Ясь почав прощатись. Зося випроважала його на ґанок. Ніч була зовсім темна, аж чорна.
— Спаси мене! спаси мене! я загину! я запагублю або себе, або його! — промовила пошепки Зося, простягши до його руки.
— Спасу тебе, моя дорога, моя нещаслива, хоч маю сам загинуть!
Ясь узяв її руки, притулив до свого лиця і тихо цілував, а потім притяг її всю до себе. Ніч була темна, аж чорна. В ґанку було поночі, як в льоху. Ніхто того не бачив, тільки Теодозя почула те довгим носом, охнула і одхилилась за двері…
Вже пізно, лягома Ясь вертався додому і все думав про те, як судили та гудили його жінку. Що ж то говорять про Ганю багатіші, кращі пани, дідичі-поляки, коли ці бідненькі панії так її перехвалюють, що аж пальці знать? Як же вони дивляться і на мене, оці осудниці, коли в мене така жінка?
Ганя не спала і дожидала його. Світло блимало в її кімнаті. Ясь приїхав, ледве поздоровкався з нею, сказав їй ні те ні се про своє опізніння, згадав про якесь негайне діло і пішов до свого кабінету спати. Ще таким він ніколи не вертавсь додому. Все те і вразило, і здивувало, й зачудувало Ганю.
Другого дня вранці Зося і Теодозя прилетіли вже до Серединських в гості, ніби подякувати їм за гостинець для дочки.
Ясь був дуже радий, дуже ласкаво привітав їх; а Гані не було в покоях. Вона десь вешталась по хазяйству. Ясь послав за нею наймичку. Наймичка знайшла її коло робітниць в молочні.
— Пані! просив пан, щоб ви йшли до покоїв, бо приїхала та носата пані, що була в нас недавнечко, а з нею і та друга, дуже гарна.
— Вже знов присурганились обидві! — крикнула Ганя.
З бідного дому сама, Ганя любила багате хазяйство, почувала себе тепер, як щука-риба на глибокій воді. Любила вона похвалятись матері, сестрам своїми порядками. Тепер саме в робочий час її одривали од діла тоді, як роботи було багацько і на городі, і в молочні… Ганя не зараз пішла до покоїв. Вона подивилась на робітниць, котрі шпарували надвірні забудування, потім заглянула на город, де політниці пололи, садили, поливали. А з вікна на неї дивились гості, дивився Ясь. Ганя стала коло політниць, і з вікон було видно, що вона з ними розмовляла. Потім надійшли якісь молодиці з села і знов почали з нею розмовляти. Ганя присіла на великій колоді, що лежала коло типу. Сонце, вже доволі палке, обливало її неприкриту голову, біле лице. Вона була без рукавичок і не заслоняла лиця від сонця зонтиком. Одна смілива молодиця, примічаючи, що пані не гордує нею, і, мабуть, втомившись стоячи, сіла трохи не поруч з нею на колоді, та все розмовляла, ще й навіщось розмахувала руками. А в покої видко було всю ту сцену.
Тоді, як молодиця сіла сливе попліч коло Гані, Зося зиркнула й переморгнулась з Теодезею. Теодозя моргнула носом так непримітне, як от, приміром, непримітно моргає той журавель, котрим витягають відра з колодязя. Ясь не міг не примітити, що вони сміються, і ввесь почервонів. Він так розлютувався на Ганю, що тієї години задушив би її своїми руками. Вийшовши з покоїв, він зараз послав по Ганю вдруге. А Ганя все оглядала огородину і знехотя ледве плелася додому.
— Як пані ся має? Як живете, моя найдорожча, наймиліша? — залепетали разом гості, кинулись до Гані і почали її так міцно обіймати і щільно цілувати, ніби вони були щирими приятельками або близькими родичками.
Ганя так гаряче й до серця приймала їх поцілунки, як образи, що їх у церкві цілують сільські баби.
— Вибачайте, моя наймиліша пані, що ми потурбували вас, одірвали од господарства! — залепетала Зося. — Що за личко в вас! що за щасливий кольор лиця! Ходите по сонці без зонтика і ні кришечки не запалились!
— Вас, мабуть, якісь чарівниці облили якимсь зіллям в час вашого народіння, — підхопила Теодозя, — якби я незаслонена ходила, то згоріла б на вугілля.
