Коваль вхопився обома руками за живіт та аж присів.
— Може так, неначе хто смикає за кишки?— спитав Кузьма Гуляй, котрий сам добре розумів ту пригоду.
— Та еге ж… Ой братику, голубчику! Купуй швидше, бо вже починає за серце ссать! Ой-ой-ой! Не видержу.
— Шкода мені тебе, куме! Я вже знаю, як воно за серце ссе.
— Та ходім мерщій в шинк! Ой моя матінко рідна! Ой серце болить.
— Оце, боже мій, яка тобі пригода. Ой господи, як мені тебе жаль! І трапиться ж таке лихо.
— Та не бідкайся, та швидше купуй, бо я тут на вулиці й богу душу оддам. Ой болить, ой пече!— аж сичав
Коваль, хапаючись за серце та присідаючи під тином.— От і шинк близько.
— Коли, куме, в цьому шинку багато людей: в мене гроші не розмінені,— промовив Кузьма Гуляй.
Коваль насторочив вуха та ще гірше закричав та застогнав, неначе його чорти хапали.
— То ходім до мене, може моя Пазька тобі розміняє. Ой боже мій, боже мій!— говорив Коваль.
— Ходім в той другий шинк, що за містечком. Той шинкар має гроші, то мені розміняє,— сказав Гуляй.
— Про мене, ходім хоч під три чорти, тільки швидше купуй, бо пропаду. Ой, куме, лебедику, купуй швидше!— стогнав, аж присідав Коваль, і обидва Кузьми побігли до другого шинку. Коваль сичав та корчився. Гуляя розбирав жаль. Прийшли вони в шинк. В шинку не було нікого. Добрий злодій закотив мерщій полу, засунув руку в кишеню й витяг гаманець. Хапаючись, він витяг з гаманця всі гроші, скільки їх було, і, не розбираючи, розгорнув двадцятип’ятирублеву бомажку. Під нею ще червоніла десятирублева і кільки дрібніших. Коваль осміхнувся, скрививши рота.
— Ой горить, горить увесь живіт! Ой не видержу! Ой міняй, куме, швидше, бо вже мене завіна візьме, буде корчить,— кричав Коваль.
— Ой знаю я, знаю, як воно корчить кишки! Люблю тебе, куме, нема де правди діти,— говорив, не хапаючись, Кузьма, та розгортуючи бомажки.
— Та міняй-бо, не бідкайся!—крикнув Коваль та лап руками за бомажки! Бомажки зашелестіли й сховались десь в страшному Ковалевому кулаці.
— Ой рятуйте, хто в бога вірує! Ой пропаду! Ой корчить живіт! Біжіть за попом, нехай висповідає, бо вімру,— кричав Коваль і при тих словах впав на лаву й почав корчиться.
Кузьма остовпів, витріщив очі й трохи сам не побіг за попом. Він стояв та тільки дивився, як Коваль качався по лаві, мов несамовитий.
Одна баба, що зайшла в шинк, побігла до попа.
Переляканий Гуляй стояв, витріщивши на Коваля баньки. Коли це незабаром за дверима надворі почувся голос священика.
— Мабуть, Кузьма насмоктався в шинку горілки, то його й завіна взяла. Винесіть його надвір.
Коваль впізнав голос священика, скочив на ноги, та прожогом в двері, та давай кричать: “Батюшко! Станового сюди! Кличте урядника, волосного! Швидше давайте сюди волосного та кільки чоловіка!
Гуляй тільки витріщив очі на Коваля.
Як тільки злодій почув про станового, то зараз з шинку та в двері. Коваль вхопив його за руки.
— Держіть Кузьму! Не пускайте його! Ведіть в волость! Він обікрав церкву! Ось в його скільки грошей,— кричав Коваль, кидаючись до кума й оддаючи гроші батюшці.
Піп дивився то на одного Кузьму, то на другого, зовсім не розуміючи, котрого з їх треба сповідать. Коваль втихомирився й розказав, як він заманив кума в шинк і виманив у його гроші. Кум стояв і тільки докірливо поглядав на Коваля.
— А що, куме! Минулась моя завіна; тепер твоя настає: ходім в волость,— сказав насмішкувато Коваль.
Кузьму повели в волость. Пішов батюшка, пішов і Коваль. За ними рушив народ, а за народом посипались жиденята через містечко. Кузьму привели в волость.
— А що, Кузьмо! Кажи правду: де ти набрав стільки грошей?—спитав голова.
— А де ж я їх набрав; там, де й люде беруть: продав на ярмарку пшеницю та й гроші за неї взяв,— сказав Кузьма.
— Чи багато ж ти продав пшениці?— питав голова.
— А вже ж не мало. Продав на двадцять карбованців, а решта в мене була давно,— сказав понуро Кузьма.
Люде обізвались і виказали, що Кузьма вивозив в неділю на ярмарок один мішок пшениці.
