— Як слуга!.. може, як наглядач-сторож? Ти назираєш за мною, слідкуєш повсякчас? Мені не можна ступити з дому без тебе? — репетував Ясь. — Слуги і вартового мені не потрібно! Мені треба панії… справдішньої панії-господині. Чи втямила це? Ти тільки кмітиш за мною.
Ясь роздягся і почвалав, хитаючись, до далеких кімнат. Ганя слідком за ним несла світло. — Коли б пак ти не спізнався з такими панями, як ота налазлива причепа, пані Лемішковська… — почала була Ганя, та Ясь не дав їй договорити.
— Ти смієш мені про неї говорити? — гукнув він зопалу, — ти, що не вмієш гаразд і по світлиці пройти?
— Я ходю, як усі люди ходять, — обізвалась вона і поставила свічку на стіл.
— Ступає, як та ступа, гупає, аж підлога двигтить!.. ти недоладне гупало, — докоряв їй чоловік. — Слова не вміє, мурло, по-польській до ладу промовити! От тільки з бабами теревені розпускати, — ото твоя втіха! Стид, сором!
— Чого ж ти кричиш? — промовила Ганя, — збудив дитину, побудиш слуг. Вони напрацювались та натомились за цілий день…
— Слуг? А матері ж їх ковбаня! — закричав Ясь і знестямки залаяв, як справжній мугир, вже по-українській. — То мені слуг поважати? То ти мені наймитами рота затуляєш? Де вони, ті твої найуподобніші для тебе приятелі, те твоє товариство, варте тебе самої?
Ясь полетів до пекарні і наробив галасу. В голові в його шуміло. Слуги позскакували з постелів, спросоння протирали очі, поперелякувані несподіванкою. Дитина плакала, Ганя й собі… Ясь, червоний, як жар, погнав навіщось слуг до світлиць.
— Я вам покажу спати, коли пан ще не спить!.. Світіть мені зараз усі канделябри, захожуйтесь варить вечерю! Зараз будуть гості!
Швидко канделябри були позасвічувані. Світлиці залисніли сріблом, бронзою; слуги завештались по світлицях сонні, гаразд не прочумавшись, з дурними очима, які бувають у переляканих овечок. Швидко засвітилось у всіх вікнах дому Серединських, запалало полум’я в пекарні. Горпина розставляла столи. Піднявся в домі галас, стукіт, і тихіше стало чуть в покоях гудіння вітру, наче притихла метелиця, приглушена стуканням ножів на пекарні. Ясь никав та бігав од кутка до кутка по просторній гостинній, заклавши руки за спину і дивлячись на стелю, його горде лице аж палало, очі горіли злістю. На грудях його аж гойдавсь важкий золотий ланцюжок.
— От тепер би мені женитись! — промовляв він сам до себе. — Взяв би собі дуже багатеньку жінку, може, й дідичку. А то женився трохи не хлопцем, взяв трохи не українську мужичку. Ох! дурна, дурна моя голова тоді була! І де той розум часом дівається у людини? Ще й кохав її, цілував її чорні руки, цілував руки її батьків. Ох, Зосю, Зосю! Чи не для тебе ж тут місце, в цих багатих світлицях? чи не твоїм білим ніжкам пурхати б та дріботіти по цьому паркеті? чи не твоїй красі виглядатись у ці велика дзеркала? Ти, здається, і родилась для розкоші, й охрестилась для панства.
Серединський наближився до одного дзеркала, насупився, придивляючись на себе, пишно повертав голову і закручував блискучого чорного вуса.
— А я хіба не родився для панства? Пан Хоцінський казав правду. Я з панів, з шляхтичів. Мій спанілий вид, моє обличчя доказує мою щиро панську вроду. В цих багатих покоях — моє правне місце.
Загуркотіло надворі. Серединський кинувся в прихожу роздягати Зосю, Теодозю, Люцину, Рузю. З ними приїхали і лисі кавалери.
Вся вони, жартуючи, заговорювали ще передніше, сидячи за столом на Тхорівській економії, щоб Серединський забрав їх до себе на смачну вечерю. Ясь так і зробив: запрохав їх усіх до себе, а сам полетів попереду, щоб налагодити для їх вечерю. Тепер в світлиці Серединського ввалила весела компанія, реготалась, бігала по покоях, чепурилась перед дзеркалами, ніби в себе дома. Серединський зараз пристав до Зосі, щоб вона всім давала лад. Тимчасом на столи подавали закуски, а потім подали й вечерю. Вся голодна череда розмістилась кругом стола, а Зося сиділа на першім місці коло Яся. Полилось вино в чарки, в стакани. “Шампанського!” кричав Ясь до лакея, і лакей бігав з пляшками, наливав. Вино проливалося на скатерть. Гості стукались та цокались чарками, гомоніли. Уся ця гуляща наволоч саме розгулялась без упину. Дами вже розчервонілись, стали надто вже ввічливі, вважливі до панів. Лисі кавалери вже клали голови трохи не на плечі паннам. Зося вже аж надто близько присунулась до Серединського. Шоки в неї розгорілись, голова одкидалась назад; в лиці світилась вакхічна налазливість та сміливість, так що аж слуги переморгувались і сміялись.
