Кузьма з Кузьмою, як риба з водою,— так говорили в Шендарівці про Кузьму Коваля та про його приятеля Кузьму Гуляя. І справді, обидва Кузьми ще змалку були великі приятелі. Вони вкупі зросли, разом горобці дерли, разом в городах огірки крали; а як стали парубками, вкупі на вулицю ходили, разом поженились і навіть разом в один день вінчались. З того часу багато в Росі води утекло. Кузьма Коваль став заможним чоловіком, поставив нову хату, виростив дві дочки і вже одну видав заміж. Кузьма Гуляй овдовів, трохи розпився й розледащів. Коваль був чоловік розумний та гордий. Гуляй був чоловік добрий, але з курячим розумом. Він усе бігав за порадою до Коваля. Люде казали, що Кузьма до Кузьми бігає розуму позичать. Задумавши брать другу жінку, Гуляй передніше побіг на пораду до свого приятеля. Коваль знав, що Гуляй чоловік хоч з м’якою душею, але трохи лінивий, і нараяв йому взять жінку розумну та робочу, убогу удову Устю.
Багато в Росі води утекло, а Кузьма з Кузьмою живе, як риба з водою. Один Кузьма в оранді, і другий в оранді; один Кузьма в Срулевому шинку, і другий вже туди простує, неначе йому сорока звістку на хвості носить. Кузьма Коваль церкву минає, Кузьма Гуляй в церкву й не заглядає. У Коваля п’ють; Гуляй неначе носом почує, і зараз до його на поріг. В Гуляя п’ють,— Коваль зараз у двір. Люде казали, що один Кузьма носом чує, де п’є другий Кузьма. Як Ковалева Пазька одніме в Коваля гроші, Коваль іде сміливо до Гуляя й знає, що покрепиться. Як часом Устя вирве в Гуляя з рук гроші, Гуляй іде до Коваля й знає, що конче закропить душу. За те ж кожного жінка ненавиділа приятеля свого чоловіка. Ковалева Пазька дивилась спідлоба на Гуляя, як тільки Гуляй переступав через поріг її хати. Гуляєва Устя часто прибігала в корчму й силою проганяла приятелів додому.
— А вже мені твій Гуляй сидить отут в печінках!— кричала Ковалева Пазька на Кузьму.— Через його нема тобі більше стежки, як до корчми.
— А вже мені твій Коваль осточортів, як болячка! — кричала Устя на Гуляя.— Ти, дурню, сам і стежки не знайшов би до шинку, якби не той іродів син, Коваль.
— Оце вигадала! Чом би стежки не знайшов? А якби сам не знайшов, то в людей розпитав би,— говорив Гуляй.
— Та ти, дурню, сам і стежки до шинку не допитався б.
Обидва Кузьми знали, що їх жінки не дуже-то ласкаві до їх приятельства, і не дуже оббивали один у другого пороги, а сходились на бесіду на вулиці, а з вулиці простували до шинку.
Але якось весною Кузьма Гуляй неначе крізь землю пішов. Ждав його Коваль, виглядав, а Кузьми нема та й нема. Пішов Коваль в оранду,— Кузьми нема; зайшов у Срулів шинк,— Кузьми нема; обійшов усі шинки,— Кузьми ніхто й не бачив. “Що це за причта? Де це дівся Кузьма? Нема з ким чарки горілки випить, нема з ким побалакать,— думав Коваль, тиняючись по вулицях од шинку до шинку,— а зайду я до Кузьми в хату; може заслаб та лежить,— подумав Коваль і пішов до Гуляєвої хати.
Увійшов Коваль в хату й застав саму Устю. Устя поралась коло печі; саджала в піч хліб. Вглядівши на порозі Коваля, вона кинула на його злими очима.
— Добридень, Усте!— сказав Коваль.
— Та доброго здоров’я!—обізвалась Устя й полізла в діжу за тістом, навіть ;не глянувши1 на Коваля.
— А де твій Кузьма?— спитав Коваль.
— А тобі навіщо?—сказала з серцем Устя, випліскуючи хліб.
— Та давно бачився,— каже Коваль.
— Як у горосі та й досі…— замимрила Устя через зуби.— А що? може до шинку хочеш його потягти?
— Розносилася з шинком, як старець з писаною торбою. Давно бачився, та й заманулось побачиться. Може ти його в скриню сховала, щоб і люде на його не дивились.
— Авжеж! Ховала б пак таке добро!—закричала Устя. Гордий Коваль зобидився.
— Чого це ти, Усте, сичиш, як гуска? Я до тебе говорю по-людській, а ти до мене по-гусячій,— сказав Коваль.
— Та вже мені остобісіли ті Кузьми, як те лихо: сама все роби, порайся і в хаті, і надворі, і на полі, а він з сином п’є та спить і не прокидається цілий день. В лузі час сіно косить, а він про сіно й не дбає, й не думає, та все п’є. Нараяв, Ковалю, мені лихо, а не чоловіка.
