Тим часом, як Ганя виїжджала з свого дому, а Ясь з Лемішковською ганяв верхи по полі, — на Тхорівській економії трапилась подія зовсім інша. Отець Микита раз якось йшов уранці на похорон і здибався з Якимом недалеко од економії.
— Чи це ти, Лемішко, ходиш у драних чоботях? — питав його батюшка, тикаючи палицею в дірку на чоботі.
— Чи на мені ж одні чоботи тільки драні? А сіртучина хіба ціла?
І Лемішковський показав латки на обох ліктях.
— Все поїла проклята з’їжа. Швидко й мене з’їсть. А дітей шкода, їх мати й тепер десь ганяє по діброві та по луках на коні з своїм коханцем.
— Ой, Лемішка ж ти, правдива Лемішка! Робиш ти, працюєш та на кат зна кого! Вони тепер саме гуляють, а ти повикидай з хати надвір їх дрантя та шмаття та й двері запри. А приїдуть, понюхають, полижуть замок та й розлетяться, як те гайвороння.
— А зроблю я справді так!
— Авжеж зроби, а ввечері приходь на могорич та розкажеш, як Теодозя клювала дзьобом в замкнуті двері.
Лемішковський прийшов у хату і почав викидати надвір усі не дуже завальні пожитки Теодозі, Люцини і Рузі, поскладав під хатою всі скриньки, всі сукні, одежину, а хату запер і сам дожидався, похожаючи по хаті і виглядаючи в вікна, наче з твердині.
Незабаром влетіли в двір всі чотири дами на конях. Кавалерів не було коло їх. Купа скриньок, побганої й наскиданої жужмом одежі під хатою, на призьбі, одразу кинулась їм в вічі.
— Що то таке? Чи хати мажуть, чи виносяться… чи, може, пожежа, чи що? — питали вони одна в другої.
Позсідали вони з коней і почали стукати в двері. Двері були замкнуті. Зося обіруч, торгала дверима, а далі постукала в вікно. Лемішковський одчинив кватирку і крикнув: “Adiu, мадмуазель Теодозю, і ви, Люцино, і ви, Рузю; аdiu! Шукайте собі деінде другої догіднішої квартири, їдьте до Серединського; там, кажуть, покої дуже просторі! І господар дуже гостелюбний”.
— Що це таке? що де таке за комедія? — зарепетували дами і почали бігати кругом хати. — Чи пак не “зварйовал” він оце зусім? чи не з’їхав з глузду та й не збожеволів він зусім? — Якиме! одчиняй! — кричала Зося, — а то я звелю двері висадити!
— Спробуй! То я вам отутечки усім ребра потрощу, — сказав Яким з кватирки. — Одну Зосю пущу, коли вона того схоче, а тим — світ на всі чотири вітри.
— Як ти не пустиш сестер, то й я тебе покину! — обізвалась Зося. — Я не переживу такого сорому, я, котру знає вся околиця, сам князь, — я… я…
— Старі штуки! Годі вже нам дуріти!.. Ти, коли хоч, йди в хату. Я тобі не забороняю.
Лемішковський одхилив двері, пустив Зосю в хату, а другі зосталися на дворі.
— Що за варваризм! Що за вандалізм! — репетувала Теодозя. — У нас, у Варшаві, за це йому б голову стяли. Так обійтись з дамами, викинути з дому серед дня, в очах цілого села, наймичок!
Теодозя підіймала голос все вище і верещала трохи не на все село. А тимчасом Зося лютувала в хаті, наче поранена тигриця, аж голос її лящав на всю оселю.
— Ти лайдак! — верещала вона, — ти п’янюга! Пропив усе наше добро, а тепер збезчестив, ославив мене. Ой моя нене!.. — і Зося сікалась до його і совалась, як оса.
— Зосю! — одказував їй Яким спокійно, — де наше добро батьківське, де батьківський дім, сад, комори, млин? Чи не ти ж проциндрила все наше добро, прогайнувала все батьківське надбання, просвистіла всі наші гроші на свої убори, на бали?
Зося замовкла і тільки дивилась на його.