— Та признавайсь, Кузьмо, бо вже тобі нічого не поможе. Ми пошлемо людей і будемо трусить твою хату й комору,— сказав голова.
— Про мене, посилайте. Я ні в чому не винен. Хіба в мене бога нема в серці, щоб я крав у церкві гроші. Чи то мало злодіїв на світі,— сказав Кузьма.
— Ож виведіть Кузьму з хати або одведіть його на час в холодну,— обізвався Коваль.
Кузьму вивели з волості й заперли в холодну.
— Сам Кузьма не признається,— почав говорить Коваль.— Треба покликать його жінку. Устя в Кузьми друга жінка. Вона не любить свого пасинка, зла на чоловіка й на пасинка за те, що вони п’ють та гуляють.
— Оце недавно вона дуже полаялась з пасинком та з Кузьмою. Устя правдива й чесна. Як честь не поможе, то поможе бабський язик. От покличмо сюди Устю,— сказав згодом Коваль.
Покликали Устю. Устя ввійшла в волость і поклонилась, ні про що не відаючи.
— А що, Усте! Твій Кузьма обікрав церкву: признайся по правді, розкажи нам усе,— сказав волосний.
— їй-богу, я нічого не знаю! Чи то можна, щоб Кузьма пішов красти. Він старий, нужденний чоловік. Ій-богу, нічогісінько не знаю й не відаю!— божилась Устя.
— Та він старий, але горілку добре п’є. Ось, бач! Якби люде не одняли оцих грошей, то він сьогодні пропив би їх з Ковалем та з Василем до останньої копійки,— сказав голова.
Устя зирнула на гроші. її взяла злість.
— Бодай вже побила лиха година і його, і пасинка. Що вже п’ють, то п’ють, ніде правди діть. День і ніч п’ють. Чи неділя, чи будень, вони все в корчмі. Мало не все добро затого попереносять з двора до шинку. Все сама та сама коло роботи: сама й жни, сама громадь, сама й вози, а вони все в корчмі. Я ж кажу, хто не по правді живе, тому не по правді й очі вилізуть. Мені вже сором і очі людям показувати.
— Та твій Кузьма й сьогодні в корчмі пив,— сказав голова.— Мабуть, пив і вчора, й позавчора, і в поле жать не ходив.
— Та він з пасинком вже три дні на поле не ходить. Одним одна б’юся коло того хліба; а вони понапиваються та десь блукають. Я вже три дні їх і в хаті не бачила. Василь ледащо, п’яниця… Ет! що вже й говорить. Я ж кажу, що неправдою достанеш, неправдою й піде.
— Та признавайся-бо, Усте, бо Кузьма вже признався. Це ми тебе так тільки, бач, питаємо,— сказав голова.
— Чого не знаю, не буду за те й казать. Бодай вже їх свята земля поглинула, як вони нівечать мій вік. Що неправдою придбаєш, те неправдою й піде.
— Знаємо, яка-то в їх неправда,— тихо сказав Коваль.
Устю пустили додому. Покликали Кузьму Гуляя.
— А що, Кузьмо! Твоя Устя вже розказала все чисто. Вона каже, що не Василь, а ти обікрав церкву,— каже батюшка.
“Я знав, що проклята все розкаже”,— подумав Кузьма.
— Я? Борони мене боже! Чи то можна, щоб я на старість вчинив такий гріх? Хіба мені не треба помирать? Може, то й Василь: цього не скажу, а що не я, то нехай мене святий хрест поб’є.
Вивели Кузьму з волості й покликали Василя.
— А що, Василю; признавайся по правді, чи ти обікрав церкву, чи батько? Бо батько казав, що ти одбив замка й покрав гроші,— сказав голова.
— Хто? Батько казав, що я обікрав церкву?— крикнув Василь.
— Та батько ж,— сказав голова.— Коли хочеш, він тобі це в вічі скаже. Ось, бач, од батька й гроші одібрали.
— Цього не може буть,— гордо сказав Василь, і при тих словах в його ніби запалали чорні очі.
Знов привели Кузьму в волость.
Коваль промовив, обертаючись до кума:
— Тепер, Кузьмо, нема де правди діти: ми вже все знаємо, тільки не знаємо, чи ви вдвох крали, чи сам Василь. Та ти вже, бач, сказав, що Василь обікрав церкву. Скажи ж це Василеві в вічі, то ми тебе визволимо, і ти не підеш на Сибір, як ні в чому невинний.
— Та Василь же, а не я,— бовкнув Кузьма.
— То я, тату, обікрав церкву, а не ви? То я од вас таке чую?—крикнув Василь, опришкуватий, як присок.
Тато стояв, похиливши сиву голову й спустивши додолу тихі сірі очі.