— От і лихо! Мало хто горілки не п’є. А якби була не пішла за Кузьму, то й досі б гуси пасла,— сказав Коваль докірливо.
— Лучче була б під шум пішла, ніж за свого Кузьму,— сказала Устя.
— От тобі на! Правду кажуть, що “сватові перша чарка й перша палка”,— сказав Коваль. Устя замовкла й з досади згонила злість на хлібі: вона так плескала хліб, що він аж ніби пищав в її руках. Усті, мабуть, здавалось, що вона однією долонею плеще по морді одного Кузьму, а другою — другого.
— То скажи-бо, де твій Кузьма? Що це таке? Од тебе й слова не допитаєшся,— знов спитав Коваль.
— Та й навратливий же ти! Одчепись од моєї душі. Отам сплять з сином в клуні, повивертались, як кабани. Хоч сама бери косу та й коси на луках сіно,— крикнула Устя.
— Гм… З ким же оце він п’є?— спитав Коваль.
— А нечистий його знає! Я думала, що він з тобою товчеться в шинку,— сказала Устя.
— Та одчепись од моєї душі! Я вже два місяці не бачив твого Кузьми в очі. Вже й забув, який він на обличчя,— сказав Коваль.
— Коли забув, то піди поцілуйся з ним та не мороч моєї голови,— крикнула Устя.
Коваль вийшов з хати, навіть не попрощавшись з Устею. Він увійшов у клуню. На засторонку, на соломі спав Кузьма, а в його в головах лежав, розкидавши руки й ноги, його син од першої жінки, парубок Василь. Коваль виліз на засторонок, вхопив під плечі Кузьму й перекотив його на другий бік, як колоду.
— Кузьмо! чи це ти й досі спиш?—крикнув Коваль над самим вухом в Гуляя.
Гуляй спав як убитий і навіть не обізвався. Коваль схопив Кузьму здоровими руками за плечі й знов перекотив його на друге місце. Кузьма тільки хріп та цмакав язиком.
— Це й ти, ледарю, спиш до півдня? Он вже люде давно пішли в поле,— крикнув Коваль і перекотив Василя на другий бік.
Василь липнув сонними очима, одвів руку та лусь Коваля в зуби кулаком!
— Овва!— крикнув Коваль, вхопившись рукою за щелепи.— А будьте ви прокляті!—сказав Коваль і з тими словами вийшов з клуні, плюнувши на засторонок.
Тим часом вже місяців зо два, як Кузьма Гуляй знайшов собі іншого Кузьму: то був гутянський шинкар, злодій Шмуль.
Раз після великодня весною, пізньою добою, під ворота Кузьми Гуляя тихо-тихо, неначе тінь, підкотилась жидівська балагула. З високого передка зскочив здоровий плечистий Шмуль, тихісінько підійшов під вікно й застукотів одним пальцем в шибку. В Кузьми Гуляя й собаки не було в дворі.
— Кузьмо! чи ти спиш? А вийди сюди на хвилинку,— промовив Шмуль.
В хаті було тихо. Всі спали.
— Кузьмо, Кузьмо! а вийди, будь ласка, сюди!— знов зашепотів Шмуль, шкрябаючи нігтем по шибці.
Василь спав на лаві, почув, що хтось стукає в вікно, і вискочив надвір.
— Кузьмо!— знов тихо заговорив Шмуль.— Чи то ти?
— Це я. Нащо тобі Кузьма?— спитав Василь.
— А виклич мені батька, та тільки так, щоб твоя мачуха не почула,— говорив Шмуль солодким, тихим, як шелест, голосом.
Василь пірнув в темні сіни. Перегодя вийшов з сіней Кузьма.
— Добривечір тобі, Кузьмо!—сказав Шмуль.
— Доброго здоров’я,— обізвався Кузьма, позіхаючи на весь рот.— А що ти, Шмулю, мені скажеш?
— Ходім далі од хати на город; я маю тобі щось казать,— тихо сказав Шмуль.
— Що там таке, що тобі так приспіло!— сказав Кузьма й пішов за хату.
За ним пішов, закрадаючись навшпиньки, Шмуль.
— Кузьмо! Я знаю, що ти добрий чоловік,— почав Шмуль.
— І варто було для того будить чоловіка в глупу ніч,— сказав з досадою сонний Кузьма.
— Не об тім, бач, мова. Я знаю, що ти добрий чоловік, і я тебе люблю,— знов почав Шмуль.
— Та говори, чого тобі треба од мене, бо я спать хочу,— сказав з досадою Кузьма.
— Цссс… тихіше, тихіш, Кузьмо, щоб твоя жінка часом не почула. А хочеш, Кузьмо, мать багато грошей?— знов спитав Шмуль.
— А що? Може ти мені оце привіз грошей?—спитав Кузьма й осміхнувсь.
