То приїхав Шмуль з ватагою шендарівських злодіїв. Між ними був один шендарівський чоловік, Грицько Су-пруненко, з сином парубком, ще й навіть непоганий хазяїн. Шмуль розсилав їх, кого — красти, а кого — продавать крадені коні. Василь, з ломом в руках, пішов з Супрунен-ками обкрадать комору одного чоловіка. Шмуль поїхав, щоб стояти на сторожі та вхопить на віз крадене добро.
Устя тепер все втямила.
Доки люде вештались по дворі, вона з переляку неначе, замерла на лаві. Як тільки ватага од’їхала од двора, Устя встала, зняла руки до бога і впала на землю перед образами.
— Боже мій милостивий та милосердний! Безщасна я навіки. Це ж вони злигались з злодіями, а може й з розбишаками. Наверни їх, господи, на добру путь, не дай мені пропасти.
Довго молилась Устя, била поклони, здіймала руки до бога. Потім вона сіла край стола й підперла голову долонею. Сон утік од її очей. В хаті було поночі й тихо. Устя задумалась; задумалась про свою лиху долю.
“Було мені добре за першим чоловіком. І чоловік був добрий, і хазяйство добре велося. Бог узяв чоловіка. Померли й діти. Громада одібрала поле. Брат чоловіків одняв од мене хату. Зосталась я сиротою, пішла в чужі люде, в найми. Тепер вийшла за другого, і за доброго чоловіка, а тут на тобі таке нещастя!”
Усті приходила думка піти зараз у волость і за все розказать волосному, вийти на вулицю й наробить гвалту, але вона передумала.
“Заберуть їх на Сибір, а я знов зостанусь сама в хаті”,— думала Устя.
Усті стало шкода чоловіка. Тільки Василя не було їй шкода. Василь не поважав її, знущався над нею, лаяв її й ненавидів, як свою мачуху, хоч вона й не бажала йому нічого, окрім тільки добра.
“Пропало моє життя навіки,— думала Устя,— Тепер мені став світ немилий. Я з злодіями мушу жить, за одним столом сидіти, з однієї миски їсти і… мовчать та нишком сльози втирать”.
Вже перед світом лягла Устя спать, і спала, як не спала. Минув день. Кузьми й Василя не було. Вони приїхали аж опівночі п’яні й лягли спать в клуні в засторонку. Того ранку Кузьма Коваль зайшов до Кузьми Гуляя і знайшов його й сина в засторонку в клуні. Вони спали до півдня як убиті. Устя ждала їх, зціпивши зуби.
Вже опівдні Кузьма прокинувся й увійшов у хату.
— Усте, давай обідать! — сказав Кузьма.
Устя ненавиділа, але й трохи боялась Василя. Вона була рада, що Кузьма сам увійшов у хату.
— Кузьмо! Чи вже ж у тебе нема бога в серці? Що ти робиш? З ким ти злигався? Ти ж старий чоловік. Я не дивуюсь Василеві. Василь парубок, молодий та нерозумний, упертий. А в тебе вже лиса голова.
— Що це ти, Усте, верзеш. З ким же я більше злигався, як не з тобою?— сказав Кузьма.
— Ти думаєш, я нічого не знаю. Я все знаю, все бачила,— сказала Устя.
— А що ти бачила?— спитав несміливо Кузьма.
— Я цілу ніч сиділа коло вікна. Я все бачила. Тепер я знаю, де ти волочився, з ким ти волочився. Ти, стара злодюго! Нащо ти пристав до злодіїв? Нащо ти переховуєш крадене добро в клуні? Ти обезславив на старість себе й мене. Ти наробив мені сорому. Мені сором в очі людям дивиться.
Кузьма про все догадався. Він стояв і мовчав. Устя кричала і все приступала до його ближче.
— Покинь красти, стара лиса голово! Попрогонь з двора тих злодюг жидів. Як не покинеш красти, то я тобі кочергою голову провалю.
Устя вхопила кочергу й кинулась до Кузьми.
— Ти злодій, стара собако! Тепер на нас люде пальцями показуватимуть. На Сибір підеш з своїм Василем! Покинь красти! Кажи, що покинеш! Забожися, заприсягнись,— і Устя махнула на Кузьму кочергою. Кузьма од-скочив до порога і втік з хати. Він розказав про все синові, і вони обидва, вмившись коло криниці, пішли до шинку.
Настали жнива. Приспіла робота в полі. Кузьма з Василем день робили на полі, а два дні десь тинялись, крали, перепродували та пили. Бідна Устя сама товклась на полі, сама хліб вижала, сама в тік звезла.