— Де ж це пак ваша панія? — питали гості.
— Вечерю готує, десь порається, — одказував Ясь, сміючись. Ганя і справді мусила дати загад про закуски, але сили в неї більше не стало. Вона мусила лягти на постіль. Кров пішла в неї ротом. А з світлиці долітав до неї веселий сміх. Вона чула голос Зосі, голос чоловіка, чула стукання чарок, ножів, гуркання дверей.
— Господи! візьми мене до себе! Вся душа моя болить, — стиха промовляла Ганя нишком до себе.
Гості роз’їхались вже, як дніло надворі, а Ганя потім цілих шість неділь не вставала з постелі. До неї приходив доктор, лічив її; навіть навідувалась Зося з сестрами, охала, споболювала їй, та не пожалував її ні разу Ясь, навіть не спитав про її здоров’я. І побачила Ганя, що він був би дуже радий її смерті.
Перечули й батьки в Нестеринцях, не втерпіли, таки приїхали одвідати Ганю. Мати як побачила свою дочку, так і зняла руки до бога, а отець Хведор вже перестав і жартувати.
— Як бог дасть, що моя дочка одужає, то я буду позиватись з вами, буду судити вас судом, буду просити розвести вас.
— За це вам подякую, — склонився Ясь тестеві, по-кавалерській цокнувши закаблук об закаблук. — Нам і сходитись не варт було, а розвестись, надісь, і бог велів.
Поїхала мати додому, оплакавши гіркими слізьми свою дитину; поїхав отец Хведор дуже смутний.
— Як умре Ганя, то я йому ребра потрощу києм! — промовив отець Хведор дорогою до жінки.
А тим часом, як Зося гуляла з своєю компанією, Яким Лемішковський не знав, що робити, що чинити, і просив поради у отця Микити, з котрим щиро зійшовся, як сходяться люди одного роду і однієї вдачі.
— Отче Микито! Порадьте мене, як рідний батько, що мені робити з жінкою, з тими дармоїдами, що понаїжджали до мене! Чи поймете віри, що спожили усе борошно, поїли вже усі кури, гуси, індики, качки, поросята. Така проклята завелась з’їжа, що швидко поїсть воли, обгризе мені вуха. В мене сім’я, в мене діти. Треба їх харчувати, зодягати, час би вже їх і до розуму доводити.
— Гай, гай! пожалься боже! Вчений ти, та не дрюкований. Піди та скажи тим носатим, та кирпатим, та пикатим паннам, щоб вони йшли з твого дому під три чорти або й далі.
— Як же його таки таке сказати?
— Отак-таки й скажи! Прийди та й скажи, а коли не послухають, прожени їх з дому, а Зосю візьми в руки добре та гаразд, то вона і не брикатиметься, і не справлятиме балів, не тягатиметься з Серединським. З тебе, бачу, чоловік, як з клоччя батіг! Плохута-чоловік, та й годі! ти плохенький, мов курча.
— Може, й скажу. Піду спробую.
— Та випий же для сміливості чарочку.
Яким випив чарочку добру, та ще й не одну. Баба Параска заправляла горілку міцним калганом.
Прийшов Яким увечері додому і застав вже всю Зосину компанію за столом. Лисі паничі щось брехали; всі реготались. В Якима в голові шуміло, він увійшов у хату в шапці. Гості вже знали про його штуки, не дивувались тому, ще й знущались. Зося вже махнула на його руками, не піднімала на глум та смішки.
— Bon soir! — промовив Яким, здіймаючи шапку і кланяючись до компанії.
Всі зареготались на ці слова.
— А ви знаєте, що мені казав отець Микита?
— А що вам казав отець Микита? — питали панни. — Мабуть, якусь нісенітницю?
— Еге-ге! де вам нісенітницю! Та він казав, він казав… Овва! я й казав отцю Микиті: ну, як же його таки так сказати, та ще дамам?..
— А нуте лишень, потанцюйте нам! — жартувала з ним Люцина. — А як баба Параска там десь танцювала?
— А Баба Парасковея! Як була я молодиця, цілували мене в лиця! диб, диб на село!
І Яким передражнював бабу так химерно, що всі зареготались.
— А нехай татко потанцює циганської халяндри! — просили Якима його діти, — татко так смішно танцює халяндри.
І пришелепуватий татко, вже напідпитку, тупцяв по хаті, приспівуючи: “пошандра, помандра! по волоській-джя!” А діти кепкували з навісного, але безщасного татка за приводом своєї матері й тіточок.
— Та що, танцюй та танцюй! Це не штука потанцювати… але… Чи ви пак знаєте, що мені казав отець Микита! Еге! не скажу! нехай кортить. Але як його в іродового батька таки так сказати таким бариням? Мадмуазель Теодозя! — обернувся він до Теодозі. — І ви так само, та chere Люципір!.. Ви думаєте, що я забув по-французькій! Навіщо ви дурно марнуєте поживок… дурно хліб збавляєте в мене? Я на вас не настачу хліба. Скільки ви спожили його в мене?