Гані бажалось сказати, що їй і горіти на вугілля не треба, бо темне, густе ряботиння робило її лице і без того темним, аж смуглявим.
Теодозя знов пригорнула її до себе і поцілувала. Гані таке було гидке те лукаве пестіння, що вона одсунулась трохи від неї до вікна.
Гості починали розмову то з того, то з другого боку, а Ганя мовчала. Гостям так було гарно сидіти в багатих світлицях, на пухкій мебелі та ще віч-у-віч з гарним Ясем, що вони навіть наважились підійти під вподобу Гані і почали розмову про хазяйство. Вони просили Ганю повести їх і показати своє господарство. Ганя була ладна й похвалитись тим, що вона дуже цінувала, й повела їх на подвір’я. Гості йшли, не прикривши голів і без рукавичок, очевидячки, щоб не засоромити й не опоганити хазяйки.
Ясь ішов слідком за ними.
Огляділи огородину, огляділи парники, знайшли перших зо два зелененьких огірків. Ясь подав по огірку гостям. Потім Ганя повела їх в опрічню хату, де молодиці збивали в фастках масло, де стояло молоко, здорові кошики з яйцями всякої надвірньої птиці. Гості охали, дивувались, хвалили Ганю. Хто його зна, з якого словника вони вибирали такі слова, такі похвали! Ганя звеліла тут-таки при собі зібрати з молока свіжих вершечків і збити масла до кофе. Молодиця збила масла повне блюдечко. Вернувшись у покої, Зося й Теодозя хвалили та хвалили те масло, попиваючи кофе, аж поки, хвалячи, виїли все до останку. А після кофе вони вгніздились на канапі коло Гані по обидва боки, вдаючи з себе щирих приятельок, і знов цмокали її і так облизали щоки, ніби кішка своє рідне кошеня. Вони звивались коло Гані, щоб запобігти в неї ласки і щоб, з причини приятельства, часто бувати в її домі і вести залицяння до її чоловіка.
Після снідання Ясеві спало на думку почванитись своїми кіньми. Знов вийшли всі на подвір’я. Конюх вивів з стані пречудового коника, з тонкими, мов у серни, ніжками.
— От політати б на такому коникові верхи! — сказала наздогад Зося.
— А ви їздите? — спитав її Ясь.
— Ще й як! То була наша найкраща забава, як ми ще жили на батьківщині.
Конюх поклав на коня дамське сідло. Зося вхопила батіжок. Ясь підсадив її, і вона поволі побігла кругом подвір’я, промовивши: “нехай компанія ласкаво мені вибачить, що я не убрана в довгу сукню”.
Кінь чудово дріботів риссю, згинаючи шию, мов кокетна панна. Зося сиділа дуже добре на коні. Її русі буклі лисніли, як щире золото, на ясному сонці, а біле лице здавалось ще білішим, а уста здавались ще червонішими під ясним синім небом; очі аж світились під поглядом Ясевих очей.
Приїхавши назад, Зося легенько впала на Ясеву руку і скочила на землю.
Всі політниці, побачивши для їх дивне диво, жінку на коні, покинули роботу, поспинались на тин і повитріщали очі. Діти позбігались до воріт і пороззявляли роти.
Принажена прикладом Зосі, Теодозя скікнула і собі на коня. Їй здавалось, що її постать буде дуже принадна на гарному коникові. Щоб почванитись, вона погнала коня. Коник, хоч смирний, одразу поніс її по дворі. Сухорлява й висока її постать зовсім здавалась буслом, котрий вгніздився на коні. Всі політниці зареготались біля тину на все горло. Трохи зляканий реготом з-за тину, коник пішов скоком. Теодозя перелякалась, не вміла вдержати коня і гацала на сідлі, підскакувала всім тілом вгору, ніби вона товкла просо на сідлі. Постать її була така химерна, що конюх не втерпів і без сорома аж покотився од сміху; політниці аж верещали, аж вищали од сміху, і самі пани без сорома реготались.
Ясь зняв її з коня ледве живу.
— Давно я їздила верхи, вже забула, — говорила Теодозя, ледве дишучи, — ще як у Варшаві, та й досі…
— Будемо гуляти верхами? — спитав Ясь у дам.
— О, з великою приємністю! — обізвалась Зося. Теодозя тільки промовила її слова.
Гості поїхали додому. Ясь мав з Ганею розмову перед обідом.
