Шмуль подав Василеві пляшку з ромом. Василь задер голову і вставив шийку пляшки в рот. Ром забулькотів. Василь напився, гекнув і втер губи рукавом.
— Та й добрий твій могорич! Мабуть, тим, що злодійський,— сказав Василь.
— Але от чого я трохи боюся: боюсь Усті. Ховайтесь од Усті,— сказав Шмуль.
— А де ти в недовірка сховаєшся од жінки,— сказав Кузьма,— од жінки, як од бога, ніде не сховаєшся. Але як Устя часом прохопиться словом, то я їй ребра палицею полічу.
— Ой вей мір! Який ти прудкий. Устя тобі передніше наплеще потилицю, ніж ти їй ребра полічиш,— сказав Шмуль.
Шмуль знав усе містечко, усіх людей в містечку, як ніяка поліція на світі.
— Та хоч Устя й довідається, то не схоче ж вона таки, щоб я й батько пішли на Сибір. Не бійсь, мовчатиме,— сказав Василь.
— Ой який ти розумний. Я так і знав, що ти це скажеш. Ну, тепер до роботи. Знімайте клунки та несіть в клуню,— сказав Шмуль.
Кузьма й Василь почали знімать з балагули мішки. Шмуль тільки піддавав їм на плечі й одчиняв ворота. Сам він ні до чого й не доторкувався, радий, що знайшов попихачів, котрих можна поганять. Він ішов позад їх до клуні, стиха махаючи батогом. Однесли вони раз, однесли вдруге. За третім разом Шмуль піддав Кузьмі на плечі здорове рядно, повне всякого добра. Рядно було таке важке, що Кузьма аж скорчився вдвоє.
“Що воно таке важке та тверде?” — подумав Кузьма, підходячи до клуні. Він лапнув назад рукою за рядно. В рядні було щось тверде й довге, зовсім таке, як дві людські ноги.
— Шмулю! Тут у рядні вбитий чоловік!— сказав Кузьма, кинувши на землю рядно й одскочивши.— Ти вбив чоловіка й привіз мені лихо в клуню.
Кузьма одскочив од рядна, хрестився та трусився. Він дуже боявся мерців та чортів, але бога зовсім не боявся.
— Ой вей мір! Чи ти здурів, чи ти впився? Хіба я розбійник? Я чесний чоловік. Де ти там налапав мертвого чоловіка?— сказав Шмуль.
Василь не дуже боявся мерців і сміявся, дивлячись на переляканого батька. Шмуль вхопив зав’язане рядно й поволік його в клуню. Зачинивши ворота, Шмуль достав з кишені потайного ліхтаря, черкнув сірничком об коробочку. Світ полився по клуні, по купі розкиданих мішків. Шмуль засвітив свічку в ліхтарі й навів промінь на рядно.
— Ну, де той мертвий чоловік! Розв’яжи рядно та подивись, коли не ймеш віри,— сказав Шмуль. Кузьма боявся й приступить до рядна й стояв, похиливши голову. Василь розв’язав рядно. В рядні були тверді сувої полотен та рушників, котрі Кузьмі здались ногами.
Шмуль сам вибрав місце в засторонку й пробрав солому до самого дна. Вони втрьох склали в ту яму все покрадене добро й накрили зверху соломою.
Вже небо почало червоніть, як балагула тихісінько посунулась по вулиці. Самі коні неначе знали, що вони злодійські, і тихо ступали копитами.
— Ну, тепер, тату, заварили кашу! Самі влізли в біду й мене потягли за собою. Держіть же п’яний язик за зубами, а як не вдержите, то я вам не спущу,— сказав Василь, крадучись в сіни.
На городі й на подвір’ї знов стало тихо й мертво. Тільки зорі пишно сяли на небі, та край неба червонів, наче щоки в молодої дівчини. Втомлена Устя спала як убита і нічого не чула.