— Бреше він!—крикнув Василь,— то він обікрав церкву. Беріть його, в’яжіть! Ось тут у його під шкурою на краї рукава зашито ще п’ятдесят карбованців! Піду я на Сибір, підеш і ти!
Василь посатанів. В його очі налились кров’ю. Губи побіліли, як папір.
Кинулись до рукава, разпороли шкуру, котрою був обшитий край рукава, і знайшли там дві асигнації по двадцять п’ять карбованців. Кузьма стояв ні живий, ні мертвий, блідий як смерть.
— Оце тобі, тату, дяка од мене за все. Ще як я був хлопцем, хто мене посилав красти огірки в чужі городи? Хто мене посилав красти гарбузи в попів город? Хто посилав мене красти кавуни та дині на чужі баштани? Га? Хто? Ти, тату. Хто перший злигався з злодіями та й мене потяг до злодіїв? Хто мене посилав на ярмарки продавать крадені воли та коні, переводить крадене добро? Ти, тату, та твій приятель, гутянський шинкар Шмуль. Хто мене навчав обікрасти церкву? Ти, тату. Все ти. Через тебе я став злодієм. Через тебе я занапастив себе. Коли я піду на Сибір, підеш і ти. А ти все пив, та пив, та пропивав те добро, що я крав. Це ж тебе запагубила горілка, а мене запагубив ти, і ніхто більше.
Кузьма стояв, спустивши очі додолу, і тільки слухав, як син навчав батька.
— Тепер тобі, Василю, все одно не минуть кари,— обізвався батюшка.— Розкажи ж нам, як то ти обікрав нашу церкву? Чи вночі, чи вдень?
— Де там вночі? Вдень. Вночі було коли не прийдемо, то все ходить сторож. Так ми задумали обікрасти вдень: так і батько раяв. Люде в полі. Кругом тихо. Ми залізли в притвор, зачинились, та й давай майструвать.
— Чи пригодились же, Василю, мої обценьки?— обізвався Коваль.
— Авжеж! Твої обценьки шага варті. Якби не лом, ми б нічого не вдіяли,— сміливо сказав Василь.
— Скажи ж, Василю, хто вкрав у мене обценьки в кузні? Чи ти, чи батько?—спитав Коваль.
— Обценьки вкрав батько, як ти обернувся та дудлив воду з глечика,— сказав Василь.
— Нащо ж ти так понівечив скриню, поламав на тріски?— спитав титар.
— Бо довго не подавалась. Та й набрались же ми мороки коло неї.
— А що, була міцна?—спитав батюшка.
— Так, неначе зуби зціпила. Вже ми її ламали ломом з усіх боків, поки таки поламали. Господи, скільки ми по-поморочились коло неї! — сказав Василь зовсім спокійно ще й трохи з жартом.
— Там, Василю, були гроші в здорових листах. Чом ти їх не взяв?— спитав титар.
— Я думав, що то якісь непотрібні папірці. Шкода, що не знав, що то гроші.
— Хто ж ще з тобою крав?— спитав голова.
— Хтось крав, та не скажу. Я не такий дурний, як батько.
— Чом же ти не скажеш?— спитав батюшка.
— Тим не скажу, що не скажу. Коли вже злигався з людьми, то треба правди держатись та й язик держать за зубами. Про це й не питайте, бо не скажу.
— Може ти ще кого обікрав?—спитав батюшка та й засміявся.
— До цього вам нема діла. А от вас, батюшко, так ми таки думали обікрасти, та все якось не випадало.
— Чом же не випадало? —спитав батюшка й перестав сміяться, почувши, що в його коло серця стукнуло.
— Та так. Коли було прийдемо, то в вас все гості, та все до півночі світло горить. А раз прийшли й ломи принесли, а в вас все світиться. Так я й кажу: не випадає, та й годі. Батюшка не спить. Вліземо в хату, то ще й доведеться з батюшкою битись.
— А тобі не хотілось биться?— спитав батюшка.
— Я нікого не вбив на своєму віку. Од цього бог боронив. Але якби дійшлось до бійки, то може б і торкнув ломом по голові. Треба ж якось оборонятись.
Повели Кузьму й Василя в холодну. Виходячи з волості, Василь обернувся до Коваля й докірливо промовив: “Ковалю, Ковалю! Продав батька за тридцять срібників. А чи мало ж ви вдвох пили по шинках?”
— Бо якби твій батько не перестав до мене ходить по розум, то може б і в тюрмі не сидів,— сказав Коваль.
Посадили Василя й Кузьму в холодну, а потім одвезли в тюрму в повітовий город. Довго ждали вони суду. Старий Кузьма просидів в тюрмі півтора року та й умер. Василя заслали на Сибір на каторжну роботу на двадцять год. Громада обтрусила цілий куток і знайшла ще трьох злодіїв. П’ять сім’їв виселили на Сибір з жінками й дітьми. А жид? що ж йому… панує собі, нівроку…
