов кланявся. Він так добре передражнював у голосі і в постаті свою жінку і Теодозю, як найлуччий актьор.
“Bonjour, madame Парасковея!” промовив він, обернувшись вже просто до Теодозі, і тут він заточився і трохи не наштрикнувся на її ніс. — Ану! диб, диб на село! Пішла! Марш!
Все це було сказано по-українській. Теодозя схопилася з місця. Ясь за нею.
— Що це ти робиш! — крякнула на його голосно Зося. — Ох, я безщасна! — заламала вона руки і забігала по хаті. — Пішов спати, ти, волоцюго! — крикнула вона на його.
Яким скорчився в три погибелі, химерно зібгав кулаки на грудях і подибав до другої кімнати, прехимерно ступаючи нога за ногою, ніби перескакуючи через низькі тинки та перетинки. Доскакавши до ліжка, він упав ниць на подушки і притаївся.