— Чи не ти ж тягала мене по світі з місця на місце? Чи не через тебе я пішов в світи? Через тебе я на службі не заслужив нічого, покинув місце. Чи не ти трохи не пустила мене по миру з торбами? Пустиш ти й дітей. Дивись на мене! І я, і діти носимо лати, а ти все гуляєш, а ти балюєш за чужі стидкі гроші. Ти сором мій, ти опоганила наше чесне ймення Лемішок…
— Ха-ха-ха! — зареготалась Зося, як відьма на Лисій горі. — Ха-ха-ха! Шановне ймення — Лемішок! Твого батька-гайдамаки і тебе, достоту такого ж самого! Ха-ха-ха! Чесне ймення — Лемішок! Ха-ха-ха!
— Мій батько казав мені правду. Ти така, як про тебе думав мій батько: ти гультяйка, волоцюга, все залицяєшся, все кохаєшся з волоцюгами, гайнуєш добро, так що діти твої швидко піднімуть тебе на смішки. Посоромилась би сивої коси… Коси сивіють, а ти як була нерозміркована ззамолоду, такою і на старість зісталась; та все липнеш до людей нестачковитих, таких, як і ти сама.
— Ха-ха-ха! — реготалась Зося коло його самого носа. — Де ти нахапався такої моралі? Ха-ха-ха!
— Дивись на моє дрантя, на мої лати! Хто довів мене до їх? Дивись на мої чорні руки. Чи не такі ж руки і в мого батька були, що годували тебе, настачали грошей на твої сукні, на бали? А ти, ледащице, все гуляєш, а ти от десь була повіялась і тепер. Минув час, коли я тебе кохав, коли я за твої очі був ладен оддати душу свою. Я тепер ненавижу тебе! Хоч і геть з мого дому, то не буде жалко. Ти псуєш моїх дітей, збавляєш дурно добро, збила мене з пантелику!
— Бо ти й давно був навісний. Послухай мене! — почала Зося тихо, з осміхом, як говорять до малої дитини. — Що ж це тобі спало на думку схаменутись і опам’ятатись так пізно, — виганяти мене з дому, дійти до свого розуму, до пуття, як ти кажеш?
Лемішковський схопився полум’ям. Його очі заблищали страшно. Перед Зосею неначе стояв старий Лемішка, вставши з домовини.
— Та ти смієш ще варнягати, базікати! Геть з мого дому! щоб і дух твій не пах! Вон зараз до свого Серединського!
Зося побачила, що вже непереливки й не жарти, їй здалось, що вона почула голос страшного Лемішки. Важке почування заворушилось в серці. Вона затрусилась, як лист, і несамохіть попнулась назад. Яким одчинив їй двері; вона, ледве жива, бліда, перелякана, вискочила з хати в двір.
Другі дами все чули під вікнами і почали хлипати і за себе, і за Зосю. Їм здавалось, що Яким її вб’є! — так він страшно закричав, аж одляски йшли по покоях; так закричав, як звір, — тим страшно, що довго терпів.
Недовго думавши, Зося звеліла запрягти пару коней, звеліла поскладати скриньки й одежу на віз і везти, поки що, в місто, до знайомого жида, що держав заїзд, а сама з сестрами та з Теодозею посідали на верхові коні і покатали до Кам’яного з певною надією, що Серединський зараз зарятує їх і дасть їм догідний притулок у себе…
Серединський, вернувшись додому, не застав вже ні своєї жінки, ні сина. На оповідання прислуги він одказав: “поїхала — то й добре зробила!” Ясь ходив тепер по покоях веселіший, висвищував якусь веселу пісню. Він знав, шо Гані вже не животіти довго на світі, що йому швидко розв’яжуться руки. І вже він міркував собі, де б йому тепер шукати кращої пари. Зося йому вже обридла трохи. Він блукав думкою по сусідніх дідицьких дворах, де були польські фамілії, і багаті, значненькі; він перебирав у думці паннів, та все не простих, та все багатіших… Коли це прибіг лакей просити його до князя… Тестеві слова прийшли йому на пам’ять… Невже й справді обговорено його перед князем?