Піднявся регіт. Зося вже трохи догадувалась, що таке цікаве йому казав отець Микита, і крикнула на його. Лемішковський потяг дибки і припав ниць до постелі.
Так він збирався цілу зиму попроганяти збірню та дармоїдів з свого дому, і все в його чомусь неставало сміливості.
Настала весна, рання, тепла, красна, як молода дівчина під вінцем у церкві. Знов зацвіла земля, прибралась у зелений лист. Ганя сиділа зранку коло одчиненого вікна, бліда, як смерть, з круглими, великими очима. Щоки її позападали ще глибше, ніс загострився. Колись повні руки тепер стали ніби кістками. Смутними та журливими потомленими очима дивилась вона на красу світа. А перед її очима все цвіло, все світилось, ніби все співало та сміялось. З пригорка, де стояла управительська квартира, було видко сливе половину села. Ставки блищали проти сонця, проміння грало на воді. Сади цвіли рясно, неначе облиті молоком, обсипані пухом. Все село з білими вишнями, черешнями, з білими хатами здавалось заснованим найбілішим мушлином та тюллю, потрушеним зверху сріблом. Кругом білого села слались зелені поля та луки, зеленів княжий сад. Все на світі подихувало ніби осміхом дитячим, чимсь панянським, чимсь дуже невинним, та ще під чистим блакитним небом, під золотом сонячного проміння, між білим цвітом садків. Надворі було дуже тихо. В садку цвіли ранні квітки.
“Весно моя, красо моя! — думала Ганя, — для всього на світі несеш ти живоття, щастя, тільки мені не даєш ти жадної радості. Мабуть, ти така гарна тим, що остання для мене… Мабуть, у бога ще знайшлася ласка для мене, коли він посилає мені смерть на такій гарній весні. Звелю я своїй матінці поховати мене в нашому черешневому садку, де я вперше розмовляла з ним про наше кохання, щоб на мою могилу осипався черешневий цвіт, бо я була ні в чому неповинна, бо я була серцем проста, бо я була чесна, хоч і небагатого роду”.
А смерть все-таки була смертю, як не розважала себе Ганя тим, що над її могилою будуть співати пташки, шумітиме лист, що їй буде легко лежати в зеленім садочку, близенько од своєї матінки. Ганя без надії схилила голову на руки.
На далекому сінокосі, попід зеленим лугом Ганя запримітила кільки верхових їздців. То скакали чотири дами, розвіваючи свої довгі чорні сукні на повітрі. За ними скакало кільки кавалерів.
От вигулькнула з натовпу на забісованому коні одна дама і полетіла, як прудкий вихор, попереду. За нею погнався один кавалер і пристав до неї. Вони їхали поруч, знать, розмовляли, оддалік од інших… Вони були такі щасливі! Коні під ними так весело грали! Ганя впізнала Яся з Зосею.
“Знать, десь так грає на степах моя неласкава до мене доля, десь далеко в пущах так гуляє моє щастя, — думала Ганя…”
Конюх підступив до вікна і, знявши шапку, промовив до Гані: “чи знаєте, моя пані, що ті двоє баских коней, що он там басують на сіножаті, наш пан вже подарував Лемішковській та отій носатій панні? бо вони все натякали панові, все настирались… то й мусив…”
Ганя тільки махнула рукою. Байдуже, мов, мені!.. “Чом не іде до мене мій батенько? Чом не копають мені ями, не засипають вже мене землею, щоб я не мучилась на цім світі? Знать, десь і бог на небі забув про мене… Я їм усім вже остогидла…”
А бог таки не забув про неї. В ворота в’їжджав о. Хведор з своєю жінкою. Вони ждали тільки теплої години, щоб узяти свою дочку додому. Побачила їх Ганя і затрусилась вся. Душа її вже почувала, що їй більше не вертатись до Яся, до своєї господи, їй здалось, що батько-мати повезуть вже її просто до ями.
— Вбирайся, дочко! — говорив до Гані батько. — Тікаймо з цього дому. Тут побила тебе лиха година, тут саме повітря не сприяє тобі, бо напоєно отрутою для твоїх недужих грудей.
Ганя з наймичками позав’язувала в завиніння свою одежу, одежу свого сина. Наймички плакали, вкладаючи в скриньки сукні, сорочки, хустки. За півгодини все було готове. Коні стояли в дворі не розпрягані.
— Тікаймо з цього дому, поки не вернувся отой поганий люд, ота збірня, — говорив батько. — Князь вже гострить зуби на його і держить його тим, що ти недужа лежиш. — Як вернеться пан, то скажіть, що пані з собою вивезла з його дому й його долю, — казав о. Хведор до слуг. — Глядіть же, так і скажіть!
Слуги вивели Ганю в двір і висадили на повозку. Всі слуги позбігались з усього двору, всі прощались з нею навіки. Молодиці голосили, неначе по мерцеві, бо всі знали, що випроважають її ніби на кладовище.
— Отрясаю прах цього дому од ніг своїх! — промовив батько, виходячи з дверей.
Поїхала Ганя з двору і сльози навіть не пустила з очей. Мати держала на руках унучка. Слуги випроважали Ганю за двір, ніби йшли за домовиною.