А Шмуль, виїхавши за містечко, крикнув, свиснув на коні, і привчені коні понесли балагулу, як вихор. Дорога до гутянської корчми, котру держав Шмуль, повернула в густий ліс, вилася з горба на горб, крутилась по вузьких долинках в гущавині. Балагула скакала по нерівній доріжці, по вибоях та горбах, а Шмуль усе гнав коні, неначе втікав од когось. Коні вскочили в глибоку долину. При світі червоного неба залисніла вузька долина, забіліли довгі купи попелу, де колись стояла гута, чи скляна фабрика. Над самим шляхом забіліли стіни корчми. Шмуль спинив коні коло корчми, а сам пірнув в темний вузький яр, густо зарослий лісом. Яр вганявсь далеко в ліс. В самому яру росла густа ліщина, а між ліщиною були накидані купи сухого хворосту та листя. Шмуль тихісінько поліз у хворост. Тільки що він почав розкидать купу, звідтіля вискочив переляканий заєць, плигнув під самим носом в Шмуля через купу хворосту й побіг в ліс. Шмуль як стояв, так і звалився, мов дуб, на хворост спиною.
— Ой вей мір! Ой тателе! Ой гвалт! Вовк, ох-ох-ох!— застогнав Шмуль, вхопившись за серце.
Шмуль довго не міг перевести духу, неначе чим вдавився. Він довго сидів, держачись за груди обома руками, та тільки вейкав та стогнав: “Ой тателе! ой вей мір, мамеле!” Як тільки минув переляк, жид встав, трохи постояв, постогнав, а далі розгріб сухе листя й витяг здорового старого чавуна. Він вийняв з кишені троє намистів, зав’язав їх в ганчірку і вкинув у чавун. Зав’язавши чавун хусткою, він перекинув його, накрив листям, прикидав зверху хворостом, а сам пішов розпрягать коні. Вже надворі було зовсім видно, як Шмуль постукав у двері в корчмі. Жидівка одчинила двері, і Шмуль впав на перини, пірнув в їх з головою й заснув як убитий.
Через два дні в глупу ніч Шмуль знов зашкрябав нігтем в Кузьмине вікно. Кузьма не спав і ждав жида; він накинув свиту, торкнув під бік Василя, і обидва тихесенько вийшли надвір. Проти білої стіни малювалась здорова, важка Шмулева постать, і при світі зірок було навіть видно його здорові витрішкуваті очі й більмо на одному оці. За двором стояв кінський віз, а ззаду до воза була прив’язана пара волів.
— А що, Шмулю! Чи привіз могорича?— зараз спитав Шмуля Кузьма.
— Привіз, як же не привезти добрим людям! Але передніше позносьте мішки на віз,— сказав Шмуль.
— Як позносить, то й позносить,— сказав Кузьма.— А то які воли? Чи свої, чи крадені?
—Де в мене свої воли? Нащо мені воли? Звісно, крадені,— сказав Шмуль.
— Що ж ти думаєш з ними робить? Чи орать ними, чи що? Та й добрящі ж воли! Певно, десь у пана вкрали,— сказав Кузьма.
— То мої хлопці зайняли на полі та й пригнали аж з-за Росі. А що, Кузьмо! Вбирайся та жени з Василем оці воли й вези усе добро в Лисянку. В Лисянці завтра ярмарок,— сказав Шмуль.
— А як часом хто впізнає воли, що тоді буде? — сказав Кузьма.
— Хто там їх впізнає. Воли пригнані здалека. А коли сам не схочеш продавать, то передаси моєму родичеві Ян-келеві. Його хата перша од оранди. Я тобі й квиток дам. Оддаси йому й полотно, і свитки, й кожухи. Він зараз усе попродає, ще й гроші вам дасть,— сказав Шмуль.
— Хто його зна. Якось ніяково,— терся-м’явся Кузьма.