Князь зустрів управителя дуже неласкаве і ледве промовив: “я хочу завести в себе деякі зміни; маю на думці змінити мою господарську систему. Вас мені більш не треба; передайте рахунки і всі речі новому управителеві”.
Говорити й виправдуватись князь йому не дав; та й що було тут говорити?
Вернувшись до свого житла, він побачив, що все його добро, навіть їм скуплене, саме опечатувано. Йому зоставили тільки що найпотрібніше.
Ясь сидів, неначе громом прибитий, на тому самому місці коло вікна, де ше недавнечко сиділа заниділа Ганя.
Коли це в воротях затупотіли коні, і чотири панії насунули верхами, мов чорна хмара, до його в гості. Не до гостей було тепер Серединському.
Слуги не вийшли взяти коні од амазонок, що вихрили та вихали шлейфами на повітря, зскакуючи з коней.
Заплакані дами, держачи в руках довгі шлейфи суконь, увійшли в світлицю. Ясь сидів коло вікна дуже смутний, непритомний. Зараз постерегли вони, що сталась якась новина, щось несподіване.
— Чого це ви такі смутні? — питали дами в Серединського.
— Жінка оце покинула мене сьогодні, виїхала до батька, — промовив Ясь, осміхаючись. — Тепер я вольний, як птиця!
— Тепер ти вольний! Мій милий, мій коханий! — крикнула Зося і кинулась йому без сорома на шию, — от теперечки я твоя, навіки твоя! — говорила Зося. — Мій пришелепуватий Лемішковський запер оце двері перед самим нашим носом, і я його оце покинула. Цур йому, пек йому! І я тепер вольна! Я твоя, навіки твоя. Буду од цього часу жити тут з тобою в добрі і в щасті, а сестрам дамо десь на якийсь час он ті кімнатки скраю. І житимемо тута, як у раї, і зробимо з землі небо!
— Тут жити нам вже не можна, моя кохана! — одказав Ясь, обнявши її за стан. — Я оце тільки що втратив місце управителя. Завтра тут житиме другий управитель. Моє добро все до решти заграбовано, опечатано. Мене обговорили, ославили, обписали перед князем. Я теперечки зостався без нічого, без шматка хліба, хоч бери торбу та йди жебрати прохачем. Одна ти тепер зосталася для мене на цілім світі!
Зося витріщила очі і вирвалась з його рук. — Ондечки слуги дивляться! Дивись! — говорила вона, одводячи од себе його руки, як він знов хотів обняти її
— То що! нехай дивляться! Ти моя, і я скажу так і перед богом, і перед людьми. Ти мені тепер зосталась одна втіха, одне щастя! їдьмо до Одеси! Там я горюватиму, хліб зароблятиму, тебе зодягатиму, хоч би самому прийшлось і голодати.
— Чого ж я з тобою поїду, мій пане? — сказала Зося якимсь вже чудним голосом. — Я… я не звикла… я не зможу призвичаїтись до… я не стерплю нужди, не зможу перенести вбожества, злиденного життя…
— То скочмо вдвох у Чорне море, обнявшись! Я з тобою ладен хоч би й пропасти! — промовив Ясь, упавши перед Зосею навколішки.
— Ні! — одказала вона, одвернувши трохи од його вид. — Я не маю жадної охоти вмирати, та ще так безглуздо! Мені ж не шістнадцять років! Я не дівчинка дурненька! Мій час романтизма давно минув. Але, ради бога, мій пане, не роби театру! ходімо в дальші кімнати. Прислуга дивиться.
Всі пішли в далеку кімнату і попричиняли двері.
— Що ж нам тепер діяти, що почати? — заквилив Ясь, простягаючи руки до Зосі, але Зося вже не наближувалась до його, не дивилась на його. Закусивши губи і притуливши до рота білесеньку пучечку, вона думала свою думу.
— Так ти не поїдеш зо мною? — спитав Серединський теж якимсь чудним голосом, неначе не своїм.
— Я мужня жінка, — одказала Зося, — я мати сім’ї; покину свою дочку, своїх дітей: піде поголоска.