— Коли хочеш, то й привіз. А хочеш, Кузьмо, нічого не робити й грошей багато мать та горілочку попивати?— знов спитав солоденьким голосом Шмуль.
— Як же це так? Хіба красти, чи що?—спитав Кузьма, трохи розшолопавши, в чому діло.
— Нащо красти? Борони боже! Нащо красти та гріх на душу брать. Ти не будеш красти — й гроші матимеш,— сказав жид.
— Чи це ти викликав мене з хати, щоб мене морочить, чи що? Геть іди собі к дідьку, бо я спать хочу!—крикнув Кузьма й замірився йти до дверей.
— Шш…— зашипів Шмуль і вхопив Кузьму за рукав.— В мене в балагулі лежить крадене добро. Сховай, будь ласка, на якийсь час у себе в клуні в соломі. Я тобі поступлюсь часткою з краденого.
Кузьма зовсім прочумався, довго думав, чухаючи спину, а далі сказав: “А що буде, як в мене витрусять крадене?”
— Що тобі буде? Хіба ти його крав? Скажеш, що я> мов, нічого не знаю й не відаю, що хтось уночі зарив його в солому, та й годі,— сказав Шмуль.— А що, чи добре я кажу? А як добре, то й могорич зап’ємо.
Шмуль побіг до воза, як прудка коза, і вернувся з-пляшкою рому в руках.
— Ож на лиш, Кузьмо, та спробуй, які могоричі ми п’ємо! Коли пристанеш до нашої спілки, то більше простої горілки й не питимеш, а питимеш такий “цимес”, як оце в пляшці.
Кузьма одіткнув пляшку, задер голову, вставив шийку пляшки в рот і почав дудлить нахильці. Ром булькотів у пляшці так голосно серед мертвої тиші ночі, що Шмуль оглядавсь на всі боки.
— Ну та й добра ж у тебе горілка, вражий сину!— сказав Кузьма, переводячи дух,— це, мабуть, таку пани п’ють. Де ти її в гаспида доп’яв?
— А де ж я її доп’яв: добрі люде вкрали в одній крамниці. А що? Хочеш таку горілку пить, то переховай моє добро день-другий в клуні. Через дві ночі я заїду,, заберу, і ввесь слід щезне. Чи добре я раджу?
Кузьма мовчав, бо знов задер голову вгору, і з перекинутої в рот пляшки знов забулькотів ром.
— Добре,— сказав Кузьма,— але як приїдеш через, два дні, то привези ще такого гостинця. Ну та й горілка? І пече, і лоскоче в животі.
— Але знаєш що, мій Кузьмо. Твій Василь виходив надвір і бачив мене… Чи мовчатиме він, як, борони боже,, часом піде в клуню, штурхне в засторонок вилами та побачить, що там лежить?— питав Шмуль.
— А хто його зна, чи мовчатиме, чи ні. А треба, щоб мовчав,— сказав Кузьма.
— Треба, щоб мовчав… Він батька не видасть, але,, бач, молодий парубок… часом не вдержить язика. Треба й його притягти до нашого сукупного діла,— сказав Шмуль.
— Про мене тягни, коли потягнеш, а за могорич не-забувай,— сказав Кузьма.
Здоровий та плечистий Шмуль знов пішов під вікно^ закрадаючись і ступаючи на пальцях.
— Василю! Василю! А вийди на часок сюди!— сказав Шмуль і легесенько зашкрябав нігтем об шибку.
Василь вийшов. Шмуль одійшов за вугол і кивнув на його з-за вугла рукою. Василь пішов за хату.
— А навіщо я тобі здався?— спитав Василь.
— Ой вей мір, навіщо? Ти мені дуже потрібний. Твій батько день-два передержить в клуні моє добро. Будь ласка, мовчи та нікому не кажи. Хіба ж тобі не жаль батька? Продамо те добро, візьмете собі частку грошей. Кидайте орать та сіяти! Що вам з того ячменю, з того жита, коли тут гроші самі котяться в двір,— сказав Шмуль.
Здоровий, розумний, проворний та жвавий Василь був потрібніший Шмулеві, ніж старий хамулуватий Кузьма. Сам Шмуль не крав, але він підмовляв красти мужиків, а сам тільки переводив крадене й брав собі більшу частку користі. В Шендарівці він мав вже трьох таких підручників і задумав притягти до спілки й Василя, щоб його посилать в огонь, а самому загрібать жар його руками.
— Ну, та як же буде, Василю?—спитав Шмуль у Василя. Василь довго стояв і думав, а далі промовив:
— Коли батько здурів на старість та злигався з таким злодюгою, як ти, то я мушу мовчать; аби тільки батько вдержав язика за зубами, а я вдержу,— сказав понуро Василь.
— От і добре! Я знав, що ти бравий козак,— сказав Шмуль, легенько торкаючи Василя долонею по плечі.— Випиймо ж могорича.