— А як не поженеш волів та не одвезеш оцієї хури в Лисянку, то ми вкрадемо твої воли. Адже ж ти маєш пару волів?— спитав Шмуль.
— О трясця ж твоїй матері, коли так!— сказав Кузьма.
— Трясця не трясця, а воли вкрадемо так, що ти й не зоглядишся. Коли пристав до нас, то слухай нас,— сказав Шмуль.
— О враг же твоїй матері!— говорив Кузьма, чухаючи потилицю.
— А що, тату! Ет! Сказав би щось, та тільки боюся: все-таки ви мені батько,— сказав Василь.
— Ти, Василю, розумніший за свого батька. Жени золи, то заробиш грошей та купиш своїй Олені червоні чоботи, бо без цього гостинця вона не піде за тебе заміж,— сказав Шмуль.
— А ти, свиняча шкуро, й це знаєш?— сказав Василь.
— А чом би мені й не знать; хіба люде про тебе не говорять? Приставай до злодіїв, та як будеш красти, то ще й червоне намисто купиш Олені,— підмовляв Шмуль Василя.
В непопсованій душі в Василя заворушилось щось недобре, але глибоко-глибоко, десь на самому дні. Він почав здаватись. Йому схотілось купить Олені червоні чоботи та добре намисто.
— Ну, та як же воно буде? Думайте швидше, бо ніч іде, а діло не жде,— сказав Шмуль.
— Їдьмо! нема чого гаяться. їдьмо!— сказав Кузьма до Василя,— але що то завтра скаже нам Устя?
— Ну, коли так, то гайда до роботи. Виносьте мішки. Там вже все полічено.
Кузьма й Василь кинулись до клуні, позносили на віз мішки, прикрили соломою й сіли на віз. Шмуль витяг з кишені пляшку й подав могорич Кузьмі. Кузьма ковтнув раз і скривився.
— Е, бісів Шмулю! Це проста горілка; вже не така, як ти той раз привозив,— сказав Кузьма.
— Буде з тебе й такої. То, бач, було на перший раз… Як украдемо де, то я знов привезу вам тієї панської горілки,— сказав Шмуль.
— Щасливої дороги! Дай, боже, час добрий!— сказав Шмуль,— а завтра ввечері заїдьте до мене по дорозі в гутянську корчму та оддайте мені коні. Гроші мені передасть Янкель, а вашу частку оддасть вам у руки.
“Щось воно є! Боже мій! Щось вони задумують,— думала цілий день Устя, пораючись в хаті й на подвір’ї.— Боже мій милостивий! Побила мене лиха година та нещаслива”.
Кузьма й Василь вернулись з Лисянки вже опівночі. Хата була заперта. Вони пішли в клуню й лягли в засторонку, обидва п’яні як ніч. Другого дня Устя кричала на їх, верещала, доки горло не заболіло.
— Де ви були вчора? Де ви тягались цілий день? Воли не нагодовані й не напоєні. Робота в полі стоїть, а ви волочитесь та п’єте.
Кузьма й Василь мовчали й словом не обізвались.
— Де ти був? Де ти волочився?—крикнула Устя, приступивши до Кузьми.
— А тобі нащо?— сказав сердито Кузьма.
— Як нащо? Хіба я не хазяйка в хаті! Який з тебе хазяїн? День і ніч десь волочишся, п’єш, нічого не робиш, до півдня спиш. Воли стоять без роботи,— кричала Устя.
— Невелика біда, як день постояли без роботи. Ще встигнемо впораться в полі; а як ти раз-другий даси сіна волам, то в тебе руки не поодпадають,— казав Кузьма, потягаючись.
— П’янице, ледащо! Сам волочишся, ще й парубка з собою тягаєш,— кричала Устя.
— Мачухо! Парубка не зачіпай, бо парубок як дасть тобі в зуби, то й зуби визбираєш,— сказав понуро Василь.