Саме в жнива Кузьма присікався до Василя:
— Знаєш що, Василю. Ти крадеш, я переховую й перевожу, а Шмуль тільки кишені грішми напихає. Щось мало нам з того перепадає. Ледве вистачає на горілку.
— Та я й на червоні чоботи для Олени ніяк не спроможусь. Лукавий жидюга сам загрібає гроші лопатою,— сказав Василь.
— Я сьогодні підслухав, як титар говорив, що в церкві в скрині тепер лежить півтори сотні карбованців. От ук-радь, то й забагатіємо, а Шмулеві дулю покажемо,— сказав Кузьма.
“Куплю Олені червоні чоботи, ще й добре намисто, а восени повінчаємось”,— подумав Василь.
— А це, тату, непогана річ; тільки вночі страшно лізти в церкву. В нас нема такого потайного ліхтаря, як у Шмуля; а сторож спить на цвинтарі в сторожці.
— То крадь удень. Сторож вдень на полі. Всі люде на полі. В маленькому притворі двері не заперті. Увійдеш в притворчик, витягнеш скоблі, і ніхто, ні жива душа не догадається, що злодій порається в церкві серед дня,— навчав Кузьма.
— Одначе, тату, дурнісінько ви колись ходили позичать розуму в Коваля. У вас на це діло розум десь, мабуть, у чоботях завалявся,— сказав Василь.
— Та за це колись ще я чув, як митикував Шмуль. Тільки Шмулеві, бач, не можна йти серед дня на цвинтар. А на мужика в цвинтарі ніхто не вважатиме,— сказав Кузьма.
— То це вам Шмуль вже позичає розуму? А чим же я вирву скоблі та клямку? В нас нема здорових обценьків, хіба підіть до свого приятеля Коваля та вкрадьте ковальські здорові обценьки. Вони висять в його в кузні на стіні,— сказав Василь,— а я підмовлю молодого Супруненка, та й поліземо вдвох у церкву.
І Кузьма накинув свиту наопашки й пішов до Коваля, взявши з собою старого переломленого підіска.
Кузьма Коваль був у кузні й лагодив поламані рогачі та підіски. Гуляй увійшов у кузню.
— Добридень тобі, куме! Боже поможи!— сказав Гуляй, ледве кивнувши головою.
— Доброго здоров’я, куме! Слихом слихати, в вічі видати. А я думав, що ти, куме, кудись помандрував. Давно я бачився з тобою!— сказав здоровий та плечистий Коваль, розправивши свій рівний дужий стан.
— Ой давно, давно!— промовив Гуляй, здихнувши й схиливши свою круглу голову на тонкій довгій шиї.
— Забув ти про мене, куме. Вже й по чарці не хочеш зо мною пить. Гріх тобі, Кузьмо, цуратись старого приятеля,— сказав Коваль.
— Та, бач, куме, то робота, то се, то те… то жінка не пускає, то гроші од мене однімає. Та ще и трясця мене трясла. Пролежав я з тиждень недужий,— плів Кузьма Гуляй.— Полагодь мені, будь ласка, оцього підіска.
— Добре, куме. Полагоджу й плати з тебе не візьму. Сідай, куме, та побалакаємо. Як же там твоя Устя?— спитав Коваль.
— Ой, куме, голубчику! Хоч не питай. Ти розумний чоловік і доводишся мені кумом. Ти добре живеш з своєю Пазькою. Порадь, як мені з жінкою жити?—питав Кузьма Гуляй.
— А що? Може вона тебе лає?
— Та де там лає! Сичить, як гадюка!
— Як° сичить, то позатикай клоччям вуха, то й не чутимеш. Нехай сичить, хоч цілий день,— сказав Коваль.
— Та хоч би я впер в вуха повісхмо конопель, то все-таки нічого не помогло б,— сказав Гуляй, махнувши рукою.
— Знать, добра гортань у твоєї Усті. От у моєї Пазь-ки так не така,— сказав Коваль.
— Моя Устя мене лає та й лає з ранку до вечора. Так уже нагризла мені голову, хоч хату кидай,— жалівся Гуляй.
— Ой ти, Кузьмо! До півдня спиш, та нічого не робиш, та, мабуть, нишком од мене горілочку смокчеш: десь ти знайшов вже собі інших приятелів, а мене забув,— говорив Коваль.
— Та, бач, трапляється всього на віку. Трапляється й випити, і часом довго поспать. Адже ж ти, куме, добре й сам це знаєш. Але ти якось вмієш з своєю Пазькою обійтися,— сказав Гуляй.
— Та так, бач. Як моя жінка розсердиться та розкричиться, то я як почну ходить коло неї, та тихенько, та любенько, та говорю ласкаво, то вона й осядеться. А як я розсерджусь та розкричусь, то й вона зараз защебече, як ластівка, сяде коло мене, та обніме мене, та пригорне, то я й прохолону, мов літом в холодку під черешнею. Отак і ти, куме, роби, то все буде гаразд.