— Але ж ви передніше про те нічого не згадували! — крикнув Серединський.
— То було колись. А тепер я… я… опам’ятувалась трохи. Будь, пане, щасливий! Шукай другої любові, шукай щастя деінде! і забудь про мене.
Серединський стиснув кулаки і аж заскреготав зубами. Аж тут саме одчинились двері і в світлицю ввійшов отець Хведор, блідий й страшний, страшніший за самого Серединського.
Завізши жінку й Ганю в заїзд у Кам’яному, вернувся він до управительської квартири і приніс під рясою ясенового, гнучкого та замашного заноза од ярма. Ввійшовши в ту кімнату, де була вся компанія, він миттю покрутив ключа в дверях і, витягти мережаного заноза, показав його Серединському, але, вглядівши, що дами зблідли, аж побіліли з переляку і попадали на канапу, він схаменувсь, а його рука ніби заклякла вкупі з занозом. Серединський побачив, що непереливки, оступився до кутка, уткнув голову в куток і ніби скам’янів. О. Хведор постояв, посваривсь занозом і знов повернув ключа в дверях і вийшов з покоїв. Не швидко всі опам’ятались. Ясь лежав на канапі і стогнав; дами кинулись до його ніби рятувати.
— В нас у Варшаві про таке й зроду не чувати! — кричала Теодозя, — В тюрму його! В тюрму! О боже, боже!
— Оце так халепа! — крикнула Зося.
Серединському стало сором перед дамами, перед Зосею, йому здалось, що дами вже піднімають його на сміх.
Серединський спахнув, неначе протверезивсь, схопився з канапи, одчинив двері, повипихав усіх чотирьох дам з хати і запер за ними двері…
Вийшли дами на подвір’я, аж коней їх, подарованих Ясем, вже нема! До слуг — ніхто на їх не дивиться, ніби й не чує їх питання. Один тільки хлопець озвавсь та й каже: “Утікайте собі швидчій, а то ще й вас позапечатують тут в покоях”. Мусили вони самі, підобгавши довгі хвости та вихаючи ними, йти до міста пішки та шукати, де їх віз в заїзді. Там старі панни найняли жидівські коні і поїхали шукати щастя по дворах лисих кавалерів, а Зося одна вернулась пішки, на своїх батьківських, до господи.
— Що це ти так швиденько з мандрівки? — питав її Лемішковський спокійно, без сміху, без жартів, але з колькою іронією.
Зося мовчала, роздягалась та озиралась на обидва боки. Вона вже боялась чоловіка, боялась, щоб він часом не дав їй штовхана в бік або попотиличника.
— Чи приймали та вітали добре вас у Серединського? — питав далі Яким з легким осміхом, — чи були й музики, й танці? А де ж оце подівались наші милі, наші кохані сестрички? де ж наша варшав’янка?
Зося мовчала і чепурилась коло дзеркала.
— А я думав, що ти оце даси драла кудись до Одеси або й далі, та й перехрестився.
Зося ледве вдержала сльози, кусала губи од злості, одначе мовчала.
— А я думав, що ти вже десь потонула з Серединським у Чорному морі або й опинилась десь за морем! А ти, бачу, вигулькнула з води! — сказав Лемішковський, — сказавши це навмання.
Зося не втерпіла й заридала.
— Ти звір, а не людина! — промовила вона. Зося впала на канапу і почала хлипати та голосити так здорово, почала так побиватись, що Якимові стало її шкода.
— Цить уже, цить! Тобі й плакати, й шкодувати не варто. Сиди ж нишком та сивій тишком. Може, сива коса принесе тяму у твою голову. А дітей мені не паскудь! Чуєш? Щоб тими паничами не тхнуло в моїй господі, аніже! Час дочку давати заміж.
— Дочка твоя так тебе ненавидітиме, як і я ненавижу.
— Добре вивчила та напутала свою доньку! Добрим хвалишся!
Швидко після того між жидами й по селах пішла чутка, що о. Хведор побив занозом Серединського так, що він не міг сісти на стільці.