— Але ж бо й ти, Ганю, добра! Як же тобі можна так обходитись з людьми? Двічі посилав по тебе, а ти не йшла, а прийшла — насупилась, слова не хотіла з ними по-людській промовити. Вони польки, люди бувалі й досвідні: знають світ і світові звичаї. Вони нас осудять, огудять, обганять, а ми тут люди нові.
— Як схотять, так і зроблять. А я їх не люблю; вже за те не люблю, що дуже мене хвалять та лижуть мене в щоки.
— А хіба ж то гарно, що та там на городі балакаєш з політницями, з усяким мотлохом? Ти ж хіба не знала, що гостям з вікон усе чисто видко! А вона ще сіла на колоді, посадила коло себе якусь Параску чи Мотрю, дозволяє їм балакати з собою, руками розмахувати. А вони все дочиста бачили звідсіль і сміялись з тебе якось потаємно, але дуже примітно.
— Їй-богу, не знаю, як же мені обходитись та поводитись з людьми в хазяйстві! Але ж не можна, щоб не дивитись за робітницями, не наглядати за ними та не загомоніти до їх.
— Та дивись на їх, розмовляй з ними, про мене, цілий день, тільки не цілуйся з ними, не братайся з наймиттям! Лучче кричи на їх, як осавула, ганяй їх! Лучче бий їх, плюй на їх, тільки не балакай з ними запанібрата, сидячи на колоді, та ще й при панах!
Ясь бігав по хаті та кричав; його, знать, брало за печінки.
— Не завдавай ти мені сорому при чужих людях. Ми тут люди нові. Здається, час тобі б зрозуміти, що ти справжня пані, а не якась попівна, чи економка, чи там хто! що тут тобі не Нестеринці, а Кам’яне, що ми живемо не в халупі, а в багатому домі і знаємось з дідичами, та ще й здебільшого з поляками. Час би тобі знати й тямити, що й ми пани, що й я поляк, і ти повинна бути полькою серед польок…
Ганя тільки дивилась на його простими, ясними, безвинними очима і здвигнула плечем.
— А вона прийшла од політниць, — сміявся далі Ясь, — сіла з панями і надулась. Заговорила по-польській так, що всі святі, мабуть, зареготались! Вчись, Ганю, по-польській. Ми тепер серед католиків та поляків. Не завдавай ти мені сорому. Будь же пані! Кинь ік нечистому те погане хазяйство, — про мене, сядь і руки згорни! — кричав вже Ясь. — Сиди мені, як свята! Чуєш? Нехай мужики перед тобою бігають, як дзиґи, на колінах лазять перед тобою! Тоді тебе і пани матимуть за людину, а не за бог зна що! їж, пий, спи, молись богу, коли хочеш, і сиди, як свята! Читай романи, коли маєш хист і хіть до того, а ні — згорни руки і на сонце не виходь! Отоді тебе сусіди-пани матимуть за панію! Мені треба отакої жінки…
— Чи ми ж такі багаті, щоб мені згорнути руки та посиденьки справляти?.. — почала була Ганя, але Ясь не слухав її і вийшов з покоїв.
Ганя як сиділа, так і впала каменем на канапі. Ніколи ще вона не бачила, щоб його очі так гордо блищали, щоб його лице, завжди ласкаве, тихе, сливе дитяче, так розчервонілося, так пашіло гнівом, панською пихою. Вона вперше на свої очі побачила, що то був вже не той Ясь, що колись гуляв з нею по Нестеринецьких ярах, що кохав її, цілував її чорні руки; не той ввічливий та ласкавий Ясь! Вона бачила в йому тепер зовсім іншу людину. І лице його тепер стало інше: і ніс вирівнявся, виріс, і щоки надулись, і брови стали супитись, і очі стратили дитячу ласкавість і засвітились якимсь ніби звірячим вогнем, — знать було, що інші думки, інші почування заворушились в його душі. А голова його все закидалась на плечі, ніс і очі все чогось дивились на стелю.
При обіді Ясь заспокоївсь, прохав вибачення в жінки. Тільки холодом повіяло од його слова. Він не доторкнувся до неї, не взяв її за руку, не глянув їй у вічі привітно. Ганя почувала, що він її не так любить, як було колись передніше, що вона йому неуподобною стала. Вона ледве вдержала сльози за обідом, їла через силу, щоб не виявити своєї печалі та скорботи перед чоловіком.