— Ще цього не діждала од тебе! Я ж тебе обшиваю, обпираю, варю тобі й печу, як наймичка, а ти мені смієш таке говорить?—кричала Устя.
Василь мовчав і тільки позіхав.
Устя була страшенно цікава довідатись, куди ходили і де пили Кузьма та Василь. їй усе здавалось, що вони тягаються десь по шинках. Але раз Устя пішла в хлів. Вона пішла подивиться, чи не несуться кури в загаті. Вона почала лапать руками поверх загати, коли дивиться,— в кутку загати щось блищить через солому, наче зірочка. Сонце прорвалось через дірку в загаті і впало на щось блискуче. Устя засунула руку в солому й налапала пляшку, а коло неї й другу. Пляшки були не прості, з чудними квитками і вже надпиті до половини. Устя одіткнула одну пляшку, спробувала, що було в пляшці, покуштувала з другої пляшки — й задумалась.
“Що воно? Чи горілка, чи вино? Таке міцне й добре. Такої горілки мужики не п’ють. Та й пляшки якісь не прості”,— думала Устя, куштуючи то з однієї, то з другої пляшки.
А то була одна пляшка рому, а друга вина. Злодії обікрали десь крамницю, і Шмуль привіз на схованку до
Кузьми повні мішки пляшок, стеаринових свічок, сахару та всякого добра. Кузьма з Василем витягли пляшки з? мішка, так що й Шмуль не знав, і сховали в хліві в загаті. В Устю неначе грім вдарив. Вона почала догадуваться, що Кузьма з Василем крадуть. Вхопивши пляшки в руки, вона побігла в хату.
— А це що?—крикнула Устя, показуючи пляшки Кузьмі та Василеві.
— А ти таки знайшла! Я ж кажу, що од жінки, як од бога, ніде не сховаєшся,— сказав смутно Кузьма.
— Де це ви набрали цих пляшок?— крикнула Устя до Кузьми.
— Купили… А тобі нащо?—сказав сердито Кузьма.
— Ой брешеш, стара собако, брешеш. Ти мене не піддуриш. Це якась дорога горілка. Я тобі цими пляшками голову провалю,— сказала Устя.
— А ти вже й покуштувала?—сказав сердито Василь і з тими словами вирвав з мачушиних рук пляшки.
— Ото, мачухо, їж борщ з грибами — держи язик за зубами,— сказав Василь,— а як ще раз зачепиш наші пляшки, то я не подивлюсь тобі в зуби: таки справді провалю тобі голову оцими пляшками.
Устя замовкла й тільки важко здихнула. Вона тепер догадувалась, що Кузьма з Василем крадуть, але не насмілилась їм того сказать в вічі. Жіноча цікавість швидко навела її на певну стежку.
Вона знала, що Кузьма й Василь десь ніби пропадають вночі, і задумала не спать і підстерегти їх.
Настала ніч. Вже повечеряли. Устя помолилась богу й лягла спати. Кузьма з Василем пішли спать в повітку. Устя не спала. Вона встала з постелі, сіла на лаві коло вікна й дивилась у вікно. Надворі було поночі, тільки зорі ясно світили на небі, і при їх світі ледве було примітно повітку та ворота. Устя куняла, кільки раз вставала, молилась богу, щоб не заснуть, і знов сідала край віконця й не зводила очей з двора.
Коли це опівночі тихесенько підкотився віз під ворота. Ворота одчинились, і в двір увійшов якийсь високий чолов’яга й пішов просто в повітку. За ворітьми вешталось ще кілька чоловіків. З повітки вийшов Кузьма й Василь і пішли до воріт. Перегодя вся ватага пішла до клуні й зараз вернулась з мішками на плечах. Устя впізнала між мужиками двох жидів. Люде вкинули мішки в віз і посідали верхом на коні, котрі були прип’яті позад воза. Ворота зачинились, і ввесь поїзд тихо-тихо поїхав проз двір.