— Коли моя Устя вже стара. Цур їй, щоб вона мене ще обнімала та цілувала,— сказав Гуляй.
— То-то й ба! Не знаєш ти жіноцьких норовів, хоч вже й посивів,— сказав Коваль.
Коваль покинув роботу, обернувся, взяв кухля з водою й почав пить. Гуляй зирнув на стіну і вглядів здорові обценьки. Він тихесенько простяг руку, зняв з цвяха обценьки, засунув в кишеню й прикрив ноги свитою.
— От тобі, куме, й підісок готовий,— сказав Коваль.
— От спасибі тобі, куме. І поміг мені, і порадив, як рідний батько.
Гуляй взяв підісок і вийшов з кузні. Коваль вийшов слідком за ним.
— Ой якого ж багато квіток в твоєї Пазьки! Вирву я, куме, васильків та понесу своїй Усті. Може, вона понюхає, то й подобрішає,— сказав Гуляй.
— Оце припало тобі, неначе дівці. Рви та гляди, щоб часом Пазька не вгляділа в вікно; бо вона до квіток аж труситься,— сказав Коваль.
Гуляй вирвав два кущі васильків і понюхав.
— А чом же ти, куме, не кличеш мене до шинку на могорич?— спитав Коваль.
— Нехай, голубчику, колись іншим часом. Якось ніяково з васильками йти в шинк. Васильки — святе зілля. Устя заткне їх за образи. Прощай, куме! Бувай здоров! Спасибі тобі!
— Прощай та пам’ятай про могорич. Не кидай старих приятелів, бо других нових таких не знайдеш!— кричав Коваль через тин.
По всій Шендарівці зараз рознеслася чутка, що злодії обікрали церкву, і не вночі, а серед дня. Злодії влізли в маленький, притулений до дверей церкви притвор, зачинились, виламали замок, влізли в церкву, розламали ломом скриню і вкрали асигнаціями більше сотні карбованців. Мабуть, хапаючись, злодії забули в церкві здорові ковальські обценьки.
Прибіг батюшка, прибіг титар, за ним волосний. Позбігались люде, подивились на обценьки й сказали, що обценьки ковальські.
Покликали Коваля Кузьму.
— Це твої, Кузьмо, обценьки?—спитали в Коваля.
— Ні, не мої. Не знаю. В мене не було таких обценьків,— сказав Кузьма, не кліпнувши й оком.
Кузьма впізнав свої обценьки, але не признавсь: він боявся, щоб до його не причепились дурнісінько. “Але як мої обценьки опинились в церкві? Хто б оце взяв їх у мене?”—думав та гадав собі Кузьма. Думав Кузьма, пригадував, чи не позичав у його хто обценьків. “Ні,, ніхто не позичав. Певно, хтось украв у мене їх. Хто вкрав обценьки, той і церкву обікрав”,— подумав Кузьма й почав міркувати, хто б то їх украв.
Він передумав, хто був у його в кузні в останні дні. Людей приходило в кузню багато: приходили й чоловіки, й молодиці; приходили хлопці й дівчата.
“І хто б то в іродового сина вкрав обценьки?—думав Кузьма, аж в його в голові думки ходили ходором.— Був і Кузьма Гуляй. Але Гуляй не з таких сміливих, щоб лізти серед дня у церкву. Одначе Гуляй до мене перестав ходить… а з кимсь п’є, нічого не робить, спить до півдня. Де він ті гроші бере? Невже Кузьма, мій давній приятель, вкрав у мене обценьки й трохи мене не заплутав у біду. А піду я облапаю Кузьму”,— подумав Коваль.
Він накинув свиту, надів шапку й побіг до Гуляя. Тільки що Коваль вийшов з двора, проти його йде вулицею Кузьма Гуляй.
— Здоров, Кузьмо!— гукнув Коваль.
— Здоров, Кузьмо,— обізвався Гуляй.— А куди бог несе?
— Та до шинку; оце, братику, бодай не казать: та то так горілки хочу, що аж живіт болить. А тут, як на те ж, моя Пазька замкнула гроші в скриню, ще й ключ з собою взяла. Купи, брате, хоч чарку, бо не видержу.
— Невже так тобі оце припало?— питав Кузьма Гуляй.
— Ой куме, ой голубе! Купи півкварти, бо не видержу. Хоч позич та купи на оддання або на одробіток. Хоч попоб’ю Пазьку, а гроші в неї видеру та тебе колись почастую. Ой-ой-ой! Аж за печінки тягне!