Не довго барилася Зося. Через день вона знов приїхала з Теодозею до Серединських. Знайшовся на фабриці в Кам’яному якийсь німчик і, здавшись на прохання Ясеве, взявся вчити дам їздити верхи. Дами приїжджали в довгих сукнях, вчились їздити на коні, гуляли з Ясем по полях, по гаях, а ввечері вертались до Серединських, пили чай, а часом і вечеряли. Ганя, задавивши в собі печаль та тугу, мусила приймати їх за гостей, мусила бути веселою, розмовляти з ними. Вона була б ладна й прихилитись до їх, якби серце змогло йти проти своєї вдачі, аби тільки догодити Ясеві, аби тільки він не кричав, не сердився.
— Чом ви не приїдете до нашої бідної хатини? — питала в Гані Зося.
— Дитина моя слабувала й досі, — одказала Ганя і сказала правду.
— Швидко день мого народіння, — натякала Зося, — я буду мати сміливість просити вас і вашого мужа до себе в гості.
— Спасибі! приїду, як буду жива та здорова. Настав день того народіння. Такі дні Зося вигадувала ще в Києві, щоб мати будлі-яку причину заводити в себе бенкети. Вона тоді празникувала навіть іменини свого батька, день народіння Леміщихи й Лемішки. Зося прислала звечора до Гані позичити всякого посуду.
— Щось велике задумують Лемішковські, — промовила Ганя до Яся.
— Та вона людина бувала, зуміє людей прийняти. Я послав їй з оранжереї усякових квіток.
— Де ж вона грошей набере? — спитала Ганя. — Я бачила їх бідність, бачила їх хазяйство. Потягти навряд чи є з чого!
— Дай ти мені спокій з тим хазяйством! — одказав Ясь.
Ганя замовкла.
Поїхали вони до Лемішковських ще завидна, зарані. Така була в їх умова з Зосею. Ганя ввійшла в економський дім і не пізнала Тхорівської економії всередині. Передніша бідна обстава покоїв неначе тільки снилась Гані. Тепер у вікнах блищали нові шибки. В світлиці стояла нова мебіль, правда, не дорога, але гарненька, крита рожевою вовняною матерією. На столі збоку стояло дзеркало, Ясів подарунок, а в кутку на невеличкому столикові стояв чималий фотографічний портрет Зосі, де вона стояла гордо й прямо, поклавши одну руку на клавіші фортеп’яна. Кругом портрета обвивався вінок з живих тепличних дорогих квіток. Коло столика стояло два вазони китайської рожі саме в цвіту. Через усю світлицю прослався новий килимок і тягся через другі кімнати до Зосиної спочивальні. Вікна були позавішувані плетеними тонкими завісами.
Цікавість потягла Ганю і до других кімнат. Хазяйка вела її, все показувала, всім хвалилася. Все було в покоях новеньке, свіже. Ганя заглянула в спочивальню. Та кімната була обклеєна такими самими шпалерами, які були в її спочивальні. Над Зосиним ліжком висів достоту такий самий килим, як над її ліжком: по білому полі букет розкішних червоних троянд в листу серед килима. Коло вікна стояв круглий столичок, гарний, як цяцька, і достоту такий самий, який був у Гані, що сам Ясь привіз недавно з Одеси.
— Як вам подобається килимок? — спитала Зося. — Правда, гарненький?
Ганя почувала, що її ноги слабшають, що її серце мліє, що в вухах задзвеніло. Вона присіла на стільці. І вже вона й не слухала того, що їй оповідала Зося. Вона не зводила очей з килима, з вінка троянд, що розсипалися по білому полі килима. По цій обставі вона прочитала, ніби по розгорнутій книзі, все і все зрозуміла.
Вернулась вона до світлиці з блідим лицем, з смутним видом. Ніхто не знав тому причини, окрім, може, Яся та Зосі. Але їм про Ганю було байдуже. Зося переходила од гостя до гостя, вертілась по гостинній, сміялась, жартувала і таки справді розвеселяла товариство.
Почали з’їжджатись гості. Зося, по своєму давньому звичаю, була з візитами у деяких сусідніх дідичів і запрошувала їх до себе. Але не багато значних панків поквапилось приїхати до неї в гості. З сім’ями поприїжджали все економи та все бідненькі. З дідичів приїхало кільки нежонатих старих, лисих кавалерів.
